Настрій 2,5

Тихий вечір, беззвучність якого порушує тільки шелест листя і тихе зітхання Спартака поруч. Двоє втомлених напарників повертались у номер після важкого робочого дня, та по дорозі вирішили посидіти хвильку на лавочці в сквері та подихати свіжим повітрям. Психолог мав ще зранку лекцію, тож наговорився сьогодні вдосталь, а от комік виснажився від стількох емоцій, пережитих за день, адже зустрічі з глядачами завжди викликали в нього купу радощів.
– Бліна, щось я втомився… – позіхнув Женя, потягуючись догори і випадково чіпляючи пальцями гілку дерева, під яким вони сиділи. – Спартаку, ти як? – додав він, помітивши, що товариш сидить, поставивши лікті на коліна, підперши руками голову, і по-ідіотськи уткнувся поглядом в одну точку, вивчаючи бруківку.
Це на нього не схоже. Зазвичай його вираз обличчя задумливий, ніби він сплановує вбивство, тотальну деросифікацію населення, геноцид сусідньої держави абощо. А зараз – дурник дурником, ніби не думає взагалі ні про що. Очі пусті й скляні, без тої звичної іскринки, вогника у них.
– Я? – ніби вийшовши з якогось трансу, кинув він. – На мінус 0,5.
За вечерею Женя випив кілька келихів вина. Весь вечір він розглядав Спартака, ніби ніколи його й не бачив. Наче раніше він чогось не помічав в його рисах лиця, дивився поверхнево і мимохідь, а зараз роздивився. Таке відчуття, ніби зараз він дивиться на справжнього Спартака.
“Який же він вродливий все ж таки… Напевно, якби не його специфічний характер, дівчата б за нього билися.”
Уявив він собі цю картину: купка дівчат гамселять одна одну в черзі за автографом та фоткою зі Спартаком. Хоча зазвичай майже так і відбувається, та все ж ця сценка здалася йому досить кумедною.
Раптом в його хмільній голові промайнула одна дуже дурна думка з розряду “А що, як…”.
Та чомусь стримати імпульс не вдалося, хоч і здалася ідея йому в край ідіотською. В мить скоротивши відстань між ними, він чмокнув Спартака в губи, провокуючи його на реакцію.
– Ха-ха, ти б бачив своє обличчя зараз! Дідусь трошки збентежився, – сказав він, віддалившись і розглядаючи ледь помітну усмішечку на вустах того.
– Це і була твоя ціль, так? Зробити якусь дурню, аби дати відчуття новизни і підняти мені настрій? От покидьок, запам’ятав же, що я розповідав про приколи нервової системи. А як потрібно, то в тебе наступає ефект Яновича – нічого ж не пам’ятаєш! – як завжди по-доброму підколов Спартак, але не сварив товариша, лише жартував.
– Звісно! А як же інакше?
– Жень, а от давай розберемо зараз з тобою, чи ти справді жартома отаку дурню вчинив, чи в тебе були якісь мотиви? – раптово співрозмовник посерйознішав.
– Що ти маєш на увазі? – Женя ж натомість прикидався дурнем, бо намагався дати собі час на те, аби придумати, як це перевести в жарт, або ж розповісти правду. Та і взагалі самому зрозуміти, чи стояла якась правда за цим, чи він просто п’яний. -Ну то що? Чи спрацювала моя провокація на покращення твого настрою? – він вирішив змінити тему, а точніше, повернути її назад.
– Хм… на диво так, дідусь трошки розвеселився, ха-ха. Тепер мій настрій становить рівно 0, як і завжди.
Думки роїлися в голові Жені, ніби бджоли у вулику. Дзижчали, метушилися, налітали одна на одну. І в цих “бджіл” кардинально відрізнялися ставлення до подій.
– Щось здається мене зовсім рознесло від вина… Схоже, останній келих був все ж таки зайвим, – пробурмотів він.
– Тому і робиш всяку дурню на п’яну голову?
– Угу, – мигикнув Женя, але одна “бджола” проштовхнула скрізь його вуста ще дещо: – Спартачку, а можна я зроблю ще одну дурню на п’яну голову, за яку можливо потім пошкодую, якщо взагалі це згадаю на ранок?
– Ну валяй.
Потягнувшись до товариша і завагавшись на мить, він боязко наблизився до його лиця.
“Що ж, ну, якщо соромитись, то вже до кінця!”
Він несміливо охопив його верхню губу своїми. Всього на мить. І одразу ж відсторонився, бо в страху очікував реакції на свої дії.
– Як… як тепер твій настрій?… – запнувшись, але намагаючись не видавати своєї збентеженості, запитав він, завбачивши, що обличчя Спартака зовсім спокійне і не виражає ні подиву, ні гніву.
– Рівно 0. Ти можеш продовжувати, якщо хочеш.
“Трясця… як ніяково… І нащо я заварив усю цю кашу?! Що ж… обсиратися, так на повну!”
Знову наблизившись і примруживши очі, Женя знову відчув трохи сухуваті губи Спартака. Цього разу той відповів на поцілунок. Трохи незграбні і невпевнені рухи Яновича й витончені, відпрацьовані рухи Субботи злили їх роти в незабутній танок. (Хоча напевно, на жаль, Женя це все забуде на ранок, і, можливо, Спартак не нагадає йому, зробивши вигляд, що нічого не було.)
“Бляха, він навіть цілується як джентльмен… І він досі в своєму чорному костюмі… Хотів би я колись зняти його з нього і побачити його накачані груди… М-м-м…” – промайнула в Жені думка. Хоча він неодноразово бачив його торс в спортзалі та в номері готелю, коли Спартак перевдягався, але намагався не витріщатися. Проте в такому контексті він їх ще ніколи не бачив.
Одірвавшись від нього, Янович стиха повторив своє запитання, поставлене раніше:
– А… тепер?
– 0,5. В додатньому напрямку вісі координат.
– Це добре. Ходімо в номер, вже пізно, – Женя якомога швидше встав і повернувся спиною, аби Спартак не побачив його ідіотську посмішку закоханого школяра, який тільки що подарував валентинку людині, яка йому подобається.
Але трясця, який же він щасливий був! Його тішила думка, що їх поцілунок підняв настрій беземоційного Спартака. І він нарешті наважився зробити те, що так давно хотів і про що так давно мріяв (хоча й не признавав цього і відкидав ці хтиві думки).
Якби психолог чув, що той думає, він би, як завжди, в своїй звичній манері сказав би, що під час мрійництва виділяється дофамін, і нервова система не відрізняє уявного від дійсного, тож помічає дію, як ту, що вже сталася. Тому якщо ти хочеш щось правда зробити, то краще про це не мріяти.
Але ж зробив він все ж таки, про що мріяв!
Проте, Спартак не чув його думок. А от Женя чув, як той, трохи позаду, тихо і твердо крокує за ним. Ці кроки він чув вже протягом року. Він впізнає їх з тисячі. Ще ніколи він не був в такому захваті, що чує їх десь поруч з собою. Але не озирався. Не хотів розчаруватися, бо що як той йде з кам’яним обличчям, зовсім не спантеличений поцілунком? Ні, краще він буде йти до нього спиною і уявляти, що Спартак злегка посміхається. Уявляти його улюблену Спартакову посмішку: легку, майже непомітну, але з чортовими бісиками у кутку, які навіюють деяку інтригу та загадку щодо їх власника.
***
Діставшись кімнати, Спартак першим ділом пішов у душ. Женя переодягнувся у піжаму, ту саму, в якій був під час запису подкасту по Гаррі Поттеру. І начхати йому було, що новорічні свята вже пройшли і вона трохи недоречна. Вона йому подобалася, бо була дуже зручною.
Занурившись в читання коментарів на Ютубі під їх останнім відео, Янович і не помітив, як пройшло 20 хвилин.
Суббота вийшов з ванної кімнати. На ньому був лише рушник, обмотаний навколо стегон. На щастя Жені, з-під нього стирчала резинка трусів, тож він, хоча б, не був повністю голим. По грудях стікали краплини води. Волосся було вологе, і Спартак витирав його іншим рушником.
– Ти будеш йти в душ, бруднуля? – запитав той.
– А… душ… – Женя зніяковів від вигляду напів оголеного товариша (хоча він не був певний, що після тих поцілунків вони все ще товариші), але пробубонів невиразну відповідь. -Та, напевно ні… Я втомився. Завтра зранку помиюся.
– То ти будеш воняти мені тут? Ну гаразд. Як хочеш, то твоя справа.
Перевдягнувшись, Спартак вмостився на ліжку біля Жені.
– Ну, і що там пишуть? – заглянувши в екран ноутбуку, поцікавився він.
– Дякують за черговий чудовий випуск “Подкаст Терапії”. Нічого нового, все як завжди. Вони нас люблять.
– От і добре. Ти ж знаєш, що я не звертаю уваги на тих, хто мене не любить.
На хвилину запала тиша. Поки Янович не наважився запитати:
– Спартачку?…
– Агась?
– Ти… зовсім не здивувався, коли я поцілував тебе… Чому?
– Ех ти, дурнику. Ти думав я справді не помічав твого ідіотського закоханого погляду? Та по тобі все видно. Втріскався по самі вуха. Тож я просто чекав, поки ти проявиш ініціативу.
“Бляха… то він все знав? Який же я телепень…”
– Справді?… Я й не думав, що так помітно…
– Ще й як.
– То… все гаразд?
– Так. Все гаразд.
– І… чи ці почуття взаємні?
– Це залежить від того, чого хочеш ти. Якщо ти хочеш, аби вони були взаємними, — тоді це справді так. Якщо навпаки – то ні.
– Ех, Спартачок… Як же я тебе лю. Ти знаєш про це?
– Так. І ти також знаєш, що я тебе теж лю.
– І… хто ми тепер один одному?
– Для тебе я буду ким захочеш.
Хто зна, чи переросте колись те невинне “лю” в “лю-блю”. Та на ранок, у відповідь на запитання Жені: “Який в тебе настрій зараз?”, Спартак посміхнувся тією своєю грайливою посмішкою і відповів: “2,5”. Янович натомість сказав, що всі 10.
І хто зна, чи було щось окрім царства Морфея в тому ліжку цієї ночі. Та це, як завжди, залишиться за кулісами та за кадром.