Найцінніша нагорода

Усі імена є випадковими, і якщо ви зрозуміли, ви зрозуміли ;Р

Кай не відчував ні землі під ногами, ні серця в грудях, ні себе самого. Все заполонило лише одне – надія, яка палала сильніше ненажерливого вогню.

Як опинився в покоях володаря не пам’ятав. Не пам’ятав навіть, як тремтячими губами визвався наглядати за імператором всю ніч, пообіцявши не зводити з нього очей. Він би навіть і не зміг цього зробити. Не після того, як ледве не втратив його від підступного леза зрадника.

Коли за всіма зачинилися двері покоїв, Кай ледве знайшов в собі сили підійти ближче до ліжка володаря, та ноги не витримали його безсилля і підкосились, а сам хлопець впав на коліна, не тямучі, що він робить. Його холодна, наче у мертвеця, долоня накрила собою бліду руку імператора. Він вчепився в нього так, ніби відпусти хоча б на мить і все зникне. Хосок зникне з-під його очей і більше не повернеться, піде слідом за янголом смерті на небеса, залишивши його самого. Цього він не витримає.

– Прошу, володарю, – зашепотів хлопець, схиливши голову так низько, як тільки міг, – Прийдіть до тями. Не залишайте мене… Поверніться, благаю.

Він шепотів і шепотів, не піднімаючи голови, ніби імператор дивився на нього, суворо нахмуривши очі. Да Хосок ніколи так на нього не дивився. Завжди це була поблажлива посмішка і дружній дотик до плеча, в кращих випадках. В гірших – байдужість і ігнорування. Лише раз Хюнінкай бачив зневіру і розчарування, і цей день був для нього найгіршим. До сьогоднішнього дня…

– У твоїх речах знайшли отруту, – промерзлий та водночас спокійний голос анітрохи не лякав хлопця. Не тоді, коли весь його світ тріщить по швам, – Як ти це поясниш?

– Мене підставили! – знову зривається з обдертих губ Кая, та голос його ламається, коли він бачить, як імператор відвертає від нього зажмурені очі, – Я не винен, не винен! Володарю, прошу, послухайте мене…

Та його не слухали. Підхопили під руки і силоміць потягли геть, в темну в’язницю, очікувати свого кінця. Його забрали, і він навіть не помітив того, що погляд імператора був повернений до нього. Такий самий надламаний, як і сам Кай.

Хвала небесам, тоді все обійшлось. Справжнього винуватця було знайдено, Кая виправдано, та довіра його вже покрилась тріщинками. Його імператор, його володар, сумнівався в ньому, не повірив його словам, і через це так боляче пекло у грудях, що хлопець не міг спати, не міг їсти, і не міг служити Хосоку так само віддано, як до того моменту. Велика образа пригрілась на плечах і тяжким каменем тягла вниз. Не змінило нічого і розкаяння імператора, хоча де це було бачено, щоб господар просив пробачення у слуги?..

– …Проси все, що захочеш, – відблиск свічі танцював на понурому обличчі Кая, і був єдиним, що на ньому рухалося, – Я все віддам, аби ти пробачив мені.

– Мені непотрібно було нічого, володарю, – хлопець дивився куди завгодно, але тільки не на Хосока, – Нічого, окрім вашої довіри. Дуже жаль, що я хоча б її краплину я не заслужив.

– Ти не розумієш! – підвисив голос Хосок, – Я був не підвладний цьому, це не моє рішення.

Імператор підійшов ближче, і все зупинилось, завмерло, навіть серце зупинило свій біг. Так близько і так далеко водночас. Вони завжди були на такій неможливій відстані, і Кай це розумів. Він звичайний слуга, життя якого рівноцінно пилинці, а Хосок володар всього, господар цього світу. Що йому життя якогось там Хюнінкая?

Власні думки вражали в самісіньку душу, різали образою сильніше і глибше ножа, від чого хотілося плакати. Стиснувши зуби, Кай зажмурив очі – розплакатися як останнє дівчисько перед імператором буде дуже ганебно для нього.

Аж раптом серце збилось з ритму і завмерло, як мале пташеня перед хижаком. Ніжні пальці Хосока обережно підняли підборіддя Кая і йому не залишилось нічого, крім широко розплющити від здивування очі.

– Я вірю тобі, – тихо, ледь чутно промовив імператор, дивлячи в зелені, налякані очі, – З цього дня я не вірю нікому так сильно, як тобі…     

І нехай дурне серце розтаяло від таких слів, розум все ще залишався холодним. Та не довго. Звістка про те, що було скоєно замах на імператора, примусила забути геть усе, що було. Нічого не важливо, нехай лише Хосок буде живим.

Надія, що палала у грудях, потихеньку затухала, але Кай навіть думки не допускав про те, що Хосок не прокинеться. Якщо так, він піде за ним. Нема йому життя без його володаря.

– Чуєш, я не залишусь тут, – обіймаючи двома руками долоню імператора, Кай шепотів, наче навіжений, – Мені нічого не потрібно, тільки ти.

– Дурненький, – ласкавий дотик до пасма чорнявого волосся налякав хлопця, та знов народжена надія примусила його підскочити і підняти погляд. Хосок все ще лежав перев’язаний у ліжку, та тепер його чорні глибокі очі дивилися на Кая і сяяли чимось невідомим. Те саме невідоме, що билось у грудях хлопця замість серця.

– Володарю, ви прокинулись, – посмішка прикрасила зблідніле обличчя хлопця, та не покрила його скляних від непролитих сліз очей , – Я так хвилювався за вас.

– Спокійно, я тут, тепер все буде добре.

Дивовижно, але вистачило лише одного погляду, аби вся тривога зійшла нанівець. Його володар живий, більше ніщо не важливо. Можливо, це не зовсім нормально, та Каю начхати. Він відчуває, як знову навчився всміхатися і радіти, адже його імператор дихає. Цього досить.

– Ти був тут усю ніч? – нічна темрява все ще тримала свої володіння, та потроху йшла геть, поступаючись місцем новому дню.

– Так, але це не важливо… – Кай незчувся, як його потягли за собою і міцно притиснули до дужого тіла Хосока, ще й вкрили м’якою ковдрою, – Володарю, що ви робите?!

– Тобі потрібно відпочити, – спокійно, наче нічого не сталося, відповів Хосок.

– Але це ж ваша постіль, – тремтячим голосом прошепотів хлопець, боячись поворухнутися, – Я не смію…

– Я наполягаю. До того ж, я твій імператор, і сильно поранений. Невже ти посмієш відмовити мені? – Кай фізично відчував грайливу посмішку Хосока, тому не знайшов ніяких сил скинути з себе його міцні, захисні обійми і покинути його. Ні, ніколи в житті він цього не зробить.

Він промовчав, та й не було вже потреби в розмовах. Великий імператор Лі Хосок заснув, вдихаючи ніжний запах польових квітів, наче в його обіймах лежала справжня лісова німфа. Та не було ніякої химери, лише щасливий хлопець, вірний слуга, з насичено-зеленими очами, у яких вирувала квітуча весна вірного і щирого кохання.