Найкраще лікування від хвороби – кохання

Високі гори наповнила тиша, спокій і умиротворення, адже на землі ГуСу прийшла зима.

Пагорби й кургани вкриті товстим, м’яким шаром снігу, а річки замерзли, створюючи заворожуючу картину, і тільки водоспад, що спадає, ніби порушуючи природний баланс, бурхливо шумів десь на околицях місцевості.

Промінчики сонця, що пробивається через щільну похмуру хмару, грайливо поблискували на льодовиках, створюючи й відбиваючи безліч різних за кольором і формою яскравих спалахів, що утворювали на снігу, що лежав поблизу, барвисті феєрверки.

У глибині лісу, на невеликій висоті підніжжя гори, розмістився Орден заклинателів, а недалеко від нього осторонь стояв самотній скромний будинок, поблизу якого була величезна галявина, на якій різношерсті кролики жваво стрибали.

У тому цинші жила подружня пара Великого Ордену, далеко від чужих очей.

В одній із кімнат приміщення пролунав глибокий, надривний, але водночас хрипкий кашель, який зміг навіть налякати вухатих мешканців Хмарних Глибин.

У спальній кімнаті невідривно від своїх досліджень сидів один із подружжя, закутавшись у похідну теплу ковдру.

На все ще юному обличчі проступав гарячковий піт, а руки, що виводили нерівні символи, легко тремтіли від охопленого слабкістю тіла ознобом.

Похмуро зсунувши до перенісся чорні брови і вперто стиснувши в тонку лінію повненькі губи, заклинатель невблаганно виводив різні ієрогліфи, перетворюючи їх то на різні заклинання, то на якусь подобу на талісмани. І лише надвечір шатен втомлено відсторонився від сувоїв, відкидаючи голову, яка гуділа, на бильце стільця, заплющуючи очі, що палали від високої температури.

Кімнатою знову рознісся глибокий, хрипкий кашель, а слідом за ним послідувало дзвінке чхання, що на кілька секунд злегка оглушило Темного Заклинателя.

– Боже… – хрипким голосом стогнав Вей Усянь, мутним поглядом обводячи порожнє приміщення.

“Усе ж захворів” – подумки підбив той підсумок, важко підводячись на здавалося б ватяні ноги, повільно ступаючи в напрямку до незаправленого ложа.

“Так погано… Нічого… Перетерплю… Не хочу тут обтяжувати когось…”

Наблизившись до ліжка, Вей Ін із тихим стогоном опустився на нього, закутуючи себе відразу в кілька ковдр.

– Де ж ти, Лань Чжань?! – знову тихо стогне шатен, утикаючись носом у купу шерсті.

Це було так банально, немов у якійсь старій драмі. Але ж навіть і дня не минуло від відходу чоловіка у справах Ордена, як Вей Ін вже до нестями нудьгував за своїм зовні байдужим чоловіком, який любив тільки його одного.

“Ще два дні… Залишилося тільки два гулевих дні, і я знову зможу притулитися до нього і вдихати в себе його аромат”, – подумав темний заклинатель, водночас заспокоюючись і підбадьорюючись.

Шатен із гіркотою на губах зізнався своїй світобудові, що був сповнений коханням – тільки ніхто його саме зараз і не потребував.

Запевняв сам себе, що йому вже бачитися, як знаходить він розраду на самоті, але з кожним прожитим днем у віддалі від коханого, що зникнув десь у землях Ордену Не, Вей Усянь начебто набуває вигляду дедалі більш закінченого бідолахи.

На знак виправдання своїх почуттів сіроокий тільки й зміг, що бездумно шепотіти в нікуди:

“Я не планував закохуватися, зовсім не хотів, але… ти посміхнувся, і, чорт забирай, я вляпався…”

Глибокий морок ночі став поступово підкрадатися в сіру, простору кімнату, привівши за собою почуття туги і всепоглинаючого смутку.

На глибокій самоті з почуттям покинутості, лежачи на ліжку, він плакав – не від того, що був самотній, а від того, що не міг бути з однією єдиною людиною, яка приносила в його безликий світ невелику гаму почуттів, емоцій і кольорів!

Людиною, яка так гордо з піднятою головою увійшла в його маленький світ.

Людиною, яку досі було боляче бачити, згадувати чи просто сваритися.

Просту, таку кохану серцю людину, яку так і не хотілося відпускати від себе.

Але ж завтра Новий Рік!

А він один, хоч у його оточенні було багато тих, з ким він міг провести час, але Вей Ін хотів саме його Лань Джаня.

“Я просто хочу, щоб ти зігрів мене своїм теплом, адже тільки з тобою я починаю жити, а не плести жалюгідну подобу на існування”.

А тихі, прохолодні сльози все частіше й частіше окреслювали ореол гострого, мармурового обличчя, хилячи їхнього володаря в тривожний сон.

Тріпотливі вологі вії плавно закриваються, а з грудей, що хриплять, виривається стомлений стогін, зломлений і такий надривний.

Хвороба дедалі прогресувала, тягнучи у свої обійми чоловіка, який не чинив опору, занурюючи в таку знайому, приємно прохолодну темряву.

– Негідник! – пролунав гучний розлючений крик, виводячи дитину з страху перед такою страшною істотою, як собака.

– Я тобі всі ноги переломаю, і не подивлюся, що безпритульний!

Шестирічна дитина тут же сіпнулася, притискаючи все ще теплий поцуплений буханець хліба до тендітних грудей, несла свої маленькі ніжки в бік давно занедбаної частини села, чуючи у свій бік гучні, гнівні крики, після яких почулась негайна команда:

– Фас!!!

І одразу ж за малюком кинулася зграя з трьох собак, з оглушливим гавкотом погнавшись у погоню за голодуючим злодієм.

Зачаївшись у, здавалося б, затишному місці, дитина з тремтячими руками піднесла кірку хліба до пересохлих губ, з жадібністю відкушуючи, ніби знатний шматок м’яса, від задоволення заплющуючи очі.

Квапливо пережовуючи, дитина боязко озиралась на всі боки, але не виявляючи нікого стороннього, вона знову відкушує шматок, але вже не так швидко пережовуючи.

І варто було маленькому Іну розслабитися до кінця, як у провулок, де він сховався, вбігає собака, і, виявляючи беззахисного нікчемного, нікчемного хлопчика, утробно гнівно гаркає, повільно наближається до хлопчика, який застиг від жаху, заганяючи жертву в більший кут, змушуючи втиснутися в стіну від паніки, що переповнювала всю його сутність.

– Геть! – З боку десь на початку провулка почувся тихий, але прохолодний, наказовий юнацький тон, змушуючи силою свого духу в страху підібгати хвіст тварину.

У темну вуличку гордою ходою увійшов чорнявий хлопчик у білому вбранні, упокорюючи собаку, що все ще не втік, чіпким, холодним поглядом.

Заскуливши пес кинувся геть, назовсім забувши про першу дитину.

Задоволено кивнув сам собі, маленький пан перевів пильний погляд на перемазаного в невідомо в чомусь хлопця, відзначаючи про себе надмірну худорлявість, а в гарних похмурих очах, що ховаються десь на дні, – страх і голод.

Хлопчик у білому постарався м’яко посміхнутися, отримуючи у відповідь широку яскраву, переповнену дитячою наївністю посмішку.

А в колишній тиші несподівано для нього, сирота тихо вимовив.

– Ін, вдячний брату в білому! – Весело прощебетав шатен, тікаючи геть від застиглого на секунду від такої раптової подяки – Лань Джаня.

– Ін… – тихо вимовляє маленький пан, повторюючи для себе чуже ім’я, запам’ятовуючи, будучи впевненим, що надалі в майбутньому він знову зустріне цього шебутнього Іна. Другу після його брата людину, яка з такою безкорисливою теплотою поставилася до нього.

– Ін… Видих!

– Вей Ін! – переповнений тривогою і переляком голос, витягує Темного Заклинателя з тривалого, напрочуд теплого сну.

– Лань… Джань… – Переривчастим, надламаним голосом вимовляє шатен, розплющуючи важкі повіки після такого тривалого сну, який нарешті змусив пригадати те, чого, здавалося, він не мав би забувати ніколи, миттєво натрапляючи поглядом на чоловіка, який нависає над ним, з переляканим золотистим поглядом.

– Чоловік мій…

– Вей Ін… – докірливо хитаючи головою, вже тихіше вимовляє Другий Нефрит, лагідно торкаючись запаленого від тривалої температури чола. – Ти мене налякав…

Примруживши від надлишку радісних почуттів, що переповнювали в цю саму мить, очі, Вусянь тепло посміхнувся, піднімаючи ослаблу руку і торкаючись мармурового лику його ГеГе, плавно окреслюючи подушечками пальців лінію вигину підборіддя, ніби по новому вивчаючи, невагомо проводячи кінчиками пальців дуги очей, переніссям, завершуючи своє імпровізоване ковзання чужим тілом на тонких, але ніжних, немов пелюстки троянд, губах.

– Ге… ГеГе, – солодко стогне той, облизуючи кінчиком верткого язика пересохлі губи, усвідомлено спокушаючи.

– Вей Ін! – уже суворіше вимовляє Ван Цзі, відсторонюючись, щоб узяти вже принесену Юанем мікстуру, і вливаючи в рот коханого. – Спати!

– А як же кожен день?! – з ехидством у голосі цікавиться той, грайливо виблискуючи сірим топазом.

Спалахнув, немов буряк, брюнет коротко поцілував чоловіка в губи, ледь доторкаючись, тут же відсторонюючись.

– Решта…Завтра!

– Завтра так завтра, – задоволено тягне пустун, глузливо прикриваючи очі, відчуваючи, як його дбайливо загортають у четверту ковдру, утворюючи з неї а-ля капусту.

“Як же добре! … Ніколи більше не покидай мене, Лань Джань! “.

Крізь дрімоту, що охоплює його свідомість, подумав той, лагідно посміхаючись, дивлячись тільки на нього золотистому погляду.

Занурюючись повністю в нове сновидіння, він тільки й зміг почути на задвірках сну, тиху фразу:

– Більше не покидай мене… Вей Ін…

Снігова завірюха перестала кружляти за вікном, адже людина, на якій тримається весь світ, була поруч.

І знову в Вей Іне світаком зійшло почуття щасливого затишку, а сонце знову повернулося з-за обрію, освітлюючи собою все, змушуючи холодні льодовики танути. Тепер увесь Світ привітав настання довгоочікуваної Весни.