“Наречена” цього Вельмишановного

Розділ 13 – “Наречена” цього Вельмишановного

 

Звісно ж, Чу Ваньнін помітив це й без коментарів Мо Жаня. 

Гості радо теревеніли, але звідки лунали їх голоси, визначити було неможливо. Люди сиділи, стояли, промовляли тости, грали в “гадання на кулаках”[1] і було в них дещо спільне… всі до одного мали пусті обличчя, ніби зроблені з пап’є-маше.

 

[1] Хва цюань (划拳 huá quán) – “битва великих пальців”, “гадання на кулаках” – це відома банкетна гра ханьців.

Зміст гри: той, хто викрикне число, яке дорівнює сумі своїх витягнутих пальців і пальців супротивника перемагає, а той, хто програв п’є вино.

Є ще одна версія: когось із людей обирають за суддю, а інші по черзі промовляють вірш, співають рядок пісні тощо. Той, хто порушує порядок або йде проти нього – має випити.

 

– Що ж нам робити? Невже ми маємо піти туди й перехилити з ними чарочку?

Вчитель не став сміятись з невдалої спроби Мо Вейю пожартувати, замість цього він зосередився на справі, в роздумі опустивши голову.

Раптом здалеку долинув шелест безладних кроків. Умить в туманній імлі постали два ряди людей, що урочистою процесією, ступали до садиби. 

Чу Ваньнін та Мо Жань інтуїтивно сховались за великим каменем у саду. Хода все наближалась. Її очолювали золотий юнак та нефритова діва[2], на їх вустах – кокетливі посмішки, насичені ж риси їх облич майоріли в тьмяному нічному світлі. Двійко дітей були зовсім як маленькі паперові ляльки, яких спалювали для померлих.

 

[2] Дзінь тон ю ну (金童玉女 jīn tóng yù nǚ) – це невинні юнак і дівчина, що супроводжують безсмертних. Узято з вірша Сю Яньбо у відповідь на вірш “Відвідати храм Білого Оленя”.

 

Карета фенікса місцями мальовничими мандрує,

А черепахи амулет – він небожителям належить трьом.

Світило сонячне й місяць ясний землю рушать,

Хмарини білі – синє небо обіймають.

Злотий юнак тримає ліки пурпурові,

Нестиглий лотос пропонує діва нефритова.

Палац квітковий подив зачарує,  

А стяг, червоний захід оповиє.

 

Переклад із китайської –  haibett

 

У кожного в руці – червона свічка з рельєфними драконом та феніксом, що сплелись воєдино. Коли свічки запалили, місце огорнув стійкий аромат “Сотні метеликів”. Мо Жань ледве не зомлів від тих пахощів. На щастя, тупий біль від ножової рани повернув юнака до реальності. Щоб напевне оговтатись, молодик посильніш притиснув поріз на руці.

Чу Ваньнін кинув погляд на учня.

Мо Жань:

– …Кха-кха, а це збіса дієвий засіб.

Витримавши павзу, Мо Вейю поставив запитання:

– Вчителю, чому вам не потрібно завдавати собі ран, аби зберегти ясність розуму?

– Пахощі не мають наді мною влади.

– Га? Чому це?

Наставник холодно глянувши відповів:

– Мій рівень вдосконалення вельми великий.

Мо Жань:

– …………

На чолі ходи ступали нефритова діва й золотий хлопчик, а за ними вслід підіймались сходами дві вервечки людей. Чу Ваньнін пильно роздивлявся процесію, а опісля тихо промовив: “Гм?”.

Здивування на обличчі Вчителя скидалося на перлину, яку не часто віднайдеш у мушлях, тому Мо Жань із цікавістю прослідкував за його поглядом і приголомшено роззявив рота.

У колонах людей похитуючись йшли одні мерці. Вони зберегли тодішню зовнішність, яку мали за життя, проте, їхні очі були закриті, а шкіра – блідою немов стіна. Більшості з них і двадцяти років не даси – зовсім юні парубки та дівчата, але одна постать видавалась особливо знайомою…

Молодий пан Чень, що раніш нагий лежав у труні, зараз немов грім серед ясного неба опинивсь у цій ході; із закритими очима він ледве-ледве плентався вслід за незвичайним ароматом. Усі мертвяки волочились парами, тільки парубок вирізнявся серед інших: пліч-о-пліч із ним шкандибала не людина, а наречена-примара з паперу.

Якщо поява молодого пана була лиш дрібницею в очах Мо Вейю, то коли процесія підійшла ближче і юнак узрів, хто крокує в кінці процесії – вмить його обличчя побіліло. 

Ши Мей і Чень Яо тюпали позаду вервечок трупів із лицями донизу.

Закриті очі, білі, немов сніг, обличчя, хода точно як у мерців перед ними. Живі вони чи ні – сказати було неможливо.

Мо Жань ледь не збожеволів від побаченого. Зірвавшись з місця, він прожогом кинувся вперед, однак Вчитель міцно ухопив імпульсивного учня за плече:

– Зачекай.

– Але Ши Мей..!!!

– Мені відомо.

Наставник глянув як повільно тягнеться процесія і прошепотів:

– Не поспішай. Уважніше поглянь: там встановлено захисний бар’єр. Якщо увірвешся туди, межа одразу ж почне бриніти й прикличе всіх безликих примар у дворі. Зграєю вони налетять на нас і тоді всі наші намагання когось порятувати підуть нанівець.

Вчитель – винятковий знавець магічних завіс; його бар’єри завжди вражали міццю, а очі були гострими, немов лезо бритви.

Юнак пільніш придивився і підмітив, що вхідну браму насправжки огортала майже прозора завіса.

Підійшовши до входу, золотий хлопчик і нефритова дівчина злегка дмухнули на свічки, аби полум’я розгорілось сильніше, а опісля переступили бар’єр та увійшли до двору. 

Позаду них, один за одним, парубки й дівчата без перешкод перетинали захисну завісу. Люди без облич бенкетували надворі. Повернувши голови до процесії, вони залились сміхом та жваво заляскотіли в долоні.

Вчитель промовив:

– Іди вслід за ними. Закрий очі й не дихай, коли будеш перетинати захисний бар’єр. Наслідуй рухи мерців і за жодних умов не розмовляй.

Усією душею жадаючи врятувати Ши Мея, юнак без слів пішов слідом за Наставником. Вдвох вони без зусиль просковзнули до натовпу трупів.

У кожній вервечці йшла однакова кількість мертвяків. Чу Ваньнін став позаду Ши Мея, а Мо Жань був змушений зайняти місце за Чень Яо. Хода мерців тягнулась, неначе мерзле горить. Молодик безперестанку позирав на шисьона, однак єдине, що вдавалось побачити були бліде обличчя і безпорадно поникла білосніжна шия.

Врешті-решт, діставшись завіси, двійко заклиначів затамували подих і без перешкод перетнули межу. Внутрішня оздоба двору вражала величністю, чого не скажеш, поглянувши зовні. Окрім триповерхового маєтку, прикрашеного червоногарячими ліхтариками й різнобарвними стягами, по обидва боки двору розташувалось із сотню тісно прилеглих одна до одної бокових кімнаток. У кожної на вікні кривавим змальовано ієрогліф “Сі”, а над дверима висів жаристий ліхтарик.

Зачувши звуки салютів та свони, гості зненацька підірвались з місць.

Перед садибою стояла безлика цереймоністерка, що на всі лади промовляла:

– Щаслива година настала! Молодята прибули!!!

Мо Вейю стояв ошелешений:

Курво, що? Невже ці вервечки трупаків насправжки… пари наречених?

Молодик спіхом звернувся до Чу Ваньніна, проте Безсмертний Бейдоу загруз у думках, насупивши брови й навіть не глянувши на юнака.

…У душі Мо Жань подумав, що всі зусилля його дядька пішли ні за цапову душу.

Більш принизливим для парубка було спуститись з гори разом із Учителем, що передавав йому практичний досвід, аніж йти без нього.

Раптом до двору, сміючись, завалилась орава дітей у криваво-червоному одязі з вплетеними в коси білими стрічками.  Вони з’юрмились навколо двох рядків мертвяків, немов зграйка маленьких рибок, і кожна дитина тягнула померлого до однієї з бокових кімнат, що по обидва боки двору.

Збитий з пантелику юнак жестом звернувся до Наставника:

– Вчителю, що ж нам робити?

Чу Ваньнін хитнув головою та вказав на трупи попереду, що слухняно плентались услід за дітьми. Сенс його рухів не потребував пояснень:

– Іди за ними.

Мо Вейю нічого не залишалося як тюпати до кімнати позаду малого привида із хвостиком.

Як тільки вони увійшли, хлопець змахнув рукою і двері грюкнувши зачинились.

Юнак з острахом поглянув на примару, не тямлячи, що той безликий виплодок збирається з ним учинити.

У минулому житті Вчитель порятував Ши Мея та самотужки зруйнував ефемерне царство. Лихо подолали, тож Мо Жаню і робити нічого не довелось. А потім він із головою поринув у солодкий післясмак вуст Ши Мея, геть не слухаючи пояснень Наставника. 

Хід подій змінився.

Гадки не маючи, на що чекати наступної миті, молодик лиш міг готуватися до найгіршого.

У кімнаті стояв туалетний столик із мідним люстерком, а на дерев’яній стійці висіла майстерно вишита чорним пара червоних весільних одеж.

Дитина постукала долонею по лаві, запрошуючи Мо Вейю присісти.

Ну й примари тут! Розуму там і на шило немає. Навіть не так, дурні – далі нікуди[3].

 

[3] Ой, Мо Жаню, хто б розказував. У чужім оці порошину(порошенко випусти) бачимо, а у своєму пенька не помічаємо, так?)

 

Доки він мовчав, привиди не могли навіть визначити – людина він чи мрець. Юнак сів за туалетний столик, як веліли, й дитина стала допомагати йому вмиватись та перевдягатися…

Несподівано до кімнати залетіла квітка хайтану й м’яко опустилась до мідного таза з водою.

Очі молодика яскраво запроменіли. Хайтан також іменували як Юхен Зоряного Неба, Чу Ваньнін використовував його квіття для безшумного спілкування.

Мо Жань виловив квітку з води – і вмить вона розпустила пелюстки на долоні, відкривши в серединці клаптик м’якого золотавого світла.

Він узяв той клаптик світла кінчиками пальців та підніс до вуха. Зсередини долинув голос Вчителя:

– Мо Жаню, завдяки Тяньвень, я зміг підтвердити свою здогадку: царство ілюзій дійсно створила примарна хазяйка церемоній міста Барвистих Метеликів. Їй стало сил перетворитися на справжнє могутнє божество – все, через сто років молитв місцевих та паління пахощів на її честь. Кожен примарний шлюб надає їй ще більшої моці, тож вона з превеликою радістю влаштовує церемонії. Мерці у вервечках, певно, примарні пари з містечка Цай Ді за останні кількасот років. Гадаю, вона була присутня на їхніх весіллях. Хазяйка дуже полюбляє веселощі, тому щоночі вона прикликає мертвяків до химерного царства, аби відтворити весілля спочатку. З кожною такою церемонією її сила тільки росте.

Мо Вейю подумав:

Божевільна збоченка!!!

Занудьгувавши, божества в кращому разі могли сватати парубків та дівчат, однак ця примарна церемоніймейстерка зовсім не така. Тіло небожителя, а голову відростити забула. Це ж наскільки треба навіженою бути, щоб єдиним “захопленням” вважати вінчання мертвяків і навіть не один раз: щоночі вона пробуджує померлих із могил та робить це знов і знов, знов і знов, знов і знов… Скільки можна?!

Невже оргії мерців настільки захопливі?

Цнотлива карго, сто ножів тобі в сраку!

Чу Ваньнін:

– Її справжнє тіло лежить не тут. Не чини нерозсудливо, просто ступай за золотим хлопчиком та нефритовою дівою, пізніш їй доведеться з’явитися особисто, аби поглинути енергію примарних шлюбів.

Мо Вейю хотів запитати: 

А як же Ши Мей? З ним усе гаразд?

– Не варто непокоїтись про Ши Мея. Він та молода пані Чень на деякий час знепритомніли, одурманені парфумованою пудрою.

Вчитель був дуже уважним та зміг передбачити всі запитання юнака.

– Бережи себе. Я про все подбаю.[4]

 

[4] Ваньніне, приїзди до мене ಥ‿ಥ

 

Після цього голос Наставника вщух.

Тої миті мала примара закінчила вовтузитись з вбранням Мо Жаня. Із мідного дзеркала на юнака позирало прекрасне обличчя. Кутики вуст злегка піднялись, риси лиця були виразними. Комір вогненно-червоного весільного наряду рівно відігнутий, а розкішні довгі пасма були стягнуті білою стрічкою. Молодик цілком скидавсь на привида-нареченого.

Хлопчик запрошуючи махнув рукою – і двері зі скрипом прочинилися.

У коридорі стовбичила вервечка чоловіків із жінками у весільних одежах. Схоже, примарна церемоніймейстерка нічого не тямила в тому, як справді все влаштовано. Вона просто хапала абикого для проведення весільної церемонії, аніскільки не дбаючи чи є пара чоловіком та жінкою або може вони взагалі однієї статі.

У цьому проході стояла тільки одна група мерців, інша – в протилежному боці двору; надто далеко, аби побачити, чи вийшли ще Ши Мей із Чу Ваньніном.

Процесія повільно волочилася вперед. Час від часу з маєтку долинали виспіви цереймонійместерки, що завершувала весільне дійство над парами мерців одна за одною.

Мо Вейю глянув на Чень Яо, яка стояла перед ним, і відчув, що дещо не так. Молодик довго сушив голову, черга дедалі рідшала й коли лишилось всього декілька пар, цей міднолобий мерзотник нарешті докумекав:

Чорт забирай!!! Виходить, якщо йти за чергою,  молода пані Чень переді мною одружиться з Ши Меєм, а мені доведеться бути в парі з цією сволотою Чу Ваньніном?

Та нізащо! Не бути цьому!!! Тільки через мій труп!!!

Умить колишній імператор роз’ярився. Скорчивши злісну гримасу, він нахабно відтягнув жінку назад та став попереду неї.

Хлопчик поряд із ним приголомшено застиг. Мо Жань відразу ж опустив голову і, неначе повішений привид, схиливсь додолу. Золотий юнак та нефритова дівчинка розумом не вирізнялись: вони були збентежені, однак що сталось втелепати не могли. У результаті пара йолопів нічого й не врадили.

Юнак перебував на сьомому небі від щастя, тож бадьоро потупцяв за трупами, очікуючи на зустріч із шисьоном.

Одночасно з тим.

Вчитель кинув подив на Ши Мея, що ступав попереду. Хто знає, яка напасть може чатувати на них далі.

Чу Ваньнін завжди був гострим на язика та м’яким серцем. Попри його понадмірну суворість, насправжки він ніколи б не став наражати на небезпеку власних учнів.

Тому він потягнув розгубленого Ши Мея до себе, а сам зайняв його місце. 

Настала його черга.

У кінці коридору стояла дружка з червоною тацею в руках. Коли Чу Ваньнін підійшов ближче, вона тихенько загигикала, а потім із безликого обличчя почувся дзвінкий дівочий голос:

– Вітаю, вельмишановна пані, вітаю, вельмишановна пані! Ви тільки зустрілись, а неначе сто років знайомі, все життя разом – аж до сивини.

Обличчя Наставника миттю затягнулось темними хмарами.

– Па… ні?.. У тебе що, очей немає?

Ще раз поглянувши на пусте лице примарної служниці, Чу Ваньнін стримав гнів.

У неї і справді не було очей.

Безперестанку гигикаючи, примара підняла червону вуаль з таці та накрила обличчя чоловіка. Опісля крижана рука простягнулась й злегка охопила Чу Ваньніна. Ніжно усміхаючись, примарна служниця промовила:

– Вельмишановна пані, сюди, будь ласка.

 

Нотатки авторки:

 

Добросердешні пані/панове, виявте милосердя!

У наступному розділі молодята точно-точно увійдуть до шлюбних покоїв. Най мене качка копне, якщо брешу.

А тепер, перейдімо до вчорашнього запитання:

“Кого ж Мо Жань поцілував у минулому житті?”

По-перше, з боку Чу Ваньніна нічого не змінилося. Черговість подій така ж, як і в минулому. Тобто, якщо він першим порятував Мо Вейю в цьому житті, то і в перебутому все відбувалось так само. 

У спогадах, Мо Жань покладався на Вчителя в боротьбі з монстрами, а сам був зайнятий фліртом. Чу Ваньнін про все подбав, а потім, врятувавши Ши Мея, прийшов по нього.

Чому ж у минулому шляхи двох чоловіків не перетнулися? Ймовірно, на початку Чу Ваньнін сам розшукував Мо Жаня, однак з якоїсь невідомої причини, а може й через обставини, про які Мо Вейю знати не знав, Наставник все ж рушив рятувати Ши Мея.

Якщо врахувати послідовність дій Чу Ваньніна… це може означати лиш одне: що тоді, що зараз, Мо Жань прийняв Ваньніна за Ши Мея. Після поцілунку Вчитель одразу ж вирвався і поскоріше втік. Він зніяковів та збудився, тож так легко заспокоїтися не міг. Чу Ваньнін вирішив поки що не показуватись. Мо Жань був у безпеці, тож він вирушив по Ши Мея.

Вгамувавши емоції, він спокійнесенько зустрівся з Мо Вейю, мов і не було нічого. Погляд Мо Жаня був прикутий до Ши Мея, тому він звісно ж не помітив незвичної поведінки Вчителя.

Це також пояснює, чому після зруйнування ефермерного царства Ши Мей поводився як зазвичай. Адже з ним нічого й не трапилось 。。。。。.

Отже, в минулому той, хто вирвавсь від тебе й втік насправді був ніхто інший як Вчитель!

Мо Жаню, тупорилий ти активе!!!

В обох життях, ти вкрав перший поцілунок бідолашного Вчителя!!! А ти, бевзню, завжди думав, що поцілував Ши Мея!!! 

*Ридає*