Розділ 1

Лука тільки й мріяв про те, щоб скоріше повернутися додому.

Йти на ловитву в таку погоду було щонайменше бездумно – зимна хуртовина завивала так, що дерева схилялися та тріщали, небо було чорним та бездушним, з місяцем, що тьмяно висвітлював все, а густого снігу час від часу ставало дедалі більше. Його пес, Тайс, практично до тулуба потопав у заметах, але продовжував іти, подекуди тихо попискуючи й жалісливо тявкаючи.

Він підстрелив двох непоганих глухарів – жилавих, але краще вже таких, ніж взагалі ніяких. Принаймні дітям буде що їсти наступні два дні. А потім… потім вони що-небудь придумають. Головне, щоб хуртовина пішла на спад. Вони обов’язково знайдуть вихід. Вони завжди його знаходять.

До дому й так залишалося ще щонайменше дві години битим шляхом, а з таким-то темпом ходіння всі три. Лука був у лісі від самого світанку і неабияк втомився, та й сніг з вітром сильно сповільнювали ходьбу – що вже казати про старого собаку. Він би з легкістю взяв його на руки, але вони вже були зайняті сумками з рушницею та здобиччю.

“Що ж це таке”, – думав Лука. Така люта зима навіть у їхні краї приходила нечасто. Вдень нічого не віщувало такої негоди – сніг рівним шаром лежав уже кілька днів, вітер майже не з’являвся, і навіть промені сонця іноді пробивалися крізь густі хмари. Але ось почало темніти, потроху повалив сніг, а коли ніч наповно вступила у володіння, погода і зовсім розбушувалася. Від довгого й напруженого дня у Луки тряслися руки й підкошувалися коліна; його тіло гостро реагувало на особливо сильні пориви вітру. Лука зупинився. Пес запитально подивився на господаря, ніби не розуміючи, чому він раптом перестав іти. Час від часу в голові у чоловіка крутилася одна й та сама думка, яку він, наче настирливу муху, все намагався відігнати, але вона щоразу ставала дедалі невідворотною. Виття вітру посилюється, розносячись по всьому лісу, пробираючи до тремтіння в кістках.

“Це не вітер”.

Лука підняв голову високо в небо, дивлячись у далину, але нічого не побачив. Він дочекався, поки черговий стогін не облетить всю округу, і повільно, на звук, повернувся назад. На відстані близько кілометра від нього виднілося щось неймовірно велетенське. У цього “щось” були обриси як у людини – голова, тулуб, гігантські руки та ноги. Тонкі, зсохлі, дуже довгі пальці. Давній, майже наглухо стертий спогад промайнув у голові Луки. Щось, що його бабуся розповідала йому, коли він ще спав у колисці, щось майже забуте, але таке, що залишило відбиток у його душі.

Блукачі.

Тільки одне це слово породило нестерпну обаву у серці Луки.

Легенди про блукачів уже майже забулися, але інколи люди, що приходили крамарювати з інших міст – зрозуміло, неабияк напідпитку – могли розповісти історії про блукачів допитливим дітям.

Блукачі народжувалися у самих надрах темряви. Вони на дух не могли переносити сонця, проте прагнули до всього, що випромінювало енергію, чистоту – життя. Вони живились дітьми, але не могли наблизитися до них самі. З’явившись у ночі, в місцях віддалених від поселень та людей, вони йшли, ведені метою знайти одну людину. Будь-яку. Того, чиїм тілом і духом вони, як крихітною маріонеткою, можуть легко заволодіти. Того, хто, сам вже не розуміючи, приведе їх у своє село, або хоча б у свій дім, відкриє їм ворота, впустить їх, і дасть ужити, спустошити та стерти з лиця землі все, до чого вони зможуть доторкнутися. Тому їх і прозвали блукачами. Їм завжди потрібен той, хто виведе їх із темряви назустріч здобичі. Їм потрібен внутрішній провідник.

Потойбічний монстр був тут не просто так. Він відчував Луку, чув як стукає його тепле серце, відчував потік його насиченої крові. Він його шукав, спрямовуючи вітер у різні боки й, тим самим, несвідомо тихо виводячи його на місцевість, більш заспокоєну та вкриту від поривів хуртовини. Лука, тільки зараз це зрозумівши, вже давно збився з курсу і не йшов у напрямку своєї оселі. Він ішов до найближчої прірви з водою, туди, де його легко буде помітити блукачу, де йому нікуди буде бігти й ніде сховатися. Він майже вже перетворився на маріонетку, яку тихо, тягнучи за ниточки, підводили до загибелі. Лука потрібен був Блукачу живим, щоб він допоміг йому потрапити в поселення.

Думка про дітей та дружину не давала затуманити його розум повністю. Він зробив крок у напрямку до урвища. Потім ще один, і ще. Залишилося не так довго, йому хотілося спати та все здавалося, що ззаду чиясь худорлява рука продовжує його підштовхувати вперед. Пес скиглив та чіплявся за його ногавки, намагаючись відтягнути назад, але Лука ступав уперед.

“Далі, далі. Залишилося зовсім небагато. Лише кілька кроків”. Це голос Луки. Чи це голос Блукача?

Він нарешті вийшов до урвища. “Дружина”. Голос у голові стих. Гул та гуркіт, які, як раніше він думав, були сильною хуртовиною та вітром – перетворилися на глухі кроки блукача. “Діти”. Стояла мертва, тиха ніч. Він дивився, як чудовисько наближається до нього, але не міг впоратися із собою та почати тікати. Лука ніколи не бачив нічого подібного – рослий, висохлий скелет величезної колись нібито людини, такої високої, що голова її затуляла місяць на небосхилі. “Дружина”. Пусті очниці, вузька щілина замість носа, кострубаті руки, що тягнуться до нього. Величезна, на половину черепа, паща, що відкривається все ширше і ширше. “Діти”.

Він більше їх уже не побачить. Він приведе цього монстра до них у дім, щоб той міг зжерти їх назавжди, погасити світло їхніх душ. Ця думка остаточно вивела Луку з трансу. Він подивився на блукача, туди, де мали бути його очі. А потім зробив крок з обриву в туманну темряву.

Блукач кинувся вперед, але завмер перед глухим урвищем, схилившись над тілом, що розбилося об замерзлу воду. Йому потрібен був живий провідник.

Він проникав у свідомість цього чоловіка так довго, так довго він вплітав йому ідею розвернутися назад, стільки часу запевняв його, що погода стає гіршою, щоб той поквапився. Йому лише потрібен був хоч хтось із серцем, що б’ється, щоб проникнути в нього та зловити усі душі.

З диким хрускотом у шиї, він подивився на собаку…