На залізних крилах у Новий світ

Повітряні потоки розрізали величні залізні крила літака, який, хоч в середині здавався досить великим, але на фоні блакитного неба був не більше за крихту хліба, яку зазвичай недбало змахують зі столу якогось задрипаного кафетерію. Майже всі пасажири економкласу мирно спали: хто взяв із собою дешеву надувну подушку із масмаркету, деякі натягнули на очі маску для сну, інші ж, заткнувши вуха навушниками додивлювались улюблений серіал або читали книгу, що обов’язково мала входити у перелік бестселерів «Нью-Йорк Таймс» (попередньо, дбайливо завантажені на планшет або смартфон), інші без будь-яких дивайсів просто спали або у відкриту нудьгували. За вісім годин польоту ти хоч і не знаєш імен усіх пасажирів, але вони тобі вже як рідні. Якщо вже зовсім немає куди себе діти і спати теж немає сил, то можна, з безпристрасним лицем пити сік із плодів манго та маракуї, дбайливо звафасоних у пластиковий пакет, і роздивляючись потилиці вже таких рідних людей, думати, хто та чим займається собі по життю. Такий собі психоаналіз, правда не дуже влучний. Особливо, коли не видно лице піддослідного.

Біля вузького проходу сиділа жінка, сперши своє підборіддя на долоню. Тіло вже хоч і втомилось від постійного сидіння, від читання у зонах турбулентності – нудило (у прямому сенсі того слова), а сік із манго та маракуї не ліз у горло, все одно тікати було нікуди і ще дві години польоту треба було стерпіти якимось чином. «Полети кудись, розвійся, – говорили вони; тобі стане легше, – так само продовжували; подорожі змінюють людей і це шанс проявити себе – якби ж то…»

Тяжко зітхнувши і, вже десятий раз за годину, вона потягнулась, що аж у хребті затріщало, да так голосно, що, мабуть, увесь літак почув. Правда всім було все одно. Широке тіло, здавалось вже приросло до синьої тканини, якою було обшите крісло. Здавалось, що ще трохи і воно перетвориться на воду і порозтікається у різні боки, а потім шумним водоспадом хлине на підлогу. «Такий кінець був би безболісним, мабуть…», – промайнуло в голову у молодої панянки і вона вичавивши із грудей тяжкий подих вилізла зі свого місця. Захотілось до вбиральні. Добре, що хоч прохід і був вузький, але навіть вона, зі своїми габаритами спокійно могла пройти, злегка задіваючи руками бильця на кріслах.

Зробивши всі свої справи і вмившись, жінка знову відправилась до свого законного місця. Пасажири літака вже оживились. До прильоту лишилась одна година. Особливо переживаючі вже поскладали свої речі у сумки, деякі навіть натягнули куртки.

«І куди його спішити? Всеодно всі помремо…» – Жінка байдуже оглянулась навколо і знову протиснулась на своє місце. Біля неї сиділо ще дві молоді дівчини-подруги, тому першу половину польоту Ела, а саме так звали цю добродійку, слухала їх спілкування, що включав життєвий шлях обох від першої зустрічі до даного моменту. Обидві їхали підкорювати Нью-Йорк. Дівчину з рудим волоссям та яскравими зеленими очима звали Веронікою, вона мріяла стати відомою актрисою. Іншу, яка була брюнеткою, звали Софією. Вона була перекладачем, їхала по запрошенню на роботу, і безмежно пишалась своїми здобутками. У другу Ела вірила трохи більше, ніж в першу, але обом подумки побажала вдачі. Що стосується безпосереньо Ели, а точніше Елеонори, то вона теж подумки пройшлась крізь терни свого життя. Побачене у голові викликало змішані емоції – від сумної радості до неймовірно тяжкого почуття туги.

На борту оголосили посадку літака. У вікнах почали розглядати неймовірний краєвид міста-мрії багатьох жителів планети – Нью-Йорка. Велечині хмарочоси здавались маленькими скляними фіурками на штучному макеті, які можна було зустріти у деяких музеях. Ела дивилась прямо, у вухах скрізь зненацько насунувшу тишу дзеленчало та гомоніло. Жінка дуже не любила такі моменти. Замість радості завершення перельоту відчуття були радіально протилежними – неначе голову зараз розчавить невидимими кліщатами. Такої смерті Ела собі не бажала. Вона не любила біль.

І ось довгоочікуваний легенький поштовх і літак торкнувся асфальту аеропорту. Салон заповнився гучними аваціями. Як тільки літак зупинився, всі ринулись до виходу, бажаючи нарешті вдихнути свіжого повітря та відчути тверду землю під ногами. Дзвін у вухах пройшов так же зненацька, як і розпочався, тому Ела теж поквапилась до виходу, звільнивши прохід для Вероніки та Софії, попередньо мило попрощавшись із ними та побажавши вдачі у майбутніх звершеннях.

Щаслива, що каторгу перельотом було завершено Елеонора ватними ногами ступила на тверду землю. Не тямлячи, і буквально на автоматі, жінка пройшла паспортний контроль, отримала свій багаж і опинилась за межами аеропорту, який буквально був оточений незліченною кількістю яскраво-жовтих автомобілей з величезними фішками на дахах. Нью-Йорське таксі – таке ж легендарне, як і місто, дорогами якого воно майорить, додаючи ще більше гомону мегаполісу. Натрапивши оком на найближчий транспорт, жінка неспішно відправилась до обраної машини. Але її швидко зайняли інші пасажири, тому тяжко зітхнувши, вона направилась до іншої. Ситуація повторилась ще два рази і все ж таки, в кінці кінців вона опинилась у салоні автомобіля.

– Вулиця Блікер, сто сімдесят шість. Готель «Стоун Таун», – не дуже гарною англійською мовила жінка. У відповідь водій коротко кивнув та рушив.

Час навколо Ели завмер, вона з цікавістю розглядала живі вулиці, якими снували люди та машини, а з асвальту величезними брилами виростали бетонні сірі та блакитні скляні будівлі. Звідусіль на паперових та електроних плакатах різними кольорами майоріла реклама. Тепер жінка зрозуміла, чому це місто часто називали кам’яними джунглями. Тут дуже легко було заблукати.

– Кінцева зупинка, – промовив водій, відірвавши жінку від своїх думок. До неї не одразу дійшов сенс сказаного на чужій мові, тому водій стримано повторив, що вони вже дістались до пункту призначення. Туристи – що з них взяти.

– Оу, – заметушилась мандрівниця, – дістаючи із гаманця гроші, – решта не потрібна!

Жінка швидко, наскільки для неї можливо, вийшла з машини і дочекалась поки водій відась із багажника її валізу, яка до речі, була яскраво-рожевою у зелений горошок. Смак у неї був дещо специфічний. Загалом жінка виглядала прозаїчно для такого великого міста. В неї було світле пряме подовжене каре до плечей, яке закривало шию із величезним червоним рубцем позаду. Жінка мала глибоко посажені сірі очі, які нагадували непроглядний туман, що восені неначе ковдра вкутує холодну землю. Навіть коли вона посміхалась, вони лишались печальними. Шкіра була хворобливо-блідою, ніби прозорою.  Елеонора була, як то кажуть, жінкою з пишними формами і м’якими лініями. Вдягнута білявка була просто: світлі кросівки, блакитні джинси та дещо темніший джемпер із вкороченим рукавом.

Вже було дещо прохолодно, не дивлячись, що йшов лише другий тиждень вересня. Вітер, те й діло, зривався, а потім вщухав через кілька секунд. Лисття на деревах все ще було яскраво-зелене. Елеонора озирнулась навколо, знайомлячись із вулецею де має проживати найближчим часом. На ній було доволі спокійно, якщо словом «спокійно» можливо описати не перестаючий жити ні в день, ні вночі Нью-Йорк. Готель, куди мала заселитись жінка, знаходивсі на розі кварталу у старій будівлі, виконаній у стилі раннього модерну. Взагалі на цій вулиці було намішано багато різних архітектурних стилей, що не могло не дивувати. Особливо привертала увагу чотириповерхова будівля напроти готелю з цікавою масандрою зеленого кольору, що мала в центі величезне випукле кругле вікно з хитромудрим малюнком віддалено нагадуючи око. Сама будівля була цегляною із білою лиштвою навколо вікон та на кутах.

Схаменувшись, Елеонора відірвалась від споглядання вулиці і зайшла в готель. На рецепшені знаходився молодий чоловік її віку, який привітливо посміхнувшись привітався із гостею.

– Чим я можу вам допомогти? – Поцікавився працівник готелю.

– Вітаю. Я бронювала номер на ім’я Елеонори Хейл.

– Так, є бронювання. Оплата карткою чи готівкою.

– Карткою.

Після сплати послуг, чоловік віддав жінці ключі, сказавши, що їй потрібно піднятись на четвертий поверх у сорок четвертий номер. Білявка подякувала і потягнула свою валізу до ліфту. Зараз всі її мрії стосувались теплого душу, чистої одежі та прогулянки до найближчої піцерії або фаст-фуду. Душа жадала папероні! Чи справжнього американського бургера все ж таки? Жінка вирішила, що доля сама вирішить якою буде її вечеря.

Кімната була доволі просторою, як для однієї людини. Стіни номеру пофарбовані у фісташковий колір, меблі ж були яскраво-білі і де-інде у інтер’єрі дизайнер акцентував увагу рожевими деталями. У стіни знаходилась простора шафа, в яку Ела швидко запхнула речі з валізи, лишивши лише те, що збиралась вдягти. В центрі кімнати стояло велике двуспальне ліжко з тумбачками з обох боків. Над якими були прикріплені бра у вигляді світло-рожевих кованих квітів. Такою самою була і люстра. Також у кімнаті був невеличкий туалетний столик із м’яким рожевим пуфом і такого ж кольору м’який овальний коврик. Великим плюсом кімнати було й те, що вона мала вихід на власний невеличкий балкон зі скляним столиком та двума стільцями. Жінка встигла нафантазувати собі затишний самотній вечір з бокалом білого вина у поєднанні з декількома видами сирів та винограду.

Далі Хейл пройшла до ванної кімнати. Прийняти душ здавалось їй найбільшим задоволенням у світі, тому нікуди непоспішаючи вона доволі довго стояла під потоками теплої води, насолоджуючись цим моментом. Але все хороше колись закінчується і тому, через пів години голодний шлунок змусив її все ж таки піти вдягнутись та відправитись на пошуки поживи. Перед виходом жінка вдягла довгу сатинову спідницю жовтого кольору та синій кашеміровий светр, доповнивши свій образ бежевими туфлями на невисоких підборах, клатчем та напівпрозорою хустиною, якою недбало обгорнула шию.

Скориставшись навігатором блондинка швидко знайшла найближчий заклад і це була не піцерія, і не бургерна. За десять хвилин від готелю знаходився невеличкий ресторан із французькою кухнею «Пер Се». Незволікаючи і хвилини, завжди повільна Ела доволі бадьорим кроком взяла курс на обраний ресторан. Було біля трьох годин дня і вулиці ще лишались доволі безлюдними. Обравши столик на невеличкій терасі десятиповерхівки, жінка замовила салат із руколою, виноградних равликів та червоне напівсухе вино. Непоспішаючі, жінка насолоджувалась моментом. Але з кожним шматочком її настрій почав стрімко падати. Було дійсно смачно і гарно, до того ж вона знаходилась у прекрасному та колоритному мегаполісі, але… Було велике але, що розривало її душу кожного разу, як вона згадувала події трирічної давнини. У ці хвилини всі смаки зникали, звуки віддалялись кудись і перетворювались на глухий шепіт, руки ціпиніли, а тіло пробирало тремтіння, дихання причащалось, сердце то завмирало, то починало відстукувати навіженний ритм.

Хейл спокійно відклала прибори і глибоко вдихнула прохолодне повітря. Не жити їй більше щасливо на цій землій, але життя коротке, тому скоро мине усе, включаючи цей нестерпний біль. Тепер вона виглядала похмуро і була схожа на велику чорну хмару. Щоб відволіктись від темних спогадів Ела почала роздивлятись все навколо, концентруючись на деталях. Так вона поверталась у реальність, так знову з’являлись звуки міста навколо, запахи кави та булочок із пекарні попереднього поверху, смак сухого напівсолодкого.

Зробивши черговий ковток, Хейл звернула увагу на столик, який знаходився навпроти неї. за ним сиділо двоє чоловіків – один у плащі, був повернутий спиною до неї, тому вона не могла його роздивитись. Інший, круглолиций чолов’яга азіацікої зовнішності теж був вдягнутий у незвичне вбрання коричнево-золотого тону. «Це ж Нью-Йорк, він такий різноперий», – промайнуло в голові блондинки і вона згадавши, що дико зголодніла повернулась до свого обіду.

Несподівано десь поряд пролунав гучний гуркіт, та такий, що Хейл впала зі стільця, заляпавши своє вбрання вином.

– Дідько! – Вилаялась жінка, підводячись та згадуючи, що за кашеміровий светр відвалила значну кількість коштів.

– Що це? – Підвівся чоловік азіатської зовнішності, розвернувши голову у сторону джерела звуку. Його співрозмовник продовжував спокійно орудувати ножем і з усміхом мовив:

– Ти ж в нас верховний чаклун, ти й перевіряй.

– Тебе це теж стосується, – незадоволоно поглянув на товариша той, котрого назвали верховним чаклуном.

– Твоя правда, – другий чоловік теж підвівся і повернув голову. У ньому Ела одразу впізнала відомого у всьому світі одного із месників – Доктора Стренджа. Навіть в неї вдома про нього чули і дуже шанували, як великого героя.

Знову пролунав вибух, але вже поряд із нею самою. Голова у цю ж секунду перестала усвідомлювати навколишню реальність під ногами зникла опора і вона в секунду полетіла вниз із тераси, перекинувшись через зруйновану огорожу.

Перше, що промайнуло в неї в голові – зовсім незвична лумка для пересічної людини: «Нарешті. Мені не прийшлось це робити самій. Помру. У такому гарному місті». Жінка летіла, розкинувши руки. Неначе птах, зустрічаючи свій кінець у справжній свободі. Вона летіла… Летіла… І знову летіла…

«Щось тут не так», – схаменулась Ела, – «я вже десять разів мала розбитись». Білявка розплющила очі, світ навколо неї був інший. Та ж сама вулиця, але схожа на розбите скло, яке постійно змінювало свій вигляд. А вона все летіла і летіла, неначе у безну.

– Якщо це той світ, то мені не дуже подобається, – Хейл склала руки на грудях з нетерпінням чекаючи кінця цього польоту. Страху не було, тільки досада. Все ж таки її щось підказувало, що сьогодні вона не отримає бажаного і тепер її пухке тіло тіліпається у якомусь незрозумілому просторі.

– Я зараз вам допоможу! – Почувся голос неподалік. Жінка повернула голову у сторону джерела звуку, – не хвилюйтесь.

– Можете не поспішати, – фиркнула Ела споглядаючи дивну картину. Нещодавно побачені нею у ресторані чоловіки вели бій із якоюсь незрозумілою тварюкою, схожою на величезного двуголового головастика з крилами. Істота була зеленого кольору із яскравою, переливаючоюсь жовтим на світлі, лускою. В однієї голови були вееличезні чорні очі, а у другої – червоні. Тулуб почвари плавно переходив у хвіст із перетинчастими напівпрозорими плавцями на самому кінчику. Крила теж були схожі на хвіст, але величезні і розмашисті.

«Це точно сон», – вирішила Ела, «Знову багато працювала, тому і сниться таке божевілля». Але один із багатьох шматочків розбитого простору, в який врізалась потвора, відколовся, боляче задівши плече Хейл, від чого та голосно скрикнула та зрозуміла, що всі події реальні. Чоловік у яскравому плащі швидко відпрянув від згораючого тіла чудовиська і підлетів до жінки, підхоплюючи її на руки.

– Агов! Ти жива!?

– Не треба було мене рятувати, – на автоматі відповіла Хейл підвівши очі до свого рятівника. Справжній Доктор Стрендж тримав її на руках. Це було захопливо звичайно, але він завадив її природній кінчині. Наскільки можна важати гибиль від величезного двуголового крилатого головастика природнім процессом. Але хрест би на могилі поставили. Не самовбивця, а невинно убієнна!

– Вона головою вдарились, – безапеляційно зазначив Стрендж.

– Вам мабуть зле, треба в лікарню – біля Стренджа з’явився його товариш.

– Вам не важко? – Хейл здавалось несе маячню, але вона дійсно переживала за хребет свого рятівника.

– Точно в лікарню, – кивнув чаклун.

– Та ні, я сама лікар, – замахала здоровою рукою Хейл, – хоча не зовсім лікар, а біолог. Та в мене є докторський ступінь!

Чоловіки переглянулись.

– Вибачте, я несу якусь маячню, – зам’ялась жінка.

– Ви, мабуть шоковані, – відповів месник і збентежено поглянув на поранення. Воно покрилось яскраво блакитним вогнем. Ела скривилась.

– Що це? – Запитав азіат, відсахнувшись.

– Знаєш, Вонг, мабуть краще до нас її, а не в лікарню.

– Згоден.

– Куди це до Вас? – Схаменулась жінка і хотіла було вирватись, але тепер все тіло дико занило, а в очах потемніло.

Останнє, що вона почула, це були слова «Ви палаєте!». І все навколо зникло.