На кінчиках пальців

Венздей прямувала в сарай до Ксав‘є. Їй потрібно було дізнатись про малюнок. Двері не були зачинені до кінця, тому на вулиці була чутна музика. Венздей з Річчю зайшла всередину і побачила як Ксав‘є різкими рухами пензлика робить бризки на полотні.

Периферичним зором хлопець помітив рух, що змусило його відволіктись від картини. Він з питанням поглянув на неочікувану гостю.

— Потрібна допомога, — одразу почала Венздей, розгортаючи складений у двоє малюнок. Проти волі, його губи розтягнулись у посмішці. — Не радій.

— Потрібні уроки малювання? — хмикнувши, запитав хлопець, приймаючи з її рук малюнок. Ксав‘є вимкнув музику і продовжив. — Лінії в тебе трохи нерівні.

Він провів поглядом Річ, який побіг углиб приміщення.

— Я бачила це у видінні. Ти це впізнаєш?

Ксав‘є просто вказав рукою на стіну. На ній висів малюнок, на якому були зображені старі ковані ворота. Ті самі ворота, які вона бачила у видінні.

— Коли ти це намалював? — запитала Венздей, схрестивши руки на грудях. Вона була зосередженою.

— Кілька днів тому. Мені знову сняться ті сни як тоді.

— Там живе монстр? — дівчина кинула погляд на Ксав’є та знову повернула свою увагу до малюнка.

— Ні, та я його відчуваю, — якось з відчаєм відповів хлопець, — в тіні, ніби ховається у мене в голові.

— Ти знаєш де це?

— Це особняк Ґейтсів. Я бігаю повз нього. А що?

Почувши ці слова, Венздей знову перевела погляд на Ксав’є. Хлопець поглянув у відповідь. Це було підозріло. Він бігає повз той самий особняк, який має якесь відношення до монстра.

Увагу обох відволік Річ, клацнувши пальцями. Він стягнув брудне простирадло з полотна, і Венздей побачила саму себе, граючу на віолончелі. Ксав’є прочистив горло, почуваючись ніяково, що його малюнок хтось побачив, а тим більше вона.

Дівчина здивовано підійшла до картини ближче. Вона роздивлялась її, не в силах відвести погляд.

— Послухай, — почав Ксав‘є, відчуваючи що мав пояснитись, — після танців я хотів забути про тебе та не зміг. І я почав малювати, а вийшло ось це. Я навіть чую як ти граєш.

Хлопець зробив рух рукою і картина ожила. Дівчина на ній почала грати, заповнюючи студію прекрасною мелодією віолончелі.

— Як ти розчиняєшся в музиці. Здається, лише тут я бачу тебе справжню.

Венздей просто стояла, не в силах вимовити і слова. Їй перехопило дихання, хоча вона була впевнена, що це через запах фарби, який витав у повітрі. Її ніхто ніколи не малював. Ніхто, окрім Ксав‘є. Хоча це, напевно, вже другий раз. Перший малюнок вона бачила у його кімнаті, та він не йшов у ніяке порівняння із цим. В неї виникло відчуття, що їй потрібно йти звідси негайно. Так вона і зробила.

— Зажди, — вже майже біля дверей її за руку схопив Ксав‘є. — Не йди. Я не можу перестати думати про тебе.

Венздей поглянула на місце, де він її тримав і хлопець одразу відпустив руку. Та вільно повисла вздовж тіла. Венздей повернулась і поглянула йому прямо в очі.

— Це все підозріло, Ксав’є. Всі ці малюнки, твій поріз, твоя поява як тільки зникає монстр.

— Я клянусь тобі Венздей, я не монстр.

Дівчина мовчала і просто дивилась на нього. Ксав’є відчув нестерпне бажання відчути її шкіру на кінчиках пальців. Неочікувано для них обох вір обережно доторкнувся до щоки Венздей та повільно нахилився до неї. Зупинившись в декількох сантиметрах від її обличчя, Ксав‘є дав їй можливість відштовхнути його і піти. Його серце з неймовірною швидкістю билось об ребра. Він боявся, що вона зробить саме так, що його серце буде розбите, що йому доведеться знову себе збирати по частинам.

Спостерігаючи за нею на танцях, бачивши поряд цього Тайлера, якому він не довіряє, Ксав‘є відчував як хвиля ревнощів росте в ньому, все набираючи обертів, загрожуючи перерости в цунамі. І він згадував, як попросив Б‘янку стерти Венздей з його голови. Це було жалюгідно і нечесно по відношенню до Б‘янки, але в той момент все, чого він хотів — це перестати відчувати ту біль у грудях, яка не давала йому дихати. І ось знову він стоїть на краю прірви. Та він давав Венздей вибір, він не хотів тиснути.

Минали секунди, а Венздей все стояла нерухомо, просто дивлячись на нього своїми беземоційними очима.

В її голові була купу думок, які з неймовірною швидкістю змінювали одне одну. Хоча ззовні вона залишалась холодною, всередині Венздей вирували емоції — нерозуміння, розгубленість і дискомфорт від незнайомості ситуації, але також була цікавість. Цікавість, що станеться далі.

Хоча Венздей ніколи не прагнула знайти кохання, ба більше, вона всіляко цього уникала, бо вважала прояв будь-яких емоцій слабкістю, вона розуміла чому люди так цього воліли. Бажання бути з кимось пов’язаним, не відчувати самоту і бути коханим — це все егоїстичні людські бажання, які були притаманні більшості.

Венздей розуміла, чому дівчата вважали Ксав‘є привабливим. Він був високим, розумним, смішним, надійним і гарним другом. Так ще й малював, проводивши багато часу у своїй майстерні, що додавало йому якоїсь загадковості і романтичності. Та Венздей не розуміла, чому йому подобалась вона. Дівчина не була з ним ввічлива, виказувала йому свої підозри, була холодною і відчуженою. І навіть дізнавшись, що вона покликала його на танці тільки тому, що її застали зненацька, Ксав‘є все одно намагається її зараз поцілувати.

Аддамс вважала це жалюгідним. І вона ніколи не зізнається, що якась частинка її, зовсім маленька, визнавала цю відданість… милою? Так, вона ніколи цього не визнає.

Та ось вона тут, стоїть напроти хлопця, який, очевидно, хоче її поцілувати. І Венздей не хоче йти, просто тому що це можливість зблизитися з потенційним серійним убивцею і втертись йому в довіру. Принаймні так вона намагається пояснити причину свого небажання йти.

Все ще до кінця не вірячи, що Венздей не пішла, Ксав’є прикрив очі і доторкнувся своїми вустами до її, стираючи ті жалюгідні сантиметри між ними. Спочатку це був простий дотик. Легкий, м’який, теплий ніби літній вітер.

Та Ксав‘є вирішив не зупинятись. Відчувши прилив сміливості, він обхопив її нижню губу і вловив ледве відчутний рух губ у відповідь.

Руки Венздей все ще вільно висіли вздовж тіла.

Обхопивши її лице вже обома руками, він продовжував її цілувати, насолоджуюсь моментом і подумки молячись, щоб час застиг і це тривало вічність.

Дівчина, силует якої він з самого першого дня її приїзду постійно намагається знайти серед інших учнів, яка не виходить з його голови, яку йому так і хочеться знову і знову малювати стоїть біля нього, дозволяє себе цілувати і сама цілує у відповідь.

Ксав’є не знав, коли саме він пропав. В той день, коли дівчинка з двома косами врятувала його від смерті, чи коли вона несподівано з‘явилась в школі і так феєрично викликала Б‘янку на дуель, а можливо коли він побачив її таку гарну у чорній сукні на танцях. Ксав’є не знав, але, напевно, це вже не мало значення, бо у чому він був упевнений на 100%, що він ніколи не зможе забути Венздей.

Неочікувано в приміщенні роздався гуркіт, змусивши підлітків відскочити одне від одного, рефлективно провертаючи голову в бік джерела шуму. На столі стояв Річ, невинно роздивляючись свої нігті — якщо він взагалі може їх роздивлятись.

Ксав‘є зовсім забув про його присутність, як і Венздей. Хлопець знову поглянув на дівчину, та, у свою чергу, виглядала незворушно, хоча її трохи нахмурені брови видавали активну мозкову діяльність, яка в неї зараз відбувалась в голові.

— Мені треба йти, — промовила Венздей, поправляючи шлейку сумки на плечі.

— Так, авжеж, — Ксав‘є прочистив горло і зарився руками у волосся, намагаючись якось зайняти руки.

— Річ, — Венздей кивнула в сторону дверей, тим самий показуючи щоб він йшов за нею.

Вже на самому виході її гукнули. Дівчина повернула голову і підняла брови в очікуванні.

— Побачимось ввечері? — з надією запитав Ксав’є. Венздей ледве помітно кивнула. Щира посмішка прикрасила лице хлопця. Аддамс вийшла, закривши на собою двері, і попрямувала в бік школи.

Зупинившись на секунду, Венздей зробила глибокий вдих. Що ж, не цього вона очікувала, коли йшла до Ксав‘є, але, на диво, вона не відчуває жалю за своїм першим поцілунком.