Намистинка.

Полуниця, намистинки, чай та м’яке крісло, яке топить у собі. Поле з ягодами, сеанси з психологом. Герой, який знімає цей тягар у ліжку та наодинці з собою.

«– В першу чергу ти – людина. І тому ми сидимо тут. »

Я тонув в м’якому кріслі, задача якого, здається, в цьому і полягала. Затягнути мене сюди та не відпускати, допоки я не розповім цим стінам усі свої таємниці. А їх було безліч. Завжди. Вони блищали глибоко у мені, так глибоко, що я почав про них забувати, а цього робити не можна. 

Надто пильний погляд друга, який сидів навпроти, не давав забутися в цій хмарі. Я барабанив пальцем по стегну, ногою по підлозі, очі мої досліджували її ж, бо роздивлятися стелю мені набридло ще в підліткові роки, коли потрапляв я в лазарет занадто часто. Але дивитися в його очі, такі… розуміючі та очікуючі, я не міг. 

Я бачив на шиї Вілла таке саме намисто, що є й у мене. І у всіх тих дітлахів, що починають проводити своє літо тут. У мене під сорочкою вже п’ятнадцять різних намистин, які точно не є коштовнішими за обручку,  котру я теж туди повісив, але, все ж, багато для мене означають. І кожна нова з них – це, скоріш, гордість моєї матері, ніж моя. Радість, що її син живий. 

– Секунду, – неочікувано пробурмотів Вілл, та швидко вибіг з кімнати. Я ніяково озирнувся на двері, але ті не дали мені такої жаданої відповіді. Тоді на вікно. І воно, вочевидь, теж. 

Я почав нервувати ще дужче, і тоді в кімнату знову обережно зайшов Вілл, тільки вже з двома горнятками чогось пахучого. 

– Це… чай з засушеною полуницею. Колись ми пили такий з Аннабет, – він лагідно всміхнувся з ноткою ностальгії по тим часам, коли ми збирали цю саму полуницю. 

Я теж ніяково видушив щось на подобі посмішки. Здається, Вілл був єдиною людиною, яка бачила мене в розпачі. І наші «сеанси з другом-психологом» – єдина ситуація за все життя, в якій я не міг розтулити щелепи та змусити себе щось вимовити. Аннабет була б шокована, якби знала. 

Але вона ніколи про це не дізнається.

Ніколи знову я не побачу на її обличчі цей вираз суму за мене. Ніколи. 

Це все – тільки заради неї. Моєї Анні. І…і ще декого. Вона вважає, що ці розмови обов’язково допоможуть мені, якими би вони не були, а ми з Віллом ніколи не кажемо їй, що граємо в мовчанку кілька годин поспіль і розходимося. 

Повертаючись додому я тільки всміхаюсь та палко її цілую, так, щоб цей лагідний сміх лунав на всю нашу квартирку. І мої проблеми більше ніколи не турбували. 

– Можливо, тобі варто сходити до дітей Гіпнозу, Персі?

Я здивовано поглянув на Вілла, котрий у відповідь дивився на мене похмуро. Я б навіть сказав, що схвильовано. І я здійняв брову, піднімаючи горнятко та прикладаючи до вуст. Не сказав би, що так сильно хотів сьорбнути чаю. Ні. Мені просто потрібно було приховати свої емоції. Хоч якось. 

– Проблеми зі сном. Сьогодні це ще більше виражено на твоєму обличчі. І в тому, як ти тримався на арені. Тобі потрібен здоровий сон, Персі. Як і всім людям. 

– Ти знаєш як влаштовані сни напівбогів, Вілл. 

Я заплющив очі. І… не знаю, можливо, це всього лише примара, але я знову відчув себе дванадцятирічним хлопчиком у таборі напівкровок. Моментально відчув запах лісу, долини, всього того, що оточувало мене тоді. Зараз це все відчувається зовсім інакше, хоч і є таким самим, як було тоді. 

– Якщо ти будеш забороняти собі спати, то довго не протримаєшся, Персі, – проникливо мовив Вілл. Я проковтнув ком у горлі. 

– Я не… не хочу ризикувати побачити щось неприємне про свою сім’ю.

Я пив енергетики, я пив каву, я займаюся зарядкою. Я роблю все, щоб не втратити свою сконцентрованість на справжньому світі. І робитиму. І далі сидітиму на ліжку, поруч зі сплячою, розслабленою Анні. Буду берегти її спокійний сон усю ніч, буду пестити її оголене плече. 

Ми довго мовчали, і мені вже здалося, що ми знову будемо грати за правилами, котрі придумав я. Але, ймовірно, Віллу це набридло. 

– Що ти бачив, Персі? – проникливо прошепотів він, нахилившись вперед. Знову. Ймовірно, у дітей Аполлона є такий дар, про який ніхто не говорить, і це саме ця проникливість. Все він знає, а я і поняття не маю, добре це чи зле. Чорт би її… 

Добре. Я знову гучно проковтнув слину, і було помітно, як тремтять мої руки. 

– Я не готовий про це говорити, гаразд? 

Вілл співчутливо кивнув, і я зрозумів, що всі мої думки про цього чоловіка – пустий наклеп. Він хоче допомогти. Він хоче, щоб я відпустив дияволів, які прожерли мою душу та міцно тримаються під шкірою. Він хоче, щоб Аннабет перестала непокоїтись про мене (так, ніби це взагалі можливо – не боятись за Персі Джексона, який пропадає та повертається через півроку). Але я знаю те, чого не знає він. І це вбиває зсередини швидше, ніж дияволи. Ніж Тартар. Це страх зовсім іншої породи, і він буде поруч з сьогодні аж до моєї смерті. Я знаю. 

– Звісно, Персі. Я радий хоча б тому, що сьогодні у нас був цей діалог, – він детально вдивлявся в моє обличчя, наче вивчаючи. Наче не вивчив його за всі ті сеанси, які ми промовчали, аналізуючи хто кого. – Ти.. ти впораєшся з цим. Я знаю. 

                              ***

Лежачи на землі я відчував силу цього місця, хоч і було воно неймовірно невинним на вигляд – поле з ягодами. Після лабіринту, після того, як ми зустріли Пана, я зрозумів та відчув усю силу природи. І тепер лежав між полуницею, з кожним вдохом все більше пускаючи коріння свого тіла в це місце. Десь далеко було чути регіт дітвори, бої на мечах, клинках, кинджалах. Було чути те, як всюди кипить життя, в той момент як в мені воно застигло. 

Я згадував те, скільки людей пройшло по цій землі. Скільки раз тут проходив я. Скільки всього цікавого та болючого бачили дерева навкруги. Дихання сперло, і я не міг пригадати чому. Я просто стискав у руці листочок з кущика полуниці, і згадував минуле. Аннабет не схвалила б цього, але мені потрібно це. Щоб рухатися далі, далі, далі…

Ймовірно, я старію та стаю чим більш сентиментальним з кожним прожитим роком. 

Мені двадцять сім. Чортових двадцять сім років, до яких ніколи не доживають напівкровки. 

І мати можливість навчати молодше покоління, бачити своїх друзів в порядку, живими та здоровими кожен день, прокидатися кожного ранку поруч з коханою дружиною – це те, чого я ніколи й не просив. Але чи жадав? Безумовно. 

 Я зірвав ще один листочок, коли неочікувано на мене стрибнуло щось маленьке та вередливе, в чому через декілька хвилин я зумів впізнати свою названу похресницю.  Вона схопила мене за плечі, та з неймовірною силою притиснула себе до них же. Я усміхнувся, відчуваючи, як тривога витікає з мого тіла донизу. 

– Персі! Ти приїхав і не зайшов до мене? – насупилась моя принцеса. Я фиркнув та лагідно заправив густу чуприну, котра ховала її обличчя, за вушка. 

– Припини! Мені лоскотно! – зареготала дівчинка. Я різко піднявся на ноги, піднімаючи похресницю на руки та міцно тримаючи. Навіть без цього, думаю, ця маленька коала нікуди б не злетіла. 

– Я приїхав тільки вчора, тоді, коли ти вже спала, принцеса. Хотів зробити тобі сюрприз. Хто посмів його зіпсувати, м? – я торкнуся губами її русявого волосся, прикриваючи очі. Вона вміло полізла вище, поки не видерлась мені на шию, і я зробив вигляд, наче кусаю її руку. Вона знову реготала. 

Здається, це дівчисько – найбільший мій скарб. Я зроблю все, що тільки є в моїх силах, і навіть те, чого немає, аби ця посмішка була на її обличчі завжди. Її батьки знали, що це дійсно буде так. Я повибиваю дух з усіх монстрів Тартара, тільки-но дізнавшись, що їй завдали болю. Це вони теж знали. 

І, здається, знали, кого обирати, щоб розбестити її. Звісно ж, вони знали. Це ж Пайпер та Джейсон. 

Тепер Джессі – ще одна намистинка на моєму намисті. Висить на шиї, і я не збираюся знімати її звідти. Проте зовсім скоро на моїй шиї появиться ще одна намистинка, не менш важлива, така, яка буде повністю залежити від мене. Чистий кришталь. І я направлятиму його. Так, як колись направляли мене. 

Я не мастер, зовсім не мастер в цій справі, і мені неймовірно лячно. Так лячно, що руки трусяться. Так лячно, що знає про цю намистинку тільки Аннабет і я. І це… надто інтимно, щоб ставати ще чиєюсь таємницею. 

Я хочу кричати на весь світ, що у цієї намистинки повинні бути кохані мною сірі очі, а Аннабет серйозно дивиться на мене у відповідь і шепоче, що наша намистинка буде цілком унікальною. 

( Але характер стопроцентно буде татовий.) 

                             ***

Цього разу чай очікував мене одразу ж, як тільки я зайшов. Я зробив перший ковток, тільки-но влаштувавшись в кріслі-хмаринці, і вдихнув на Попов груди той самий запах, що і в минулий свій візит. Порівнюючи запашне поле і цей запашний чай, я зрозумів, що вони різні. Напій однозначно повертав мене у той час, коли мені було сімнадцять. А поле було тим, що запам’ятають сьогоднішні підлітки. 

Я всміхнувся, нервово перекочуючи намисто з обручкою в руках. 

– Що ж… знаєш, Вілл, колись, коли я вперше побачив ці небесно голубі очі Джессі, її русяве волосся, а, головне, такий малий розмір та крихкі ручки, я боявся взяти її на руки. Вперше я зробив це ніяк не в лікарні, і не в перший тиждень перебування Пайпер вдома після пологів. Ні. Десь… ну, можливо, через тижня два-три? Лео сміявся з мене, але я бачив, що Джейсон розуміє. Як і Пайпер. 

Я важко зітхнув, знову прикладаючи вуста до горнятка. І я впевнений, що в нього залили чогось заспокійливого. 

– Великий Персі Джексон, що врятував світ не один раз, боїться взяти на руки новонароджену похресницю. 

– Це цілком нормальний страх, Персі. Скільки би разів ти не рятував світ, ким би ти не був, в першу чергу ти – людина. І тому ми сидимо тут. 

– «В першу чергу ти – людина»..  – задумливо пробурмотів я, роздивляючись цвітіння якихось невідомих мені трав в своєму горнятку. Все, тільки не прямий погляд Вілла. – Саме тому я врешті-решт взяв її на руки. І після цього дуже довго не хотів відпускати. Пайпер вмовляла мене це зробити. Але ці очі… ці невинні очі, які ще не бачили жаху цього світу, бачили тільки своїх батьків та затишок сімейного будинку… я одразу ж полюбив Джессі, Вілл. 

– Вона твоя похресниця, – так само тихо мовив Вілл, не розуміючи, до чого я веду. І я всміхнувся. Гірко. Тяжко і вимушено. 

– Мені сниться, що я втрачаю Аннабет через Мінотавра, який знову відродився, – у розпачі я прикрив обличчя руками. – Чорт, у нього точно зуб на мою сім’ю. Це завжди або Аннабет, або Джессі, або моя мама. Вони… я бачу все, що він робить з ними, і не маю змогу врятувати їх. Мої руки зв’язані, їх немає, моїх ніг теж немає. 

– Саме тому ти перестав спати, Персі? 

Ось ми і дійшли до того, що змушує моє серце боляче калатати так само, як і солодко співати. 

– У нас буде дитина. Кожної ночі мені сниться, як Мінотавр рве Аннабет на шматки, а далі і нашу дитину. 

Я стискаю перенісся так сильно, що скоро його проломлю, та забуваю як дихати. Це вперше я вимовив вслух свої страхи, те, що непокоїть мою душу так сильно, як ніколи і ніщо не непокоїло. Думки про маля, яке одним своїм існуванням стане трофеєм багатьох монстрів через свого чортового батька…

Трясця. 

Вілл нічого не сказав. Здається, він трішки шокований. Гадаю, те саме сталося б і зі мною в такій ситуації. Особливо якщо враховувати те, що він зустрічається з Ніко. 

Я витиснув з себе щось на подобі смішка, а коли відчув на своїх плечах руки друга, то зрозумів, що плачу. Беззвучно. 

– Я… Боги милостиві, я вітаю вас з Аннабет, Персі. – він стиснув моє плече, і я кинув на нього погляд знизу догори. – Ти ж знаєш, що не один, правда? Знаєш, що з такими батьками малюку немає про що боятися? Боги, та дитині пощастить, якщо ти не будеш стояти над ліжечком з клинком в руках вдень та вночі, Персі. 

Ми помовчали. 

– В Тартарі мене зустріли всі прокляття, які коли-небудь мені адресували. І влаштували теплий прийом. І… знаєш, це було багато, дуже багато всього різного. І… всі ці монстри коли-небудь повернуться. Вони вже повертаються… 

– Цей страх їсть тебе живцем, Персі. Я прекрасно бачу це. Але ти відмінний стратег, твоя дружина – донька Атени, невже так легко забути все те, за що ти боровся більше, ніж себе пам’ятаєш? Ти забув про те, як захистив світ, про те, що монстри тепер з’являються повільніше та рідше? Не будь дурнем. 

Цей надто суворий тон повернув мені свідомість, хоча десь на периферії майнула думка, що психологи поводяться інакше. Але я відчув, що маю повернутися до себе хоч трішки. Заради намистинки та заради Анні. 

– Хіба дитина – це не те, про що може мріяти напівбог? Помітно те, як ти любиш похресницю. Те, як ти любиш дітей, які живуть тут. Ти знаєш їх по іменам, до тебе вони ходять за порадами, тебе вони люблять та ти є їхнім авторитетом. Цього мало, щоб ти відчув себе бути гідним звання батька? 

Здавалося, Вілл видихнув це на одному подиху, і я завмер. Він теж завмер. 

– Всі твої страхи взяті з твоєї голови. Вони не безпідставні, але вони не мають права володіти тобою. Ти, чорт візьми, будеш найкращим татком в історії, бо ти є собою, ти – Персі Джексон. А сни тепер рідко коли є насправді пророцькими, – він глибоко вдихнув, наче готуючись до чогось грандіозного, і я злякався, – До того ж, я знаю, що ти зробив би все задля безпеки Джессі. Ти був тим, хто дув на її розбиті колінця. Чому ти думаєш, що робитимеш менше для своєї власної дитини? Ти не такий, Персі. – до о Вілла повернувся його самоконтроль, котрий, чесно кажучи, неймовірно мене вражає, і захекано вхопив своє горнятко.

Я зрозумів, навіщо ці горнятка тут. 

Я закрив очі і також зрозумів, що намистинка – Ная, Ная, Ная. Її зватимуть Ная – матиме найкращого хрещеного батька у всьому світі. А потім зухвало всміхнувся, відкрив очі та розповів про це тому самому хрещеному батькові.