На передодні Геловіну

– Тобі не здається, що ми вже занадто дорослі для цього? – з явним сумнівом у голосі запитав Вілл після роздуму над пропозицією друга.

– Анітрохи! – усміхнено вигукнув Майк, переступаючи поріг оселі Байерсів.

Від холодного жовтневого повітря, що Віллер впустив до хати, Вілл ще дужче почав кутатися в свій теплий бордовий светр. Помітивши це, Майк кинув на нього свій схвильований погляд та, залишивши змоклу парасольку на підлозі, впритул підійшов до свого друга та незграбно обійняв, якщо це так можна було назвати. Майкові руки обхопили Віллове тіло з усіх боків і зі сторони це, мабуть, виглядало так, ніби Віллер намагавмя сховати меншого Байерса за собою.

– Що ти робиш? – питання зірвалося з вуст хлопця раніше, ніж він встиг його обдумати.

– Зігріваю, – односкладно відповів інший, ніби констатуючи і їжаку зрозумілі речі.

Вілл пирснув від того, як по-дитячому невинно й чарівно звучали голос і слова його друга у ту мить. Зловивши погляд Майка, він усміхнено шепнув йому «дякую» та поклав долоні, що ховалися у рукавах пухнастого светру, на спину Віллера, хоч той і не виглядав так, ніби змерз, у своїй тонкій білій сорочці та незастібнутій вітрівці.

***

Заходячи до власної кімнати, Вілл відразу подумки почав шукати у своїй шафі якусь подобу аквагріму чи будь-чого, що могло б його замінити. Майк в свою чергу по-господарськи плюхнувся на охайно застрелене ліжко та почав копатися у шухлядці, що була поруч із ліжком. Нарешті знайшовши щось, що привернуло його увагу, він всміхнувся та все ще роздивляючись знайдений скарб у вигляді касети запитав: «Можна?»

Відволікаючись від пошуків власного «скарба» лише на мить, Вілл оглянув знахідку Майка та схвально «угукнув» у відповідь.

Зрадівши, мов дитина, Майк перекотився на протилежний бік Віллового ліжка та вставив касету у програвач. Через секунду у кімнаті пролунали вступні ноти Starman у виконанні Девіда Бові. Вкрай задоволений почутим, Віллер почав енергійно рухатися у такт музиці, імітуючи гру на струнах гітари хаотичними рухами рук.

– Ось! – переможно пробурмотів собі під ніс Вілл, та повернувся до Майка, щоб побачити його веселу фізіономію.

– То ти вже визначився, що хочеш мати на своєму обличчі у цей Геловін? – жартівливо спитав Байерс. Але замість відповіді він почув лише «There’s a starman waiting in the sky» у виконанні Майка, який у свою чергу, здавалося, намагався переспівати самого Бові. Але чи хтось йому пояснить, що потреби у тому, щоб співати аж так гучно насправді не було?

– Майк!

– М? – врешті решт відгукнувся «співак».

– Що малюватимемо?

Лице хлопця вже в котре за день засяяло і він з натхненням почав ритися у кишенях джинс. Відшукавши фото, старанно вирізане з журналу, він гордо показав його Віллу. Зі шпалери на нього дивився Девід Бові власною персоною у своєму легендарному образі: червоно-блакитна блискавка, що починалася від самої лінії росту волосся, простягалася усім його обличчям та закінчувалася аж під щелепою.

– Гарний вибір, – схвально кивнув головою Вілл, намагаючись не дивитися на аж занадто радісне та привабливо чарівне обличчя друга, яке осяювала щира посмішка, через яку у кутках його очей виступили крихітні зморшки. Але сьогоднішній день не був виключенням, тож Байерс як завжди так же променисто й тепло всміхнувся Віллерові у відповідь.

Коли Майка було нарешті вгамовано та посаджено на край ліжка, Вілл ще раз вивчаюче розглянув фотографію та пройнявся за роботу.

Щойно він прибрав вологе темне волосся з обличчя друга та провів пензликом із червоною фарбою по чолу Майка, той здригнувся та почав вередувати.

– Лоскотно ж! – почав виправдовуватися Віллер.

– Нічого не можу вдіяти із цим! – усміхнено пояснив Байерс.

Коли з касети линули перші ноти Tainted Love у виконанні Soft Sell, тримати хлопця під контролем стало ще складніше. Незліченні «не рипайся!» не рятували, тож Вілл пригрозив вимкнути музику, якщо Майк не припинить танцювати, підспівувати, та імітувати барабанні палиці своїми пальцями. Це на деякий час спрацювало і Віллер лише час від часу клацав пальцями, коли втримуватися від рухів було вже просто неможливо.

Дойшовши пензлем до повік, Вілл відклав пензлі та торкнувся фарб подушечками пальців.

– Заплющ очі, – попередив він і Майк слухняну замружився. – Не так сильно! Я не зможу нанести фарбу на твої очі правильним чином, якщо ти будеш так мружити очі!

– А як тоді? – спантеличено спитав хлопець.

Вілл спокійно продемонстрував Майкові те, чого він від нього очікував, і той  беззаперечно повторив.

На мить (а може й довше) Байерс заворожено затамував подих. Чорні, як ніч, вії Віллера тремтіли на його вилицях, відкидаючи тіні, що віддалено нагадували помахи крил метелика. Таким заспокоєним та тихим Майка можна було побачити хіба коли він спав (хоча і в цьому Вілл впевненим не був). Його трояндово-червоні вуста були трохи відкриті і потік думок Байерса рушив в абсолютно інший, дивний та неправильний бік. Вілл задумався, як би його друг відреагував, якби він прямо зараз торкнувся його яскравих вуст своїми у ніжному й легкому поцілунку. Чи відповів би він на нього, чи був би здивованим або, ще гірше, розлюченим… А може він взагалі б вдарив Вілла? Ні, такий варіант, певна річ, можна було виключити. Майк ніколи у житті не підняв би руку на свого друга дитинства. Скоріш за все, Віллер мовчки вичекав момент поцілунку і після сказав би Віллові, що це неправильно і хлопці не можуть цілувати хлопців. Ніби Байерс і сам того не знав… Після цього їх дружба вже ніколи б не була такою, як раніше. Вони б повільно припинили спілкування і може лише зрідка кивали головами на знак привітання, коли бачилися на спільних уроках, у коридорах школи чи на вулиці. Вілл та Майк, що, здавалося, існували ще до того, як Вілл Байерс та Майк Віллер почали існувати окремо розпалися б назавжди. А з ними і їх таємниці, що старанно зберігалися вже багато років, маленькі знаки, які були відомі лише їм двом, читання коміксів вголос, поки очі не починали зліпатися. І ще так багато речей, на перелік яких Вілл міг би витратити не одну годину, безповоротно зникли б з життя їх обох. Можливо, обидва сумували б за усім цим до останніх днів свого життя але чи вони зізналися б у цьому? Байерс певне б не припиняв себе звинувачувати і ніколи б не забув мить, у яку усе пішло похилою, мить, коли він вчинив не так, як було б слід…

– Я роблю щось не так? – голос Майка миттю вирвав Вілла з неблагополучних роздумів і від неочікуваності він ледь не мазнув пальцями замащеними у червону фарбу по вже майже готовому малюнку. – Все нормально? – все так же стурбовано перепитав Віллер.

– Так, так, вибач, – все ще відходячи від нещодавніх роздумів відповів Байерс. – Просто задумався.

– Буває, – зі схвильованістю та недовірою у голосі сказав Майк.

Продовжувати у тому ж піднесеному дусі було складно але Вілл, зібравши усі сили в кулак, продовжив перетворення Майка на Бові. Поступово заспокоюючись, Байерс почав розфарбовувати повіки Віллера у сяйливо-червоний колір. Сам того не помітивши, він висунув язика від напруги та сконцентрованості на своєму кропітливому занятті. На фоні заграла Still Loving You у виконанні Scorpions. Звуки електрогітари, які, мов ті блискавки, розбивали тишу.

– Ти такий милий, – промовив Майк, щойно відкрив очі та зіткнувшись із оцінюючи свій витвір мистецтва поглядом Вілла. – Якби ти побачив себе з боку, ти б неодмінно зрозумів, про що я.

Почувши неочікуваний комплімент, хлопець почервонів від кінчиків вух до самої шиї та заглянув другу у самі очі, у спробах зрозуміти, чи той жартує. Але погляд Майка був абсолютно щирим, без єдиного натяку на глузливість або жарт.

Розмишляючи, чи доречно буде дякувати друга за сказані слова, Вілл не відразу зрозумів, що сталося, коли він дозволив собі відволіктися. Теплі долоні Майка обережно обхопили лице Вілла. В очах помутнішало і відчуття гарячих вуст друга на власних повністю вибило увесь ґрунт з-під Віллових ніг. Щойно Віллер відсторонився, Байерс судомно видихнув через ніс і витріщився на вкрай задоволену вдіяним фізіономію друга. Він, Майк Віллер, точно вб‘є свого найкращого друга цими вихідками. Ну навіщо він цілує його, якщо це буквально нічого значить для нього? І ще й з такою жорстокістю імітує погляд, сповнений ніжності і закоханості, щойно відібрав перший поцілунок Вілла? Байерс тепер чомусь був майже впевнений, що поцілуй він Майка першим, той неодмінно засміявся б. Бо для нього це не значить нічого…

– Навіщо ти… – закінчити речення не дозволив злощасний схлип, що зірвався з вуст Вілла. Дідько. От тільки заплакати ще не вистачало! Мабуть, саме зараз у житті Байерса відбувся найпозорніший перший поцілунок, який тільки можна собі уявити та який міг наснитися лише у нічному жахітті.

Наступивши чорні брові, Майк запитально зазирнув у очі Вілла, які той так старанно відводив.

– Вілле, – погукав Віллер, підводячись з ліжка. Він прибрав тремтячі руки Байерса від очей та замінив їх своїми. Обережно витираючи великим пальцем вологу доріжку на щоці друга, він лишив ще один ледь відчутний цілунок на скроні Вілла.

– Це ж взагалі не має значення для тебе, – сумно помітив хлопець. – Ти забудеш про це вже наступного дня, а я до останнього свого дня буду жити із відчуттям твоїх вуст на моїх. Це відчуття, мов привид з минулого буде тим, що я не зможу забути навіть через довгі десятиріччя. Майку, прошу тебе…

– Вілле, Вілле, Вілле… – Майк поклав голову друга на своє плече, не турбуючись про те, що вологий слід від його сліз залишиться на комірі білої сорочки. – Усе, що пов‘язано із тобою значить для мене цілий всесвіт, повір.

У відповідь Байерс болісно схлипнув. Повірити у почути було неабияк важко. Не кожен день почуєш таке від людини, у яку закоханий буквально з першої вашої зустрічі, чи не так?

– Я закохався в тебе ще тоді на майданчику, коли побачив тебе такого самотнього на гойдалках, – Майк лагідно провів пальцями по каштановому волоссю друга. – Ще відтоді я знав, що ніколи в житті не відчую таке ж вдруге…

Вілл підвів погляд своїх червоних від сліз очей на підведені червоною фарбою очі Майка. Звісно Байерс знав, що Віллер був майстром з використання дара мови та те, що він почув зараз… Це просто було інакше. В такому ключі його друг ще напевне ніколи не говорив до Вілла.

– І я точно знаю, що не помилився, – закінчив Майк. Не залишаючи собі ще більше часу на роздуми, Байерс підвівся навшпиньки і поцілував найулюбленіші та найрідніші в усьому світі вуста, замінивши тисячі слів, які міг сказати поцілунком. Мільйони яскраво-блакитних та насичено-червоних блискавок у мить затанцювали перед очима. Усе тіло поступово слабішало та почало здаватися, що на цьому світі Вілла утримували лише Майкові руки, обвиті навколо талії та попереку Байерса.

– Я так сильно люблю тебе, – видихнув Віллер у самі вуста Байерса, викликаючи мурашки по усій шкірі. – Завжди любив та ніколи не міг знайти правильну мить, щоб зізнатися.

– Майку, – Вілл з лагідною усмішкою прибрав неслухняне пасмо темного волосся друга та заправивши його за вухо продовжив тихим але урочистим голосом. – Як то кажуть, – не уснує правильної миті; бери мить та роби її правильною.

Вони обидва розсміялися в унісон і були впевнені, що саме у цю секунду перетворили звичайну мить на ідеальну, незабутню і правильну.