Наступниця

Все почалося у чергову “сімейну” зустріч Нескінченних. Це сталося у світі людей. Щоразу вони обирали нове місце зустрічі. Наразі вони сиділи у “позиченому” на час залі для конференцій, який був виконаний у мінімалістичному чорно-білому стилі. Начебто все як завжди, всі, хто мав прийти були на місцях, говорили про справи у своїх царствах. Але цього разу завітала Натхнення. Це була блондинка високого зросту, з небесно-блакитними очима та гострими рисами обличчя. Зазвичай вона не приходила на зустрічі та як формально не була їм сестрою. Натхнення, на відміну від Сну чи Бажання, постійно змінювалося разом з епохами в мистецтві та життям людей.
-Привіт усім, рада вас бачити-промовила Натхнення.
– І тобі не хворіти солоденька, чому вирішила зайти? Так чи по справі? – Усміхнувшись відповів Бажання.
– Та ось, я вирішила, що вистачить з мене моєї посади. По-перше, я не витримую, мої ідеї та стилі надто застарілі. Я не можу надати людям щось нове та незвичайне. Вже кілька століть тут, з мене вистачить.
– Як скажеш, ми не будемо тобі щось забороняти, це лише твій вибір. Але ти вже обрала спадкоємця? – Запитала Смерть.
-Звичайно, я вже про все подбала, скоро ви її побачите.
-Ти точно впевнена? Якщо ти передаєш посаду іншій людині, ти переродишся і нічого не пам’ятатимеш. А чи точно кандидатка надійна? – спитала Розпач із занепокоєнням у голосі.
– Я впевнена, а моя наступниця – найкращий варіант, не переймається цим.
– А чому тільки одна? Ти не маєш запасного варіанту? – запитала Смерть
– Запасного немає, я вірю у неї.
Хтось розпитував, комусь було байдуже. Сон здається був відсторонений і майже не чув розмови.
-Як її звати? – раптом запитав Сон.
-Кого?
-Наступницю-з ледве помітною дратівливістю в голосі сказав він- Анна Герц, проживає в Англії, якщо так хочете її побачити, я віддала їй свою брошку, ви легко її знайдете,- відповіла натхнення – через 3 дні я все одно приведу її сюди.
– Зрозуміло, – на губах Морфея промайнула ледь помітна посмішка. Бажання помітив його зацікавленість і сам запалився ідеєю побачити дівчину.
Обговоривши все, що хотіли Нескінченні вирішили розійтись по царствам, аби через 3 дні зустрітися з новою колегою.
Анна – дівчина 22 років. Працює архітектором, досить успішна в своїй справі. Творча та розумна.
Вставши з ліжка, вона потяглася і подивилася на годинник.
– Ну чому тільки-но вихідний треба прокинутися з самого ранку?
На годиннику 7:15, але бажання спати не було. Вона повільно пішла на кухню, вмикаючи пісню на телефоні.
Зробила каву, сіла за стіл і подивилася на незвичайну річ, яку їй вручила незнайомка вчора ввечері. Це була невелика золотиста брошка у формі арфи. Дівчина почала відтворювати в уяві події минулого дня.
Я вже йшла додому з роботи змучена. (Клієнт ніяк не міг сформувати, що хотів. Доводилося витягувати з нього кожне слово.) Був теплий вечір, лише іноді віяло прохолодою та свіжістю, що зовсім не типово для Лондону. Кінець літа. Але раптом почула голоси чоловіків, які здається, добре випили. Виглянувши з-за рогу побачила жінку, яку обступила п’яна компанія. Їй явно не подобалася ця увага з боку чоловіків. Я швидко зреагувала, витягнувши з кишені телефон зателефонувала до поліції, а в іншій кишені приготувала електрошокер про всяк випадок. Вийшовши з укриття, впевнено та голосно заговорила.
– Відійдіть від неї або повідомлю вас у Поліцію – я показала телефон, який уже дзвонив копам.
Кілька відразу відступили, але на інших це не подіяло ніяк.
– І що вони нам зроблять? – сказав найкремезніший сміючись, а сам повільно підходив до мене.
Коли він був на відстані менше ніж половину метра, різко б’ю його шокером у шию. Скориставшись моментом, хапаю жінку за руку і біжу так швидко, як тільки можу. Коли зрозуміла, що відірвалися зупиняємось на досить людній вулиці, щоб перепочити. Я скидаю дзвінок до поліції та кладу телефон назад до кишені віддихуючись. “Потрібно все-таки зайнятись спортом”
– Ви в порядку? -Запитала я у золотоволосої.
-Так, дякую, -відповіла та. Дивно, але жінка здається зовсім не втомилась від бігу, лиш з турботою дивилась на мене.
– Тоді, я піду по своїх справах, будьте обережні.- Вже розвернулась щоб піти, але мене зупиняє голос не дозволивши зрушити з місця.
– Стійте! Я не можу вас так просто відпустити зовсім не віддячивши. Ходімо хоч чимось пригощу. – Голос був ніжним, але від нього ніби паралізувало, а після закінчення фрази я наче в трансі пішла за нею. Ми ввійшли до маленької кафешки і сіли за столик.
-Вибирай що захочеш – з усмішкою сказала вона.
Я замовила тістечко, хоч і була дуже голодна. Вона замовила те саме, і почала розпитувати мене, хто я, звідки, ким працюю. Це було досить дивно, але я почувалася якось розкуто. Начебто зустріла стару подругу, яку знала все життя. Я багато їй розповідала, показувала фотографії картин, які малювала, вона розповідала про свій досвід. Іноді здавалося, що наші очі блищали, ми були на одній хвилі і посміхалися від вуха до вуха.
– А ти взагалі задоволена своїм життям? – це питання змусило мене замислитися.
– Мабуть, ні. Все як у всіх, робота, дім, робота, але всередині ніби пусто. Я завжди думала, що маю якесь велике призначення, але в результаті: батьки в Україні, а я повільно подихаю на роботі. Дуже люблю мистецтво у всіх його проявах, то хотілося б дарувати людям ідеї, бачити захоплення в очах…. Вибачте це напевно звучить як дурня.
-Зовсім ні, у мене було те ж саме. Було приємно почути твої думки. Давай зустрінемося завтра в цей же час. – Сказала блондинка і простягла мені маленьку золоту фігурку арфи, її посмішка була ніжною а сама жінка наче сяяла.- Це подарунок.
Я обернулася на шум за вікном.
– Стривайте, як вас звуть? – але, повернувшись назад, побачила тільки брошку на столі, жінки ніде не було.
-Чортівня.
Після цього я попрямувала додому, а прийшовши, навіть не роздягнувшись лягла на ліжко і вирубилась, забувши навіть про вечерю.
…
Нічна зустріч
День був простим. Після довгоочікуваного сніданку дівчина допрацьовувала проєкт під музику. Вона все очікувала на зустріч з блондинкою. У неї навіть покращився настрій. До певного моменту…
*Телефонний дзвінок*
-Добрий день Анно!-пролунав голос старого боса.
-Добрий день, щось потрібно?
-Так… -він зам’явся-я вирішив тебе звільнити.
-Які причини?- Тільки запитала і телефонний дзвінок обірвався.
Ця історія була довгою. Коли вона влаштувалася на роботу до цієї компанії, все було добре. Поки син боса не заявив, що любить її. Отримавши відмову, він захотів зробити її будні на роботі нестерпними. Згодом весь колектив на неї косо поглядав, їй почали занижувати зарплатню, хоча роботу виконувала добре. Дівчина й сама вже думала звільнитися. Батько довбаного дурня спростив їй це завдання.
Після цієї події Анна жбурнула ще незакінчений проєкт у смітник і апатично впала на ліжко.
“Добре, що я почала економити і відкладати кошти заздалегідь. Сподіваюся, на час, поки я шукатиму нову роботу цього вистачить”.
20:30
Зачепивши на одяг гарну подарункову прикрасу, дівчина вийшла з дому, аби знову зустрітися з загадковою жінкою. В продовж шляху її не залишало відчуття, наче хтось за нею стежить, постійно дивиться їй у спину.
Іноді вона бачила одну й ту саму постать, правда не могла розрізнити це чоловік чи жінка, але ясно бачила золотисті очі. На мить навіть подумала, що це якийсь сталкер. Дівчина почала трохи панікувати.
Дійшовши до кафе, вона зустріла білявку.
-Привіт, довго чекали?-Дивно, але щойно зустріла жінку відчуття, що за нею хтось стежить зникло а разом із ним і золоті очі.
-Зовсім ні і будь ласка, давай перейдемо на “ти”. Пройдемо в кафе, чи прогуляємось? – запитала синьоока.
-Звичайно. Можна і прогулятися парком. До речі, ти не назвала своє ім’я.
-Мене давно ніхто не називав на ім’я, але начебто моє ім’я Есмі.- ніби реально намагаючись щось згадати, відповіла та. Дивлячись на здивоване обличчя смертної, не дала їй шансу говорити далі.- Не бери до голови, бачу тобі сподобався подарунок.
-Так, він дуже гарний. Чому арфа і чому ти віддала таку цінну річ саме мені?
-Добре, бачу час переходити до суті. Ти колись чула про Нескінченних?- Її обличчя набуло не людських рис, перед дівчиною тепер постало реальне Божество.
-Чула, але до чого це?
-Віриш чи ні, але я одна з Нескінченних, я – Натхнення.
-Ви жартуєте? -На обличчі смертної грали непорозуміння, ноти страху.- “Не віриться. Навіть, якщо так чим я розгнівала Божеств?”
-Все добре, не хвилюйся. Я доведу тобі, що це правда- вона взяла Анну за руку, наступної миті вони опинилися зовсім не на вулицях Лондона, а на галявині з гарними квітами, казковим замком на одній половині і лякаючим і готичним на іншій. Повз проходили казкові створіння, герої картин і фільмів, люди з крилами переносили якісь сувої.
-Дивовижно… -тільки сказала дівчина, очі її заблищали, а на обличчі розтягнулася усмішка.
-Я обрала тебе як свою наступницю. За день королівство буде твоїм. Точніше, як тільки ти прийдеш, тут буде порожньо. Чистий аркуш тільки для тебе. Ти творитимеш і надихатимеш інших творити. Незмінною буде лише одна велика зала з витворами мистецтва всіх епох та культур.
-Дякую, це велика честь. Я зможу так швидко оволодіти силою?
-Спершу ти матимеш наглядача, ти вибереш його сама, у мене це був Бажання, може, ти вже його бачила. У нього золоті очі та нестерпна допитливість, а ще є Смерть, Розпач, Безумство, Страждання, Сон, Буйний та Доля. Ти освоїшся не хвилюйся. Післязавтра я заберу тебе і офіційно представлю всім, тому якщо в тебе є незавершені справи, раджу їх доробити. Впораєшся з цією роботою?
-Впораюся не сумнівайтеся.
Жінка обійняла її і за секунду вона опинилася в своїй кімнаті.
-Важко повірити, що мої мрії навіть найбезглуздіші почали збуватися.
Дівчина почула дивний гуркіт і побачила ворона, що сидів на підвіконні.
-Привіт, милий- з посмішкою сказала вона йдучи на кухню. Відрізала шматочок хліба, відчинила вікно. Дивно, але ворон не злякався. Його погляд був напрочуд… Людським? Він узяв із руки хліб, кивнув і кудись полетів.
Поки дівчина читала книгу, її якось дивно потягнуло в сон. Вона сама не встигла зрозуміти коли заснула. Це сновидіня не було схоже на інші, ті були маячні і практично безсюжетні їй навіть не вдавалося відпочити під час сну. У цьому ж вона лежала на нічному полі з чудовими польовими квітами, найбільше там було маку. Хоча була ніч, але все освітлювали яскраві зірки. На душі спокій, всі тривоги забулись. Раптом серед поля вона побачила гарного юнака, одягненого в чорне, з чорнявим волоссям, що стирчало на всі боки. Він повільно підходив до неї, наче плив у повітрі.
-Доброї ночі, хто ти? -привіталася я першою, підвівшись.
-Доброї, я Морфей або ж Сон. А ти, напевно, Анна.-Він простяг руку для рукостискання.
-Так, приємно познайомитися. Я багато про тебе читала, але навіть не могла уявити, що колись зустріну,- Анна простягла руку у відповідь.
-Тоді цікаво, що ти про мене чула – на його обличчі заграла ледь помітна посмішка. -Сідай, попереду ще ціла ніч.
-Тоді добре. По-перше ти майже такий, як я собі уявляла, але є одна відмінність -дівчина встала і почала зривати квіти маку.-Поки я готую для тебе маленький подарунок, можеш розповісти щось про себе та обов’язки Нескінченних?
Морфей цього не очікував, дівчина його зовсім не боялася, ще й захотіла потішити його подарунком. Але все ж таки почав розповідати про свій світ. Його вразила простодушність дівчини. Через деякий час вона закінчила роботу, підійшовши до Морфея з маковим вінком.
-Дозволиш? -з нетерпінням запитала Анна.
-Я не проти-відповів той, схиливши голову.
Дівчина обережно поклала та вінок на його неслухняне волосся.
-Тепер точна копія -з усмішкою сказала вона.
-Я начебто оригінал, -сказав Морфей, викликавши в неї сміх, він сам не міг зрозуміти, чому й куточки його губ мимоволі підводилися коли він бачив усмішку на її обличчі. Він відчув емоції, які вже забув за мільйони років.
-До речі, сьогодні в тебе був мій ворон.
-Я здогадувалася, що він якийсь незвичайний, у нього є ім’я? – запитала дівчина поправляючи пасма русявого волосся, що спадали на плечі.
-Метью. У минулому він був людиною.
Дівчина також розповідала про себе та своє життя. Розмовляючи з нею у Божества з’являлося, якесь тепле відчуття в грудях. Вже давно йому не було так добре, те ж саме стосувалось дівчини. Він здавався їй спокійним, добрим парубком не таким, як його описували у міфах чи легендах. На секунду вона навіть задумалась: ” Як можна його боятись?” Якби вона зустріла його на вулицях міста, то не відрізнила б його від звичайної людини. Хоча не відхиляла теорію, що він не показував своє справжнє обличчя аби не налякати нову колегу.
“Тепер зрозуміло чому саме вона Натхнення, хоча до минулої я такого не відчував… Дивно” -розмірковував Нескінченний -Напевно, тобі час прокинутись, цей сон повинен закінчитися. Зустрінемось згодом.
-Шкода, приємно було познайомитись. Буду чекати на зустріч. -Сказавши це, вона прокинулася.
Коли Сон повернувся до свого царства:
-Мі лорде, що у вас на голові? – спитала Люсьєн.
-Це подарунок від спадкоємиці натхнення,”Його треба якось зберегти” -сказав Морфей, дивлячись на своє відображення у вікні.
…
Нові колеги
Цілий день дівчина посміхалась.  Вона готувалася до завтрашнього дня, підбирала потрібний одяг, яка буде зачіска? Зупинилася вона на синіх, трохи потертих обтяжуючих джинсах, бежевій блузці з невеликим декольте, що підкреслювало її фігуру.  Розпустила волосся.  Ідеально.  Також у неї з думок не виходив Морфей.  Їй дуже сподобався хлопець.  Його риси обличчя зачаровували, а очі… Ні в кого на світі вона не бачила таких прекрасних очей.
—Цікаво я йому сподобалася?  Хоча я навіть не впевнена, що це було насправді…
  Начебто відповідаючи на це запитання у вікно хтось постукав.  Це був ворон. Він тримав квітку маку в дзьобі.  Дівчина відчинила вікно і взяла криваво-червону квітку.
— Спасибі — вона погладила ворона по чорних, немов ніч крилах.
— Не хвилюйся, що стосується боса, у нього сьогодні гарний настрій, а таке рідко стається.  Думаю, ти йому сподобалася. — намагаючись підморгнути, сказав ворон.
  Дівчина трохи злякалася, відсмикнула руку і відступила назад, адже не очікувала, що з нею заговорить птах.
—Метью, правильно?
—Правильно, до речі красиво виглядаєш.  Удачі, мені час летіти.
—Дякую і тобі нехай щастить.—Він тільки кивнув і пурхнув за вікно.  Вона проводжала його поглядом, доки той не зник.  Сумнівів не залишалося, Морфей був справжнім.
  Цієї ночі Сон не прийшов. Він як і всі Нескінченні думав, як зустрічатиме нову колегу і чаклував над своїм образом.
  Наступного дня, коли Анна була вже зібрана, по обіді посеред її кімнати виникла Есмі.
— Привіт уже готова?— ласкаво сказала блондинка, одягнена в білу сукню, волосся було заплетене в косу.
—О Боже! Ти мене налякала. Так, я готова.
—Як ти себе почуваєш?
—Хвилююся трохи —відповіла дівчина, думаючи – “Дай мені Бог сил та валер’янки”
—Це нормально, я теж хвилювалася— обличчя її було лагідним.— Ну що, пішли?  Нас уже, мабуть, зачекалися.
— Добре — Анна взяла квітку, яку приніс ворон і заклала її у волосся, набравши в груди повітря дівчина впевнено підійшла до Есмі.
  Жінка взяла її за руку.  За мить вони опинилися у чорно-білій залі, тепер усі були присутні.  Нескінченні з цікавістю розглядали новеньку.
— Вітаю люба!  — сказав золотокий, підійшовши ближче, поклав руку дівчині на плече та повів за стіл.
  Спочатку їй було трохи некомфортно, погляди всіх були спрямовані на неї.  Серед усіх вона помітила Морфея, що легко посміхався. Увагу привернув кулон на грудях у вигляді квітки маку.  Анна сіла на місце між Морфеєм та Бажанням, навпроти сиділа Есмі. Анну розпитували про все, намагаючись зрозуміти, що вона за людина.  Бажання все хотів якось торкнутися дівчини.  Вона сподобалася Смерті, Долі та Божевіллю.  Розпач же косо на неї поглядала.  Відчувши, що вже час, Есмі підвелася з місця.
— Ну що ж, Анно, пора вибрати тобі, наглядача. — жінка встала за спину дівчині, поклавши руки на плечі.
— Я обираю… — була не довга пауза, але вона вже знала, кого хоче вибрати.— Морфея.
—Цікавий вибір— сказала Есмі.
—Поталанило брате! Тебе начебто ще не обирали на цю роль. — сказав Бажання.
— А я думала, що цього разу мене оберуть! — крикнула Безумство, підстрибуючи на стільці.
— Спокійно, це лише її вибір, — сказала Смерть із радістю за молодшого брата.
—І добре, що не тебе!  Минулого разу, коли обрали тебе, творилося казна-що! —вигукнула Розпач
—Хто б сказав!  Коли обрали тебе, ніби почалася світова депресія!— відповіла Безумство.
— Ви двоє навіть не уявляєте наскільки схожі, — сказав Доля.
—А ти взагалі мовчи, як згадаю твого Настрадамуса, мурахи по шкірі так і біжать!— закричала Розпач
—Заспокойтеся, нам час прощатися, – сказала Есмі, встала за спину Анни.  Усі змовкли.
—Пам’ятаєш ти питала мене “Чому саме арфа”, відповідь проста, це мій сигіл, мій символ. —Есмі та Анна стали одна навпроти одної.  Тепер жінка тримала в руках арфу, яка перетворилася на яскраву кулю світла.
Дівчину охопило світло, всі заворожено дивилися, наче вперше.  Коли сяйво припинилося, Есмі почала зникати на очах.
—Що відбувається?  — злякано подивилася Анна на знайому.
—Все гаразд, вона переродиться і проживе життя як людина. Життя, яке в неї забрали обравши на цю посаду.— Над вухом дівчини пролунав низький голос Морфея.
—Хай щастить!—Сказав Бажання.
  Усі прощалися з давньою подругою, доки вона зовсім не зникла.
— Ну що ж, вітаємо в лавах Нескінченних. —з усмішкою сказала Смерть.
— А давайте поб’ємось об заклад, скільки протримається Анна. — Запропонувала Безумство.
—Я підтримую!  Думаю 7 століть, не менше.— сказав Золотоокий.
— Я думаю понад півтори тисячі років.—сказала Смерть.
—А я…
—Доля!  Від тебе не приймаємо!  – вигукнула Безумство.
— Ходімо, хай вони пограються, — сказав Морфея, простягнувши руку.
—Добре я не проти.  Ходімо,— взяла його за руку, вони опинилися в дівчини вдома.  Надворі було вже темно, тільки поодинокі ліхтарі тьмяно світили.
  — Поки відпочинь, а завтра візьмемося за роботу, — сказав він, сівши на стілець, ні один мускул не здригнувся на його обличчі.
  Дівчина сіла на ліжко.
— До речі, твій кулон, це ж…
— Твій вінок. — Сон торкнувся кулона, перетворюючи його на вінок.
—Рада, що тобі сподобався.  До речі, Нескінченні не їдять?  Ти не голодний?— поцікавилася дівчина.
—Нам не обов’язково вживати їжу, скоро й у тебе припиняться деякі фізіологічні потреби.  Якісь одразу підуть, а якісь ще довго не відстануть.— А на приклад, що найдовше не відстане?
— Я.—зрозумівши, як пролунала ця фраза, кути його губ піднялися.
  Дівчина дзвінко засміялася і підвівшись пішла на кухню.
—Ти куди?
—Води випити, зараз прийду — вона не відчувала голоду.
  Повернулась до кімнати з ще одним стільчиком.
— Можеш посидіти тут, якщо хочеш, а я ще помалюю.  — Дівчина сіла до столу, взяла олівець і почала виводити щось на папері. Парубок вдавав байдужість, але все ж було цікаво подивитись що вона вимальовує. Кінець кінцем сновидіння і мистецтво дуже близькі. Свого роду і Морфей являвся митцем. Він нахилився ближче, аби побачити картину, але дівчина різко закрила все руками.
—Хочу поглянути.
—Не можна дивитися на роботу художника, доки вона не завершена.
Хоч було цікаво, він розумів що означає слово “ні” і не став наполягати. Від спостерігав за рухами дівчини, частково його надихали творчі люди та через деякий час глянувши за вікно, Морфей побачив темряву ночі і підвівся з місця.
—Давай, іди відпочивати, завтра чекає багато роботи,—але дівчина навіть бровою не повела.— Не напрошуйся на щось погане.— Нескінченний не дуже був наділений терпінням та не любив коли його ігнорували.
  Дівчина встигла лише перевеврнути картину, як Нескінченний підхопив її на руки.
—”Ну що у людей за натура”—він був роздратований, але йому це здавалося навіть трохи милим.
  Він поклав її на ліжко, дівчина хотіла вирватися. Сон приклав свою руку до її волосся. Вона миттєво заснула.
—”Відпочинок важливий, дурні ви смертні. Не був би важливим, я б тут не стояв”.
  Тим часом у Нескінченних:
—Ти дивись! Наші голуб’ята вже злиняли.— Сказав Бажання. — “Мені здається, між ними буде щось більше.”
Цілий день дівчина посміхалась.  Вона готувалася до завтрашнього дня, підбирала потрібний одяг, яка буде зачіска? Зупинилася вона на синіх, трохи потертих обтяжуючих джинсах, бежевій блузці з невеликим декольте, що підкреслювало її фігуру.  Розпустила волосся.  Ідеально.  Також у неї з думок не виходив Морфей.  Їй дуже сподобався хлопець.  Його риси обличчя зачаровували, а очі… Ні в кого на світі вона не бачила таких прекрасних очей.
—Цікаво я йому сподобалася?  Хоча я навіть не впевнена, що це було насправді…
  Начебто відповідаючи на це запитання у вікно хтось постукав.  Це був ворон. Він тримав квітку маку в дзьобі.  Дівчина відчинила вікно і взяла криваво-червону квітку.
— Спасибі — вона погладила ворона по чорних, немов ніч крилах.
— Не хвилюйся, що стосується боса, у нього сьогодні гарний настрій, а таке рідко стається.  Думаю, ти йому сподобалася. — намагаючись підморгнути, сказав ворон.
  Дівчина трохи злякалася, відсмикнула руку і відступила назад, адже не очікувала, що з нею заговорить птах.
—Метью, правильно?
—Правильно, до речі красиво виглядаєш.  Удачі, мені час летіти.
—Дякую і тобі нехай щастить.—Він тільки кивнув і пурхнув за вікно.  Вона проводжала його поглядом, доки той не зник.  Сумнівів не залишалося, Морфей був справжнім.
  Цієї ночі Сон не прийшов. Він як і всі Нескінченні думав, як зустрічатиме нову колегу і чаклував над своїм образом.
  Наступного дня, коли Анна була вже зібрана, по обіді посеред її кімнати виникла Есмі.
— Привіт уже готова?— ласкаво сказала блондинка, одягнена в білу сукню, волосся було заплетене в косу.
—О Боже! Ти мене налякала. Так, я готова.
—Як ти себе почуваєш?
—Хвилююся трохи —відповіла дівчина, думаючи – “Дай мені Бог сил та валер’янки”
—Це нормально, я теж хвилювалася— обличчя її було лагідним.— Ну що, пішли?  Нас уже, мабуть, зачекалися.
— Добре — Анна взяла квітку, яку приніс ворон і заклала її у волосся, набравши в груди повітря дівчина впевнено підійшла до Есмі.
  Жінка взяла її за руку.  За мить вони опинилися у чорно-білій залі, тепер усі були присутні.  Нескінченні з цікавістю розглядали новеньку.
— Вітаю люба!  — сказав золотокий, підійшовши ближче, поклав руку дівчині на плече та повів за стіл.
  Спочатку їй було трохи некомфортно, погляди всіх були спрямовані на неї.  Серед усіх вона помітила Морфея, що легко посміхався. Увагу привернув кулон на грудях у вигляді квітки маку.  Анна сіла на місце між Морфеєм та Бажанням, навпроти сиділа Есмі. Анну розпитували про все, намагаючись зрозуміти, що вона за людина.  Бажання все хотів якось торкнутися дівчини.  Вона сподобалася Смерті, Долі та Божевіллю.  Розпач же косо на неї поглядала.  Відчувши, що вже час, Есмі підвелася з місця.
— Ну що ж, Анно, пора вибрати тобі, наглядача. — жінка встала за спину дівчині, поклавши руки на плечі.
— Я обираю… — була не довга пауза, але вона вже знала, кого хоче вибрати.— Морфея.
—Цікавий вибір— сказала Есмі.
—Поталанило брате! Тебе начебто ще не обирали на цю роль. — сказав Бажання.
— А я думала, що цього разу мене оберуть! — крикнула Безумство, підстрибуючи на стільці.
— Спокійно, це лише її вибір, — сказала Смерть із радістю за молодшого брата.
—І добре, що не тебе!  Минулого разу, коли обрали тебе, творилося казна-що! —вигукнула Розпач
—Хто б сказав!  Коли обрали тебе, ніби почалася світова депресія!— відповіла Безумство.
— Ви двоє навіть не уявляєте наскільки схожі, — сказав Доля.
—А ти взагалі мовчи, як згадаю твого Настрадамуса, мурахи по шкірі так і біжать!— закричала Розпач
—Заспокойтеся, нам час прощатися, – сказала Есмі, встала за спину Анни.  Усі змовкли.
—Пам’ятаєш ти питала мене “Чому саме арфа”, відповідь проста, це мій сигіл, мій символ. —Есмі та Анна стали одна навпроти одної.  Тепер жінка тримала в руках арфу, яка перетворилася на яскраву кулю світла.
Дівчину охопило світло, всі заворожено дивилися, наче вперше.  Коли сяйво припинилося, Есмі почала зникати на очах.
—Що відбувається?  — злякано подивилася Анна на знайому.
—Все гаразд, вона переродиться і проживе життя як людина. Життя, яке в неї забрали обравши на цю посаду.— Над вухом дівчини пролунав низький голос Морфея.
—Хай щастить!—Сказав Бажання.
  Усі прощалися з давньою подругою, доки вона зовсім не зникла.
— Ну що ж, вітаємо в лавах Нескінченних. —з усмішкою сказала Смерть.
— А давайте поб’ємось об заклад, скільки протримається Анна. — Запропонувала Безумство.
—Я підтримую!  Думаю 7 століть, не менше.— сказав Золотоокий.
— Я думаю понад півтори тисячі років.—сказала Смерть.
—А я…
—Доля!  Від тебе не приймаємо!  – вигукнула Безумство.
— Ходімо, хай вони пограються, — сказав Морфея, простягнувши руку.
—Добре я не проти.  Ходімо,— взяла його за руку, вони опинилися в дівчини вдома.  Надворі було вже темно, тільки поодинокі ліхтарі тьмяно світили.
  — Поки відпочинь, а завтра візьмемося за роботу, — сказав він, сівши на стілець, ні один мускул не здригнувся на його обличчі.
  Дівчина сіла на ліжко.
— До речі, твій кулон, це ж…
— Твій вінок. — Сон торкнувся кулона, перетворюючи його на вінок.
—Рада, що тобі сподобався.  До речі, Нескінченні не їдять?  Ти не голодний?— поцікавилася дівчина.
—Нам не обов’язково вживати їжу, скоро й у тебе припиняться деякі фізіологічні потреби.  Якісь одразу підуть, а якісь ще довго не відстануть.— А на приклад, що найдовше не відстане?
— Я.—зрозумівши, як пролунала ця фраза, кути його губ піднялися.
  Дівчина дзвінко засміялася і підвівшись пішла на кухню.
—Ти куди?
—Води випити, зараз прийду — вона не відчувала голоду.
  Повернулась до кімнати з ще одним стільчиком.
— Можеш посидіти тут, якщо хочеш, а я ще помалюю.  — Дівчина сіла до столу, взяла олівець і почала виводити щось на папері. Парубок вдавав байдужість, але все ж було цікаво подивитись що вона вимальовує. Кінець кінцем сновидіння і мистецтво дуже близькі. Свого роду і Морфей являвся митцем. Він нахилився ближче, аби побачити картину, але дівчина різко закрила все руками.
—Хочу поглянути.
—Не можна дивитися на роботу художника, доки вона не завершена.
Хоч було цікаво, він розумів що означає слово “ні” і не став наполягати. Від спостерігав за рухами дівчини, частково його надихали творчі люди та через деякий час глянувши за вікно, Морфей побачив темряву ночі і підвівся з місця.
—Давай, іди відпочивати, завтра чекає багато роботи,—але дівчина навіть бровою не повела.— Не напрошуйся на щось погане.— Нескінченний не дуже був наділений терпінням та не любив коли його ігнорували.
  Дівчина встигла лише перевеврнути картину, як Нескінченний підхопив її на руки.
—”Ну що у людей за натура”—він був роздратований, але йому це здавалося навіть трохи милим.
  Він поклав її на ліжко, дівчина хотіла вирватися. Сон приклав свою руку до її волосся. Вона миттєво заснула.
—”Відпочинок важливий, дурні ви смертні. Не був би важливим, я б тут не стояв”.
  Тим часом у Нескінченних:
—Ти дивись! Наші голуб’ята вже злиняли.— Сказав Бажання. — “Мені здається, між ними буде щось більше.”
…
Здібності
Коли дівчина прокинулася, навіть спочатку не зрозуміла як опинилася в ліжку, але згадавши, почервоніла, як варений рак.  Дівчина згадала, як легко він її підняв, наче пушинку.  Вона підвелась з ліжка і перевірила, чи немає Безкінечного у її квартирі, щоб уникнути незручних ситуацій.  Але знайшла лише послання на клаптику паперу, кожна літера була виведена як справжні витвори мистецтва:
  “Першим твоїм випробуванням буде перенестись у мій світ— Марення. Спробуй уявити велику бібліотеку, полиці з книгами. Я чекаю на тебе.”
  Трохи причепурившись, Анна присіла в крісло та заплющивши очі уявила бібліотеку.  Спочатку нічого не виходило, але за кілька хвилин вона втратила відчуття реальності. Крісто, підлога, все зникло дівчина опинилась у пустому просторі, намагалась розплющити очі, але не вдавалось. Вже за мить з’явилась підлога, відкривши очі дівчина одразу зажмурилась від яскравого світла. Вона опинилась посеред безліч книжкових полиць, все було на своїх місцях, це переміщення було житлом перфекціонізму та спокою. Аромат паперу та деревини наповнив легені заспокоюючи. Обернувшись, вона побачила Морфея.
—Молодець. Не думав, що ти опануєш це на стільки швидко— він підійшов до дівчини легко посміхаючись.
  З-за полиць вийшла ельфійка в окулярах.
—Рада бачити Вас. Я бібліотекар Марення–Люсьєн.— Вона трохи нахилила голову, вивчаючи поглядом гостю.
— Теж рада познайомитись.
— Не будемо гаяти часу, треба виявити твої справжні здібності.  Можна почати з сигіла, — сказав Сон, але обличчя його спохмурніло.  Ельфійка відвела боса трохи далі і щось зашепотіла.
—Я також не хочу цього робити, але іншого способу немає.— Його голос був низьким, сповненим жалю, він підійшов до дівчини, ніжно взяв під лікоть та кудись повів, і тут вона зрозуміла, що їй капець.
  Вони повільно йшли по стежці, серед дерев, у дівчини було погане пердчуття. Раптом Сон підхопив її на руки, вони опинилися на високій скелі з урвищем.  Холод пробирав до кісток, а свідомість почала заповнювати паніка.
— Якщо не виявиш своєї сили, розіб’єшся, — коротко сказав він, скинувши Анну в прірву.
  З губ зривався крик було так страшно, що вона заплющила очі, холодний вітер вив у вухах.  З кожною секундою все ближче до смерті.  Але за кілька метрів від землі відчула якусь легкість. Коли розплющила очі, побачила за спиною два великі бежеві крила з темно-коричневими візерунками.  Плавно, як листок на вітрі, опустилася на землю. Вона тремтіла від шоку, на очах виступили сльози. Перед нею з’явився Морфей з винуватим виразом обличчя. Він взяв її руки в свої та намагався заспокоїти як міг .
—Все вже в минулому. Ти впоралася. Все буде добре.— Дивно, але чомусь йому хотілось довіряти а ласкавий тон голосу допомагав адреналіну відступити.
  Деякий час вони простояли так.  Коли Сон відчув, що вона заспокоїлася, відпустив її.  Дівчина розкрила крила, не вірячи своїм очам.
—Це твій сигіл. Не часто зустрічаєш випадки, коли символ єдиний зі своїм власником. Спробуй скласти їх у зручну форму або сховати.
  Анна заплющила очі, уявила як крила стають все менше. За кілька секунд її спину прикрашало татуювання у вигляді крил. (Тату було видно, адже блузка, в якій вона прибула порвалась в області спини оголюючи бліду шкіру).
—Тепер давай я проведу тобі невелику екскурсію моїм царством.
—Більше такого не буде? — запитала дівчина, її очі були схожі на щенячі.
—Обіцяю, більше не буде— відповів той, ніжно провівши по спині, де зовсім недавно були крила.
  Побувавши в різних місцях Марення, вони дійшли до прекрасної галявини. Навколо було безліч квітів, птахи співали пісні, шкіру приємно обдував теплий вітер.
— Це Галявина Скрипача — найпрекрасніше місце у царстві.  — Він з гордістю дивився на витвір.
—Дивовижна краса!— очі Анни заіскрилися.
  Вони сіли на траві, говорячи про всяке. Сон щось шукав у кишені.
—Це тобі,— простягнув їй невеликий кулон у вигляді срібного серпа-місяця.  Дівчина повернулася до хлопця спиною, зібрала волосся, яке відблискувало на сонці наче золото, дозволяючи застебнути кольє на її шиї.
—Це так мило з твого боку— вона обійняла Морфея за плечі, парубок навіть трохи розгубився не чекаючи такої реакції, і обійняв у відповідь. — Тільки не думай, що я так просто забуду випадок зі скелею.
— Це потрібно було зробити, я й сам не хотів цього…
—Я розумію, просто жартую.— Вона побачила легку усмішку на його обличчі.
  Їй подобалося те, наскільки він серйозний і водночас милий, кожна викликана усмішка була як промінь сонця.
— У світі людей у тебе не було друзів, не сумуєш? — спитав Морфей.
— Ні, друзів у мене практично ніколи не було, максимум знайомі, тож ні не сумую.
—А хлопець?
— Колись був, але він погано зі мною поводився, зрадив, я не змогла пробачити і ми розійшлися… А в тебе?
— Є в мене друг на землі, з деякого часу ми зустрічалися на тому самому місці що століття.  Ми з сестрою думали, якщо дарувати людині безсмертя, через час вона благатиме про смерть.  Але склалося інакше, і ми все ще друзі.  А щодо кохання були у мене дві історії з не дуже радісним кінцем.
— Я взагалі вважаю, що кохання це добровільне самогубство.
—Чому?
— Ось ти любиш когось, але історія закінчиться або болючим розривом, або смертю когось із партнерів.
— У твоїх словах є логіка, але якщо закохані будуть безсмертними? Безсмертні відчувають все набагато повільніше, глибше, ніж можуть смертні.
— Про це я ще не думала… — дівчина не помітила, як розкрилися крила.  Одне приобняло Сон. Той здивовано глянув на неї, але зрозумів, що крила підвладні лише справжнім емоціям, підсвідомості.
  До них підлетів Метью.
—Привіт бос, Анно.  Вау…  Бачу прогрес уже є.
—Звичайно.— Морфей кивнув.
  Дівчина не зрозуміла, чому Метью так здивувався. Повернула голову і побачила свої крила.
— Ой, я не побачила, коли їх розкрила. — Вона сором’язливо склала їх назад.— А ти вже їх випробовувала?— запитав Метью.
—Ні, ще не встигла, —відповіла та.
—Тоді давай навчу. Бос, їй було б легше з вітром. — сказав ворон, готуючись розповідати про ази польоту.
  Морфей тільки кивнув і почав дмухати вітер. Птах почав пояснювати, як умів.
— Давай, віддайся вітру, дозволь йому просочитись у кожне перо!  Відчуй його!
  Досить швидко, з парою невдач, дівчина опанувала і це.
—Молодець так тримати!—Ворон був задоволений тим, як Анна швидко підхопила інформацію.
  Морфей заворожено дивився на політ дівчини та птаха, на його думку, це було дуже гарно.  Приземлившись не дуже вдало, Анна не втримала рівноваги і впала на траву.
—Дуже добре! Ще потренувати посадку і будеш наче справжня пташка, — сказав ворон.
—Все добре? Не забилась?—Він простяг їй руку допомагаючи встати на ноги.
—Та все ОК. Дякую.— З усмішкою сказала вона.
—За що?
— За те, що скинув мене з тієї скелі, це однозначно того варте.
—Це далеко не межа твоїх здібностей.  Ти зможеш зробити ще багато, коли ми прийдемо до твого царства.— дівчина роздивлялась очі парубка, що блищали зірками. Він був так близько, що Анна здається могла відчути його подих.
…
—До речі, про твоє царство ти готова вирушити туди? — запитав Морфей.
—Готова.
—Тоді добре, тримайся за мене.—Вона взялася за плече Нескінченного, в очах темніє…
  Вони опинилися в порожньому просторі. Все біле, цілковита тиша.
—А ось і чистий аркуш, як і казала Есмі. Тільки як мені його наповнити?  — спитала дівчина, вже відступивши від Морфея. На хвилину вони простояли в тиші, Сон намагався щось згадати.
—Спробуй заплющити очі і уяви свою душу, як місце, це стане центром. Після цього поширюй власне царство, як відчуваєш. Довірся собі.
—Як скажеш. — дівчина зробила крок уперед, розправила крила. В її голові гули сотні ідей, було важко зупинитись на чомусь одному. Вона повторяла пошепки: “Довіряй собі. Відчуй”
Серцем царства стало…
  Макове поле під зоряним небом.  Точно тут Анна та Морфей зустрілися вперше.
  Секунда, дві і біле місце стало швидко заповнюватися, утворюючи майже цілий світ.  Тут були: гори, ліси, водоспади, будинки старі та нові, локації з фільмів та картин, були задіяні майже всі стилі мистецтва та пара незнайомих.  Часто згадувався космос, зірки, місяць, що так любила дівчина.  Незабаром виріс палац, кожна вежа в різних стилях, але перевага віддавалася готиці та бароко (чисельні вітражі та ліпнина з великою кількістю деталей).
  Сон навіть на мить подумав, що коли дівчину не зупинити, вона створить цілу галактику.  Він з подивом дивився на її творіння, але більше уваги привернув центр.  Це був своєрідний знак, що він справді для неї важливий.  Коли дівчина розплющила очі, побачила здивований погляд Морфея.
—Я щось не те зробила?
—Ні, зовсім навпаки.  Ти маєш величезний потенціал, створила своє царство з першої спроби.  А його величезний розмір означає, що ти тут далеко не одне століття. — дивно, але подумавши, що дівчина тут на довго парубок посміхнувся кутиком губ.
  Дівчина обійняла Морфея, адже відчувала себе дуже щасливою та раділа, що могла розділити цей момент з ним. Він не звик до такої тактильності, але відповів взаємністю. Вони пішли оглядати місцевість. Анна спіймала себе на думці, що хотіла б відчути те, що відчуває він, що ховається під маскою серйозності, яка так рідко злітає з його обличчя. Вона ніби відчувала радість змішану з симпатією, що “випромінював” чоловік. На її щоках заграв рум’янець, а крила розпушились. Вона не могла повірити, що може так.
— Я повернуся у світ Сновидінь. Поки освоюйся, якщо буду потрібен, клич.
— Добре, до зустрічі і ще раз дякую — вона встала навшпиньки і поцілувала його в щоку. За мить він розгубився та через секунду розчинився у просторі.  Їй здалося чи вона побачила усмішку на його обличчі?
  Спочатку все було спокійно, але чим більше з’являлося ідей, тим більше все перетворювалося на хаос.  Вони не хотіли працювати. Анна вочевидь не була для них авторитетом.  Це стало новим випробуванням для неї. Вона захотіла здобути довіру підданих, стати лідером. Дівчина не хотіла цього робити за допомогою страху, адже вважала це гуманним.  Ідеї ​​— скандальний народ, якщо їм не подобається людина або вони не рахують її гідною, то не визнають її.  Щоразу, коли хтось не виконував роботу, вона виконувала її сама.  Якщо комусь потрібна була допомога, вона допомагала одразу.  Але від обсягу робіт валилася з ніг. Так, вона тепер Нескінченна, але людська частина ще в ній жила, їй так само потрібен був відпочинок. Дедалі більше ідей приєднувалося до роботи, аби допомогти. Дівчина почала їм подобатись. З кожним днем ​​все краще.
Якось Анна зустрілася з музою.  Виявляється, до простих людей приходять ідеї, але коли людина геній своєї справи чи сподобалася божеству до неї приходить муза. Того дня вони мало не побилися, кому приходити до смертного. Але правда залишилася на боці музи. Дівчина повернулася виснажена, тільки встигла зробити кілька кроків і знепритомніла на кілька днів. Ідеї ​​відчували провину, за те, що так змотали дівчину і чекали коли вона прокинеться.
—Мі лорд, Анна вже 3 день спить, можливо у неї щось трапилося— повідомила Люсьєн підійшовши до боса.
— Твоя правда, перевірю. —Він перенісся в сон до дівчини, але коли побачив синці під її очима і втомлений вигляд серце стислося.— Що з тобою? Чому ти так виглядаєш?— Він різко скоротив дистанцію між ними.
—У мене були деякі проблеми із підданими.  Практично вдалося завоювати їхню довіру.
— Звернулась би до мене, я можу допомогти, для того і є наглядачі.— обличчя його виражало занепокоєння.
—Не треба. Ще трохи, вони здається тепер краще до мене ставляться.  Я маю зробити це сама.— сказала вона, навіть усмішка давалася їй важко.
— Цей вчинок гідний шляхетного правителя, але не муч себе так.  Я прийду до тебе через кілька днів, якщо проблема не вирішиться, діятимемо іншою методикою.  Він провів рукою по її волоссю.—Бережи себе.
  Після цієї фрази дівчина прокинулася, ідеї обсіли її ліжко в очікуванні, просили у неї вибачення за безвідповідальність зі свого боку.  З того часу піддані діяли точно за графіками та вказівками, які давала дівчина. У неї вийшло.  Вона довела народу, що варта цієї посади.
  Потім почали з’являтися багато нових ідей, вони ходили, розмовляли, за наказом йшли до людей.
                                   …
  Роздавши вказівки всім на якийсь час вперед.  Дівчина пішла до палацу.  Скільки б вона не ходила замком, не могла намилуватися. Було багато приміщень: тронний зал, довгі коридори з різними картинами на стінах, зал музики, величезна бібліотека з усіма книгами, які коли-небудь написані людською рукою, всі вони були прекрасними…       Зайшовши в одні з дверей, Анна побачила затишну, невелику кімнату  обвішану гірляндами, орігамі, з ліжком, стільчиком, матеріалами для малювання, мольбертом і картиною, яку вона почала коли Морфей був у неї вдома. Вона не могла відвести погляд. Це в точності її земна кімната.  Через деякий час вона продовжила працювати над картиною. Тепер ця кімната – її особиста майстерня.  Минуло кілька днів, у царстві була гармонія, частина ідей вирушила на землю, щоб надихати людей, решта поки що залишалася вдома.
— Софі, ти спізнюєшся! — вигукнула Анна однією з ідей, що нагадувала сову.
— Перепрошую, вже лечу!— Сова швидко полетіла у світ людей.
  “Тепер зрозуміло, чому часом буває хочеш щось створити, а ідей немає”
— Привіт, можливо, тобі потрібна допомога?— Запитав підходячи кентавр.
— Поки тобі роботи немає, можеш розслабитися, — відповіла дівчина, прямуючи до палацу.
—Вас зрозумів.
…
Буденність
Анна працювала у майстерні, картина була практично готова.  Малюючи вона співала пісню, яка засіла в її голові на доволі довгий період часу.
  — Maybe і just wanna be yours, wanna be yours, wanna be yours… — ця пісня здавалася їй досить романтичною та дарувала приємну атмосферу.  Дівчина повністю занурилася у свої думки, виводячи лінії на папері та злегка рухаючи тендітними плечима під музику. Почувши скрип дверей вона повернулась та побачила чорного кота з блакитними очима, який увійшов до кімнати, його шерсть блищала, наче зоряна ніч.
—Киць, киць, киць. Ти такий красивий, я зовсім не пам’ятаю тебе. Ти новенький?
  Кіт повільно підійшов до неї і заскочив на коліна, вмостився зручніше і почав мурчати.  Дівчина в свою чергу почала його гладити.
—Я нарешті закінчила цей портрет.  Як гадаєш, Морфею сподобається?— кіт глянув на портрет Нескінченного. Без жартів, чоловік виглядав як живий. Кіт стрибнув на підлогу і зайшов за спину дівчини.
—Що? Все на стільки погано?— запитала вона сумним голосом.
—Не хвилюйся, йому дуже сподобається.—пролунав голос Морфея.
—Привіт, що ти тут робиш?  — спитала вона розгублено, її крила розпушилися, щоки вкрив рум’янець.
— Захотів подивитись, чи все у тебе нормально та бачу, що все чудово.  Може, прогуляємось?
—Звісно, я не проти.
  Вони вийшли з майстерні, попрямували здавалося нескінченними коридорами на стінах яких були численні фрески та розписи. Вийшовши з палацу, вони пішли лісовою стежкою. Ніхто й слова не сказав, їм було комфортно в тиші, тільки іноді повз них проходили ідеї та віталися. Між дерев дівчина побачила озеро.
— Непогано було б освіжитись, як гадаєш?— сказала дівчина. Коли вони дійшли до берега, грайливо подивилася на чоловіка.
— Я не дуже люблю воду — але Анна вже розбіглася і (зклавши крила, щоб не намокли) стрибнула у воду просто в одязі.
—Спробуй! Вода тепла, як молоко!—Дівчина підпливла до нього ближче.
—Вилазь,— сказав коротко Сон, подавши руку, аби допомогти їй вийти на берег. Вона вдала, що згодна. Взяла руку… Але різко потягла його у воду. Той не втримався і впав. Його волосся намокло і вже не стирчало в різні боки.  Він бризнув водою у дівчину, та почувши дзвінкий сміх, побачивши усмішку, не міг на неї злитись, і сам усміхнувся. Чомусь вона змушувала це Божество почуватися безтурботним хлопчиком, забуваючи про все.
—Не хвилюйся, ми швидко висохнемо,—сказала Анна, провівши рукою по його волоссю, забираючи їх з обличчя.
  Вже за кілька хвилин вони сиділи на березі, притулившись один до одного плечима. Безкінечні і справді швидко висохли. (Як добре, що фізика тут не так працює)
— Це було не так вже й погано, згоден?— запитала дівчина. Той ледве посміхнувся на знак згоди.
—Мені вже час. До речі, Люсьєн питала, чи можна навідатися до твоєї бібліотеки. Їй як поціновувачу книг цікаво. — спитав той.
— Нехай приходить, коли забажає та читає. Буду тільки рада. — Він кивнув головою, вже хотів йти, але почув як вона потягнула його за рукав.— Приходь частіше.
—Неодмінно,як тільки з’явиться хвилина. До зустрічі.—  він провів рукою по її волоссю, усміхнувся і зник.
                                    …
Наступного дня дівчина зустріла бібліотекарку Марення у коридорі, вона розглядала розписи.
—Привіт! Рада тебе бачити. Давай допоможу знайти бібліотеку, тут легко загубитися.
— Буду вдячна, — сказала ельфійка йдучи за Анною.
—Є лише одне правило: не винось будь ласка книги за кордон цього царства, можуть бути серйозні наслідки.
—Зрозуміла.
— Скажи тільки, яка епоха і жанр тебе цікавить, потрібні книги стануть у ряд на полицях перед тобою. Якщо ще не обрала, можеш пошукати, може, знайдеш те, що тобі сподобається.— сказала вона, дійшовши до бібліотеки.  — У мене ще є справи. Я піду.— після цієї фрази вона залишила ельфійку наодинці з книжками.
   Анна прийшла у світ людей до особи, якій вона подарувала благословення.  Це була дівчина 17 років, у неї вже був свій специфічний стиль у картинах та нестандартне мислення. Нескінченна знала, що в майбутньому ця людина стане новатором в сфері мистецтва. Вона спостерігала за нею, підтримувала, коли їй було це потрібно. Звичайно, вона була невидимою для неї, але коли Нескінченна обіймала дівчину за плечі, по шкірі смертної пробігали мурашки і вона відразу почувала себе краще. Але цього разу Анна зустрілася з музою Каліоппою. У них виникла неприємна сутичка.
— Минулого разу я поступилася та не стала заважати твоїй сестрі, бо до смертного мали приходити лише ідеї, але зараз так не вийде. Ця дівчина під моїм покровительством, я її благословила! Нескінченна і не думала відступати, адже знала, якщо дівчинка набридне музі, вона її покине, а Анна навіть не зможе допомогти і приходити до неї далі.  Все мало вирішитися тут і зараз.  Божества почали боротися. Чимало пір’я муза висмикнула з її крил, але остання не здавалася до кінця.  Обидві дуже втомилися. Анна вже була готова завдати останнього удару.
—Стій! Я здаюся, можеш і далі дбати про смертну. Ти гідна суперниця…— Вона легко кивнула головою, як би не хотіла приховати емоції, але очі музи виражали весь гнів і розчарування від програшу. Вона лише глянула на смертну і зникла.
  “Нарешті. Вже вечір, я дуже затрималась. Коли я тільки прийшла був ранок”,—вона тільки поклала руку на плече дівчинки, як лежала в ліжку. —”Я не дозволю їй тебе чіпати, у тебе буде щасливе майбутнє. Потрібно не забути вмити крила від крові.” —Вона повернулася до свого царства, зайшла в майстерню і застала там Морфея, що сидів на стільці.
—Привіт, ідеї сказали мені почекати на тебе тут…—Він повернув голову і побачив, що крила дівчини в крові.—Хто це зробив?— вираз його обличчя став більш серйозним і жорстким, він підійшов ближче до неї.
— Привіт, не зважай. Була сутичка з однією з муз, не могли вирішити хто буде опікуватись смертною.
— За тобою треба постійно дивитися. Щоразу, коли я приходжу якась біда.— Він підхопив дівчину на руки і поніс до фонтану, щоб допомогти вмити крила від крові. — Яка це була муза? Як її звали? —Запитав він зачерпуючи рукою воді з фонтану.
— Це була Каліопа, ми билися цілий день, вона досить витривала. — Після того як він почув її ім’я, дівчина відчула негативні емоцій, що той випромінював. Мабуть, він стикався з нею раніше. Коли на дівчині не було й краплі червоної рідини, Сон притягнув її себе стискаючи в обіймах.
— Наступного разу з ким би ти не зустрілася краще, не приймай виклики на дуель.  У майбутньому все може закінчитися не так добре. — Він випромінював щиру стурбованість і бажання захистити її, хоча на обличчі висловлювався не такий об’ємний спектр емоцій. Люсьєн виглянула з-за дверей і побачила Нескінченних, на її обличчі заграла посмішка. Як тільки Морфей її побачив, ніжно відпустив дівчину, випростався і став серйознішим.
—Мі лорд, здається, нам потрібно повертатись. Доброго вечора Натхнення.
—Так, ти маєш рацію.
— Доброго вечора, знайшла щось цікаве?
  — Так, дякую, що дозволили побути тут. — Хто-хто а ельфійка добре провела час.
— Можеш навідуватись сюди, коли захочеш, тебе теж стосується Сон.
  Він підійшов до дівчини, і поцілував тильну сторону долоні.
—Як скажеш.— За мить він та ельфійка зникли.
— Що ж, тоді чекатиму…
— Здається, хтось закохався!  — вигукнули грайливо ідеї, що пролітали повз. На щоках Безконечної з’явився рум’янець.
— Нічого такого! — вона розвернулась і швидким кроком пішла в бібліотеку.—”Хоча кому я брешу, я закохалася цілком і повністю…”
…
Ти мені по…
Коли Люсьєн прийшла наступного разу, дівчина вже чекала на неї з чаєм у бібліотеці.
—Заходь, пригощайся.  — Ельфійка сіла біля неї, трохи дивуючись її доброті.
—Добрий день, цього разу ви вирішили приєднатися?
—Так, захотіла скласти тобі компанію, якщо не проти.  Будь ласка, давай без формальностей на “ти”. —сказала Анна.
—Як скажете… Скажеш. Чому ти така добра зі мною? У мене ж набагато нижча посада.  — спитала вона, ледве нахиливши голову, дивилася з якоюсь підозрою.
— Хоч би хто ти була, ти мій гість.  Я маю ставитись до тебе з повагою.  Так мене вчили мої батьки.  — Ельфійка побачила в цьому жесті якесь благородство.— Та й ти мені подобаєшся.
У них почалася розмова на тему книг, улюблених жанрів. Ельфійка давно так гучно не сміялась. У неї було не так багато співрозмовників за тисячі років у бібліотеці Марення.
Вони мали багато спільного, але Люсьєн вирішила згадати боса.  Нескінченна сором’язливо посміхнулася.
—Слухай, він тобі подобається?  — спитала ельфійка, спершись на руки.
— Ну… Я однозначно можу сказати, що він мені симпатичний, — сказала дівчина, перебираючи волосся в руках. — У нас непогані стосунки.
—Ти не намагалася сказати йому це?  Про вас вже пліткує все Марення.
— У мене не вистачає сміливості, не думаю, що вже час…
— З музою побитися в тебе є сміливість, а на це ні?— сказала та й грюкнула долонею по столу. — Я скоро маю йти, коли повернуся в царство , скажу босові, що ти хочеш з ним поговорити. Ти все йому розповіси. — Вона встала на ноги.
—Але…
— Жодних але.— Ельфійка розчинилася в повітрі.  Вона щиро хотіла босу щастя, і дізнавшись про неї більше, зрозуміла, що варто спробувати звести цих двох бовдурів.
—Все кінець!  Згоріла хата, гори сарай!
  В цей час ворон розмовляв із Морфеєм.
—Слухайте, а що ви думаєте про Анну?
— Вона дуже талановита, відповідальна, швидко навчається.  Думаю, вона буде хорошим правителем — сказав Сон, не відводячи погляду від книги.
— Я не в цьому сенсі, що ви думаєте про неї, як про дівчину?  — запитав той, наблизившись. Відповіді не було, він просто проігнорував питання.  — Я бачив, як ви на неї дивитеся, можливо, вона варта того, щоб спробувати.  Просто скажіть їй, що ви відчуваєте.
—Вона злякається.
—Не ображайте її так, я думаю вона чекає саме на це.
—Метью, дай попрацювати. — До зали увійшла ельфійка.
— Мі лорд, я щойно повернулась з царства Натхнення, вона хоче з вами дещо обговорити,— сказала вона з ледь помітною усмішкою.
—Це ваш шанс —сказав Метью підморгуючи (наскільки це можливо)
  Сон тільки кивнув Люсьєн, відставив книгу і перенісся до царства Натхнення.  Йому не терпілося побачити її знову, адже під час їх розмов він почував себе комфортно і був справді щасливим.  Йому недовго довелося її шукати, вона сиділа в бібліотеці, читаючи якусь книгу. Її нога чомусь нервово тремтіла.
—Привіт, ти хотіла про щось поговорити?
— Ага, так… — сказала вона, поспіхом відсуваючи книгу. — Я тебе не відірвала від роботи?
— Надто важливих справ я сьогодні не маю.
— Тоді… Хочеш відвідати світ людей зі мною ?—Вона опустила очі.
—Я не проти, пішли. — Вони перенеслися в парк і рушили нічними, досить вузькими стежками, тільки тепле світло ліхтарів освітлювало шлях. Вони йшли повільно, говорячи говорячи про буденні речі. Виявляється,у Маренні почали виникати невеликі проблеми, але він сказав, що одразу їх присікає та немає чого хвилюватись. Тільки чоловіка трохи напружувала її нервова поведінка в бібліотеці. Пішов дощ.  Морфей створив парасольку і тримав її над головою у дівчини.  Та у свою чергу розкрила крило, закриваючи його від дощу.  (Звичайно, смертні не можуть цього бачити) Через деякий час вони зупинилися.
— Тут неподалік є досить хороша кав’ярня. Я візьму нам по філіжанці. Чи ти можливо не любиш?
— Давно не куштував. Візьми і мені, тільки без цукру.
Нескінченні зайшли у кав’ярню. Чоловік став не далеко від виходу, а дівчина пішла до баристи. Поки вона робила замовлення, до неї підійшов рудий хлопець та почав приставати. У  Морфея в грудях закипіла злість. Він повільно підійшов до Анни, яка вже не знала як відповісти надокучливому парубку.
—У неї вже є супроводжуючий.— рудий завмер наче вкопаний, його аура була якоюсь моторошною а інстинкт самозбереження так і кричав: “Біжи, поки цілий!”—Геть.— хлопець в той же момент швидким кроком попрямував до виходу, зовсім забувши, про не допиту каву за столиком.
— Дякую. От настирний.
—Дівчино! Ваше замовлення!— вона підійшла, забрала каву та разом із чоловіком сіла за столик.
—Наступного разу не бійся. Ти легко можеш стерти їх з обличчя Землі.
—Знаю, просто, ще не звикла. Це було не очікувано.— дівчина опустила голову, повільно ковтаючи солодкий латте.
—Не зважай. Ти ще навчишся.— він протягнув руку та скуйовдив їй волосся.
— Хей!— дівчина спочатку обурилась, але потім засміялась.
— Добре, пішли далі.— вони вийшли з закладу та пішли парком. Дощ зовсім вщух. На згадку про похмуру погоду залишились тільки маленькі калюжі та злегка зволожена земля.
— Чому ти так дивно поводилася, щось не так?— запитав чоловік зупинившись.
— В якому сенсі? Коли?
—Сьогодні у бібліотеці та на початку прогулянки ти була якась нервова.
  Дівчина, зібравши всю волю в кулак, сказала.
— Просто… Ти мені по… — закінчення фрази заглушив гуркіт машин.  Морфей трохи нахилив голову тим самим повідомляючи, що не зрозумів, що вона сказала. — Нічого, просто настрій трохи не той, але тобі вдалося його підвищити, — відповіла дівчина з усмішкою.  Розкрила руки для обіймів.  Він притягнув її до себе обіймаючи, поцілував у лоба, трохи відступив.
—Ти мені теж подобаєшся, —сказав він, посміхнувшись, і зник.  Насправді він усе добре почув.  Згодом дівчина простояла близко хвилини в шоці, але потім, переповнена позитивними емоціями, теж перенеслася до себе.  Вона металася по всьому царству, створювала нові ідеї, а посмішка не сходила з обличчя ще довго.
  Через декілька днів…
  Анна вже закінчила свої справи та вирушила відпочивати до майстерні.  Вона хотіла написати картину.  Але розслабившись, дівчина тільки-но встигла побачити золоті очі краєм погляду, відчула різку біль та відключилася.  Прокинулась вона в дивному місці, там були червоні глянсові стіни, а навпроти сидів Бажання.
— Ти дивися, нарешті прийшла до тями.  Як ти мила?
—Нормально, чому я тут?— Вона намагалася переміститися у свій вимір, але сили покинули її.
—Можеш навіть не намагатися— він кивнув на дивний браслет у неї на руці — ця штучка блокує всі прояви магічних сил.  “Позичив” у Люцифера.  Ти тут, бо я хотів побачити тебе, поговорити. — Дівчина скептично на нього подивилася. —Ну і звичайно хотів побачити страх на обличчі мого дорогого брата.  Я знаю, що ви відчуваєте один до одного, це моя спеціальність, але подумай, він все тобі розповів про себе, яка ймовірність, що він не дурить тебе?  Що ти знаєш про його стосунки, наприклад, з Каліопою?  Я розповім тобі все і допоможу розплющити очі.
— Все одно, скільки стосунків у нього було чи що він коїв за тисячі років до цього моменту. Мені цікаво дізнаватися про нього більше, але якщо він захоче розповісти, я все дізнаюсь з його уст. Я йому довіряю.
  Тим часом ідеї помітили, що їх господиня зникла та почали метушитись. Через деякий час Метью летів, щоб подивитися, як у дівчини справи. Але застав ідей, які металися царством щось чи когось шукаючи.
—Гей! Що сталося, чому всі такі налякані?
— Хазяйка зникла, вона зазвичай повідомляла, коли кудись йшла.  Її немає на місці вже декілька днів.  А зараз ми не можемо її знайти ні тут, ні у світі людей.  Ми не можемо справно виконувати роботи без її вказівок, і, звичайно, хвилюємося за неї — відповіла ідея.
“Треба негайно повідомити боса” подумав ворон і вже летів до Марення.
—Бос! Анна зникла! Її ніде не можуть знайти. — Почувши це в Безкінечного, ніби щось переклинило. Він відразу почав шукати за допомогою маски, обшукав пару світів та царств, але її ніде не було, залишилося небагато варіантів.
  “Застосуй кулон нужбо”—його кулон у формі квітки ледь помітно засяяв.
  В цей момент дівчина наче почула його голос у голові і вже потяглася до шиї рукою, але його там не було.
—Це шукаєш? Брат подарував, правда? Не знаю, яке в неї призначення, явно не просто якась дрібничка.
  Дівчина кинулася на нього, щоб відібрати свій кулон, але той майстерно ухилявся. Останні сили швидко покидали її. Бажання наче просто грався з нею, наче з дурненьким кошеням. Через безліч спроб нарешті їй вдалося схопитися і стиснути місяць-серп у руці.
— Морфей…—сказала вона тихо, це позбавило її останніх сил. Сон швидко зорієнтувався і подався на тихий голос дівчини. Ще не встиг Бажання зробити хоч щось, як посеред кімнати виникла чорна постать, обличчя його палало від люті, а побачивши знесилену дівчину в нього й зовсім зірвало дах. Він ударив брата у
груди так сильно, що той відлетів на кілька метрів, потім повільно підійшов, притис його до стіни, стискаючи витончену шию в руці.
—Більше ніколи не смій навіть підходити до неї.
— Що таке брате? Я лише хотів їй допомогти. Вона далеко не все про тебе знає. Чи бачила вона твою справжню подобу? Як довго ти будеш їй брехати?— Сон стис горлянку парубка сильніше.
— Не треба, залиши його. Пішли додому.  — сказала дівчина, спершись на стіну. Обличчя Морфея пом’якшало. Він кинув брата на підлогу, підійшов до неї, підхопив на руки.
— Ти мене почув… — вони перенеслися у Марення. Посадивши дівчину в крісло, він зняв з неї браслет, їй полегшало, наче каміль з душі впав . Її ще трохи трясло від шоку, але тепер, коли вона з ним, почувала себе у безпеці. Та було ще кілька питань…
…
Правда
Підлетів ворон.
— Метью, передай ідеям, щоб не хвилювалися, я знайшов її.
—Так, бос.
—Він тебе не поранив?
—Ні, все добре.  Дякую —дівчина вже стала на ноги.  Морфей обійняв її так міцно, що здавалося, зараз луснуть ребра. — Все гаразд, я зараз з тобою. — Вона погладила його волосся.
— Обіцяй, що коли ти колись потрапиш у біду, одразу покличеш мене.  — Він ніжно поцілував її в лоба.
—Обіцяю. —Вона обняла його сильніше.
—Зараз тобі потрібно відпочити.— вони перенеслися до майстерні. Сон вже збирався йти.
— Зажди, побудь зі мною ще трохи…— сказала дівчина схопивши його за рукав. — Даш відповіді на кілька запитань? Я трохи заплуталась…
— Гаразд, але я відповім згодом… Зараз відпочинь — Нескінченні сіли, притулились плечима одна до одного. Сон розповідав різні історії, аби дівчина швидше заснула. Це спрацювало. Голос Морфея був такий заспокійливий, низький і ніжний, що вона не помітила як заснула. Він помітив це тільки коли відчув доторк до плеча та легке сопіння.  Побачивши, як мирно дівчина дрімає, куточки його губ піднялися.  Він легко погладжував її волосся, з турботою, щоб та не прокинулася. Через деякий час чоловікові вже треба було повертатися до свого царства.  Неохоче він підвівся з ліжка, накрив дівчину ковдрою і притулив свій лоб до неї.
— Відпочивай, а я подбаю, щоб тебе не мучили кошмари.— Він випростався і за мить зник.
***
Наступними днями дівчина помітила, що Сон почав уникати її: не затримувався на довго, поводив себе холодніше, як тільки заходила мова про недавні події, одразу змінював тему або казав, що потрібно йти.
Натхнення зустрілась з Люсьєн у бібліотеці та розповідала про те, що її тривожить.
—Я не розумію, що робити. Мені навіть трохи страшно від його поведінки. Я щось не так зробила?
— Заспокойся. Я точно знаю, це не твоя провина. Я домовлюсь із Метью, ми влаштуємо вам приватну розмову. Він не втече.— ельфійка приобняла її за плечі.
— Це не занадто? Вам не складно?
— Не хвилюйся через це. Якщо він гальмує, ми його підштовхнемо. Я його поважаю, але не можу дивитись на те, як моя подруга страждає.
— Дякую…
***
На наступний день Люсьєн заманила Морфея у кімнату, де вже чекала Анна. Як тільки він зайшов, двері зачинили.
— Привіт. Потрібно поговорити на одну тему, яку ти старанно відкладаєш.— вона наблизилась до Нескінченного. — Чому ти уникаєш мене? Скажи мені, я зрозумію.
Та він мовчав, відводячи погляд.
— Будь-ласка подивись мені у вічі і скажи причину.— дівчина взяла в руки обличчя чоловіка. Він поглянув на неї та не витримавши її погляду почав розповідати.
— Ти дечого про мене не знаєш, мій брат вже про це згадував… Я не хочу тобі брехати і налякати не хочу. Не хочу, щоб ти мене зненавиділа— він поклав свою долоню поверх її.
— Я обіцяю, що не злякаюсь. Найгірше для мене, це бачити, як ти охолов до мене. Я вже думала, що зі мною щось не так…— він мовчав думаючи.
— Добре, зараз або ніколи. — раптом дівчину огорнула пітьма, лише подекуди було видно щось схоже на зірки. Раптом наче з усіх сторін одразу пролунав голос— Це подоба, у якій я з’явився, я справжній, до того як отримав фізичне тіло…—пауза
—Ііііііі це все?
— В сенсі?
— Ти серйозно мене уникав тільки через це?! Як підліток їй богу! Ану чудеснись назад!— сказати, що Сон був у шоці— нічого не сказати, але прохання виконав.
— Слухай сюди, це — твоя краса, і вона ніколи мене не злякає. Ти мені подобаєшся цілком і повністю.— вона ляснула його по щоці а потім притягнула до себе за комір кардигану і поцілувала. Через мить відійшовши на крок хворіла вийти з кімнати, але відчула, що її обіймають зі спини.
— Відпусти! Я на тебе зла!— вона стала пручатись.
— Ні, і не подумаю. Більше ніколи тебе не відпущу.— вперше вона побачила таку широку посмішку в коханого.
***
Останнім часом поведінка Морфея змінилася.  Він став менш суворим до своїх підданих, створював здебільшого добрі, щасливі сни.  Це багато хто помітив, включаючи і родичів.  В один із днів, коли у чоловіка були справи у світі людей, він зустрівся зі Смертю.
—Привіт братику.  Як ти?
—Привіт нормально.  Ти? — сказав той миттю глянувши на сестру.
— А де ж «Дорога сестро, давно не бачилися»? — він лише трохи посміхнувся, проігнорувавши. — Все добре. Зазвичай, ти не такий радісний. Сталося щось хороше? — спитала Смерть трохи примруживши очі.
— Все як завжди,— витримавши паузу, дівчина продовжила.
— З того самого дня, як до нас приєдналася Анна, щось змінилося.  Ви зустрічаєтесь?  Тільки чесно.
— Не кажи дурниць сестро,— сказав той відсторонено.
— Хочеш пораду? — спитала Смерть.
—Ні.
—Тоді слухай. Не бреши. Я дуже добре тебе знаю.  Мені час.— Дівчина пішла вперед, а Сон зупинився. Все таки його сестричка ніколи не зміниться.
***
В черговий день Анна захотіла прийти царство Сновидінь, побачитися з Люсьєн, Метью і, звичайно, зі своїм коханим. Вона привела свій зовнішній вигляд до ладу, на ній була гарна бежева сукня, яка підкреслювала її фігуру. Дівчина розпушила крила в очікуванні зустрічі, потім перенеслася до бібліотеки Марення.  Там вона побачила ельфійку, яка шукала щось серед книжкових полиць, але почувши шарудіння повернулася на звук.
—Привіт Рада тебе бачити.  Ти прийшла до боса? — спитала Люсьєн, підійшовши ближче.
— Не тільки до нього— дівчата обнялися.— Чому не заходила до мене останнім часом?
— Багато роботи, практично немає часу. Але скоро я звільнюся і можливо тоді зустрінемося у тебе.— Вони присіли за стіл, обговорюючи всяке.
—А як Метью?
— У Метью все добре,— сказав ворон, вилітаючи з-за стелажів із книгами.  Анна витягла руку, він приземлився на неї. — Бос уже знає, що ти тут.  Хоче з тобою побачитись.
— Хай почекає, я давно не бачилась з подругою.
— Як скажеш. Дивись, ще почне ревнували до Люсьєн.— Дівчата засміялись. — А що? Знаючи його, це цілком можливо.
— Добре йди до Морфея, у мене ще є робота, побачимось завтра у тебе. Гаразд?
—Добре, ловлю на слові —сказала вона ельфійці, обійняла її , і попрямувала до дверей.
— Звичайно,— відповіла та помахавши рукою. Пройшовши коридором далі вона побачила Морфея і підійшовши обійняла його.
— Привіт. Що, скучив?— сказала дівчина жартома.
— Звичайно, — відповів той, підігруючи.— Я відчуваю, коли хтось приходить у моє царство, особливо якщо цей хтось Нескінченний…
— І тобі стало цікаво чому я не прийшла до тебе, будучи у твоєму світі?
—Припустимо—відповів Сон.
—До речі, чому в тебе досить прохолодні стосунки з Бажанням?
—Він постійно створює проблеми, хоче позбутися мене і зірвав мені побачення.  Я, як люблячий брат, мав звернути йому шию.— він ледь-помітно посміхнувся.
—Яке побачення?
—Я хотів запросити тебе.  Коли буде зручно?— Запитав Сон.
—Давай зараз, чому тягнути?— сказала вона з усмішкою, її крила розпушилися.
— Як забажаєш — він узяв її за руку, наступної миті вони опинилися на тому ж полі, де зустрілися вперше.  Вони сиділи та розмовляли, сміялися під тихе звучання цвіркунів.  Морфей узяв її руки у свої.
— З тобою мені комфортно, як із ніким іншим, я сподіваюся тобі теж. З тобою я знову відчув радість життя.  Тож чи готова ти піти зі мною на добровільне самогубство під назвою кохання? —На його обличчі була ніжна посмішка.
—Так звичайно! Тобі ще потрібні підтвердження? — дівчина обійняла його. Він поцілував її, так ніжно наче вона була коштовністю в його руках.  Вона обняла його крилами, ніби хотіла подарувати йому все своє тепло. Решту ночі вони насолоджувалися компанією один одного, часом зовсім не вірячи, що все це справді відбувається.
  Це стало початком нової, палкої історії кохання Безкінечних.
…
Фотографія
Минуло кілька місяців з моменту, коли Анна стала новим Натхненням.  Нескінченні вирішили зібратися знову та перевірити, як вона справляється з новими обов’язками.  До зустрічі залишається пів години, дівчина збиралася у своїй майстерні.  Вона відчула, як хтось обійняв її за плечі.
— Привіт, як почуваєшся? —вона почула низький, лагідний голос коханого.
—Привіт.  Нормально лише трохи страшно знову зустрітися з Бажанням. — її плечі напружилися, згадуючи про недавній випадок.
— Все буде гаразд, я не дозволю ні йому, ні комусь іншому скивдити тебе. —він повернув її до себе ніжно поцілувавши.
— Вірю, ми одразу скажемо їм, що ми тепер разом?
— Гадаю, вони вже знають.  Бажання ще той базікало.— вони взялися за руки. — Ходімо? —дівчина кивнула.  Вони перейшли в нове місце зустрічі.  Цього разу стіни кричали червоним, нагадуючи про неприємності недавніх подій.  Дівчина трохи сильніше стиснула долоню чоловіка. Усі вже були на місцях, окрім Розпачу.
—Бачу в тебе великий успіх у розкритті сил, ти молодець, —підійшла Смерть.
— Я казав, що вона здібна дівчина, — сказав Доля.
—Які великі крила!  — сказала Безумство, закопавшись у них носом.  Анна посміхнулася.
  Вони багато обговорювали, було що.
— То правда, ви тепер разом? —одразу почала Безумство.  — дівчина кивнула.
— Ну ти даєш Сон, я думав ти не такий активний, — сказав Буйний, ляснувши брата по спині, що той трохи подався вперед.
—Я знала!— сказала Смерть.
  Нескінченні вітали нову пару, трохи жартували, як завжди.
— А де Розпач?  — спитала Анна.
—Вона повідомила, що не прийде.  Має справи.  — відповів Бажання ледь не торкнувшись дівчини.  Сон перехопив його руку, стиснув і глянув на нього так, наче хотів убити. Той відсмикнув руку —До речі, тобі не здається, що ти завдаєш багато проблем нашому дорогому братику? —Бажання, — суворо сказала Смерть.
—Що?  Я кажу правду.
— Вона чудово справляється, — сказав Морфей, поклавши прохолодну долоню на коліно дівчини. — Від неї точно менше проблем, ніж від тебе.  — Безумство залилася сміхом, Смерть тихо посміялася.
— Добре ти його брате!
Згодом усі тихенько розходилися.  Останньою залишилася Смерть.
—До зустрічі, удачі мила— вона обняла Анну і нахилилася ближче до брата. —Бережи її, вона того варта.
—Неодмінно,— сказав той.  Смерть зникла, а пара перемістилася в їх улюблене місце — Лондонський парк. Сіли на лаву, дівчина поклала голову йому на груди. Був ясний день, співали птахи, діти весело сміялися. Чоловік помітив, що дівчина мала похмурий настрій.
— Скажи, я справді створюю тобі багато проблем? Тобі не важко?  — спитала дівчина, глянувши йому у вічі.
— Повір, мені не важко, так іноді бувають проблеми, але ти постійно їх вирішуєш ще до того, як я дізнаюся.  Якщо буде проблема з якою ти не впораєшся, я допоможу.  Не хвилюйся і не слухай нікого, особливо мого брата.
—Дякую, —вона поцілувала його в ніс.  Але раптом вони почули клацання камери, обернулися на звук. За кілька метрів від них стояв фотограф. Це був чорнявий хлопець, невисокий на зріст. У руках він стискав маленький фотоапарат “Полароїд”.
— Вибачте, не втримався.  Ви дуже гарна пара. Чи можу я зберегти копію цієї фотографії? Оригінал віддам вам.— хлопець із надією подивився на закоханих.  Морфею ця ідея не дуже сподобалася, але дівчина вже відповіла.
— Звісно, все добре.
— Дякую! — хлопець кудись пішов швидким кроком. По поверненню віддав фото, як і домовлялися. Сон глянув на зображення.
— Гарно,— стримано відповів він.
—Дуже.  Хороший хлопець, підловив потрібний момент, треба буде сказати ідеям навідуватися до нього частіше.—на фото вони виглядали такими щасливими, від них віяло комфортом і романтикою. Чоловік непомітно завів руки за спину дівчини і зненацька залоскотав.
—ХА-ХА! ЩО ТИ РОБИШ?!—вона
намагалася сказати крізь сміх хоч щось.
— Хороший хлопець, так?— за хвилину він відпустив Анну. Він сміху в неї аж засльозились очі.
— Хах. Не знала, що ти в мене такий ревнивий.— вона виставила фото перед собою.— На перший погляд і не скажеш, що Нескінченні,— сказала дівчина, опустивши Морфеєву голову на своє плече, погладжуючи неслухняне волосся.
— Почуття любові — те, що поєднує смертних і Божеств. У цьому ми реально схожі. — Вони просиділи так ще трохи. Чоловік провів Анну додому.  — Скоро зустрінемось,— сказав Сон із посмішкою.
— Звичайно,— відповіла дівчина й пригорнула хлопця, обіймаючи.  Той відповів взаємністю. Вони не хотіли випускати один одного з теплих обіймів та провести разом хоч трохи більше часу, але не могли.  Від обов’язків не втечеш.  Заспокоювала лише одна думка.
Скоро вони зустрінуться знову…
…
Комфорт
Анна вирішила відвідати Морфея. Він уже давно не являвся. Вона вже почала хвилюватися, перенеслася до бібліотеки Марення, побачивши там Люсьєн.
—Привіт, рада тебе бачити, але ти трохи не вчасно, Мілорд зараз не в настрої,— сказала ельфійка тихо.
— Тоді я спробую щось із цим зробити.
— Добре, тільки будь обережна.  Його все ж таки краще не чіпати.  — Анна проігнорувавши слова подруги, пішла до тронної зали, де найімовірніше був Безкінечний.  Коли вона увійшла до кімнати, побачила його з дуже незадоволеним виразом обличчя, щось читав. У приміщенні була моторошна атмосфера, здавалося, ніби всі повмирали, залишивши дзвінку тишу.  Ворон здається боявся навіть поворушитися.
—Привіт Сон, що сталося?  —спитала дівчина, підійшовши ближче. У своєму світлому образі вона сяяла як промінчик у пасмурну погоду.
—Складний день. — коротко відповів він, його обличчя трохи пом’якшало.
—Багато роботи?
— Закінчую, почекай мене у бібліотеці.
— Як скажеш, може, потрібна допомога?
—Ні.
— Добре, чекатиму. — Вона трохи понуро пішла з тронної зали.  Коли вона зайшла в приміщенні з книгами, Еліфійка зауважила, що дівчина трохи сумна.
— Бос бурчав? — спитала та намагаючись підбадьорити Анну.
— Це теж, але знати ще як йому допомогти.
— Повір, йому вже легше від того, що ти хвилюється за нього.— Люсьєн поклала руку на плече дівчини. Чекати довелося не довго.  Нескінченний прийшов з таким самим настроєм.  Вони вийшли у коридор.
— Щось хотіла?
— Я маю дієвий метод, як покращити твій настрій. —Дівчина підморгнула ворону.  Метью кивнув на знак подяки, і полетів, поки бос не бачить.
— Просвіти,— вона взяла Морфея за руку, вони перенеслися до майстерні дівчини.  Вона вимкнула верхнє світло, залишивши лише тепло-жовтого кольору гірлянди, ввімкнула спокійну музику, створюючи максимальний затишок.  Вона лягла на ліжко, потягла його за собою. Поклала його голову на свої груди та обняла. Сон спочатку розгубився, але дівчина обняла його сильніше. Вона почала гладити його чорне, як ніч волосся.  Згодом Морфей розслабився, від маски серйозності не залишилося і сліду, тепер він ніби випромінював спокій, а куточки його губ піднялися.
—Так краще?  Він лише ледь помітно кивнув, обіймаючи кохану дівчину.  Вона почула щось схоже на муркотіння і через хвилину зрозуміла, що звук йде від Нескінченного. — “Побочка від перетворення на кота? Як мило!” — Анна поцілувала його в маківку і зарилась носом у волосся.  Тихо грала музика, їм обом тоді було дуже добре, серця билися в унісон, перетворюючись на єдиний ритмічний звук. Так вони пролежали пів години.
— Я здається, закохався в тебе знову.— сказав Морфей поцілувавши дівчину. Він цілував її ніжно, спочатку обличчя потім шию, ключиці.
— Ну годі. Припини, лоскотно!
Дівчина випустила чоловіка з обіймів, хотіла написати картину.  Сіла за мольберт і почала виводити хаотичні лінії.
— Мені подобається дивитися як ти малюєш, можна? — запитав він.
— Звичайно,— за хвилину дівчина вже сиділа на колінах Морфея, поки той обіймав її за талію, поклавши підборіддя на маківку.— Я просто могла створити ще один стілець.
—Так навіть краще…
  З того часу їхній зв’язок тільки зміцнився, Нескінченні багато часу проводили разом.  На роботу ідей це також мало великий вплив. Тому до творчих людей цієї епохи натхнення приходить або зовсім уночі, коли вже треба лягати спати, або у снах.