Намалюю себе поряд

Опис: замість того, щоб проводити Різдво з друзями в затишній гостинній Гафелпафу, Хосок з року в рік святкує його в холодному коридорі школи в компанії старої сварливої картини.

***

Візуалізація: https://pin.it/bYkWToE

***

***

***

Хосок не розумів куди біжить. Йому було все одно, аби тільки подалі від головної зали. Його нове життя розпочалося зовсім не так, як малювала уява. В плани точно не входило ставати посміховиськом у другий же день перебування в новій школі. До одинадцяти років він навчався у школі інтернату, де знав майже кожну дитину, бо був відкритий і щирий до людей з народження. Мабуть, це успадковане від батьків. Зараз він би все віддав за можливість повернутися у звичайний світ, де йому все знайомо. Але наразі не може відшукати навіть дорогу до своєї кімнати.

Нова порція сліз покотилася по вже підсохлим доріжкам на щоках. Іти далі сил не було. Маленький хлопчина сів під стіну і поклав голову на коліна. Рюмсання відбивалися луною від довгого порожнього коридору. Плач перервав чийсь низький трохи хриплий голос, що змусив Хосока здригнутися і завертіти головою у пошуках джерела звуку.

– Я тут, агов! Прямо над тобою!

Він вже бачив у палаці живі картини. Одна така висіла на вході до гуртожитку його факультету, і декілька на стінах по дорозі до головної зали. Але ще жодна з ним не говорила. Для дитини, яка виросла у звичайному світі без магії, прийняти подібне було вкрай важко.

– Стули рота, юначе, поки яку комаху не ковтнув. Підбирай шмарклі і веслюй звідси, нічого тут вештатись першокурсникам і сирість розводити!

Зараз лише десята ранку, а його вже вдруге спроваджують не самим приємним чином. Раніше на Хосока ніколи не підвищували голос. Він був улюбленцем всіх виховательок і вчителів. Навіть за дрібні витівки йому лише взлохмачували волосся. Сльози, які мить тому припинилися, линули з новою силою, що заставило хлопця на картині поїжитися і трошки збавити тон, хоча голос не став від того менш сварливим і невдоволеним.

– Ну добре, добре, досить. А то ще зневоднення буде. Не знав, що у дітей такий запас сліз. Ти ж хлопець, візьми себе в руки. Що в тебе сталося? Заблукав?

Хосок спочатку замотав головою, потім подумав і раз кивнув. Він не був впевнений, чи потрібно розповідати все картині, бо передбачити її реакцію не міг.

– Так… тебе хтось образив?

Ще один короткий кивок став підтвердженням здогадки.

– Чому? – Юнак на картині був досить запальний, тому знову підвисив голос, коли не отримав чіткої відповіді. – Чого головою знову мотаєш? Ти німий, чи що? Я задав тобі питання. Ти знаєш, що повинен відповідати, коли старші питають? Тебе через це образили? Бо ти розмовляти не вмієш?

Хлопчина знову негативно замотав головою, але, побачивши, що у картини ось-ось урветься терпець, швидко додав:

– Вони назвали мене бруднокровкою.

– Вони?

– Слизеринці. Я випадково підсів до них за сніданком, а вони почали казати, що їм огидно їсти поряд зі мною, бо у мене брудна кров.

– Це все що вони казали? – Після чергового невпевненого і подавленого мотання головою, юнак зітхнув. Він продовжував сердитися, але вже не на дитину, а не весь чаклунський світ, що мало змінився з часів, коли він і сам був студентом.

Тиша продовжувалася пару хвилин, доки картина знову не заговорила. На цей раз здавалося, що вона вирішила провести персональну невеличку лекцію.

– Думаю, тобі вже пояснили, що є чистокровні чаклуни, а є маглонароджені і полукровки, у яких тільки один з батьків магл, тобто звичайна людина без здібностей. Бути маглонародженим не добре і не погано. Це не повинно ніяк впливати на твої розумові і магічні здібності. Ти маєш таке ж саме право знаходитися у цій школі, як і ті жовтороті виколупки, яких досі не навчили манерам. Ти не гірше за них, хай там як вони думають. Але світ магії не ідеальний. Для таких гадів ти завжди будеш непотребом. Не звертай на те уваги, і ти зможеш дожити до останнього курсу без нервових зривів… Ну? Хоч кивни, що ти почув і зрозумів!

Хлопчина витер рукавом очі, кивнув і посміхнувся так сонячно і щиро, що вагань не було, цю дитину з’їдять ще до кінця першого триместру.

Картина ще довго розповідала як вийти до головних сходів, і бачила по очах навпроти, що тільки чудо виведе малого до людей. Коли безіменний першокурсник із Гафелпафу наважився піти, він на останок знову посміхнувся і подякував. Юнгі і не думав, що колись знову побачить цю посмішку.

***

Юнгі не любив галас, тому попросив повісити його в один з найвіддаленіших коридорів замку. До нього заходять лише декілька раз на рік щоб протерти пил з рами, і щорічно директор школи обходить поверхи, аби привітати всіх зустрічних з новорічними святами. Картину це більш ніш влаштовувало вже декілька десятиліть. Та от вже вдруге за тиждень його спокій порушують.

– Я знайшов Вас!

Той самий хлопець, що декілька днів тому розклеївся в його коридорі, зараз стояв навпроти, перескакував з ноги на ногу і світився так, ніби відшукав горщик із золотом.

– Вибачте, що не прийшов раніше. Я не запам’ятав дороги, тому кожного дня намагався знайти правильний напрямок. Ось!

На витягнутій руці він показував пергамент з якимись каракулями, що віддалено нагадували аматорську карту. Юнгі не знав як йому реагувати, але, на щастя, хлопчина продовжив.

– Я хотів віддячити вам за допомогу і познайомитися. Мене звуть Хосок.

– Мін Юнгі. Познайомився? Тепер дуй звідси, а то до комендантської години не встигнеш відшукати свій факультет.

– Все нормально, тепер у мене є карта!

Хлопець точно не збирався йти найближчим часом. Він сів на підлогу, звернув свою творчість втричі і запхнув у внутрішній карман мантії, звідки натомість витяг пару вже холодних булочок з картопляною начинкою.

– А чому ви тут один висите?

– Не розмовляй з забитим ротом. Я «тут один висю», бо не хочу компанії. Тому доїдай і забирайся.

В голові у Юнгі це звучало не так різко. Але слова вже сказані. Побачивши, як хлопець у той же час засмутився, він вирішив реабілітуватися запитанням. Ну справді, хіба він щось втратить, якщо комусь на хвилинку приділить увагу?

– Ти … як тобі перші дні в школі? Вже потоваришував з кимось?

Юнгі був впевнений, що хлопчик міг з легкість підкорити серця однолітків лише посміхнувшись. Тільки чому тоді замість вечірніх посиденьок у гостинній Гафелпафа він морозить п’яту точку на підлозі пустого коридору, радіючи кожному слову якоїсь картини.

– Це був неймовірний тиждень! За все моє життя не було нічого цікавішого! Знаєте, мене навіть похвалили, бо я був першим, хто зміг підняти паличкою перо! От тільки підняти в повітря мітлу так і не вдалося. Ще я не дуже звик до чорнил. Потрібно було запастися ручками та олівцями. Хто ж знав, що чарівники ними не користуються у 21 столітті. О! Ще на трансфігурації викладач перетворився на маленького пуделя. Я тоді аж дихати перестав від здивування. Ви знали, що людина так може? Звісно ж знали, ви тут, мабуть, все знаєте. О! А ще …

Хосок все продовжував розповідати про звичні для Юнгі «дива». Стільки слів він не чув за останні років двадцять разом. Очі хлопця світилися, а дитяча безпосередність і щирість змушували слухати далі. Юнгі не міг не помітити, що той фонтан життєрадісності зробив вигляд, що не чув другого запитання. Він розповідав про все підряд, ніби відтворюючи все побачене за тиждень в абсолютно хаотичному порядку, але жодного разу не обмовився про друзів, чи хоча б нових знайомих.

Коли булочку доїли, а всі новини були розказані, Хосок піднявся, отряхнувся, і, дякуючи за приємну розмову, пішов не в тому напрямку. Добре, що Юнгі вчасно помітив. Десь глибоко в душі він розумів, що його життя на самоті закінчилося.

І був повністю правий. Хосок почав ходити на вечірню «сповідь» майже кожного дня. Іноді він приносив з собою завдання, з яким не міг самотужки розібратися, іноді таскав пиріжки і кекси, жаліючись, що сьогодні знову усе з ненависного гарбуза. Юнгі, за традицією, спершу бурчав про те як добре йому жилося в тиші, але потім все одно слухав розповіді, відчуваючи себе особистим щоденником. Справедливості задля, йому дуже подобалося допомагати із навчанням. Що-що, а блищати розумом він любив. Не даремно стільки років у свій час навчався на Рейвенклові.

На вихідних Хосок приходив одразу ж після сніданку, щоб розповісти своєму другові про життя маглів, яке його дуже цікавило. Було смішно спостерігати, як він дивувався кожному винаходу, навіть такому банальному як гелеві шарики. Нажаль, в одинадцятирічної дитини не вистачало знань, щоб пояснити більш цікаві і складні механізми. Що таке вентилятор? Ну, це така штука з лопастями, які починають обертатися, коли засовуєш шнурок від них у стіну. Майже всі пояснення з водилися до подібних формулювань. Але у Хосока був план. Треба було лише дочекатися зимових канікул, які от-от повинні були розпочатися.

– Юнгі! Агов! Про що задумався? Останнім часом ти якийсь понурий. Тебе щось бентежить?

Хосок відірвався від шліфування каліграфії, щоб поглянути на реакцію свого друга. Вже декілька днів він був без настрою.

– Вже пройшов майже місяць зими, а снігу досі не було. Хей! Не смійся! Я чекав на нього весь рік.

Напроти картини було вікно, що виходило на озеро. Якщо замислитися, то вид майже однаковий кожен сезон, окрім зими. Зрозуміло, чому сніг такий довгоочікуваний.

– Малий, вже скоро свята. Ти залишишся в замку, чи поїдеш додому?

– Залишуся. – Хосок знову схилився над пергаментом, старанно виводивши кожну букву. Він розумів в якому напрямку йде діалог, і точно не хотів його продовжувати.

– Хіба ти не хотів би побачити рідних, друзів?

– Мені немає до кого їхати.

Юнгі, не дивлячись на те, що постійно казав що було на думці не обираючи виразів, при бажанні був досить делікатною людиною і знав про що краще не питати, і коли треба зупинитися. Зараз він ніяково намагався розпитати як у студента успіхи в каліграфії. Хосок був вдячний за це, але розумів, що тягнути більше не можна. Не те, щоб він якось соромився свого дитинства, чи йому було боляче згадувати. Ні, дитинство було не гірше ніж у інших. Але коли люди дізнаються, що ти сирота, їх погляд змінюється назавжди. Жалість бісила більш за все.

– В кінці літа в притулок, в якому я провів все своє життя, приїхала молода леді з сивим волоссям. Вона розповіла, що існує інший світ з магією, і якщо я піду з нею, то стану учнем однієї з найкращих магічних шкіл. Спочатку вона здалася мені божевільною, поки не показала те, що інакше як магією не назвати. Я попросив попрощатися зі своїми друзями, з якими ріс, з вихователькою, що замінила батьків, але вона сказала, що в цьому немає потреби, так як вони мене не згадають. Так у мене не стало сім’ї. – Юнгі не перебивав, лише уважно слухав, дивлячись у вікно. – Я не знаю хто мої батьки і що з ними сталося. Взагалі один з них, або, навіть, обидва могли бути чарівниками. Це було б іронічно. Я не надаю значення своєму минулому. Я почав нове життя з новим ім’ям і прізвищем, яке обрав сам. Тому і ти не зациклюйся на тому. Я Чон Хосок, студент першого курсу школи чарів і чаклунства. Просто забуть те, що я розповів.

– Що забути? – Юнгі нарешті перевів погляд на Хосока, тому побачив, як він посміхнувся і одними губами вимовив «Дякую».

***

«Хоч Хосок і казав, що нікуди не поїде на канікули, це не значило, що він проведе свята з тобою в сирому холодному коридорі, телепень». Насправді, Юнгі радів тому, що вперше за десятки років може зустріти новий рік в компанії. Але в той же час злився на себе за те, що звик до присутності хлопця в своєму житті всього за один триместр на стільки, що не бачивши того третій день поспіль вже починає сумувати. Хосок робив цей промерзлий коридор світлішим і, ніби, теплішим. Не те щоб картина була здатна відчувати це фізично, але Юнгі готовий закластися, що так воно і було.

Сьогодні Різдво. «Цікаво, що зараз робить Хосок? Сподіваюся він з всіма у гостинній факультету готує подарунки друзям. Я теж його друг. Він і мені подарунок приготує? Дурень! Що можна подарувати картині?». За вікном так і не було нічого цікавого, тому Юнак заплющив очі і заглибився у свої роздуми настільки, що навіть не почув кроків, що наблизилися.

– Юнгі! Юнгі, ти ж не спиш?

– Що ти тут робиш?

– Я теж радий тебе бачити.

Хосок поставив кошик для трав на підвіконня і почав з нього діставати все, що накидав до того. Невеличка кружка з какао, декілька солодких кексів, і два завернутих подарунка. При цьому він як завжди почав тараторити, не стільки з картиною, скільки сам із собою.

– Я їздив до Лондону на шопінг. Ти знав, що міністерство сплачує мені стипендію як сироті? Мені вдалося трішки накопити, і вчора я розтринькав все що у мене було. Купив одяг на виріст, декілька різновидів ручок, покажу тобі потім як вони працюють. А ще от подаруночки. Який відкриємо першим?

– Вони мені?

– Звичайно ні! Один для мене. Обирай собі будь який!

Пакунки були різного розміру. Юнгі вибрав той, що поменше. І, судячи з задоволеної дитячої посмішки, вгадав. Хосок одразу ж відкрив перев’язану золотою стрічкою червону коробку і витяг звідти скляний шар зі снігом.

– Зима не завжди сніжна, тому тепер у тебе завжди всій маленький снігопад на підвіконні.

Юнгі не міг відірвати погляд від малесеньких сніжинок, що гіпнотично кружляли під склом. Хлопчина в цей час вже відкривав другий пакунок. Книга під обгорткою була товстенною, лише коли Хосок підніс її ближче, Юнгі нарешті отямився від першого сюрпризу і вже читав назву другого. Одинадцятирічний хлопчик на свої останні гроші з виплат купив енциклопедію «як це працює».

– Тепер я зможу читати її тобі вечорами і пояснювати те, що не зрозуміло. З Різдвом, Юнгі.

– Але що я можу тобі подарувати?

– Зіграй мені. Я вже багато разів просив. На картині рояль не просто так зображений, я впевнений.

Юнгі вже не міг послати хлопця у довгі мандри як то робив раніше. Піднявши кришку, він ще раз поглянув на Хосока, який вже сів і уважно слідкував за кожним його рухом. Юнгі грав для когось лише один раз. Після цього його життя полетіло в напрямку пекла. Але ніякої тривоги не відчувалось, бо ця дитина з чистим серцем ніколи не завдасть болю своєму другові, навіть якщо цей друг – просто стара вередлива магічна картина.

Імпровізаційний концерт тривав що найменше пів години. Юнгі грав композиції одна за одною, бо не бажав зупинятися і дивитися на свого єдиного слухача. Він знав що побачить: захоплений погляд світло-карих очей. І був правий. Хосок не здвинувся ні на міліметр, здавалося, що він і не дихав зовсім. Тільки після хвилини тиші хлопець здогадався про закінчення виступу, підскочив на ноги і зааплодував що було сили. Через відлуння Юнгі здавалося, що йому аплодує ціла зала. Так, цей раз істотно відрізнявся від першого. Того самого, що зруйнував його життя. Цей новий рік Юнгі запам’ятає на все життя, бо вперше зустрів його зі своїм другом.

Ці свята вони провели удвох. Не дивлячись на заперечення Юнгі, Хосок на відріз відмовився йти до гостинної свого факультету, аргументуючи тим, що додому не поїхало всього пару дітей, з якими він не спілкується. Юнгі зробив вигляд, що повірив, бо останнє що він хотів – це ділитися своєю компанією ще з кимось.

Про те на скільки це було егоїстично картина могла подумати у наступні десять днів, що провела наодинці. Дивно, але попри обіцянку, до нього не зайшли ні наступного ранку, ні через день, ні через п’ять. На душі було не спокійно. Щось тривожило юнака. Тривожило на стільки, що змусило лишити свій пост вперше за багато років.

Картина, що оберігала гостинну Гафелпафу або була дурною, або добре прикидалася. Та вже десять хвилин не могла згадати нікого на ім’я Хосок. Терпець Юнгі вже був на межі.

– Я ж не придумав його, тупа ти стерво! А ну поворуши тим, що тобі намалювали замість мозку і згадай! Десь метр сорок, каштанове волосся, ямочки, постійно посміхається!

– В нашому крилі таких немає. Якщо панові так кортить, може дізнатися у директора.

– Все що я скажу директору, так це про некомпетентність однієї аматорської мазанини!

– Вибачте. – Юнгі вже почав «плювати отрутою», коли його перервали. Він був впевнений, що не зустрічав більш красивого юнака ні при житті, ні серед картин. Біля нього стояв студент десь п’ятого-шостого курсу.

– Сокджин, хвала Мерліну! Поясни цьому божевільному, що у нас немає ніякого Чон Хосока!

– Так, його немає в нашому крилі. – У Юнгі вже встигло пару раз сіпнутися око, доки він не почув продовження. – Хосок вже декілька днів перебуває у медичному відділі. Я староста факультету, тому навідую його час від часу. Може що-небудь переказати?

– Що з ним?

– Сильно захворів після свят. Нічого серйозного, але через те, що він маглонароджений, мадам Помфрі наполягла на лікуванні настоянками та компресами під своїм наглядом. Він повернеться до гуртожитку вже завтра, або наступного дня. Можете прийти тоді.

Юнгі вже не чув що говорив йому той красивий студент, бо був зайнятий лаянням себе всіма останніми словами. Він прожив майже століття, але розуму не набрався. Йому і в голову не прийшло, що дитина просиділа з ним всі свята на холодній кам’яній підлозі у промерзлому коридорі з протягом. Забувши віддячити і попрощатися, горе-дорослий повернувся у свою картину, але думками був у медичному крилі, де зараз через його егоїзм і необачність лікується його єдиний друг.

Хосок дійсно прийшов на другий день, ніби нічого і не сталося. Він не збирався говорити де був, Юнгі і не розпитував. Лише змусив хлопця натягати з вітальні подушок та теплу ковдру, і звити затишне гніздечко на широченному підвіконні. Студент пропустив перші два тижні занять, тому мало розмовляв і більше навчався. За допомогою свого особистого репетитора, звичайно. Наздогнавши програму Хосок знову вечорами читав енциклопедію для Юнгі і зупинявся, щоб більш детально розповісти про те, що Юнгі було цікаво. А тому було цікаво все, аби тільки книга ніколи не закінчилася.

Так пройшло пару років. Влітку Хосок жив у таборі, який організовувала школою, і записував усі пригоди і дивини, що з нам сталися, а повертаючись до замку, переказував їх картині.

Йшли тижні, місяці, навчання стававло для студента четвертого курсу все складніше. Доводилося подовгу засиджуватися у бібліотеці. Тому на колишні посиденьки виходило вибиратися лише 2-3 рази на тиждень, переважно на вихідних. Одного разу, коли Хосок затримався у своєму улюбленому коридорі, після комендантської години його спіймав староста школи. Хоч Намджун і не хотів знімати бали з хлопця, але завжди притримувався правил. Наступного дня у Юнгі була неприємна розмова.

– Пане Мін, я лише хочу донести до вас, що це жива дитина. Вона повинна спілкуватися з однолітками, розвиватися у соціумі, заводити друзів та зв’язки на майбутнє. Замість того він найкращі роки студентства проводить у задрипаному коридорі із старою картиною.

– Яке вам діло як Хосок проводить свій вільний час? У нього високі оцінки, немає проблем із поведінкою. Він лише одного разу був засмучений, і той через ваших студентів.

– Я, як декан факультету, занепокоєна не його навчанням, а соціальними здібностями! Що буде після закінчення школи? Як він інтегрується у суспільстві? Диваків не люблять навіть серед чаклунів. Згадайте того ж містера Візлі! Йому було не легко адаптуватися після школи, бо він тільки те і робив, що читав про світ маглів, замість спілкування з однолітками.

Юнгі пам’ятав того навіженого, бо у той час ще висів по дорозі в бібліотеку. Тому прекрасно розумів що йому намагаються донести. Тільки приймати це бажання не було.

– Пане Мін, подумайте над моїми словами. Ви повинні вчинити так, як буде краще для хлопця.

– Він не піде, навіть якщо я його прожену.

Картина і справді замислилася над майбутнім свого друга. Колись він і сам був вигнанцем, це на порядок ускладнило йому життя. Але чхати він хотів що там про нього думають. Хосок же таким не був. М’який за характером, він завжди переймався думкою інших, хоч і говорив протилежне. Та ці думки вивітрилися одразу ж після того, як він побачив Хосока.

– Чому ти в шапці?

– Мені личить?

– Ні, ти схожий на бовдура. Хто носить капелюха в приміщенні? Ще й по такій спекоті?

– Ті, в кого великі вуха?

Хоч на обличчі Хосока була посмішка, та очі завжди видавали його справжній настрій. Під вимогливим поглядом з картини він таки зняв капелюха. Його волосся мало хаотичний напрямок і було яскраво-червоного кольору.

– Я вирішив трошки змінити стиль, але перестарався.

– Хто це зробив?

– Юнгі, все добре. Я не злюся на них. Вони втратили багато балів через мене. А колір скоро змиється і потускніє через декілька днів. Не вперше.

Оце в цьому суспільстві цей сонячний хлопчина повинен був інтегруватися? «Воно його негідне! Хай тільки та носата квочка ще раз заїкнеться про спілкування з однолітками». З думок його витягли чиїсь важкі кроки. Судячи з переляканого обличчя студента, з ним також була проведена бесіда.

– Ходи сюди! – Юнгі колись казав, що висить не просто так. Він оберігає потаємні двері. Але ніколи не зізнавався що за ними. – Хутчіш! І не звуку.

Хосок прошмигнув у отвір від стіни, що від’їхала, і встала на місце через пару секунд. У приміщенні не було вікон, тому стояла повна темрява і тиша. Сперте повітря вказувало на те, що сюди вже давно ніхто не заходив.

– Люмус!

У тьмяному світлі від кінчика палички падали пилинки, як маленькі сніжинки, що так подобалися Юнгі. Кімната була широкою, і такою довгою, що протилежної стіни навіть не було видно. Так само як в бібліотеці, тільки без звичайного терпкого запаху старих книг. Натомість,  по обидва боки тонкого ледь потертого килиму-доріжки стояли вітрини. Через товстий шар пилу було майже не розгледіти що лежало під склом. За стіною почулися приглушені голоси. Один з них точно належав картині, але розібрати розмову не виходило, як би хлопець не вслуховувався. Хосок не хотів втрачати таку чудову нагоду задовільнити свою цікавість, тому, взявши поділ мантії обережно протер скло першої вітрини. Під нею на червоному шовку лежала звичайнісінька чашка з відбитою ручкою, яку поклали поряд.

– Стіна від’їхала із скрежетом, впускаючи  свіже повітря.

– Виходь, він пішов. Це, мабуть, найдотошніший староста школи, з яким мені доводилося перетинатися.

Хосок хвилину звикав до денного світла, що сліпив очі. Він не знав, що лише за декілька хвилин так за ним скучить. Темрява завжди гнітила, але остерігатися її хлопець почав лише після знайомство з магічним світом. Тепер не можна було знати напевне, що у пітьмі нічого не приховується.

– Багато встиг побачити?

– Лише стару побиту чашку. Що то за вітрини? І чому за ними старий посуд?

Перед тим як відповісти на запитання, Юнгі взяв обіцянку зі студента, що все що той дізнався сьогодні не покине стін цього коридору. Картина висіла в коридорі дійсно не просто так. Він був хранителем потаємних дверей, що вели до зали з магічними артефактами. Діти, що сотню років тому, що зараз, мали неймовірний дар постійно знаходити пригоди на свою голову. Час від часу вони проносили до школи артефакти, деякі знаходили у старих покинутих залах, чи у виручай-кімнаті. Якісь з них були досить безвинні, як наприклад та чашка. Якщо пити з неї – то волосся відростатиме набагато швидше. Але через відбиту ручку, вона працювала не зовсім так як хотілося, і наступного дня в кабінет директора завітало Єті з Грифіндору. Деякі ж артефакти не повинні були потрапляти до рук учнів, і навіть вчителів, тому і зберігалися окремо у таємниці. Найнебезпечніші з них одразу ж передавалися у відповідний відділ міністерства магії.

Як би Хосок не вмовляв, але картина більше не пускала його подивитися на артефакти, хоча із задоволенням розповідала про найцікавіші з них, і історії, що з ними пов’язані.

Час від часу до коридору «випадково» заходили вчителі, чи старости, яких просили контролювати самотність однієї сварливої картини. Лише ті, хто мав сталеві нерви та імунітет на лайку, приходити двічі. Таких Юнгі десь глибоко в середині навіть поважав, але в той час вони бісили найбільше. На щастя, з Хосоком ніхто з них не перетнувся, тому такі візити ставали все рідшими. Як і візити самого хлопця.

Йому все ж таки вдалося обзавестися парочкою приятелів з інших факультетів, і навіть із Слизерину. Юнгі мав би радіти за свого друга, та щось не виходило. Хосока не хотілося ділити ні з ким іншим. Занадто прикипів. Через пару років його навчання закінчиться, і тоді самотня картина знову залишиться один на один в порожньому холодному коридорі. Про те, що в нього колись був друг буде нагадували лише кулька зі снігом на підвіконні, який ніколи не припиняється, завдяки чарам, що наклали рік тому.

 

***

Різдво п’ятого курсу було першим, яке Хосок провів з новими товаришами. Саме це Юнгі попросив замість подарунка. Та хлопець все-одно прийшов наступного дня до майже рідного коридору з пакунками, перетягнутими зеленими стрічками. Окрім десятої енциклопедії (цього разу про рідкісних тварин) і книги рекордів Гіннеса, Хобі подарував ще одну скляну кульку, але не зі снігом, а з падаючим жовто-червоним листям. Він завжди розбирався в таких речах. Минулого року Мін ледь не розплакався, коли перед ним розгорнули нотний збірник для фортепіано з найвідомішими творами маглів. Зачаклувати книгу, щоб та висіла в повітрі і перегорталася по команді допомогла стара бібліотекарка, яка любила щипати Хосока за щічки. Він підкорив її серце тим, що завжди був тихим, чемним і допомагав розставляти книжки, які кидали після себе студенти.

Юнгі ж зі свого боку міг тільки радувати Хосока своїми концертами і грати вивчені нові мелодії. Та цього разу по закінченню виступу по коридору не рознеслися оплески. Юнак ніби й не помітив, що музика скінчилася, а все продовжував гіпнотизувати стіну напроти.

– Щось трапилося?

Хлопець ніби тільки прокинувся, секунду в його очах було видно що він намагається згадати хто він, де, і що робив до того.

– Ні, що ти! Просто задумався.

– Вчора все пройшло добре? Чи якась паскуда зіпсувала свято?

Сміх, що так грів намальоване серце, цього разу не відізвався в грудях. Щось в цьому було не так як завжди.

– Розкажи про себе. – Юнгі від неочікуваного прохання перестав дихати на мить. – Ми знайомі вже стільки років. Ти знаєш про мене все! Я буквально ріс на твоїх очах. Але я зовсім нічого не знаю про тебе. Ти ніколи мені не розповідав.

– Бо це не має значення.

– Отже ти пам’ятаєш своє життя до того як став картиною, просто не хочеш щоб я знав.

Юнгі справді завжди уникав розмов про своє минуле, хоч в ньому не було нічого наджахливого. Звичайна сімейна драма, що є у кожного другого, просто у всіх своя.

– Я розповім, якщо тобі цікаво. Та не думай, що почуєш щось неймовірне. У мене було звичайне життя.

– Я не розраховую на роман в трьох томах з пригодами та екшеном. Просто розкажи ким ти був. Я хочу зрозуміти тебе.

Хосок влаштувався в своєму зимовому гніздечку з подушок на підвіконні, всім видом показуючи, що готовий уважно слухати.

– Моя сім’я чистокровних чарівників була досить заможною і відомою у магічному світі. Вся родина займала поважні посади у міністерстві і мала неабиякий вплив. На мене, як на єдиного сина, онука і, найголовніше, спадкоємця, були покладені вагомі сподівання. А мені воно не всралося, як ти розумієш. Кажу ж, історія стара як світ.

Від мене вимагали бути ідеальним в усьому. Ще до Гогвардса я займався вдома з вчителями, знав теорію за чотири курси, вмів керувати мітлою, розмовляв трьома мовами і мав аристократичне виховання. Хей! Я бачу як ти, паразит, закотив очі! Я можу бути ввічливим, якщо захочу. Просто мій шарм не в цьому. Так от… Та двинута шляпа на розподіленні не знала куди мене відправити, бо я нікуди не хотів, але побачивши багаж знать заволала на всю залу, що я студент Рейвенклову.

Як ти розумієш, кращий учень на факультеті, якщо не на всьому курсі, сподобався вчителям. Але вискочек і зазнаєк ніхто не любить. Звичайно, в мене були ті, кого б я назвав друзями, та на довго нікого не вистачало. Викладачі через мене постійно всім робили зауваження, ставили у приклад. Почалося старе добре цькування. Тут ми з тобою чимось схожі. Але якщо ти не конфліктний, то я відгризався як міг, і цим робив тільки гірше. Щоб нікого не бачити частенько блукав віддаленими залами, чи сидів в бібліотеці до комендантської години. На третьому курсі, під час звичного тинання коридорами, я натрапив на двері, яких ніколи до того там не було.

– Виручай-кімната?

– Саме вона. Я чув про неї, і одразу зрозумів на що натрапив. Для кожного кімната виглядала по різному, пристосовуючись під потреби людини. Уяви моє здивування, коли все, що було у здоровенній залі – то рояль і книга для самоосвіти. В маєтку у нас був такий, але він слугував лише прикрасою будинку, не більше. Мені його навіть торкатися забороняли, бо коштував він пристойно. І я пропав. Спочатку виходило криво, гучно і зовсім несуразно. Та коли пальці тонули у клавішах – мені просто зносило дах.

Спочатку приходив по можливості. Двері завжди були на одному і тому ж місці, а за ними незмінний інструмент, ніби весь цей час очікував мене. На п’ятому курсі я вже вільно грав по нотах все що пропонувала кімната, іноді складав щось своє. Я приходив кожного вечора, бувало що залишався на ніч, не маючи змоги відірвати себе від музики. Через це полетіла моя ідеальна успішність, не катастрофічно, але досить суттєво для того, щоб стало помітно. Ще рік мені вдавалося маскувати мішки під очима і вчитися на достатньому рівні.

Влітку перед останнім курсом я наважився розповісти про своє захоплення родині. Це був перший раз, коли я грав для когось. І останній. Принаймні при житті. Думаю, не складно здогадатися їх реакцію. Мені було заборонено навіть думати про те, що я можу пов’язати своє життя з музикою. Батьківську заборону ніби почула виручай-кімната, і за весь останній рік, скільки б не шукав ті кляті двері, вони не з’являлися.

Мені вдалося закінчити школу одним з найкращих. Потім стажування у міністерстві, робота там же. У мене виходило добре, та кожен день був просто нестерпним. Сім років я працював ніби нічого іншого в світі не існувало. Накопив достатньо коштів, я кинув кляту роботу, купив маленький самотній будиночок і рояль. Більшого від життя мені і не потрібно було. Та родина не залишила мене у спокої. Після декількох безглуздих розмов, що закінчувалися лише сварками, вони перейшли до конкретних дій. Найняли якогось нікчему, щоб він спалив мою халабуду разом з усім майном. От тільки та паскуда забув упевнитися, що вдома нікого немає. Мене привезли у лікарню святого Мунга ще живим, та не було сумнівів, що це не надовго. Через відчуття провини, чи чогось ще, батьки підметушилися, замовили картину мене з інструментом, і перетягнули у неї мої спогади. Декілька місяців я провисів у маєтку, поки не вмовив відати у Гогвордс.

І от він я, назавжди двадцяти семирічний невдаха, вже 73 роки прикрашаю собою одну зі стін школи, де провів декілька щасливих років. Кінець.

Під час свого монологу Юнгі дивився куди завгодно, тільки не на Хосока. Не хотілося бачити жалість до себе. Було, звичайно, шкода того життя, що могло би бути у нього. Та пройшло достатньо часу, аби змиритися і прийняти свою долю. З рештою, він все ж таки подивився в бік гніздування хлопця, але очікування не виправдалися. Та в очах не було жалості, лише… ніжність у погляді.

– Дякую, що довірився мені. І … і вибач.

– За що?

– За те, що не можу обійняти тебе, хоч як би мені того не хотілося.

Якась невидима стіна, що була між ними впала остаточно. Безперечно, сьогодні вони стали по-справжньому близькими.

 

***

– Ну звичайно, воно тобі не треба! А мені? Невже в бажанні познайомити своїх друзів є щось злочинне? Яким таким бісом я зміг тебе розлютити? Знову!

– Знову? Ти перший почав голосити на всю школу! Не виставляй мене якоюсь істеричкою!

– Ти і є істеричка! Де твоє хвалене аристократичне виховання? Чи воно полягає в тому, щоб кидатися на людей, як на прокажених?

– Ну так і шов би собі тусоватися зі своїми шкіряними друзяками. Іди втішай свого вразливого кроля-переростка!

– І піду! Бо він, не виноситиме мені мозок!

Це була вже не перша їх сварка, але перша така масштабна. Хосок, хоч і мав спокійний характер і уникав конфліктів, але з роками підлітку було вже складно тихо ковтати загони старої сварливої картини, на якому зображено юнака з тим ще характером. Раніше, коли Юнгі заносило, студент просто пережидав, поки того попустить, та зараз миритися з цим Хобі не збирався. Час від часу у них, звичайно, були невеликі зіткнення по дрібницям. Останнє було пару місяців тому, коли Мін все відволікав хлопця від підготовки до заняття, а на прохання бути тихішим лише бурчав, що вчитися треба в бібліотеці. Хосока, який намагався викроїти час на останньому курсі, щоб навідатися до Юнгі, це, звичайно, зачепало. Спільним у них була лише швидка відхідливість. Вже через день вони розмовляли і сміялися, ніби нічого і не було.

Та цього разу все зайшло занадто далеко. Юнгі, може, і усвідомлював, що вчинив не дуже «комільфо» по відношенню до друга, але навряд зміг би зробити інакше, навіть, якби мав змогу виправити минуле. День і без того був пахмурним та якимось бридким. Осінь цього року не тішила гарною погодою. Постійні вітри і мерзенний дощ, який вже тиждень не припинявся. Та настрій просто пробив дно, коли Хосок прийшов не один.

Він вже всі вуха просвистів, з яким обдарованим третьокурсником з Грифіндору потоваришував. Цей «милий хлопчина» був народжений щоб літати. Хоч і був маглонародженим, та за два роки освоївся на мітлі так, що став капітаном команди з квідичу. Має неймовірну реакцію, спортивне тіло, ще й красень яких пошукати. Все це, і про те, як «Кукі» допомагав Хосоку впоратися з ненависною мітлою, щоб добре здати польоти, що ніяк йому не давалися, Міну доводилося вислуховувати майже кожної зустрічі. «Кукі» те, «Кукі» се… Юнгі чув і про інших друзів Хобі. Дивний кучерявий хлопчина з його факультету Техьон, та Чімін зі Слизерину, що навіть імпонував Юнгі, судячи із розповідей. Та цей «Кукі» бісив одним своїм існуванням. А кожне згадування про нього відзивалося головним болем, якого картина, наче як, не могла б відчувати.

І от замість того, щоб познайомити його з милим моті Чіміном, він привів це одоробло Чонгука, що посміхалося своєю кролячою либою так по-дитячому невинно. Бісить. Юнгі навіть не намагався приховати свого ставлення до нового знайомого, шкірився і з показною зневагою «ставив на місце» цього вискочку кожною своєю фразою. Малий не був дурним, зрозумів, що йому не раді, і посилаючись на якісь справи швиденько втік з холодного коридору, в якому вже через хвилину стало гаряче.

Хосок не приходив майже тиждень. Щоб не наговорити ще більших дурниць один одному, він дав час обом заспокоїтися, і виявився правим. При першій зустрічі сварок не було. Вони привіталися і пару годин займалися своїми справами в тиші, не дивлячись один на одного. Наступного ж дня вже було майже як раніше, легкі бесіди, жарти. Але в повітрі все ж відчувалася легка напруженість. Яка не зникла ні через тиждень, ні через місяць. Обидва її ігнорували при розмові, але обмірковівали на одинці.

Ще більше незручностей під час зимових свят добавила кинута мимохідь фраза Юнгі, що це їх останнє сумісне Різдво. Тишу, що утворилася після, заповнила музика, в яку ніхто з них не вслуховувався.

Хобі почав все рідше заходити, зникаючи вечорами в теплицях. «Віднажує від себе потроху». Юнгі навіть радів цьому. Тиша коридору знову почала ставати звичною. Коли не вистачає рідного сміху, чи тихого перегортання сторінок підручника, картина уявляє собі що зараз робить його … друг.

Травологія була для Чона відрадою і сприймалася скоріше як захоплююче хобі, а не шкільний предмет. Йому більше за все подобалося приходити до теплиць після навчання та займатися рослинами під наглядом наставника. Те як із насінини під його доглядом проростає нове життя здавалося неймовірним. Вчитель постійно казав про вроджений хист і легку руку, і кожного разу Хобі червонів та біг розповідати Юнгі як його знову похвалили, і що саме цього разу в нього виросло. Було зрозуміло чим він хотів займатися в майбутньому. Хвала Мерліну, що у нього не було рідних, яких би не влаштовував його вибір. Це, мабуть, єдиний плюс бути сиротою, твоє життя належить тільки тобі.

Навчальний рік добігав кінця. Останні іспити позаду. Залишилися лічені дні перед випускним, коли, дізнавшись результати, можна буде нарешті розслабитися і відпочити. Або ж напитися з горя. Одне з двох. Та напружене мовчання в коридорі було не тільки через невідомість балів. Двоє, що дивилися один на одного, ніби намагалися нагледітися на все життя і закарбувати образ у себе в голові навіки.

Поки один був зайнятий навчанням, другий мав багато вільного часу, і ще більше думок. Усвідомити свої справжні почуття до друга вийшло при появі того самого «Кукі». А от як бути з тими почуттями? Юнгі ніколи не був ні сором’язливим, ні боязким, завжди говорив що думає, навіть якщо це не подобалось оточуючим, чи йому самому. Та зараз все інакше. Його органи ніби здавило пресом, дихати на повну не вдавалося, голосу не вистачало міцності, але рішення прийняте. Сьогодні, або ніколи. Що саме і як то сказати він так і не визначився. Тому випалив те, що спало на думку першим.

– Яким би не був результат… ні, не те… я люблю тебе так сильно, як тільки може любити намальоване створіння, Хосок. І не зрозумій мене неправильно, це не просто «як друга», чи щось таке. Тобі не обов’язково щось говорити, відповіді від тебе я не чекаю. Просто це мій останній шанс зізнатися, перед тим, як відпустити тебе назавжди. І я…

– Хобі, Хобі!!! – промову перервав якийсь невисокий хлопчина з пухкими щічками у формі Слизерина. Він стояв метрів зо двадцять від них в кінці коридору і розмахував обома руками.  Юнгі передумав, тепер в його чорний список очолює не Чонгук, а «моті Чімін».

– Хобі, ти пройшов! Прийшли результати! Все вийшло!

Юнгі знову перевів погляд на Хосока. Той посміхався, по щоці бігла одинока сльоза, а в очах знайома ніжність.

– Ще побачимося, Мін Юнгі.

Витерши очі рукавом мантії він побіг до Чіміна, залишаючи стару картину наодинці з собою і своїм освіченням.

Пройшло два місяці як Хосок назавжди покинув коридор. Юнгі здалося, що вони тривали довше ніж попередні сімдесят п’ять років. Порожньо і тихо. Передбачивши це директорка відряджала час від часу когось пройти повз картину, зупинившись на бесіду, але та дала зрозуміти досить швидко, що не шукає іншої компанії. Заміни не існує. Юнгі знав що його чекає, та не думав, що буде аж так боляче. Хосок навіть не зайшов попрощатися до нього, хоч і обіцяв. «Ще побачимося, Мін Юнгі». Чон завжди тримав свого слова, та не цього разу. З кожним днем бажання попросити директорку розірвати його полотно на клаптики все зростає. Йому було боляче, коли його мрію знівечили. Йому було боляче, коли він прокинувся картиною і дізнався що радні лишили його майбутнього. Йому нестерпно, коли з його «життя» зник Чон Хосок.  Навіщо ж продовжувати існувати в такому неповноцінному стані, якщо кожен день ніби прокляття?

Потік думок перервали глухі кроки по коридору. Юнгі б міг подумати на чергового засланця «для розради», але це не вони. Цю ходу він впізнає з тисячі.

– От ми і зустрілися знову, Мін Юнгі.

Перед ним з’явився Хосок  в чорній розпахнутій мантії, під якою був клітчастий пшеничний костюм. Хлопець… ні, молодий чоловік перед ним стояв з розкинутими руками і широкою посмішкою, і був дуже вдоволений собою. Він чекав реакції від картини, але все на що вистачало Юнгі – то хлопати віями, поки його думки в повному хаосі не знали як зібратися до купи.

– Тепер я викладач.

– Ти хто?

– Ну, чисто технічно я ще аспірант, і поки буду допомагати у теплиці і вчитися всьому, але з огляду на поважний вік місіс Гілмор, там пенсія вже не за горами, так що «викладач» – то лише питання часу.

– Чому ти мені не розповів?

Щире обурення сварливої картини змусило юнака опустити руки, але усмішка залишилася незмінною.

– Хотів влаштувати сюрприз.

Чорт тебе забирай! Я думав ти пішов навіть не попрощавшись! Ти знаєш скільки я часу …

– Я теж тебе люблю, Мін Юнгі.

***

Вчителювання дійсно було лише питанням часу. Як тільки стара викладачка передала всі можливі знання своєму юному протеже, то склала повноваження. Проводи на пенсію тривали два дні. І ще три жоден з вчителів не міг похизуватися тверезістю. Хосоку так взагалі прийшлося відмічати двічі. Перший раз з колективом, що радо прийняв колишнього любимчика до своїх лав, а другий – зі своїм намальованим хлопцем. Всі вже змирилися, що один викладач кожного дня бігає у дальній коридор, щоб потеревенити зі старою картиною, але це ж світ магії, тут усі зі своїми причудами. Поки самого Чона все влаштовує – хай теревенить. Юнгі ж давно пообіцяв собі не заглядати у майбутнє. Поки вони обидва щасливі – все добре. Колись прийде день, коли доведеться відпустити, але це буде колись. Вони живуть тут і зараз. Принаймні, Юнгі так гадав.

Наближалися різдвяні канікули, але до них ще потрібно було пережити іспити. Ставши викладачем, Хосок думав, що буде легше, але екзаменаційний тиждень він тепер ненавидить ще більше, ніж коли сам був студентом. За майже шість років роботи в школі він зрозумів чому вчителі ходять з постійно невдоволеними фізіономіями, ніби кожен рух навколо їх дратує. Над цим станом молодого викладача завжди любила посміюватись одна вередлива картина.

Та скоро стало не до сміху, коли за два тижні до Різдва Хосок просто пропав. Коли він хворів, то завжди передавав звістку через когось. Юнгі був впевнений, що той знову придумав якийсь подарунок, за яким треба змотатися у світ маглів. За два дні до свята вже почалося закрадатися недобре передчуття. Щось було не так. Голова постійно нила, а серце в тривозі пропускало удари від кожного шороху. Картина, що оберігала вчительське крило, не знала куди заподівся той «сонячний юнак», а директорський кабінет завжди пустував, коли б до нього не навідувався.

Час від часу не легше. Коли під святвечір двоє ельфів почали вішати поряд ще одну картину, абсолютно не звертаючи уваги на протести і лайку поряд, Юнгі ледь не завив від безпомічності.

– Та щоб вас Мерлін покусав, собаки! Ви взагалі чуєте мене? Сюди не можна нікого вішати! Я маю дозвіл директорки! Це мій коридор, йолопи гостровухі!

– Не сварися на них, вони лише виповнюють наказ.

– Що? Хобі, що ж ти накоїв?

– На картині поряд, що виблискувала в новій рамі, в альтанці посеред саду Хосок зі своєю незмінною усмішкою чекав на передбачуваний шквал обурення.

– Ах ти ж моє теля тупеньке! Твої сюрпризи мене в могилу зведуть! Вдруге! Дати б тобі по макітрі, щоб дурних ідей до неї більше не лізло!

– Ти закінчив?

– Дай мені ще пару хвилин на усвідомлення.

– Юнгі, головне – не заганяйся. Ти б не зміг мене переконати, я вже давно для себе все вирішив. Ще коли влаштовувався на роботу, у мене була домовленість з директоркою, що у двадцять п’ять років я розпрощаюся з цим світом. Вона не раз намагалася мене відмовити, повір. Що зроблено – то зроблено. Я не зможу повернутися до свого фізичного тіла. І не хочу. Тому не сварися, а краще іди сюди і обійми мене нарешті.

Хосок дійсно все продумав до дрібниць. Кожен елемент на його картині був зважений і обдуманий. Сад, в якому росли його улюблені рослини, за якими він зможе доглядати. Простора альтанка із заповненими вщент книжковими полицями, на деяких з них стояли нотні збірки. Купа інших деталей, що мали місце в їх спільному маленькому намальованому світі.

Колись їх світ перестане існувати. Але допоки в школі чаклунства є магія, вони житимуть вдвох, намальовані поряд і щасливі.