Знайомство

Це історія про кохання 13-річної дівчинки і 19-річного хлопця, вони чудово розуміють, що це не правильно.. але їхня любов сильніша ніж принципи та думка оточуючих.

 

Що ж… Невелике попередження: можуть бути допущені пунктуаційні помилки (вкажіть про них), суржик. Я знаю що такі відносини недозволені, є нездоровими, але це всього на всього вигадана історія.

 

Катя звичайна дівчина-підліток. Закінчує 8 клас, майже на відмінно, звичайної школи№3. Вона вродлива дівчинка щира, весела, має середнє каштанове волосся яке трохи в’ється, чолку. Милі щічки, карі очі, худе тіло. Катрусі подобається волейбол, виходить непогано та вона вирішила зайнятися цим по серйозному, почала ходити на тренування для всіх, точніше, для учнів їхньої школи та хлопців постарше.

 

17:00 вівторок, спортзал Школи №3.

Проводить тренування Павло Романович, випускник цієї школи, людина якій фізрук довіряє ключі від спортзалу. Павло, по кличці Білий (чому Білий? бо у нього світла шкіра, світле волосся), 19-річний юнак, навчається на вчителя фіз-культури. Він є дуже поважною людиною серед старших класів, по простому крутий, тому його усі слухаються.

Катя вперше була на тренуванні, їй було ніяково. Вона одягнена в чорні шорти та футболку, заплела хвостик.

– Так, вишикувались, – сказав голосно Павло Романович, – так… 1, 2, 3… 17 і плюс я 18. Значить буде рівно три команди по 6. Саша і Микола сюда, будете капітанами.

До Павла вийшли два високих хлопця, яких Катя не знала.

“А Павло красивий.. високий, широкі плечі, накачані руки та ноги, та й на лице, він дуже даже в моєму смаку.. але йому десь 20?” – думала тендітна Катруся, чекаючи своєї черги.. очікування було довгим, ніхто не хотів брати до себе “малявку”. Вона трохи засмутилася та зніяковіло коли лишилась одна.

– І ти… як тебе звуть? – пролунав низький, чоловічий голос Павла, що аж тіло вкривалось мурашками.

– Катя, – тихо мовила дівчинка.

– Катруся, до мене в команду. Першу партію граєте ви а моя команда сяде, – хлопець так лагідно назвав її, серце Каті затрепетало, – ходімо, Катю, мені з тобою побалакати.

Дівчина з Павлом відійшли в роздягальню, поки інші грали та спостерігали.

– Так, скільки тобі років?– пильно дивлячись у карі очі говорив чоловік.

– Ну мені 13, чесно я думала що тут буде Анатолій Володимирович(фізрук їхньої школи).. – дивлячись у підлогу відповідала Катя.

– Так, ти плануєш часто ходити?

– Так, по можливість.

– Ну тоді дай мені свій номер і я додам тебе в групу, – Павло глянув у карі оченята Каті, вона зніяковіло відвела погляд.

Хлопець дістав з карману телефон, записав номер, додав у групу.

– Там багато людей, які найчастіше приходять, але тебе я додам на перед,  – продовжив він, ніжно похлопавши рукою по плечу дівчинки, пішов.

Катя сором’язливо стояла, відчуття були змішані. Вона не розуміла.. чи то Павло Романович просто хороша та розуміюча людина, чи вона йому сподобалась. Скоріш за все перше. Поки дівчина сиділа у телефоні та літала в роздумах перша гра скінчилась.

–Каааттяя! На поле! – голосно крикнув хтось з спортзалу.

Катя вибігла з роздягальні та хутко стала на своє місце, точніше, яке лишилося, в центрі(6 номер, для тих хто шарить).

– Катрусю, якщо що я ззаду, підстрахую, – пролунав голос Павла позаду, він стояв у 1 номері(по простому на подачі).

Дівчина кивнула. Подача, приймає Павло, скидка, атака, свисток, перехід.

– Ура! Хороша атака Ром, – сказав якийсь хлопець.

Чесно, Катя не знала там майже нікого, точніше, знала що він/вона з їхньої школи але ім’я і тд. ні. Єдині люди яких вона знала це Ваня, Саша, Рома (її однокл) і тепер Павло Романович, хоча тяжко сказати що знає, просто дядько. Дівчина дуже хвилювалась перед кожною грою, подачею і тд.

Пройшов деякий час, пройшла партія де команда Павла виграла команду Миколи. І знову Катя стоїть в центрі, хвилюється. Подача…. вона приймає і м’яч летить в аут… Дівчина розчаровується, але старається зібратись. Знову подача… Катя погано приймає і м’яч летить в сітку, його хоч і стараються врятувати але не виходить. Ще раз і ще, і ще, і ще… всі вони летять на дівчинку, і вона не приймає знов і знов, рахунок 9:2 в користь противника. Команда починає злитись, кричати, Катя сильно винить себе, їй так страшно та соромно, серце б’ється швидко, дихання збите.

– ДА ТИ НЕ МОЖЕШ ПРИЙНЯТИ? ЦЕ СУКА ЕЛЕМЕНТАРНІ М’ЯЧІ! – кричить якийсь хлопець збоку. Каті стає так соромно та образливо, що сльози вже починають підступати, але вона зтримувалась.

– Да не кричи ти! Ти ще гірше зробиш, покидьок! – вступився Павло Романович, – Катрусь, все добре, ти молодець, зараз якщо м’яч летить на тебе відійди, я його візьму. Добре?

– Добре..

І нарешті їхня команда забиває гол/очко(хз як правильно).

– Нарешті, зразу б так. – говорить той самий хлопець збоку.

Настрій Каті майже повністю зруйновано, але вона старалась віддаватися на всі 100. Проходить партія, команда Миколи виграла, виходить 1:1 потрібна третя партія до 15.

Зараз невеликий перекур, Павло вийшов покурити, а за ним ще два хлопця постарше.

– Білий чуєш, давай візьмем когось іншого замість тої дєвки, – сказав Х1(хлопець 1) видихаючи дим електронки бо у приміщенні це заборонено.

– Ні, – Білий вдихає дим сигарети, – хай вчиться, їй всього 13 вона не може ідеально грати. А якщо щось тобі не нравиться, я тебе можу замінити, – видихаючи продовжує він.

– Бля, ну ми так точно програєм і..

– Якщо не будеш кричати на неї, а будеш підказувати їй вона зможе нормально грати! А ти сам спробуй грати коли на тебе всі аруть, їй і так важко, – злість відчувалася у його голосі, Павло хоче справедливості та рівноправності.

Ще декілька вдихів та видихів диму і сигарета закінчилась. Гра продовжилась.

…

20:30. Закінчилась остання гра, всі почали збиратися додому. Катя теж хотіла переодягнутись, але соромилась бо всі були в одній роздягальні. Вона вирішила зачекати.

– Ти чому сидиш, не переодягаєшся? – запитав Павло. Він теж чекав бо роздягальня була забита, а через те що він має бути останнім то спішити нема куди.

– Чекаю поки всі вийдуть щоб передітись, я соромлюсь просто, – відповіла Катя, перебираючи край футболки в руках.

– Ясно, ти доречі в якій стороні живеш? Випадково не в стороні магазину “****”(не придумала назву)?

– Так, мені до нього хвилин 5 йти, а що? – дівчина розуміла чому він запитав.

– Я на машині, тебе підвезти? Просто дощ на дворі, але коли всі підуть почекаєш хвилин 20, дещо треба зробити бо Анатолій Володимирович просив.

– Так, я почекаю, дякую, – Катя мило посміхнулась.

До них підійшов Рома, однокласник Каті, а по сумісності і її сусід.

– Чуєш Білий, ти ж машиною, не хоч мене підкинути? – запитав він.

– Ні, вибач, мені треба залишитись трохи довше в спортзалі та й машина завалена майже вся, ти ж знаєш що в мене ремонт – відповів Павло.

– Ех, жаль, жаль, але я розумію.

– Ще раз вибач браток.

Проходить 10 хвилин, з спортзалу виходять останні люди та Катя з Павлом залишаються одні. Дівчина йде переодягатися, старається робити усе швидко поки хлопець швендяв по спортзалі.

“Мені так ніяково, про що з ним говорити? Який ще ремонт? Може він не хотів його підвозити? Та ні.. боооже я вже надумую собі, як тупа 7-класниця яка любить свого 11-класника фє.” – думала дівчина.

Переодягнувшись вона вийшла, звісно, планувала там сидіти пока той не покличе, але щось голосно впало.

– Що сталося? Що впало? – запитала Катя, обережно збираючи волосся в хвіст.

– Насос впав, фізрук попросив м’ячі футбольні накачати, а цей насос старіший за мене вже, – Павло засміявся, його сміх був щирим та таким.. красивим? Дівчина хіхікнула та підійшла ближче.

– А багато треба накачати? Я можу чимось допомогти? – Катя щиро хотіла допомогти, не хоче бути у боргу перед хлопцем.

– Вже ні штук 4, а от допомогти ..ммм – задумався він, – ти можеш принести мій рюкзак сюди, він чорний, лежить на лавці зліва.

– Ммг добре.

– І відразу куртку свою забирай, щоб двічі не ходити, зараз вже їхати будем, – чомусь це звучало, як розмова друзів або хоча б знайомих. Дівчина не знала чому з Павлом так комфортно.

Вона взяла все необхідне та повернулась назад. Рюкзак дуже приємно пах, це були нотки цитрусу з чимось древесним.. пахло дуже по чоловічому, їй сподобалося. Прийшовши вона поставила його на підлогу.

– Дякую, Катруся, – глянувши на неї мовив Павло, – я все зробив, зараз передінусь і поїдем.

Катя облокотилася на стіну, Павло зняв футболку. Краєм ока дівчина дивилась на хлопця, їй однозначно подобається, але злегка почервонівши все ж відвернулась. Хлопець одягнув худі, зняв шорти та одягнув спортивні штани, він не відчував ніякого дискомфорту.

– Одягайся, – ніби приказав грубий голос.

Вони одягнулись, вийшли, сіли в машину. Машина БМВ, чорна, помітно дорога. Каті прийшлося сісти на переднє сидіння бо на задніх валялися різні пакети, кісточки та інше. Їхати потрібно 20 хвилин, а йти майже годину.

– Слухай, тиж донька *** *** ***(ПІБ батька Каті), – неочікувано почав розмову Павло.

– Так.. його, а що? – голос був досить тихим, сумним. Їй не приємно говорити про батьків, є проблеми.

– Просто він був другом мого батька, та й питаю, я чув що він.. того, спився та почав нарк@тиками балуватись, це правда? Вибач, якщо тобі не приємно про це говорити то не говори, – Павло старався бути м’яким але щось не дуже.

– Ні, ні, ні.. не правда, – голос зрадливо затремтів, на очах виступили сльози але вони майже відразу були витерті рукою.

– Вибач, я не хотів, – Павло дивився на дорогу тому наосліп знайшов руку дівчини та обережно погладив, – вибач.

Далі вони просто мовчали. Катя приїхала додому, батьків не було вдома, Ура! Спокійно вивчивши уроки вона хотіла лягти спати, але їй написав невідомий у телеграм. Підписаний “Романович”…

Р(Романович): Привіт

Хто це? :К(Катя)

Р: Павло, ти ж мені свій номер дала

Аа ясно, тобі щось треба? :К

Р: Ти так швидко втекла, що забула свій пакетик з взуттям.

Точноо, коли я можу їх забрати і де? :К

Р: Наступне тренування буде аж у суботу. Я можу тебе у школу підвезти завтра, все одно якраз в ту сторону їду, разом забереш

Дякую, добре, я буду о 8:25 біля магазину, ок? :К

Р: Добре, не сумуй та ще раз вибач, а то я відчуваю себе паршиво через те запитання..

Все добре, не хвилюйся :К

Р: Ну добре, повірю

От і правильно, а мені вже спати треба :К

Р: Так рано? Я лягаю десь в час-два ночі

Я не звикла до такого :К

Р: Ладно, надобраніч

Надобраніч;) :К