На десерт

Ітан думатиме про нього, годуючи свого малюка. Думатиме про нього, зустрічаючись зі старими друзями. Думатиме про Аашіфа, заводячи до спальні свою збуджену дружину. Вона любитиме його до скону, а Ітан навіть не спробує зупинитись. Його зв’язок із Аашіфом ніколи не розірветься.

Тому що це те, чого він хоче. Ось через що це все.

Що ти таке, Ітане? Мішок плоті, що одного дня викинуло на Землю, чи істота, здатна мислити? І якщо друге, то про що саме ти мислиш?

Чому ти продовжуєш ставити своє життя під загрозу?

Я не знаю, Господи! Я, блять, не знаю, досить!

***

Ітан прокидається у калюжі поту. Йому не снилось нічого жахливого, він навіть не спав — лише марив, свідомістю залишаючись у реальності. Майже одразу видіння, яке його навістило, повністю стирається з пам’яті. Лишаються одні почуття. Почуття від пережитого. Почуття до Аашіфа.

Це ж так зветься, Ітане? Почуття? Чи ти навіть на такий порожній термін не можеш знайти мужності? Чи може ти просто не приймаєш себе?

Ні, справа не в тому. Плювати він хотів на те, ким був Аашіф та чим притягував до себе Ітана. Те, що було між ними — лише крапля у морі поганих новин, які йому рано чи пізно доведеться розпакувати.

Ти шкодуєш, що не розбився на смерть у тій аварії.

Але для початку треба поїсти.

Чому ти ризикуєш собою так часто?

Він заварює собі каву. Знаходитись тут у розпал міського гніву було божевільною ідеєю, а проте це єдине місце, до якого він зміг доплисти, перш ніж знепритомнів. Це саме той безлюдний район, в якому він нещодавно знайшов Еванса. Коли він згадує про це, Ітану стає не по собі. Поки йшов сюди, він не думав ні про що, окрім нестерпного бажання впасти кудись і заснути. Тепер же має боротися із бажанням вирвати прямо на стіл: картинка перед очима з’явилась так різко, що він і не сподівався встигнути розвернутись до раковини у трьох кроках звідси. Та на щастя, все минається.

Він снідає у гробовій тиші.

Після Беверлі, люди заспокоїлись щодо пошуків Ітана. Напевне, вирішили відкласти його на десерт. Ітан хотів би вірити, що саме скорбота по жінці викликала в грудях неприємний укол, але він не вміє брехати. Не собі.

Чому ти завжди підставляєш другу щоку? Навіть коли про це не просять.

Можливо, Облудні Сосни справді здатні подарувати Ітану життя його мрії. Бо все, чого йому хочеться — забутися. Бо коли він не перебуває думками у теперішньому, в нього не виникає потреби брехати. Ітан думає про це, поки незграбним рухом сує руку у джинси. Він думає про це, поки сльози стікають його обличчям. Думає про це, поки м’язи роблять неймовірне зусилля, аби догодити хазяїну, який давно не переживав оргазму. Думає про це, поки один погляд на ситуацію, в якій він опинився, лише підливає масла до вогню.

І поки Ітан видає останню серію змучених стогонів, він думає про Аашіфа.

***

Ти не зміг зізнатися дружині про те, що тебе катували, бо це було настільки страшним видовищем, чи через щось інше?

Я зраджував їй тільки з Кейт.

Вірно. Ти ладний на зраду, Ітане. Ти ганяєшся за цими людьми, бо шукаєш те, що тобі може дати тільки Аашіф.

Що з того? Ми з ним більше не побачимося. І з якого переляку він — єдиний?

Тому що це неправильно. Тільки така людина, як він, може дозволити собі такі вчинки. Твої бажання незаконні, Ітане. Але ти все ще шукаєш. Ти не втомився?

Збіса, так.

Я так втомився.

***

Якби Ітан написав про себе книгу, він не вставив би туди усі деталі, бо тоді шістдесят зі ста сторінок були би про Аашіфа. Люди подумали б, що він закоханий. Але насправді це давно зайшло за рамки звичайного кохання.

Він би писав так: “Тіло Ітана більше не реагувало на біль, минуло надто багато часу з моменту, як він його відчув”. Або так: “В нього значні провали в пам’яті. Можливо, Ітан збожеволів”. Чи ще: “Ітан не міг зупинитись і прилягти — інакше усі старання виявились би даремними”.

Яка ж дурня.

Все, що змушувало його рухатись чи зупинятись, продовжувати чи завмирати — небажання зіткнутися з правдою.

Останнім часом Ітан підбирається до неї ближче, ніж коли-небудь раніше. Через надмірний стрес, еге ж? Якби ж то!

Через те, що я більше не можу терпіти жагу. Я не можу присвятити її ані дружині, ані коханці. Я не можу присвятити її Беверлі. Я не можу.

Він переховується від цієї зграї головорізів вже десять днів. І глибоко всередині сподівається, що його знайдуть.

***

Аашіф став для нього радше образом, збірним поняттям. Він не є його катом чи рятівником. Він не є людиною, що колись мала які-ніякі цілі. Він існує у голові Ітана заради того, аби він не забував правду. Хоч він і обходив її за першої ж нагоди.

Ітан крокує порожньою вулицею і вперше визнає, що сумує за натовпом.

За тим набитим немислимо жорстокими очима потоком душ.

Він прокручує у думках усе, що піддається його зусиллям. Мозок блокує деякі спогади, проте йому не обов’язково згадувати кожен з епізодів, аби за декілька хвилин чітко уявити Аашіфа у повний зріст в усіх подробицях. Поміж спогадами, в голові рояться голоси, що нагадують наскільки він невдалий чоловік, батько і… Син. Адже батьки нізащо не змогли б не помітити його відмінність. Він досі пам’ятає, як захлинався слізьми всякий раз після того, як підслуховував їхні розмови. Вони нерідко сперечалися щодо Ітана. Точні формулювання крутяться на язиці, ніяк не згадаються, але це на краще — вони того не варті.

Це вже в минулому.

Зараз, слідкуючи за несподіваним рухом вдалині, він впевнений щодо того, для чого народився.

Ітан йде до того, хто дав йому це розуміння.

***

Нелюдський рев прокочується Облудними Соснами.

Когось стратили.

Когось дуже важливого і водночас незначимого, кого ненавиділи усією душею, судячи з інтенсивності свята, що слідує згодом за цим.

Шериф Поуп видихає з полегшенням. Його погляд повниться відчаєм, але водночас перемогою. Мов у людини, яка щойно ризикнула життям. Ніхто більше не наважиться встати у нього на шляху. Йому ніколи більше не доведеться боротися за своє місце під сонцем. Тому що воно йому належить. По праву.

Саме так.

Кейт Г’юсон покидає сімейну вечерю, аби беззвучно проплакатись у ванній кімнаті. Її посивіле волосся обрамляє м’яке лице, і вона вкладає багато сили у те, щоб не розбити дзеркало в ту ж мить, коли її очі зустрічаються з цим відображенням. Слабким, вкрай вразливим. Вона не знає, чи ще довго протримає маску симпатії до цього проклятого місця, але після того, що сталося, вона розуміє, що це не має значення.

Холод тиснутиме на давно замерзлі фігури дружини та сина, в яких тепер важко вирізнити бодай якісь риси, аби встановити родинний зв’язок, а Ітан Берк нарешті отримає те, про що мріяв найбільше.

Нехай, заради цього йому знадобилось потрапити на той світ.