На себе

Дивися, дивися на себе.

Її вії злиплися від сліз і важко, наче намащені медом, розділяються. Кінчиками пальців вона проводить по його вуху.

Дивися на себе, дивися, дивися лише в це дзеркало.

Газові ліхтарі давно згасли, лише тремтять в кутках свічки – зі справжнього воску, не з дешевої ворвані, яку Армада здобуває з найдивніших морських створінь. В тремтячому, непевному світлі, в мареві вогню вони – майже сіамські близнюки.

Вона трохи мружить очі, а його очі – широко, прозоро розкриті і старовинне, помутніле від часу, дзеркало, слухняно відображає їх. 

Дивися ж, стій, дивися на себе, не на мене, не на руки мої, не на плаття з важкого королівського оксамиту, дивися на себе, дивися в очі.

Вона шепоче і торкається його обличчя однією рукою, невагомо, ніжно обводить кожний шрам, кінчиками нігтів піддіває і здирає свіжі струпи. Поглядом, в дзеркалі, ловить його усмішку, кожний вдих, заривається на секунду носом в його розпущене волосся – їй подобається і тому він не зрізає його, їй подобається цей франтуватий, підкреслено елегантний вигляд, і подобається сітка шрамів під скроєним спеціально для нього одягом. Він пахне свіжою кров’ю, кедром та димними пахощами, якими просякнутий кожен дюйм їх поверху на Гранд-Ості. 

Дивися на себе, собі в очі,поки руки мої змінює срібло клинку, люби мене, ненавидь, обожнюй.

Перший розріз – по грудях, між ребрами і вниз по центру грудини, – повільно розкривається і розквітає, темні краплі набрякають повільно, майже томно. Він відкидає голову їй на плече, очі в очі, і усміхається – вона підсилює натиск і ця усмішка спотворюється гримасою. Струмки крові з роздертих ран розтікаються через його лице, наче прокладають шлях на старовинних картах. Вона цілує як стріляє його в скроню, повільно веде по одному із шляхів язиком, і шепоче “Дивися на себе”.

І він підкорюється.

Дивися на себе, дивися на себе, в очі – божевільні, жадісні і жалюгідні, в усмішку викривлену, в гримаси, які змінюються з кожним надрізом. Дивися, дивися, дивися і знай, що ніхто і ніколи не буде тебе любити так, як я. 

Лезо рухається все нижче, і вона відчуває, як напружується його живіть, вона бачить його збудження, – і на секунду до болю заплющує очі, тому що у власному її животі все скручується в тугий палаючий вузол і болить, – від нього, для нього, йому одному, тонкий батист білизни неприємно вологий. 

Ні, не зараз. Вона віддасть йому себе пізніше. Не зараз. 

Кинджал рухається майже без тиску від лобку до голівки члену, і він стогне, а вона – вона зосереджена до пекучого болю в напруженому зап’ясті, і – який же він довершений тут і зараз, якщо ви тут, блядські боги, якщо ви взагалі існуєте, – як же вона його ненавидить.

Дивися на себе, дивися на себе, поки мій кинджал вивчає твої стегна, дивися на себе, – як я люблю тебе, тебе, лише тебе одного, як кохання мої наївне і ніжне тут, в кожній секунді, в кожному русі моєї руки, в кожному подиху, який я клеймом залишаю на твоїй шкірі, який я отрутою пускаю під твою шкіру. Дивися на себе, як я сцілюю тебе, як моє кохання змиває усю ненависть, яку ти чув в своєму житті, як мій кинджал ласкавіший за твою матір, ласкавіший за море. Дивися на себе, не зупиняйся, як я ненавиджу тебе, як можна тільки ненавидіти того, хто заради забавки забрав у мене життя моє, і обличчя моє, як ненависть моя стара, зі дня нашого знайомства, і молода, народжена в цю секунду, як вона палає і заморожує тебе, як я тут, в тобі, вросла, вжилася отруйною лозою, як ласкаві мої руки і ніжні мої губи, як спалює тебе моє дихання, як сковує мій сміх. 

Дивися на мене, цілуй мене, ріж мене – мене одну, лише мене, кохай мене, лише мене, пали мене, знищуй мене, ласкай мене, забирай моє ім’я та обличчя, люби мене безіменну, Коханку – та й усе.

Дивися в мене, дивися в себе, адже і ти тут, зі мною, без обличчя і без імені, адже я тут і я дивлюся на тебе, – ненавиджу і знов вдихаю твою кров, дим і кедр, і ти ведеш лезом по моїх ребрах і нижче, до животу, і нижче, ниче, і немає для мене доторку, якого я б бажала більше. 

Дивися.

Дивися.

Не заплющуй очей. 

Дивися.