Наше з тобою спільне майбутьнє

Хьонджин сидів у вітальні, перебираючи коробки з речами. Він недавно переїхав у нову квартиру. На очі траплялися старі, вже забуті з часом речі. Переїзд зі старої квартири нічим не допоміг — він досі згадував його.

Чому завжди так важко згадувати людину, якої не стало, хоча пройшов вже рік? А старі речі, які залишили в собі стільки спогадів?

Хьонджин сидів на підлозі і дивився на касету в руках. Касету… Її він боявся найбільше. Хотілося просто взяти і розламати її, щоб більше ніколи не дізнатися, що на ній записано. Але ж він обіцяв, обіцяв, що обов’язково подивиться її, якщо його не стане…

Але він просто не міг. Вже пройшов рівно рік відтоді, як не стало Фелікса… Його Фелікса… Рівно рік відтоді, як його сонце, лежачи в палаті найкращої лікарні, простягнуло цю касету зі словами: «Хенні, я боюся, що це наша остання зустріч. Не дивися на мене так. Я знаю, що сьогодні буде операція, але ти сам повинен розуміти — рак це майже невиліковна хвороба. Не плач, Хен, будь ласка. Якщо… якщо мене не стане, я хочу, щоб ти це переглянув», — він простягнув цю саму касету, — «і будь ласка, живи, живи потім заради мене. У тебе ще все попереду, Хенні. Ну будь ласка, не плач. Можливо, лікарі врятують мене, і можливо, не тільки в тебе, а й у мене буде все попереду. Просто обіцяй, що не забудеш мене і будеш йти вперед навіть без мене». Хьонджин пам’ятав кожне слово. Він пам’ятав, як його голос тремтів, пам’ятав, як останні слова він вже ледве вимовляв, пам’ятав, як його сонце саме готове було розплакатися, пам’ятав, як зайшов лікар і медсестра випровадила його в коридор, як вона залишилася поруч, щоб він нічого з собою не зробив.

Останній раз живим він бачив Фелікса, коли два санітари везли його тіло в реанімацію. Після того, як з реанімації вийшли лікарі, знімаючи лікарські шапки і схиливши голови, дивилися в підлогу, стоячи перед ним та мамою Фелікса, життя Хьонджина змінилося на 360 градусів.

Зараз, сидячи на підлозі в квартирі, хоч і не жив його промінчик, але щось весь час таки нагадувало про нього. Він дістав з коробки програвач для касет…

Початок форми

Кінець форми

Що на цій касеті до нього дійшло відразу… Відразу він зрозумів, навіщо Фелікс завжди знімав на камеру їхні щасливі моменти.

На касеті…

— Хенні, Хен, та Хьонджин, перестань! — двоє підлітків, не більше 17 років, посеред поля. Один з них — брюнет Хьонджин, а інший — блондин. Коли Хьонджин, сидячи на підлозі, побачив його, він перестав стримувати сльози. Цим блондином виявився Фелікс, який поставив камеру на дерево, а сам побіг до брюнета, який розвалився на полі і сміявся з блондина, який впав на нього. Але той заткнув його поцілунком.

Інша сцена: обоє сидять і сміються на Різдво, розгортаючи подарунки. Вони обіймаються, цілуються. Набагато старший Хьонджин, що зараз сидів на підлозі, втупившись в екран, ненавидів себе за те, що міг поцілувати його тоді ще більше разів.

Наступна сцена: Хьонджин притискає маленьке тіло до себе. Він явно не хоче його випускати з обіймів. Вони обоє плакали, та молодший встав і відійшов до вікна, а старший так і залишився на дивані. Тільки зараз старший Хьонджин зрозумів, як боляче зробив молодшому, коли відразу не підтримав, коли той розповів про рак.

Далі було багато спогадів, поцілунків, обіймів. Хьонджин не міг відвести погляду від екрана. Серце просто розривалося — чи то від спогадів, чи то від того, що треба було випити ліки.

На ранок у його нову квартиру зайшов його друг, знайшовши Хьонджина, що лежав на підлозі без пульсу, а на телевізорі була остання фотографія поцілунку Хенліксів. Лікарі затвердили смерть Хьонджина, сказавши, що сталася зупинка серця. Молодого хлопця поховали поруч з його першим коханням, з яким, можливо, тепер буде спільне майбутнє в кращому світі…

Кінець форми