Розділи 6-11

6.

Коли Катя прокидається, на годиннику уже сьома вечора.

У грудях – прогнозовано – болить, у шлунку – пусто, в голові – гул. Але за вікном Бруклін, і Катя усміхається задоволено. З гулом в голові допоможе душ, з пустотою у шлунку – однодоларова піца. З болем вона теж щось придумає.

Гаряча вода обпікає шкіру, і дихати стає трохи легше. Тут, на іншому кутку світу, усе здається трохи не таким. Здається, що це все не про неї. Здається, що вона насправді не тут.

Зрештою, Катя натягує старі перевірені кеди, витягує з валізи Даміано одну з його футболок, накидає свою шкірянку поверх. У вухах – Мік Джаггер, і вона виходить у передвечірнє місто, зачинивши за собою щільно двері. Спочатку – поїсти, потім – все інше.

Катя завжди досліджує міста навпомацки, ніколи не завантажує наперед маршрути, не переглядає тревел-блоги. У Каті є швидкісний інтернет у смартфоні на випадок, якщо загубиться, купа часу і кілька вибачальних повідомлень від Даміано – зйомки затримують, по всьому місту корки, а Вік заснула прямо в машині, змазала собі увесь макіяж і тепер її треба перегримовувати заново (останнє супроводжується фотодоказом – Вік спить на задньому сидінні, і рот її кумедно привідкритий). У Каті – цілий Нью-Йорк під ногами, і кава зі Старбаксу не така вже й противна, і після однодоларової піци можна взяти ще смажений китайський рис, і марихуану без проблем продають у найближчому спешл-шопі. Катя робить затяжку, примружує очі, прислухається до себе. Нью-Йорк обіймає її за плечі, як ніжний коханець, буря у грудях заспокоюється. З кожного ґанку на неї дивляться своїми вирізаними очима геловінські гарбузи, і від помаранчевого навколо стає раптом так тепло, що очі сльозяться від невідь звідки взятої сентиментальності.

Нью-Йорк саме такий, яким його показують у кіно. Галасливий, метушливий, він стогне клаксонами, регоче разом з гуртами підлітків, слухає гучну музику. Каті подобається Нью-Йорк, тут ніхто не звертає увагу на її погану англійську, і загубитися у натовпі навіть легше, ніж у Києві. Нью-Йорк дихає, серце його б’ється, і електричну пульсацію міста можна відчути майже на дотик. Нью-Йорк спалахує ліхтарями, і людей на вулицях раптом стає ще більше, і всім плювати на те, що Катя співає в навушниках уже майже на весь голос. Кому є справа до чергової міської божевільної? Pleased to meet you, hope you guess my name.

Бейгли на розі продає височенний темношкірий хлопчина. Його звуть Мустафа, усмішка його широченна, а англійська – така ж погана, як і у неї. Мабуть, саме тому вони одразу знаходять спільну мову – жестами, очима, скупим набором фраз з жахливенним акцентом. Вони говорять трохи про Україну, трохи про Судан, трохи про музику і багато – про Америку. Мустафа каже: “Я закінчую зміну через півгодини. Можемо випити пива, тільки почекаємо мою подругу Вів”. Катя радісно киває у відповідь.

Вів англійською не знає і слова, вона маленька і вертка, вона голосно регоче і обіймає Катю одразу після знайомства. Місто гуде, холодне пиво приємно бадьорить, і навіть мряка, яка виповзла з провулків і підворіть, настрою не псує. Хочеться музики і ще пива, й ідея вимальовується сама собою.

Катя гортає історію повідомлень з Даміано, передивляється уважно вчорашнє відео. Ну, правильно, все так і є, тягучий соул, барабани, клавіші, гітара, саксофон. І назву станції метро теж видно. Музика, як вона є, говорить вона Мустафі, Мустафа показує їй великий палець.

Вони спускаються під землю, і від теплого повітря метро і пива рукам раптом стає гаряче. Вони їдуть на потрібну станцію, і музиканти на місці, і джаз пливе вестибюлем, обіймаючи байдужих і заклопотаних людей. Вони кидають у відкритий гітарний кофр кілька баксів, вмощуються прямо на підлогу трохи в стороні. Вів обіймає Катю, і Катя думає, що вона чимось невловимо нагадує Джа, хоча двох більш несхожих зовнішньо людей людей ще треба пошукати. Але у Вів є якесь дивне тепло, і Катя слухає її голос, і її арабська вкрай гармонійно накладається на джаз. Вони п’ють холодне пиво і слухають музику, і Катя записує відео для Даміано – майже ідентичне тому, що він вчора записував для неї.

У Каті є суперсила. Вона сама не знає, як це виходить, але кожного разу вона стає центром великих незнайомих компаній, веселого п’яного балагану, де є місце всім і кожному. Вона притягує людей, хоча сама здебільшого мовчить, – і це майже магія. Катя сміється сама над собою. Вона довго, дуже довго думала, що усе життя буде сама – але життю було видніше. І через годину, коли музиканти закінчують свою програму і починають ховати інструменти, Мустафа і Вів тягнуть Катю до них, а ще через півгодини вони всі разом прямують до найближчого магазину, щоб купити кілька пляшок джину.

Вони всі – немісцеві. І всі почуваються тут – вдома. Музиканти виявляються студентами Джульярдської школи, їм усім ще немає двадцяти, вони мало сплять ночами і дуже багато грають. Вони вступили в Music under New York не так давно і тримаються за своє місце руками і ногами. А ще – вони голосно регочуть і їм дуже, дуже, дуже подобається Катіна футболка. Катя сміється – футболка насправді не її.

Коли близько півночі Даміано пише їй, що звільнився, Катя знаходить себе на сходах у якійсь підворітні. Рукам холодно, але джин гріє її зсередини, пальці перебирають гітарні струни, і вона співає – нові друзі слухають її і, здається, не дихають.

Даміано пише: “Де ти?”

Катя сміється. Вона поняття не має, де вона.

Вона відправляє йому локацію, та все одно трохи дивується, коли за якийсь час він справді з’являється з туману. Приносить з собою два великих відра гострих крилець із KFC, і цим залюблює у себе всю компанію з першого погляду. Його руки гарячі, у волоссі заплуталась жовтнева мряка, він втомлений – ледь тримається на ногах, і Каті хочеться вкрити його ковдрою і приспати – на довгих-довгих-довгих дванадцять годин. Вона здогадується, що завтра йому знову вставати не пізніше сьомої, тому обіймає всіх на прощання і тягне Даміано шукати таксі.

Вони, мабуть, знову виглядають, мов двоє дивних близнюків, і Даміано шепоче їй на вухо, що футболка у неї – просто клас, і рука її гріється у нього в кишені. Вони їдуть у готель, і Каті дуже хочеться сказати – додому.

Ні, не сама, п’яно думає вона, коли Даміано засинає у неї на плечі.

Ніколи не буде сама.

Нью-Йорк відблискує в її очах неоновим світлом своїх вивісок.

 

7.

Італійською Катя знає небагато, в основному – матюки.

Даміано з ванної шипить щось про “шемо”, “пеццо ді мерда” і ще щось, що губиться в шумі води. Катя озирається на двері, всміхається криво. Вона здогадується, в чому справа, але поки надто зосереджена на своєму айпаді, щоб спішити на допомогу. Стоїть перед вікном в одних трусиках і футболці, супить брови, ніяк не може обрати музику.

Врешті, підходить до дверей, розчиняє їх, питає, не відриваючись від дисплею:

“Емі Вайнхауз чи The Kingsman?”

Даміано вимикає воду, розвертається до неї з вкрай нещасним виразом обличчя. Катя дивиться на нього і регоче: “Але якщо ти наполягаєш на Kiss, не проблема!”.

Даміано регоче разом із нею.

Він явно надто спішив після зйомки і не дав візажистам зняти макіяж, і тепер професійний грим ніяк не хоче змиватися водою. У Даміано під очима – патьоки чорної туші, і він справді нагадує Пола Стенлі у його найкращі роки.

Даміано високий, і по його голих грудях стікають краплі води, і Катя ледь стримується, щоб не почати ловити їх губами. “Емі, нехай буде Емі, – говорить він до неї. – Надто пізно уже для Kiss”.

“Ніколи не пізно для поцілунків”, – відповідає Катя, торкається пальцями його обличчя, розмазує туш ще більше. Він гарячий, який же він гарячий, здуріти можна, і вона здіймається навшпиньки, цілує його, не заплющуючи очей. Даміано жадібний, і цілує завжди так, ніби це востаннє, і на губах у нього присмак джину і нью-йоркської осені. Він терпкий і якийсь неймовірно тремтливий, і від його гарячого дихання, від його пересохлих від вітру губ, від відчуття гарячої шкіри – збудження солодко б’є під ребра і розпливається тілом теплою хвилею.

“Емі так Емі, – шепоче йому, перервавши поцілунок. – Ходи зі мною”.

Катя любить акустику Вайнхауз, і їй насправді безмежно шкода цю маленьку талановиту дівчинку, що пішла так несправедливо рано і так мало встигла написати. У її голосі – джазовий хрип, і її тексти б’ють у саме серце, одразу, без прицілу. Емі співає з колонок You Know I’m No Good, і Катя садовить Даміано на ліжко, шепоче на вухо:

“Заплющ очі”.

Він приймає правила гри одразу ж, відкидається на матрац, потягується усім тілом. Катя проводить пальцями по гострих вилицях, спускається до шиї, сильних плечей, ключиць, живота. Таким красивим бути не можна, думає, схиляючись над ним, обпалюючи диханням, цілуючи невагомо адамове яблуко. Даміано під нею тремтить в передчутті.

“Не рухайся”.

Він киває, облизує пересохлі красиві губи. Його груди важко здіймаються, і Каті хочеться його всього – одразу і до кінця. Вона обхоплює своїми тонкими пальцями його зап’ястя – швидкий пульс одразу ж відбивається у її тілі – заводить його руки за голову, на мить лягає на нього зверху, розтікається по ньому, як музика, як джаз. Цілує гаряче в губи, і від його жару починають тремтіти пальці.

“Чекай на мене”.

Відірватися від нього – завдання майже неможливе, але Катя встає, проходить до своєї валізи, витягає звідти косметичку. Молочко для зняття макіяжу з нею завжди, ще з першого гастрольного туру, і вона легко видавлює трохи засобу на ватяний спонж.

Даміано чекає її слухняно, мовчить і не розплющує очей. Лиш здавлено видихає, коли вона сідає на нього згори, штовхається назустріч її рухам стегнами. Відчуй мене, просить без слів, відчуй, як у мене на тебе стоїть. Катя, безумовно, відчуває.

Він здригається від несподіванки, коли вона торкається його обличчя прохолодним вологим спонжем, стираючи туш з очей і щік. Вона схиляється над ним низько, і їхнє дихання змішується, і її власний трем віддається у його тілі моментально. Нерухомість – надто складна й солодка кара, і він не витримує, тягне до неї руки, забирається долонями під свою ж футболку, проводить довгими пальцями вздовж хребта. Катя вигинається йому назустріч, стогне ледь чутно.

“Поганий хлопчик. Порушуєш правила”, – шепоче йому на вухо, ловлячи губами перлову сережку. Даміано всміхається, спускається руками нижче, торкається сідниць.

Катя випрямляється, видихає різко. Стирає з його обличчя грим, вдивляється у його обличчя, і в напівтемряві воно здається їй геть юнацьким.

“Розкажи про свій перший поцілунок”, – просить вона, і він лиш здивовано підводить брови. Його руки переміщуються на живіт, і серце починає божеволіти.

“Нам було по дванадцять, і ми ховалися у Лео вдома за довгими гардинами на балконі. З балкону було видно, як палахкотить вечірніми вогнями Рим, і вона думала, що це до біса романтично”.

Він пестить її груди, і Катя заплющує очі. Його голос низький і хрипкий, і від нього шкіра береться сиротами, і просто торкатися його уже замало.

“А ти?”

Він пирхкає, кривить губи в посмішці.

“А я думав, як би залізти їй під спідницю”.

Туші на його обличчі уже не лишилося, і Катя викидає спонж кудись за спину. проводить пальцями по його шиї, нахиляється, хочеться бути до нього ближче, ще ближче, хочеться бути одним. Даміано обводить пальцями чутливі соски, і їй здається, що кінчити вона може уже просто від цього майже невинного, майже підліткового петтінгу.

“А про що думаєш зараз?”

“Про те, як хочу трахнути тебе”.

Він притискає її до себе міцно, сідає різко і його збуджений член впирається Каті в стегно. Він врешті розплющує очі, і очі в нього темні, майже чорні, і в тих очах Катя бачить себе.

“Про те, яка мокра ти зараз”.

Він цілує її жорстко, і Катя здавлено стогне йому в губи. Надто солодко, надто гаряче, надто вбивчо. У його обіймах Катя хоче померти. І відчуває себе такою живою, як ніколи.

“Про те, як ти кричатимеш, коли кінчиш”.

Він цілує її шию, і вона відчуває його зуби на тонкій шкірі, і він гарчить майже по-звірячому. Стягує з неї футболку, доторк його голої шкіри пробиває тіло, мов струм. Катя тягнеться до його ременя, і пальці її майже не слухаються. Вона сповзає на підлогу, стягує з нього джинси разом з білизною, обхоплює долонею член, проводить пальцями повільно вгору-вниз. Даміано стогне голосно і в очах у нього безодня, але він перехоплює її руки, тягне її нагору, всаджує до себе на коліна. Цілує знову – жадібно й хижо, і Каті здається, що вона розпадається в його руках на частини. Збудження скручується внизу живота тугим вузлом, і їй уже не хочеться нічого, тільки відчути його в собі, глибоко, сильно й різко.

Даміано відсуває вбік її трусики, і вона голосно охкає, коли він вводить у неї два пальці. Він рухається швидко, надто швидко, і це занадто, і вона стогне уже вголос, не думаючи і не бачачи нічого навколо, і вона тремтить усім тілом, і коли він нарешті забирає пальці і входить у неї, їй вистачає усього кількох поштовхів, щоб кінчити. Оргазм вибиває повітря з легень, і в мозку вибухає заряд, співмірний з атомною бомбою. І Даміано кінчає слідом за нею з протяжним стогоном, притискаючи її до себе – тремтливу й не зовсім притомну.

І уже згодом вони лежать поруч на своєму великому готельному ліжку, і переплітаються пальцями і диханням, і Катя думає, що у грудях їй зараз зовсім не болить.

Він дуже близько, втомлений і розслаблений, і очі в нього заплющені, і вії його тремтять.

“А ти мені розкажеш? Про свій перший поцілунок?” – шепоче, уже провалюючись у сон. Катя всміхається лагідно, цілує невагомо його губи.

“Мій перший поцілунок був з дівчиною. А більше я тобі нічого не скажу. Спи”.

Здається, він засинає ще до того, як вона завершує речення.

 

8.

З коханцями про таке не говорять.

Катя дивиться на Даміано – і груди його мірно здимаються. Він спить. Спить так міцно, що, здається, його зараз не розбудить навіть рев концерту Sex Pistols. Він легко засипає. Їй таке щастя не судилося.

З Даміано напрочуд легко сміятися. Говорити, дражнитися, фліртувати. З ним класно кохатися, і слухати музику, і сперечатися про музику, і навіть музику творити. Але чи не найкраще те, що з ним комфортно мовчати.

Катя любить мовчати. У мовчанні ховається її золото.

Їм із Даміано слова не потрібні.

Це було зрозуміло одразу. З першого його жадібного пекучого погляду там, у Роттердамі, з перших його майже розпачливих рухів назустріч, з першого доторку – серце пропустило удар, електричний заряд обпалив пальці. Катя видихнула: він – її. І вона – його. Шляху назад немає.

Вони не знали мов один одного, та це ніколи не було проблемою. Це навіть полегшувало все, бо можна було слухати тіло. Тіло не бреше. Бо Катя знає, коли вона поруч, у Даміано збивається дихання, і зіниці розширюються, і пришвидшується пульс, і очі стають дуже темними, майже чорними, майже такими, як у неї. Вони не знали мов, але знали один одного. Відчували на дотик.

Вони з Даміано мало розмовляли. Це було на краще. Катя не знала, як з ним говорити про важливе.

Як розповідати йому про свій перший поцілунок, якщо він був гірким на смак, і ніс забивав їдкий лікарняний запах (спирт, кров, валеріана, якісь ліки, хлорка, якою намагались перебити не найприємніші запахи з туалету в кінці коридору), і Юльчина рука стискала її пальці – і була такою гарячою, що лиш завдяки цьому жару Катя була певна, що все ще жива. Як розповідати йому про Юльку, про її сині очі і довге розкішне волосся, яке робило її схожою на справжню русалку з казок, про її дзвінкий сміх і пневматичну гвинтівку в спеціальному кофрі? Як розповідати йому про Ніжин, і холод, що роз’їдав легені, про маму, і її вічно суворе, вічно насуплене обличчя, як розповідати йому про свою змерзлу і бідну країну зразка 90-х, де довгими осінніми вечорами доводилося сидіти без світла, де дорослі балансували між безробіттям, бандитизмом і бізнесом, а з кожного вікна кричав про “зайку мою” Кіркоров.

Катя нервово сміється. Боженько, Даміано навіть не знає, мабуть, хто такий Кіркоров!

Як розповідати йому про свою країну, яка так довго вчилася бути собою, а коли таки навчилася – згадала, яка на смак кров. Як донести до нього, що таке свобода, українська свобода, і як вона сама, Катя, цю свободу для себе здобувала? Як передати своїм таким куцим словниковим запасом англійської, як жадібно вони припадали до першої своєї вільної музики – не тієї, яка Цой під гітару, а якоїсь до смерті пекучої, що пекла, мов жало. Ковтали її, як дешеві настоянки “Єжевіка” посеред спорожнілого дитячого майданчика. Дихали нею. Не могли насититися.

Як розповідати, як гаряче вони тоді мріяли? Виходили з Юлькою за межі міста посеред літа, туди, де високі трави, де пахло нагрітою на сонці землею, лягали на спини, дивилися в небо. Уявляли собі – далекий Київ і світле майбутнє, говорили: Катя – про свій гурт, який буде лабати метал, і який обов’язково – не може бути інакше! – збиратиме стадіони, Юлька – про світове чемпіонство (європейський рівень здавався їй тоді надто мілким). Юлька була поруч усе життя, Юльці можна було довіритись – і розказати навіть про найпотаємніше, навіть про дурне, бо Юлька ніколи з неї не сміялася. Вона сиділа поруч за партою, заплітала волосся у довгі коси, ходила на тренування у місцеву ДЮСШ. Коли стріляла – примружувала око, і руки у неї ніколи не тремтіли, і її кулі летіли точно в ціль.

Юлька була подругою, товаришкою, посестрою. Вона слухала Катін спів, і ходила з нею на секонд-хенди, і розділяла з нею нову музику. Їхня країна ставала на ноги, самоусвідомлювалась, росла, і Юлька проводжала Катю до бабів у клуб, де можна було співати щось глибоке, сильне, щось, що йшло з самої землі. Юлька поїхала з нею до Києва і була поруч до самого кінця, Юлька ніколи не плакала, навіть коли плакала мама, Юлька єдина вірила, що Катя виживе, що вона співатиме – навіть без легені. І коли перед самою операцією Катя тремтливо зізналася їй, що ще ніколи – ніколи-ніколи! – не цілувалася, що і помре ось так – нецілованою, Юлька рішуче схилилася над нею, накрила її губи своїми гарячими губами, поцілувала поривчасто. По справжньому. З язиком. І Юльчине русалчине волосся накрило їх, сховало від холодного лікарняного світу, і Катя подумала, що вмирати, в принципі, не страшно. Що зі смертю можна дружити.

Їхні мрії, зрештою, збулися. Був і Київ на двох, і зйомна квартирка на Героїв Дніпра, в якій ледь поміщався їхній роздовбаний диван, Катіни гітари й Юльчині патрони. І Катя виросла, і її знову цілували по-справжньому – хлопці й дівчата, і її тіло перестало опиратися її музиці, і вона падала у фольклор все глибше, і таки навчилася співати мозком – без легені. І Юлька, зрештою, стала чемпіонкою Європи з кульової стрільби серед юніорів. І вони навіть завели кота – лисого і страшненького, – і кіт ніколи не бував особливо ніжним і нервово шипів, коли вони відчиняли кватирку на кухні, щоб покурити.

Юльку забрала снайперська куля посеред чорного лютневого Києва. На Юльку, пробиваючись крізь чорний дим, падав сніг. Сніжинки на Юльчиному обличчі не танули.

Юлька пішла, залишивши їй пневматичну гвинтівку у старенькому кофрі, безшерстого Котика, який і на кота був не надто схожим, і психосоматичні болі в грудях. Катя обстежувалась мільйон разів – шрам не повинен був боліти. Але він болів так нестерпно, що не ставало повітря. Так дико, що доводилося прокидатися посеред ночі. Так різко, що не допомагали жодні знеболювальні, і згорток з марихуаною став її постійним супутником.

Юлька пішла, забравши з собою часточку серця. А Катя досі носить її в собі.

Вона повертає голову, дивиться на Даміано, такого цілком і повністю відкритого, такого цілком і повністю – її.

З коханцями про таке не говорять. З коханцями не говорять про смерть. Смерть – це зовсім не сексі.

З іншого боку, до коханців не летять через усю планету просто тому, що скучили і є кілька вільних днів.

З коханцями не говорять про серйозне.

А з коханими?

 

Вібрація телефону розриває тишу, як постріл, і Катя здригається.

Переводить швидко погляд на Даміано – він усе ще спить, не чує ні дзвінка, ні стогону клаксонів за вікном, ні її, Катіних, рухів. Вона тихенько встає з ліжка, загортається в одне із простирадл, бере в руки телефон і нечутно перебирається на підвіконня.

Дзвонить Джа.

“Ты голая, – говорить вона Каті, коли інтернет їх з’єднує. – Ты голая и ты, похоже, не в Киеве”.

Катя тихенько сміється і киває. Джа сидить у себе на кухні, у неї в руках армуд з чаєм, а десь на задньому плані заливисто регоче з чогось малий Емір. З’єднання не надто хороше, зображення на екрані смартфону розпливається, але Катя надто добре знає цю кухню, надто часто бувала там за останні півтора роки, тож бачить усе чітко – до найдрібніших деталей.

“Я у Нью-Йорку, Джа. На кілька днів”.

Джа всміхається лукаво, іронічно примружує очі, якось вкрай по-дівчачому, і на мить здається, що їй років п’ятнадцять – не більше.

“А”.

Їй не треба пояснювати, чому Нью-Йорк і чому лише на кілька днів.

“Когда назад?”

“Першого”.

Джа мовчить, супить брови, дивиться кудись за вікно. В Києві день, і осіннє сонце золотить її шкіру, плавить золото в карих очах. Джа чи то сердита, чи то роздратована, і у Каті в грудях раптом прокидається черв’ячок неспокою.

“Щось сталося?”.

Джа зітхає, дивиться прямо в камеру, прямо Каті в серце, і видихає: “Мне нужна твоя помощь”.

А потім починає говорити.

Про “Крим. 5-та ранку”, про Ахтема, що носиться з організацією уже кілька місяців, про те, як писала для проекту музику. Про Андрія, Наталю і Севгіль, про політичних в’язнів, десятки політичних в’язнів, геть самотніх і геть безправних. Говорить трохи про Алушту, і про степ, і про те, як давно там не була, говорить про те, як пила серпневу каву з Наріманом у Києві і він розповідав їй про Джанкой, а тепер він за ґратами, і з його вікон не видно кримського сонця, що пробивається крізь листя винограду, та й назагал – незрозуміло, чи є у нього там вікна. Незрозуміло, чи вийде він коли-небудь на волю.

“Їх позбавили голосу, – хрипить Джа, несвідомо переходячи на українську. – Катю, позич їм свій”.

У голосі її – метал, а погляд такий гострий, що об нього можна порізатись. Катя киває. У Каті дрижаки по всьому тілу.

Крим – не зовсім її історія. Вона встигла побувати в Криму лише раз, влітку 2013-го, вони з Юлькою їхали автостопом через усю свою гарячу країну, з Києва – до Полтави, потім до Харкова, потім до Донецька, потім – на південь, до моря, через Маріуполь – в Крим, на мис Інжир. У Каті з Криму – одна світлина. Її фоткала Юлька, і у Каті на світлині розмаяне вітром волосся, що відросло уже по плечі, і червоний від пекучого південного сонця ніс, і дурні нитяні браслети на руці. Їхній намет стояв на березі, і вдень у ньому було так спекотно, що неможливо було дихати. Вони дряпалися на скелі – вище, вище, іще вище, до свіжого морського вітру, до високого блакитного неба, завмирали на вершинах, топили погляди в морі. Там, на кам’янистому кримському березі, у Каті навіть стався якийсь швидкоплинний курортний роман, і під ясними південними зорями хлопчина зізнавався їй у коханні і цілував нетерпляче гарячими губами зі смаком місцевого дешевого вина. Катя від хлопчини втекла наступного ж ранку. Вона не надто вірила в кохання.

Крим був не зовсім її історією. Але з’явилась Джа, така вся тепла й радісна, зі своєю дивовижною музикою, зі своїм голосом, в якому – більше, ніж ноти, більше, ніж душа. З міцним чаєм у прозорих армудах, з прогулянками до мечеті раз на місяць, з красивенним антером, з багатим кокюслюком. З розповідями – терпкими і гіркими, про вкрадений дім, про те, яке на смак повітря в Бахчисараї, про тих, хто звідти втік, про тих, хто залишився. З її родиною – галасливою, яскравою, міцною родиною, яка приймала її, Катю, до своїх обіймів беззаперечно. Крим був їхнім, і вони привезли його до Києва і щедро ним ділилися. Крим заповзав Каті під шкіру, у серце, і лишався там – назавжди.

“Я вишлю тобі матеріали, – говорить Джа зосереджено. Й одразу розслабляється, підморгує змовницьки: – Мальчику привет передавай”.

Екран гасне. Катя переводить погляд на ліжко, на “мальчика”. Їй так хочеться поцілувати його зараз, що стриматися майже неможливо, але вона сидить нерухомо, дивиться на римський профіль, на гострі вилиці, на чіткі, мов з каменю висічені риси обличчя. Катя дивиться на Даміано – і їй тепло. Їй чомусь невимовно радісно, що Джа його схвалює.

 

10.

Тарас дзвонить за кілька хвилин. Катя зітхає – поспати їй сьогодні навряд чи дадуть.

“Ненавиджу, коли ти кудись їдеш без мене, – сміється він у трубку. – Ми з Іваном накреативили тут з твоєю колядою. Треба, щоб ти глянула. Ну і наспівай нам наживо, а?”

Катя показує в камеру фак, але киває. Зістрибує з підвіконня, як кицька, з жалем оглядається за вікно – неонові вивіски, відблиски автомобільних фар, вітрини якихось цілодобових кав’ярень з м’яким жовтим світлом. Одягається швидко, майже блискавично, хапає лептоп і тінню вислизає з номеру.

Хлопці у київській студії виглядають цілком собі задоволеними життям. Іван босоніж у смішних шкарпетках з інопланетянами (“Яке їхало, таке здибало”, ага) перебирає струни своєї гітари швидко, вміло. Тарас схиляється над пультом, не перестаючи щось їй, Каті, говорити в камеру – про тональність і ритм. Ігора у студії немає – він сьогодні з “Калушем”.

Катя сидить на підлозі в коридорі готелю, схрестивши ноги по-турецьки, навколо неї ніч, а в голові все ще панує джин і відголоски нещодавнього оргазму. Катя легша за повітря, їй смішно і весело, і хлопців раптом хочеться обійняти так сильно, що вона готова лізти обіймати ноутбук. Від її версії коляди не лишилось і сліду – замість повільної мантри хлопці грають цілком собі бенгер, але Каті подобається, подобається, подобається – і вона співає.

Катя співає голосно, потужно, заплющивши очі, вона ловить кожну ноту. Здається, вона фізично відчуває, як тремтять струни Іванової гітари, як ритм відбивається у серці і розпливається тілом – до самого горла, до нутра. Катя співає, розхитуючись з боку в бік, як це було кілька днів тому у Києві. Вона знову під кайфом – але тепер не від марихуани.

“Так і знала, що це ти”, – лунає раптом над вухом, і Катя злякано розплющує очі. Вік стоїть над нею – босі ноги, чорні мереживні трусики, короткий топ, неохайно зібране у хвіст волосся, засос на шиї – і всміхається сонно. Схиляється до Каті, легко цілує її у щоку, зазирає у екран лептопу, махає привітно хлопцям: “Хай, гайз!”.

Хлопці радісно гудуть щось у відповідь. Вік вдивляється у їхні обличчя, і Каті здається, що вона когось шукає.

“Я розбудила тебе? Вибач. Загубила відчуття реальності”.

Вік лиш відмахується, стенає плечима: “Забий. Я хріново сплю. Ітан не прокинувся, тож усе гаразд. Ти працюй, я почекаю. А потім по каві, м?”.

Вона сідає навпроти, коло іншої стіни, підтягує до себе голі ноги, обіймає тонкими руками колінця. Катя думає, що зараз, без свого улюбленого макіяжу, без зачіски, без уважно підібраного одягу – Вік виглядає зовсім маленькою. Їй усього двадцять один, згадує Катя. Їй, мабуть, страшенно важко.

Катя співає коляду раз, а потім ще раз і ще. Вік дивиться на неї, спершись підборіддям на колінця, її очі у штучному світлі нью-йоркського готелю чомусь здаються печальними.

Коли Тарас нарешті задоволено хитає головою, затверджуючи останній варіант, а Катя прощається і закриває лептоп, Вік усміхається і питає:

“Як це – грати у гурті, де ніхто ні з ким не спить?”

Катя сміється:

“Іван і Тарас лишились у студії одні, хто знає, чим вони там займаються”.

Вік сміється у відповідь. Вони обоє встають – і нарешті обіймаються.

“Кави?”

Катя киває. Кава не завадить. Спати зовсім не хочеться, а от відголоски похмілля в голові уже вчуваються.

У просторому готельному ресторані крім них немає ні душі, і нікому, крім напівсонного баристи, задивлятися на красиві голі ноги Вік і темні від безсоння, марихуани й алкоголю Катіни очі. Вони сидять за маленьким столиком у дальньому кутку, сьорбають свою каву, розмовляють стишено, щоб не налякати ніч. Про музику, звісно. Але і про любов.

“Ми наступного тижня розігріваємо Rolling Stones, уявляєш?”, – майже шепоче Вік, і очі у неї гарячково блищать у приглушеному ресторанному світлі. “У мене вдома на стіні – плакат з висолопленим язиком. Досі не віриться, що це все направду. Що Джаггер справжній, матеріальний. І що ми наступного тижня будемо з ним на одній сцені”.

Катя схиляє голову до плеча, всміхається:

“Боїшся?”

“Звісно. Але хорошим страхом. Захопливим. Таким, як перед Євробаченням, мабуть”.

Вік мовчить, топить погляд в кавовій чашці. Питає раптом:

“Перед якою найбільшою аудиторією ти співала? Як багато людей тебе слухало одночасно, якщо не рахувати Роттердама?”

“Важко сказати. Сотні тисяч”.

Вік недовірливо примружує очі:

“Брешеш!”

У Каті болить шрам. Перед очима проноситься швидко-швидко – вона і Тарас, ще без Ігора й Івана, її теплі рукавички, темне-темне небо, сніг, багато снігу, січень, холод, нестримне людське море під сценою, прапори, багато прапорів. Вони грають “Веснянку”, і десь там, серед натовпу – Юлька. Ще до Вогнехрещ, але уже після побиття студентів. Уже знали, що таке кров. Не знали, що її буде стільки.

Катя видихає. Легко погоджується:

“Брешу”.

Вік сміється тихенько, питає, відвівши очі вбік:

“Як там Ігор?”

“Передавав тобі привіт”.

Вони мовчать. На годиннику – п’ята ранку. Вік тре долонями втомлені очі.

“Це неправильно, – видихає вона раптом. – Між нами, власне, нічого й не було. Ми цілувалися всього раз, у день фіналу. Ми п’яні були. Він вищий мене на голову, і мені довелось встати навшпиньки. У мене зараз графік такий – немає коли видихнути. У мене випуск синглу, мерч, Америка. У мене хлопчики, Ітан, Роллінги наступного тижня. Ми цілувались всього раз. Чому я про нього думаю?”

Вона зовсім юна, знову думає Катя. Простягає руку, гладить її ніжно по голові. Вік сумно всміхається:

“Я жалюгідна?”

“Ти дуже сильна. І дуже красива теж”.

З Вік, виявляється, комфортно мовчати. Кави у чашках уже не лишилось, але іти кудись зовсім не хочеться.

“Ітан, значить”, – стріляє Катя хитро очима. Вік пирхкає і відмахується.

“Я йому довіряю. І нам треба якось знімати стрес”.

Коли вони піднімаються до номерів, за вікнами уже сіріє. Катя несе у правій руці величеньке горня з кавою – з вершками і цукром, усе, як любить Даміано. Лівою рукою стискає долоню Вік. Вони застигають на мить біля дверей, перезираються, мов змовниці. Катя всміхається:

“Як це – грати у гурті, де всі сплять з усіма?”

Вік регоче:

“Не всі з усіма, що ти! Ітан з Томмі – ніколи. Я майже впевнена. Відсотків на сімдесят”.

Катя заходить у свій номер, двері за її спиною неголосно гримають. Даміано розплющує очі, підводить осоловілий зі сну погляд на Катю, бурмоче:

“Аморе, ти хоч колись спиш?”

“Так добре, що я тебе знайшла”, – думає Катя.

“Я принесла тобі кави”, – говорить вона вголос.

Він дивиться на неї з захватом і ніжністю.

Здається, він знає, що вона хоче сказати.

 

11.

Її ніздрі лоскоче терпкий запах кави, і Катя прокидається.

Даміано стоїть над нею, стискає в руках горня з еспресо, усміхається найбілішою зі своїх усмішок. За вікном знову темно.

“Я проспала увесь день?”

“Ага”.

Каті і смішно, і соромно — ну правда, як розповідати потім хлопцям, що продуктивно проводила час у Нью-Йорку, якщо всі дні безбожно проспала? Вона тягнеться до кави — хоч не так до горнятка, як до рук Даміано. Руки в нього теплі, майже гарячі, і торкатися їх — мов би ненавмисно, мовби ненароком — одне задоволення.

Це у них така гра. Торкнутися один одного якнайінтимніше з найневиннішим виразом обличчя. Катя зазвичай виграє.

Даміано, звісно, розуміє її наміри. Його очі спалахують небезпечно, як тільки їхні пальці торкаються. Його напівусміх — майже диявольський, майже всезнаючий, і Каті майже звично збиває дихання.

Він такий… Чорт забирай. Я колись до нього звикну?

“Я знаю, що ти робиш”, – каже він, зазираючи їй в очі. Її рука акуратно торкається його пальців, підіймається трохи вище, делікатно обхоплюючи зап’ястя. Катя дихає глибоко, мружить хитро очі. Вона може рахувати його пульс.

“Всього лиш хочу забрати свою каву”.

Катя свідома того, як виглядає. Зовсім гола під білими простирадлами, з розмаяним після сну волоссям, з чорними очима, що ловлять відблиски вуличних вогнів. Вона хоче кави, так сильно хоче кави, але ще більше хоче його.

Тут. Зараз. Негайно.

Катя впевнена, що він здасться.

Але Даміано акуратно перехоплює її руку, цілує самими губами долоню – і вкладає у неї горня.

“У нас не дуже багато часу, – говорить, ніби вибачаючись. – Я дещо запланував”.

І можна було би гарчати від розчарування, можна було би ображатись, але Катя лиш покірно приймає каву з його рук. Зрештою, у них ще є час. Ще ціла ніч. І ранок. І усе життя попереду. Вона ж пообіцяла йому бісове “назавжди”.

Вони виходять з готелю за півгодини – і Нью-Йорк накриває їх. Катя думає – це місто не схоже ні на що з того, що вона бачила раніше. Воно абсолютно божевільне, воно таке до болю живе і таке до болю дике, що його енергетика прошиває струмом по хребту. У цьому є щось звичне – у Києві вона часто почувається так само – проте й нове, п’янке і гостре. У Нью-Йорку всім байдуже, хто вона, і хто стискає її руку, у Нью-Йорку вона губиться у натовпі, віддається натовпу, зливається з ним. Це дарує свободу. Це така-собі маленька смерть.

І, здається, ніхто не насолоджується цим більше за Даміано.

“Ми перекусимо, а потім в клуб. Нікому не кажи, але мені подобається тутешня піца”.

Катя регоче.

“Для італійця це, мабуть, злочин!”

“На мене вдома чекає смертна кара, якщо хтось дізнається”.

Він підморгує їй змовницьки, веде через натовп – він же теж вперше в цьому місті, звідки така залізобетонна самовпевненість, звідки, чорт забирай?! – і Катя іде за ним, всміхаючись. Сьогодні він хоче вести – тож хай веде. Вона, зрештою, не проти віддавати контроль.

Вони сидять у невеличкій забігайлівці, їдять однодоларову піцу, запивають її кока-колою, розмовляють про якісь дурниці стишеним до інтимності голосом. З колонок під стелею ллється щось таке попсове, що й слухати соромно, але вони обоє знають слова і підмугикують під ніс мелодію.

Даміано гладить під столом її коліно. Пальці у нього гаряченні.

“Так куди ми, власне, йдемо?”, – питає Катя, сьорбаючи колу через трубочку. Так мліє від його доторків, що почувається старшокласницею, не інакше.

“О, тобі сподобається!”

Він самовпевнений, він такий в біса самовпевнений, що хочеться стерти самовдоволену усмішку з його обличчя. Катя лиш закочує очі.

Даміано дістає з кишені два квитки – і виглядають вони так, мовби він їх роздрукував на звичайному прінтері десь за рогом. Катя дивиться на назви гуртів і переводить на нього збентежений погляд.

“Я нікого не знаю”.

“І я! – регоче Даміано. – Я випадково в цей клуб потрапив, там темно і гучно, але там… ну, атмосфера. Мені здалося – дуже схоже на те, що ти виставляла в своїх сторіз з України. Їх ніхто не знає. Вони ноунейми. У всякому разі, поки що. Грають якийсь панк”.

“Панк, здається, не зовсім твоя тема”.

“Зате твоя. Хотів зробити тобі приємне”.

Катя дивиться на нього – і їй хочеться сміятися. Вона простягає руку, торкається пальцями його вилиці – з усією доступною їй ніжністю.

“Мені тепер доведеться вести тебе на баскетбол?”, – питає, іронічно вигнувши брову. Даміано всміхається:

“Я не витримаю твого страдницького виразу обличчя”.

“Я можу на футбол! Я знаю Андрія Шевченка!”

“Він грав за “Мілан”, Катю. Не буди в мені звіра”

Вони сміються уже разом – цілком собі змовницьки, легко. Ніби підлітки, у яких є спільний секрет.

“Я послухав одну пісню цих чуваків. Звісно, дуже сиро. Мов на кухні в мене записували. Але щось у них є.. Не знаю. Щось справжнє чи що… Світ зараз такий, знаєш…”

“Штучний?”

“Зашвидкий. Це в сімдесятих можна було випустити альбом, а тоді їхати спокійно в тур. Тепер же… Не впевнений, що був до цього готовий. Сингл кожні два-три місяці, ефіри на ТБ хоча б раз на місяць, альбом пишемо майже на колінці, тур не закінчується ніколи. Не можна зникати з перших шпальт. Інакше забудуть. Інакше розчинимось в морі інших таких самих молодих, голодних і злих. Мені це, зрештою, подобається. Але деколи боюсь обертатися назад. Боюсь, що Teatro d’ira лишиться найкращим, що ми написали”.

Він нервово крутить в руках пачку сигарет і дивиться вбік, за вітрину, на галасливу нью-йоркську вулицю. Він втомлений, і Каті хочеться його заспокоїти, але, зрештою, не має, що йому сказати. Mamamia їй не сподобалась.

Тому вона торкається його волосся, гладить по загривку, мов якогось дикого лева. Він відкидає голову назад, подається її доторку, заплющує очі.

Вона майже замилована – і правда, великий кіт. Може, вона тому його і вибрала – через це його невловимо-котяче “щось”.

Даміано розплющує очі, всміхається:

“Щось я розвів філософію. Ходімо побісимось! Двадцять хвилин лишилось”.

Побіситись їм вдається.

Катя справді почувається, як вдома – клуб офігенний. Підвальне приміщення, темний зал, баси б’ють під дих. Даміано замовляє шоти, і Катя легко з цим погоджується – тут надто гучно і надто весело, щоб цмулити один джин-тонік увесь вечір. Алкоголь гріє, музика підриває, світло прожекторів вихоплює їх з темряви – і осліплює.

Катя хоче цілуватись.

Навколо вирує молодість. Хлопці й дівчата, що явно мають більше енергії, ніж грошей, стрибають під рвані гітарні рифи й нерівний ритм барабанів так віддано, мов це остання ніч у житті, мов завтра цей захланий, задимлений, пульсуючий світ зникне в небутті – і треба спішити. Катя вирішує їм повірити.

Їй гаряче, їй так нестримно гаряче, і руки Даміано обпікають ще більше, і блиск його шалених п’яних очей пробирає до нутра. Музика нерівна. Вона така сира, що в інший день, в іншому житті, в іншому місці могла би викликати роздратування. Але не тут. Не зараз. Сьогодні – все ідеально.

Катя кричить.

Вона стрибає разом з усіма, повністю розчиняючись, повністю відпускаючи себе, відпускаючи тіло і душу, їй більше не боляче, її шрам більше не болить, вона така легка, що, здається, може запросто злетіти у повітря.

На Даміано усе це діє іще гостріше.

Катя ловить його погляд – і він захоплений. Він закоханий. Він гострий. Він дикий. Він її.

Він – Рен.

Катя сміється.

Вона практично застрибує на нього, і він легко підхоплює її на руки, не перериваючи свого дивно дикого танцю. Він тримає її міцно, і це майже боляче, і дихання змішується, і Катя вдихає його запах, і почувається зовсім, зовсім, зовсім юною. І в біса щасливою.

І він її цілує.

Вуха закладає від музики й стукоту серця. Катя заплющує очі. В голові все змішується, пливе. Київ, осінь, біль, Юлька, смерть, Крим, Джа, Даміа, Ігор, Вік, коляда, Нана, Нана, Нана, музика, Нью Йорк, секс, трава, довгі перельоти, коляда, струм на кінчиках пальців, і я вже нічого крім тої ночі не бачу, і тільки чую, як десь далеко-далеко, поза її очима, поза її руками, поза її устами раптом залопоче крилами червона трава.

Чорт, до чого тут Плач Єремії, до чого тут Чубай, звідки це все в моїй голові.

Це все відсутність болю – розуміє раптово. Це все чоловік в моїх руках.

Вони цілуються жадібно й хижо, і Катя не розплющує очей, їй млосно й солодко-гірко, і вона розчиняється. Даміано опускає її на землю, і його руки пірнають під її футболку, і від дотиків його пальців збудження проймає так, що хочеться плакати.

Катя думає, що відчувати життя так гостро – величезний привілей.

Вона цілує Даміано, і руки її тремтять.

І коли вони їдуть в таксі повз миготливе неспокійне місто, місто божевільних і п’яниць, місто вільнодумів і товстосумів, місто надій і розбитих сердець, стримуватись уже майже не має сил. Вони голодні один до одного, і їй завтра повертатись, і кожен дотик раптом відчувається, мов лезо ножа.

Вони цілуються перед входом у готель, а потім в ліфті, а потім біля дверей номеру, поки він навпомацки намагається знайти в кишені ключ. І коли замок нарешті клацає і вони майже ввалюються в кімнату, в очі б’є раптовий спалах світла, а у вуха – веселий крик.

На ліжку Даміано сидять Томас, Ітан і Вік, у руках їхніх гітари, а на обличчях – щасливі усмішки. Найхитріше всміхається Вік:

“Катю, Катю, Катю, ну невже ти думала, що ми відпустимо тебе без нашої традиційної вечірки?”