Найкращий варіант

Єва

Аби Ерата все-таки відпустила Даріуса, мені довелось укласти із нею декілька нових угод і пригадати дещицю старих. На виході Заклі лишень гаркнув до мене:

– Щоб духу її тут не було.

– Не буде, – відзвітувалась я.

– Не буде? – повторила Ерата зі здивуванням.

Я хмикнула. Все-таки не все вона знає.

– Допоможеш мені з одягом і розповім.

Мене лякала перспектива роздягатись перед кимось і ті нещасні лікарі могли бути свідками. Але мене все-таки хтось встиг перевдягнути і помити, тож грати зараз соромʼязливість якось нерозумно. Особливо враховуючи, що на роль того божевільного смертника, який намірився торкнутись до мене, я ставила саме Ерату.

Перш ніж я почала одягати форму, мені замінили перевʼязки на тугіші, аби максимально зменшити ймовірність відкриття ран. Моя бідолашна ліва рука тепер була в гіпсі від кисті до ліктя. Дивовижно. Бинти були на лівому плечі та лопатці, на правому стегні, лівому коліні, на торсі. Перевʼязку на голові замінили на менші, непомітні пластирі, які і до цього вже були на моїй щоці. Навіть роздягнувшись догола я не відчувала себе голою через усю цю тканину на собі.

Трохи болю, лайки та занадто багато зусиль і я вже мала парадний вигляд. Купа медалей на грудях незвично тягнула донизу – я встигла забути їхню справжню вагу.

– Де мої речі?

– Зброя?

– І портсигар.

Вона демонстративно відкрила верхню шухляду комода і вказала туди рукою. Спираючись на ціпок, який хтось встиг принести в цю кімнату, я підійшла ближче. Усе було тут. Окрім гвинтівки, яку я віддала Саші перед битвою. Я поквапилась повернути частину речей з шухляди на свої місця.

– І навіщо тобі усе це? Однаково половину навіть не використаєш.

– То я і беру лише половину.

Але з кімнати вона не дозволила мені вийти, перегороджуючи дорогу до дверей.

– Ти впевнена, що хочеш поставити Липу вище за Єву?

Таке питання здивувало. Хіба не цим я займалась останні роки?

– А у мене є вибір?

– Не пошкодуєш?

Я похитала головою. Можливо, я б пошкодувала, якби померла, але ж я жива. Чому маю шкодувати? Зрештою, цей день був моєю метою ось вже десяток років. Наостанок вона сунула мені маску в руки, про яку я зовсім забула. Якби не Ерата, образ Липи давно б впав.

Маска на голе обличчя здавалась чимось чужим і збіса неприроднім. Я щойно її одягла, а вже хотілось зняти. Не встигла я ступити і трьох кроків з власної кімнати, як зупинилась від здивування – поруч дверей смиренно стояв Марко, ніби ніс почесну варту під моїми дверима. Ерата не збрехала – він виглядав цілком живим.

– Тебе Леві сюди послав?

– Я був частиною його загону лише на час бою.

Я посміхнулась.

– То як ви все-таки вибрались?

Він підлаштувався під мій повільний крок, за що я була неймовірно вдячна.

– Усе завдяки Ерену. В останню мить він розкусив якусь ампулу і створив статую зі свого титана, яка і врятувала нас.

– Створив статую? З якого матеріалу?

– Розкусив ампулу? Як взагалі можливо додуматись розкусити ампулу? – вирувала Ерата позаду.

– Це було схоже на кристал Енні і кристал, з якого було створену ту печеру. Єдине, що можна сказати напевно – він достатньо міцний.

Тепер Ерен уміє не лише атакувати, а й захищати. Це добре. Але чому я постійно маю пропускати щось настільки цікаве?

– А далі?

– Род Рейс перетворився на приблизно стометрового титана і поповз на Орвуд, де ми з іншими розвідниками його вбили.

Стометрового? Тобто він більший за Колоса? Можливо, і добре, що я цього не бачила. Перш ніж увійти до кабінету Даріуса, я відіслала Марко написати декілька папірців – командувач однозначно запросить у мене рапорти, щоб газетярам було на що спиратись у своїх статтях. І ще треба було владнати деякі бюрократичні формальності, щоби не злити Найла та Даріуса ще більше. Ерата ж хотіла зайти зі мною, але варта Заклі її не пропустила – видно, він уже встиг поскаржитись на неї усім.

В кімнаті окрім самого командувача також була Хісторія, Ервін та Піксис. А стілець вільний лишився тільки для мене…

– Тільки не кажіть, що я нова полковниця Поліції. Де подівся мій улюблений командир?

Нарешті всідаючись, я видихнула з полегшенням. Тепер і зняла маску.

– Ти станеш полковницею тільки через мій труп. Він запізнюється.

А я вже почала забувати, що навіки лишусь підполковницею…

– А без палиці ходити зможеш? А то якесь не дуже святкове повернення.

Я могла б розізлитись на Піксиса за таку зверхню практичність, але я насправді його розуміла і навіть підтримувала.

– От і перевіримо.

Надалі Даріус лише розповідав план церемонії коронації. Хотіли усе зробити на помості, перед королівським палацом. Мені така ідея до душі не припала – занадто високо падати, якщо втрачу рівновагу. Та що вже поробиш? А от з промовами від керівника кожного полку я змиритись не змогла. Ервін очікувано мене підтримав, змушуючи посміхнутись.

– Я вважаю, – дещо несміливо почала Хісторія, приковуючи до себе мій погляд, – що уся увага людей має бути на мені, як на королеві, а не на військових.

– До речі, слушна думка. Слід спробувати не робити різких переходів до нової влади – простолюду може не сподобатись.

– Ти хотіла сказати – аристократії може не сподобатись? – знову вколов мене Піксис.

– З цього завжди усе починається. Нам не треба зайвої нестабільності.

Зрештою, ми узгодили, що промови кожного полку все-таки будуть, але виключно друком в газетах. Мене ж від особливої ролі не звільнили. Якось навіть ніяково було перед Хісторією – коронація у неї, але часу забираю більше я.

До дванадцятої години, на яку була запланована церемонія, я, на щастя, встигла поснідати. Хотілось обговорити дещо з Ервіном, але я відчувала, що інтелектуально досі недостатньо готова. Тож більшість часу я провела в найближчій підсобці, повільно жуючи якусь кашу, поки навпроти сиділа Ерата зі своїм незмінним мундштуком. Аж раптом мене ніби окропом облили.

– Ти не знаєш хто з почту Піксиса приїхав із ним до столиці?

– Та тут дві третини усього військового командування зараз. Хтось конкретний цікавить?

– Фелікс і Рошель Абель.

Декілька секунд вона мовчки крутила трубку між пальців, ніби намагаючись згадати щось.

– Фелікса тут точно немає, він зараз в іншому місці. А от Рошель… Вони ніби не разом, але я не стежила за нею.

– В іншому місці?

– Це стосується Єви, але не Липи.

Вона постукала нігтями по моїй масці, що лежала на ящику поруч, оголошуючи, що я знову потрапила в її пастку. Можна було вмовляти, погрожувати, але вона однаково уже не піддасться. За одним з наших договорів я не маю поєднувати своє особисте життя та роботу. Вона не могла повністю відучити мене від цього, але могла не брати в цьому участі, як зараз. А без її участі доведеться робити усе послідовно… Втомлює.

– До речі… Кенні розповів, що ніхто за його дідом не наглядав.

Очікувано на її обличчі не зʼявилось страху, що притаманний брехунам, яких розкривають. Вона лише глузливо посміхнулась, мружачи очі.

– Хочеш почути правду?

– Ні, я боюсь розчаруватись. Мені подобається боятись тебе.

– Боїшся розчаруватись у своєму розумі?

– Ні, не так. Не хочу почути щось збіса просте, щоб відповісти: “І це й усе?”

Вона хмикнула, визнаючи таке моє бажання.

– То куди ти мене забереш? – раптом згадала вона після тривалого мовчання.

– Ну ти ж хотіла собі маєток і титул.

– Щось не вірю.

– І дарма.

Вона довго випалювала мене своїм пильним поглядом, але безрезультатно.

– І який у мене буде титул?

– Каштелянка Ланґрасу.

Я очікувала, що вона закотить очі і забажає більшого, але Ерата лише посміхнулась посмішкою переможниці. Тобто увесь цей час її апетити можна було вдовольнити такою малою подачею? Це розчаровує.

Незабаром усіх причетних осіб почали зганяти на спеціально зведений поміст – близився час коронації. Перетнутись там із Найлом було приємно. Попри свій жалюгідний стан через купу поранень я відчувала перевагу над ним, і це мені подобалось. Ервін любʼязно запропонував мені свою лівицю замість ціпка, за що я була збіса вдячною. Тоді накрило усвідомлення: це наша перша зустріч із ним, відтоді як він втратив руку. А я навіть не висловила свого співчуття… Хоч це і було лише тимчасово, але колись я теж лишилась без рук. Та я була дитиною, дитиною заможної родини – про таких завжди є кому подбати. Завжди поруч були люди, які допомагали мені зробити базові речі, на які я не була здатна, а як щодо нього?

Найжахливіше в цій церемонії те, що мені довелось стояти ліворуч від Найла. Якщо раптом мені знадобиться опора, то це буде мій улюблений полковник…

Коронація, на моє щастя, пройшла достатньо швидко. Спочатку сурмачі оголосили про початок, тоді Даріус узяв невелике вступне слово, а вже незабаром корона опинилась на голові Хісторії. Слабкий усміх торкнув мої вуста. Тепер буде краще? Чи ще ні?

Полковники по черзі схилялись перед нею на коліно, присягаючи на вірність. Аж доки черга не дійшла до мене. За її жестовим запрошенням я підійшла до неї, зупиняючись навпроти. Хоч я і не бачила себе зі сторони, але була певна, що ступаю твердо і упевнено: інакше тіло не боліло б так сильно. Галас люду внизу досяг свого апогею, коли я плавним швидким рухом зняла маску і опустилась на коліно перед новою королевою. Ось тепер революцію можна вважати не просто закінченою, а й успішною. Цілуючи її руку, я не могла стримати легкої посмішки, яка не відчувалась справжньою.

Мені є чому радіти, мабуть. Тепер не буде Липи, не доведеться постійно ризикувати своїм життям. Я зможу осісти десь, жити в комфорті… Але ким я буду? Євою Вайс? А якою вона має бути? Де вона має жити? Ким працюватиме? З ким розділить решту життя? Тепер я вільна, але що мені робити з цією свободою?

Спускалась з помосту я в абсолютній розгубленості. Даріус казав, що усі документи про поновлення мене у праві на спадок чекатимуть в моєму кабінеті. Не буде зайвим хоча б прочитати їх. Ще треба буде переглянути усі наші з Ератою угоди, вирахувати суму, яку я їй винна, і сплатити. І до Йорґена найближчим часом треба буде зʼїздити, на очі показатись, щоб не поховав раніше належного. Та й речі свої треба позбирати в штабах і позвозити йому. А ще будинок…

– Одна пташка наспівала мені, що біля Ланґрасу дуже багато екіпажів крутилось останніми днями…

– Це не дивно. Маєток відкритий для відвідування.

– Говорять, що до маєтку повернувся його власник – Люк Вайс. Це теж не дивно?

Зупиняючись в ступорі біля дверей свого кабінету, я ледь не вихопила ціпка з правиці. А от ключ таки я впустила.

– Ти впевнена в цій інформації?

– Більше так, ніж ні.

І якого біса Люк там забув? Як він там опинився? Розвертаючись, я рушила до найближчого виходу. Мені треба це на власні очі побачити. Ерата поквапилась за мною. Хтось позаду гукнув мене, але у мене не було на це часу.

– Чиї були екіпажі?

– Важко сказати. Але на одному з них помітили твого Фелікса. Враховуючи, що інформацію дуже важко знайти, він має діяти з кимось, у кого достатньо грошей для купівлі чужого мовчання… То це не частина твого плану?

– Чому ти не сказала раніше?!

– Бо ти обрала Липу.

Тобто це я винна? Серйозно?

– Ерато, ти порушила один з наших ключових договорів! Ти мала розказати мені про це одразу, як тобі стало відомо! Це критична інформація!

– А ти думаєш чого я на діда накинулась? Я намагалась тебе переконати, але ж ні! Знову Ерата у всьому винна! Хоча ця інформація критична виключно для Єви.

Мені не хотілось витрачати сили на цю суперечку – однаково ми обидві лишимось при своєму. В останню мить вона відсмикнула мене від стаєнь та привернула увагу одного з урядовців, що доглядав за конями. Декілька милих слів з її вуст, солодка посмішка і маніпуляція пораненою героїнею зробили свою справу – він погодився повести карету для нас.

– І що тебе повʼязує із золотим хлопчиком Піксиса?

– Із ким?

– Фелікса так називають. А його дружину…

– Сталевою дівчинкою. Це я знаю… Занадто довга і неприємна історія. Тверезою я цього не розповідатиму.

Її обличчя миттю перекосилось, ніби я запропонувала їй по каналізаціях прогулятись.

– Я не планую ще раз знаходитись поруч з тобою, коли ти напʼєшся. Цього не буде.

Я не змогла стримати сміху, тут же хапаючись за свіжі шви на череві.

– Мені здавалось, ти підеш на все заради інформації.

– Простіше купити того Фелікса.

Така її упевненість у власному успіху змусила мене до істеричних смішків. Купити його? Це не звучить як щось можливе. Але… що тоді він задумав?

До Ланґрасу від центру столиці було геть недалеко. Раніше цю відстань я ненавиділа, але зараз вона стала мені в пригоді. З карети я ледь не вивалилась, та до дверей маєтку дісталась швидко. Поруч і справді було два достатньо розкішних екіпажі. Ігноруючи прислугу, я почала зазирати в кожну кімнату на своєму шляху. На першому поверсі їх не було. А тоді я почула кроки у себе над головою. Ковтаючи гострий біль в ногах, я швидко видерлась по сходинках. Так, інформатори Ерати не брехали.

Фелікс саме виходив з бібліотеки разом з якоюсь служницею. Перетинаючись поглядами із такими ненависними золотими очима, я відчула прилив крові до рук. Хотілось накинутись на нього і розірвати зубами на дрібні шматочки. Але я лише схопила його за щелепу правицею і прибила до стіни. Ціпок загубився. Служниця поруч тихо скрикнула, гублячись десь.

– Якого біса ти зробив?!

– Я все тобі поясню, гаразд?

Його погляд бігав по моєму обличчю, імітуючи переляк, покірність. Мило, але непереконливо. Я відірвала його від стіни лише для того, щоб знову з розмаху притиснути.

– Де Люк?! І кому ти продався?!

Він витягнув свою правицю вздовж стіни, показуючи на двері бібліотеки. З силою відкидаючи його вбік, я увійшла до колись улюбленої кімнати. Емі, Люк і якийсь чоловік в дорогому одязі. Чудова компанія!

– Єво…

– Не зараз. – Я навіть не зрозуміла кого урвала. – Ти, – я вказала на чоловіка пальцем, поволі шкутильгаючи вперед. Без ціпка було важко, але я занадто горда, щоб повертатись. – Хто такий?

Він підвівся, схиляючись в поклоні. О, то він вихований бовдур?

– Мене звати Фрідріх Брен…

Ні. Продати мене йому? Серйозно? Шавлій сам себе перевершив.

– Старший брат Даніки?

Будь ласка, скажи, що я помилилась.

– Молодший.

Та не так же помилилась!

– Круто.

Підходячи ближче, я прицільно, але все-таки обережно вдарила його у вилицю – бракувало лише трупу. Від удару я втратила рівновагу і ризикувала остаточно завалитись на підлогу, якби не стіна, що так зручно стояла праворуч від мене.

– А тепер вали звідси разом з тою ганчіркою! Щоб більше я вас не бачила у своєму житті!

Емі і Люк нарешті відійшли від здивування. Перша кинулась до мене, намагаючись допомогти з рівновагою, але я відмахнулась. Не думаю, що зараз вона зможе витримати мою вагу.

– Якого біса ти робиш?

Люк видавався цілком спокійним, спокійнішим за мене принаймні. Це певною мірою лякало. Згадувались усі сварки батьків. Мати завжди спокійно зносила навіть найгучніший батьків крик, найсильніші його удари. Вона завжди тримала голову високо здійнятою, як і Люк зараз.

– Ти не знаєш що це за людина.

– А ти знаєш?

Ось тут моє терпіння дало тріщину. Я б не накидалась на людину просто так!

– Він вірний людям, які вбили батька і розікрали усе наше майно! Ти думаєш тебе на чай просто запросили?!

Краєм ока я вловила рухи на вході до бібліотеки. Швидко підводячи голову я впізнала Ерату, що зайшла до кімнати одразу за Шавлієм. Тепер я відчувала себе загнаним звіром.

– Єво, сядь спокійно і послухай свого брата. Хоча б йому ти можеш повірити?

Вона підійшла до мене і силою відтягнула до дивану. З нею мені зараз не тягатись, тож довелось піддатись.

– Потримай, красуне, – вона вручила мого ціпка Емі. Я одразу ж простягнула руку до нього, Емі подалась вперед, щоб віддати, але Ерата зупинила: – Якщо не хочеш збирати чиїсь зуби та відмивати кров, не віддавай.

І Емі послухалась її. Її, а не мене. Ерата зайшла мені за спину і поклала руки на плечі, вичікуючи доки Шавлій допоможе підвестись Фрідріху. Та я ж не так сильно його вдарила…

– Що з Йорґеном? – поглядом я вчепилась в Люка, благаючи його спростувати мої найгірші думки.

– Усе гаразд, мабуть.

– Мабуть?

– А що з ним має статись?

Серйозно? Це не жарт зараз?

– Той Йорґен, з яким я знайома, кістками ліг, а тебе не віддав би.

– Але він віддав.

Святі стіни, якого біса сталось взагалі? Я багато чого можу прийняти, але не це. Тільки не це.

– Мене ти ще пожаліла, бачу.

Фрідріх нарешті підвівся з допомогою Шавлія. Мій удар спричинив крововилив в око і викликав тонку цівку крові з його носа. Достатньо легкі наслідки.

– Я завжди можу додати.

Ерата легенько натиснула на мою ліву лопатку, змушуючи мене вивертатись від болю.

– Ти маєш бути на моєму боці. Я плачу тобі за це.

– Я на твоїй стороні. Просто не даю зробити помилку.

Емі передала мою тростину Люку, а сама покинула бібліотеку з проханням до Брена почекати трохи. Я спробувала вихопити ціпка у Люка, що сидів у кріслі навпроти, але його рефлекси виявились кращими, ніж я очікувала.

– Я віддам, коли переконаюсь, що вона ні в кого не полетить.

Над собою я чула усміх Ерати.

– Якщо я і буду кидатись, то лише ножами. Це буде ефективніше.

– Черниця шукала тебе, – дещо раптово почав Шавлій. – А коли ти з’явилась разом із Марі я зрозумів, що допомога тобі необхідна.

От саме тому я не хотіла до нього звертатись. Хоча я і не була впевнена, що він аж настільки міцно за мене вхопиться. Зрештою, він – не Фокусник.

– І як в цьому плані з’явився твій новий друг?

– Мені потрібен був хтось зі статусом, впливом та грошима. І бажано лояльний. Пошукав трохи серед друзів Піксиса.

Гаразд, це ще не так погано. Але…

– Навіщо комусь рятувати занепалу шляхту? Ти зрадив мене?

Так підставлятись і заради чого? Навіть якщо вони знали про переворот, то не могли бути абсолютно певними в його успішності. Єва Вайс навіть віддячити не зможе, на відміну від Липи. Але яке Липі діло до якогось там Люка Вайса?

– Ти сама себе зрадила цим іменем.

Коли я сама ризикую власним життям, це не звучить так драматично, це звично. Але коли хтось робить це за мене… Хотілось його вдарити, сильно вдарити. Розкривати особистість Липи комусь третьому… Він не мав на це права.

– Це було не для тебе. І ти це знаєш.

Гостра посмішка на його вустах змусила мене посміхнутися так само у відповідь. Він зрозумів.

– Ви абсолютно випадково не колишні?

Питання Ерати змусило мене загарчати. Хоч десь мені пощастило.

– Поговоримо про нього пізніше.

– І що нового ти мені розкажеш?

Готова закластись, що я зможу розповісти про Фокусника утричі більше нового, ніж він.

– Багато чого, повір.

Не вірила. Фрідріх, що обережно відсторонився від допомоги Емі, забрав мою увагу на себе.

– Я пам’ятаю вас з балу Рейсів, на якому Род шукав собі нову дружину. Ви здались мені дорослою жінкою… Тоді я думав, що лише дорослі вміють так майстерно грати на піаніно, так добре схиляються в реверансах, танцюють і тримають себе на публіці. Я дуже здивувався, коли почув, що вам було лише одинадцять.

Погляди Шавлія та Емі здавались гострими лезами, під які я радо поклала б свою голову зараз. Це занадто болісні спогади.

– Я любив свою сестру, я також святкував її заручини з Родом, але… Я водночас сумував і через вашу поразку. Та червона пишна сукня, білі мереживні рукавички… Ви з усіх сил намагались йому сподобатись, я це пам’ятаю. Мені не було діла до Липи, але я мав і маю прихильність до Єви Вайс.

Він закоханий у мене з тих часів чи просто дурень? Хоча… Він дурень в обидвох варіантах.

– Навіть дуже сильна прихильність згасне за вісімнадцять років.

– Тоді вважайте це вдячністю за повалення Рода Рейса. Повторюсь, я любив свою сестру, а те як він її збезчестив… – він міцніше стис пропорційну квадратну щелепу з охайними світлими бакенбардами. Біль перетворився на сльози в його очах. – З власних джерел мені було відомо де саме шукатимуть Люка, поки хтось не змінив ці дані. Цим і скористався Фелікс.

Я подивилась вгору на Ерату, щоб зустрітись з її спраглим поглядом.

– Що за власні джерела?

– Максимум три дні і я їх знайду.

– А якщо доплачу?

Посмішка миттю зʼявилась на її обличчі, підтверджуючи правильність моїх слів.

– Максимум вісім годин, якщо добре заплатиш.

– Вперед.

Але нашому плану не судилось збутись. На жаль.

– Вона мертва. Людина, яка довірила мені цю інформацію, мертва.

– Як шкода, – Ерата навіть не намагалась удати справжнє співчуття. В її голосі чутно було лише озлоблений сарказм, що не дивно: у неї щойно забрали іграшку.

– Її убили в Мітрасі незадовго до повстання.

Та не може мені так щастити. Але з іншої сторони… як ще пояснити наявність такої точної інформації щодо Люка?

– Застрелили? Вона була з Поліції?

– Так.

– В голову стріляли?

І знову ствердна відповідь. Я відчувала на своїй маківці нищівний погляд Ерати, але відповісти не могла. А Шавлій про це знає? Він знає в яку гру ввʼязався?

– Мені треба поговорити з Феліксом наодинці.

– Не після…

Не встигла Ерата рота відкрити для заперечень, як Шавлій її урвав:

– Не треба. Якщо вона хоче забити мене до смерті, то нехай. Я заслужив на це.

Я навіть посміхнулась на такі слова. Може, він просто самогубця? Спеціально робить усе, щоб я вбила його?

– У тебе всі друзі такі довбнуті?

– Звісно. Включно з тобою.

Ерата проігнорувала мій чудовий жарт, натомість простягнула переді мною руку. Розуміючи натяк, я швидко почала знімати з себе зброю і поквапилася перекласти її в цю руку. Наостанок я вихопила в Люка свій ціпок, на що він попереджувально хмикнув. Це було збіса мило… Тоді ми з Шавлієм лишились сам на сам в бібліотеці. Самим лише існуванням зі мною в одній кімнаті він уже тиснув на мене.

– Чому ти це зробив?

– Я вже казав, тобі потрібна була допомога.

Ці його слова повернули гострий усміх на мої губи.

– Ще вчора ти бачив як мене затягли в провулок, чув мої крики, але пройшов повз. Тоді мені теж потрібна була допомога, але допоміг не ти.

– Ще вчора ти була малим дівчиськом і ніколи б не наважилась підняти на мене руку. Не віриш, що люди міняються?

Не вірю. Не цього разу.

– У всьому має бути свій зиск – ти завжди добре це знав. Тобі не було зиску рятувати мене тоді і ти пройшов повз. Який твій зиск зараз? За що ти мені допоміг? За те, що я не допомогла тобі за усі ці роки? За те, що забула про твоє існування як про страшний сон? За те, що уникала тебе, але в зручний для себе момент спихнула на тебе Марі?

Ну має ж бути щось, що штовхнуло його на це! Сам би він не наважився!

– Єво, я сумую за тобою, просто сумую. Мені не потрібна причина, щоб допомагати тобі. Більше ні. До того ж… ти мала і маєш повне право так поводитись зі мною. Буде тупо ображатись на тебе за це.

Занадто сильно він нагадував Фокусника зараз… Прокручуючи між пальцями ціпка, я намагалась наважитись вимовити наступні слова.

– Мені не хочеться довіряти людині, чия інформаторка охороняла двері, за якими катували…

– Кого?

Але я не квапилась відповідати на питання Шавлія. Вимовити хоч щось схоже на його ім’я під цим поглядом просто неможливо. Він підійшов ближче, схилився переді мною на коліна, узяв мої руки у свої, а я не могла наважитися поворухнутись.

– Це була Марі?

– Ні.

А він же навіть не знає про її смерть… Ні, але вона теж померла… Я не могла йому збрехати, але і правду сказати теж не могла. Рано чи пізно він однаково перелічить усі імена, навіть тих, хто давно помер…

– Це хтось з наших?

Я відчувала, як мій контроль ламається. Ще трохи і я не дам собі ради.

– Припини це.

– Із наших, так?

Ще зовсім трохи…

– Чому ти постійно не можеш змиритись з реальністю?! Чому щоразу тобі треба більше, краще?! Щоразу ти намагаєшся зламати головою стінку, ніби це обов’язково! Подорослішай і навчись уже плисти за течією! Прийми нарешті той факт, що розбиту вазу не можна склеїти!

Я зрозуміла, що зірвалась на крик лише коли відчувала пирхоту в горлі на закінчення свого монологу. Ну от, я знову просила його і знову він не послухався…

– Проти течії зараз ідеш ти…

Я висмикнула свої руки з його і швидко підвелась, починаючи ходити по колу. Або я зараз кожну кістку йому зламаю, або кров’ю стечу.

– Завжди, завжди я намагалась бути слухняною! В цьому будинку, в цих стінах я робила усе, що мені накажуть. У мене ніколи не було вибору! Не було, чуєш?! Коли мене викинули звідси… я прийняла це! Я не поверталась, не прохала, а прийняла! Я прийняла те, що я помру з голоду на вулиці, потім прийняла, що мене покинуть зґвалтованою. Я хоч раз не корилась тобі? Усім вам? Я виконувала кожен твій наказ, ніколи б не заперечила! І це б тривало далі, якби і ти прийняв його смерть. Я змирилась, але не ти. Тобі треба було щось із цим зробити! Ніби усі ті убивства повернули його! – Леві мав рацію. Але це усвідомлення швидко загубилась в потоці агресії. – Знаєш якою самотньою я почувалась тоді?.. І все одно я дотрималась твого плану, вступила до кадетки, бо мені не було куди більше йти! Бо ми домовлялись! Я тренувалась утричі більше від інших, бо мала! Я мала піти до Поліції, мала нарешті почати жити в безпеці, без голоду! І знаєш що? – я зупинилась лише на мить, щоб заглянути йому в очі, але зустріла лише два озера покори. – Мене спробували убити! Душили, блядь, подушкою уві сні! Але і тут я змирилась, не рухалась, не відбивалась! Знаєш чим я займалась в Поліції перш ніж стати Липою? Шукала котів усяких багатіїв. І я робила це мовчки, знову виконувала кожен наказ. Коли мені прийшло запрошення на роль Липи, я погодилась без жодних роздумів – течія просто несла мене далі і чому я маю чинити спротив? Усі мої досягнення це не про ламання системи – це про покору. Я завжди робила те, що просять, що маю робити, але не ти! Тобі ж треба кидати виклик реальності!.. Знаєш що? Якби я була на твоєму місці, я б ніколи не втекла з дому! Я мала б м’яке ліжко, теплу їжу і не проміняла б це ні на що! Можливо, я стала б найгіршою людиною у світі, але мені було тричі похуй на це! І я так, блядь, ненавиджу тебе за це!

І знову я зупинилась навпроти, очікуючи будь-чого. Нехай вдарить, нехай скаже, що я не маю рації, нехай покине тут і зараз! Уже байдуже!

– Течія зводить тебе зі мною вже не вперше.

Будь-що, але не це.

– Та іди нахуй, будь ласка!

І знову я відійшла в інший кут від нього, відвертаючись. Якийсь час ми мовчали, стоячи у різних кінцях бібліотеки. Я намагалась ковтнути свої сльози маленької ображеної дівчинки і це навіть виходило.

– Я бачився із Фокусником після амністії. Навіть Рошель не знає…

Сенс цих слів не одразу дійшов до мене. Складаючи усе до купи, я одразу обернулася та підійшла ближче.

– Бачився? Як?.. Яким він був? Чому… чому він пішов? Не мовчи! – я вчепилася в комір його сорочки струшуючи. Тростина знову зі стуком впала на підлогу, гублячись десь. – Скажи мені! Скажи хоч щось!

Його покору я топила у своєму відчаї. Блиск миттю вимився і з його очей, і з його волосся.

– Ми зустрілись випадково, але він не хотів цієї зустрічі. Він взагалі не хотів бачитись з нами… Хочеш знати навіщо я усе це зробив? Він просив мене подбати про тебе. Він бачив тебе. В Трості, на вступі в кадетку він бачив тебе. І на виставах Марі теж… Він знав, що ти подбаєш про неї, але… Нема кому дбати про тебе. Тож він попросив мене про це.

Мої руки опустилися. Я похитнулася ніби від кулі, але не впала завдяки його рукам, що міцно тримали мене за плечі. Я дивилась прямо на нього, але нічого не бачила. Він ніби щось ще казав, але я не чула. У скронях гупало серце, пальці знову втискались в його плечі, а ноги підкошувались. Хотілось кудись себе діти, але я не знала куди. Це “кудись” точно не в цьому світі.

– Стільки років… він був поруч… Мені почало здаватись, що я придумала собі усе це, але…

– Але він любив тебе. Завжди любив.

Ні… Ні… Будь ласка. Я хочу прокинутись, мені треба прокинутись. Це просто сон. Це просто…

– Тоді… Він просив нікому не розповідати, що ми бачились. Але зараз… Можливо, ти зможеш його знайти і…

Це просто сон, страшний сон.

– Він мертвий.

Але я не прокидалась. Якби це справді був сон, я мала б уже прокинутись. Я завжди прокидаюсь після найгіршого. Що може бути гірше?

– Це усе… Це я убила його, я…

Я б і не помітила власних сліз, якби не його теплі пальці, що їх знімали з моїх щік. То от чому я не бачила його перед собою…

– Ти впевнена?

– Гадаєш, я б не упізнала його?

– Він уже помирав один раз.

Мої вуста сіпнулись в гримасі. Якби… Якби тільки я не бачила тіла… Краще було б жити в марній надії, ніж без неї взагалі.

– Я запізнилася лише на декілька годин. Пульсу не було, але тіло було ледь теплим… Бренова інформаторка… Тоді я її і вбила. Фокусник допоміг мені, він перевозив Єву і Люка Вайсів… Я не подумала про його безпеку, його катували через мене… Я в усьому винна…

Мені хотілось, щоб він звинуватив мене, щоб вдарив, щоб зненавидів до кінця життя. Так хотілось!

– Тільки не ти.

– Хтось повинен бути винним… Відсутність винних означатиме, що цей світ не просто надто жорстокий… його ще й кращим зробити не можна. Винний повинен бути покараний… повинен понести спокуту… Як ти покараєш і змусиш нести спокуту світ? А я… Я маю…

– Єво, послухай мене, – він узяв моє обличчя у свої руки, змушуючи дивитись лише на нього, – Фокусник… він жив від дози до дози.

Я не змогла стримати істеричного сміху. Він вирішив познущатись із мене таким чином? Це працює. Але я хотіла трохи не такого болю.

– Не бреши мені.

Я спробувала вибитись з його рук, бо відчувала, що ось-ось остаточно розпадусь на друзки. Але він лише міцніше мене вхопив, не відпускаючи.

– Він був наркоманом. Ти краще за мене знаєш, що залежність це назавжди. Можливо, він був в ремісії, мав тимчасову стабільність в житті… А знаєш чому тимчасову? Марі знає, що ти бачилась із ним? Ти повинна була їй розповісти, хіба що він сам попросив тебе цього не робити… Можливо, така смерть була кращим варіантом для нього, ти цього ніколи не дізнаєшся. Може, саме тоді, коли ви зустрілись, він збирався купити нову дозу. Але завдяки тобі його смерть набула хоч якогось сенсу. Він помер не від передозу в якійсь канаві, а помер за тебе… Завжди є гірші варіанти, Єво. Для нього ти – найкращий варіант.

Я більше не опиралась йому. Дозволила себе обійняти, дозволила слухати мої ридання, дозволила втішати. Дозволила зірвати маску з мого лівого плеча, яку привʼязала Ерата щойно я спустилась з помосту. Дозволила йому врятувати мене.