Найгірший (?) день Чу Ваньніна

– Трясця! 

День в Гоґвортсі точно міг би бути спокійнішим, якби від кімнати гуртожитку грифіндора зараз би не зчинявся галас від конкретної групки людей, що вже починав дратувати всіх оточуючих. 

– Ну подумай ще раз де він міг сховатись, не міг ж просто провалитись під землю, – Сюе Мен вже не витримував Мо Жаневі страждання щодо пропажі його кота і був готовий віддати всі скарби світу лиш би знайти цього негідника та не обходити всю територію школи вже вп’яте. 

Мо Жань стурбовано ходив по кімнаті з місця на місце, ніби викреслючи лінію в кімнаті. Його таким справді було важко побачити зазвичай, але коли таке врешт ставалось – непереливки було всім. 

– Я обшукав вже кожну щілину цієї проклятої школи але й досі не помітив жодних слідів, може з ним щось сталось, може його вбили, або викрали 

– Ага, викрав Дзян Сі для своїх дослідів, в таке я повірити можу. Я давно не довіряв тій паскуді, мені досі шкода Ши Мея, що він куратор його факультету. До речі, Ши Мею, що скажеш?   

Ши Мей, що досі стояв, опершись на підвіконня, та лише безмовно споглядав за своїми приятелями, нарешті подав свій голос: 

– Мені здається, тобі не варто так хвилюватись, А-Жаню. Коти доволі волелюбні, він може просто гуляти де-інде і пізніше повернутись. Але якщо ти хочеш продовжити пошуки я, звичайно, допоможу тобі, – Сюе Мен, почувши останню фразу, злякався, що доведеться знову робити черговий обхід, і зовсім не в захваті від такої перспективи вирішив перевести тему в інше русло: 

– Та годі вже з твоїм котом, ти краще зверни увагу на навчання. До нас сьогодні має прибути новий вчитель захисту темних мистецтв, кажуть, що він один з найкращих професіоналів в цій сфері. В його молоді роки він вже зміг подолати десятки істот різної категорії та рівнів. Тому я тобі рекомендую краще справити на нього гарне враження, бо такий майстер явно може навчити багато цікавого, – Сюе Мен завжди був відмінником та тим самим хорошим учнем, якого ставили в приклад, тому зовсім не дивно, що і зараз, коли він думав про перспективу навчання у хорошого вчителя, то весь аж сяяв від радощів.  

– Сподіваюсь, що в це “багато цікавого” входять речі, які допомогли б Мен-Мену нарешті зірвати його квіточку, – відповів Мо Жань, нарешті зупинившись стирати підлогу своїм ходінням та дещо посміюючись з свого двоюрідного брата. Він ніколи не міг зрозуміти цю тягу Сюе Мена до “правильності” і вважав, що це лише даремна трата часу і сил, тому і не сприймав всі його слова щодо цього. 

– Дідька лисого, то я на твою думку якась лярва? Зараз отримаєш на горіхи, волоцюго, то я тобі і покажу хто тут зірве квіточку, – Сюе Мен, вже тримаючи напоготові кулаки, хотів виконати сказане, але Ши Мей зміг вчасно підійти, щоб відвернути такі наміри.  

– Я думаю, що вам варто вспокоїтись, зараз вчиняти бійню ні до чого. Краще ходімо на обід, сьогодні якраз печена курка в гострому соусі, – Сюе Мен, почувши про страву, одразу забув через що взагалі роздратувався та швидко погодився на пропозицію, однак Мо Жань не поспішав йти з ними. 

– Я все-таки залишусь, піду пошукаю ще в якихось місцях, а ви йдіть. 

Хлопці кивнули, та врешті все ж таки пішли з кімнати, Мо Жань же, підійшовши до вікна, став розглядати пейзаж, що був ззовні, та раптом згадав ще одне місце, яке доти не перевіряв. Він мав піти до Забороненого лісу. 

*** 

В той же час 

В похмурому лісі, проміння сонця якого затуляли високі дерева, виділялась біла фігура молодого чоловіка. Його вираз обличчя віддзеркалював стриману прохолоду крізь дещо крижаний погляд та підтиснуті уста, а стан повідомляв про деяку втому з далекої мандрівки. Але його впевнені кроки і стійка осанка давали зрозуміти, що ця постать залишалась стриманою та дужою в будь-яких умовах, ніби відображаючи в собі образ стійкої гори, що не зрушить й попри безліч стихій. 

Ім’я цього пана було Чу Ваньнін, для декого воно асоціювалось зі страхом, для інших з порятунком, для ще одних і зовсім з ненавистю. Але врешті в народі люди надали цьому чоловікові статус Великого мага, за всі заслуги перед магічним світом.  

Як же ж сам Чу Ваньнін ставився до такого звання? Не сказати, що воно його сильно хвилювало чи давало можливість похизуватись перед колегами, скоріше давало зрозуміти, що він чинить правильно та накладало деяку відповідальність за свою подальшу репутацію та дії.   

Врешті, вирішивши облишити на якийсь час магічний світ, ці статуси не коштували нічого, хіба що придбання нового: “високоповажний вчитель”. В якийсь момент він зрозумів, що той світ йому остогид, і він радше передавав би свої набуті знання новим поколінням ніж продовжував варитись в цьому котлі інтриг та лицемірства, тому і отримавши запрошення від директора Гоґвортсу, недовго думаючи, погодився та зараз був вже на шляху до своєї нової професії.  

Саму ж дорогу яку він обрав для цього шляху, як він побачив, явно вибрав невдало. Вже який раз йому траплялись демонічні істоти, з якими не те що було дуже важко розібратись, але скоріше це вже набридало. Крім того всюди хащі та височезні дерева, які ніби підпирають небо своїми стовбурами, створюють відчуття немов зовнішнього світу і зовсім не існує.  

Чим далі вела дорога, тим ліс ставав мрячніше, та де-не-де почала виднітись павутина. Невдовзі почувся запах специфічної речовини, здається якоїсь слабкої отрути. 

“Погані справи”, – Чу Ваньнін не дарма був майстером свого діла, тому міг точно розпізнавати ознаки тих чи інших істот. Зазвичай в непроглядній місцині як ця можна було натрапити тільки на одну тварюку: акромантула. Чу Ваньнін зрозумів, що треба якнайскоріше вибиратись, тому що істота ця із не тих простих, що траплялись раніше, а затрачати занадто багато енергії та сил не було бажання.  

Обережними кроками він спробував відступити до стежки, якою йшов доти, але сьогодні вдача, на його жаль, вирішила відвернутись. В мить він відчув як його широкий білий рукав зачепився за липку павутину, яку він в мряці не зміг прогледіти, що означало тільки одне: 

“Тепер відступу немає”  

Чу Ваньнін взяв свою паличку, та став в стійку позу, чекаючи на противника. В момент, стало чути кроки здоровенних лап та завиднілась тінь величезного павука, що зблизька авжеж справляло неабияке враження та, можливо, викликало б інфаркт для арахнофобів. Чу Ваньнін читав про акромантулів, але ніколи не мав змоги побачити їх вживу, тому зараз, нарешті зустрівшись з такою тварюкою віч на віч, зіниці дещо звузилися, а рука, що тримала паличку трохи похитнулась. 

Врешті, швидко опанувавши себе, він став діяти: 

– Заклятус! – перше закляття відбилось луною та влучило прямо в ціль. Лапи акромантула почали підкошуватись та сам павук вже не виглядав таким впевненим як раніше.  

Чу Ваньнін зрозумів, що стоїть на правильному шляху, тому вирішив продовжувати в тому ж русі, щоб скоро повністю знесилити істоту. Однак як тільки прийнявся застосувати те саме закляття знову, в око раптом кинувся ледь помітний миттєвий блиск фіолетового відтінку, та після цього він відчув неймовірну слабкість, ніби всі його сили хтось висмоктав. Він впав на коліна та був навіть не в змозі підняти свою паличку, ніби в один момент все його тіло відмовилось від нього. Чоловік усвідомив, що як тільки павук відновить сили, то стане дуже легкою наживкою для нього.  

“Якщо це не спрацює, то можна прощатись з життям” 

Особливість Чу Ваньніна полягала в тому, що насправді він був не звичайною людиною, він мав здібність анімага. Але користувався нею не так і часто, лише в критичних ситуаціях, тому мало хто про це і відає. Зараз це була його єдина надія на порятунок.  

В мить, замість людини з’явився малий білосніжний кіт. Можливо і причина того, що він рідко користувався цим, саме тому, що його дратувало те ставлення людей до котів, і постійні висловлювання в дусі: “який миленький!”. Він спробував поворухнитись, і зрозумів, що й справді в цій формі знесилення зійшло нанівець.  

В наступний момент він вже драпонув, що є сили з того ліжбища, та просто біг в невідомому напрямку. Раптом він почув голос людини, що ніби кликала когось, тому вирішив рухатись в тому напрямку, щоб остаточно знайти вихід. Тільки Чу Ваньнін наблизився до, як виявилось, парубка, той одразу підбіг та зрадів: 

 – Ну нарешті знайшовся! Ти не уявляєш наскільки я хвилювався, в наступний раз тільки в кімнаті і будеш сидіти за такі витівки, – юнак взяв Чу Ваньніна на руки і почав пестити його. З вигляду йому було не менше 17, принаймні зростом хлопець точно вдався. Саме обличчя зберігало дещо дитячі штрихи, але також вже помітно проглядаються чоловічі риси. В цілому парубок був доволі вродливим, і можна сказати, що коли він подорослішає то буде й справді неймовірно привабливим.   

Тим не менш, у Чу Ваньніна з’явилась нова проблема. Як він зрозумів, його переплутали з домашнім котом, але як йому зараз краще вчинити? Перетвориться на людину? Схоже на те, що підібрав його саме учень, і якщо він і справді зараз перетвориться то хіба не буде почувати себе сконфужено перед ним надалі? А також, якщо це ще й пошириться школою, то перше враження та репутацію можна вважать втраченими, ще й асоціацію з “милим котиком” на подальше життя. Ні, розкриватись зараз точно не можна. Він вирішив дочекатись поки той випустить його з рук, тоді Чу Ваньнін зміг би втекти та перетвориться назад без будь-яких ризиків для себе. 

Вони вже були в приміщенні школи, і Чу Ваньнін авжеж не так собі уявляв свою першу появу. Всюди можна було побачити метушливих учнів, хтось поспішав віддати професору свою роботу, хтось в компанії жартував, хтось вчиняв витівки з закляттями, а хтось просто неспішно прогулювався по коридору. Можна сказати одне: життя тут вирує, як і завжди.  

 – Мо Жаню! – раптом якийсь блондин, що сидів на підвіконні в оточенні дівчат, покликав, як зрозумів Чу Ваньнін, хлопця, що ніс його на руках. Мо Жань же попрямував до свого знайомого, – то це і є той твій блохастик? Миленький, і шерсть майже така білосніжна як і моє волосся, чи не так? 

– Прекрасний Мей Ханьсюе вже почав і з котами конкурувати за звання “міс Гоґвортс” чи як? – кепкуючи відповів Мо Жань. 

– Щоб ти знав у випадку з анімагами це не так і безглуздо*. Дай-но я його потримаю, – попросив Мей Ханьсюе та протягнув руки до Чу Ваньніна. Останньому це явно не подобалось і сидіти ще в чиїхось руках йому не хотілось, тому він просто почав шипіти та випустив кігті для самооборони. Мей Ханьсюе побачивши такий спротив полишив свої наміри та лише похихотів з цього, – о, так він же вилитий Сюе Мен! Такий же миленький, але трохи що одразу кидається в атаку.  

* прим.автор. – Мей Ханьсюе не розкрив таємницю Чу Ваньніна, просто анімаги трапляються не так вже й рідко, тому він сказав це без задньої думки  

– До речі, ти не бачив його та Ши Мея?  

– Востаннє зустрічав їх у великій залі, але потім Ши Мей кудись поспішив по справах. Найімовірніше, що Сюе Мен вже не там, але можеш піти перевірити, – тоді Мо Жань вирішив, що краще піти одразу до кімнати гуртожитку.  

Прийшовши до місця призначення, Мо Жань нарешті випустив Чу Ваньніна з рук, через що останній нарешті міг видихнути. Сама кімната була доволі великою, але скоріш через те, що в ній жило одразу кілька студентів. Із кольорів панували червоний та золотистий, що дало Чу Ваньніну розуміння: він потрапив в руки грифіндорця. На ліжку Мо Жаня постіль була акуратно застелена, та загалом на його місці було доволі чисто та затишно, що було справжньою рідкістю серед хлопців його віку. Та що там казати, навіть для самого Чу Ваньніна таке було рідкістю, адже його справедливо можна було б назвати “побутовим інвалідом”. Ось так і буває, що людина може бути хоч напів богом, але і досі не вміти робити такі банальні речі.  

– Я піду по деяких справах, а ти не втікай цього разу, – тільки й сказав Мо Жань, як одразу помчався де-інде. Чу Ваньніну навіть стало совісно за те, що прирече його на нові страждання, але залишитись він точно не може, тому вирішив таємно допомогти цьому хлопцю після.  

Чу Ваньнін обережно вийшов з кімнати та подумав, що якщо новий вчитель виявиться раптово всередині школи, ба більше біля кімнат гуртожитку одного з факультетів, це буде викликати чимало запитань. Але з іншої сторони, якщо його хтось помітить є ймовірність, що його просто впіймають і тоді всі сили марні. Тому він вирішив переміститись до якогось закутку, а потім використати закляття невидимості, щоб залишитись непоміченим.  

Переконавшись, що поблизу немає жодної душі, він спробував відновити людську форму, але раптом щось пішло не по плану. 

“Та як же це можливо, я завжди перетворювався без проблем, невже це моє тіло настільки ослабло, що я тепер не можу до нього повернутись?!” 

Чу Ваньнін так і залишався в котячому образі, ніби щось блокувало до перетворення на справжню форму. Це вже починало тривожити, адже як він в такому випадку мав вчинити? Якщо він довго не з’являтиметься, то його почнуть розшукувать, та підуть слухи щодо його зникнення. А також найголовніше питання чи зможе він взагалі повернутись до свого тіла? Бо перспектива все подальше життя провести мішком з шерсті його не сильно втішала.  

Тоді він почав заспокоюватись, щоб мати можливість оцінити ситуацію тверезо. І так, знесилення тіла нахлинуло посеред битви з акромантулом, можливо причина цьому, що захисна реакція цієї істоти могла повністю обеззброювать противника. З іншої сторони, він не пригадував, щоб в нього були такі здібності, а якби і були, то раптом Чу Ваньнін пригадав цікаву деталь. Коли він боровся з павуком, після того як застосував закляття, він через деякий час побачив приглушений спалах фіолетового сяйва. Зараз пригадуючи відчуття, він ще й зрозумів, що те раптове знесилення з’явилось ніби радше через заклинання, причому ефект дуже схожий з “Петрифікусом Тоталусом”, хоча і не повністю. Чу Ваньнін зрозумів, що швидше за все він був не один, але виникає нове питання кому і навіщо потрібно так діяти? 

– Котику, що це ти тут забув? – Чу Ваньнін обернувся і побачив юнака з миловидною зовнішністю. Він стояв з посмішкою дивлячись на нього, та склавши руки за спиною, що в темноті сприймалось навіть трохи лячно, – А-Жань тебе певно всюди шукає, я віднесу тебе до його кімнати.  

Чу Ваньнін зрозумів, що певно то один з друзів його “господаря”. Однак зараз повертатись не можна, адже якщо це справді ефект від Петрифікуса Тоталуса, то потрібно знайти антипаралітичне зілля. Одна тільки проблема, що він не знав розташування всіх авдиторій і відповідно – куди йти.  Та зрештою, якщо зараз його затягнуть до кімнати, то шанс найти щось буде ще менший, тому була не була, і в наступний момент його кігті врізались в руки хлопця, через що зміг вибратися з них.   

Він побіг коридором та дивився на всі авдиторії, що траплялись. Той хлопець авжеж так просто втечу не полишив, і вже сам погнався за котом. В коридорі здійнявся справжній вихор, учні розступались, не розуміючи якого біса твориться, і це звісно грало на руку втікачу. І може в нього б і вийшло знайти те що треба, якби раптом не наштовхнувся на когось. 

 – А-Жаню! Слава богу ти тут, я знайшов твого кота, але він немов скажений погнався чомусь. Я вже злякався, що він знову втече, – віддихуючись сказав Ши Мей. Мо Жань в свою чергу, присівши навпочіпки, погладив Чу Ваньніна та звернувся до нього: 

– Я ж казав тобі, що якщо знову таке витвориш то будеш тільки в кімнаті і сидіть. А слово своє я тримаю, – після цих слів Чу Ваньнін зрозумів, що йому точно кінець. Ось так і буває, спочатку ти відомий майстер в магічному світі якого величають в народі, а потім ти вже домашній кіт якогось підлітка, який хоче заперти тебе в кімнаті. Він не знав йому хочеться сміятись чи плакати.  

І знову той самий сценарій. Корпус гуртожитку. Кімната. Але в цей раз ще й без можливості вийти. Цей день можна було справедливо назвати найгіршим в житті Чу Ваньніна.  

Особливістю закляття Петрифікуса Тоталуса було те, що щоб скасувати його дію зазвичай застосовували інше заклинання або ж робили зілля, але був і ще один спосіб. Треба було чекати принаймні 3 доби, щоб дія закляття сама по собі зникла. Так як це доволі довго, то рідко хто справді чекав весь цей час в паралізованому тілі. Але у нього видно тепер не залишалось іншого виходу.  

Зрештою, переживши такий виснажливий день, він відчув значну втому, та вирішив що може дозволити собі трохи задрімати.  

Примітка авторки:

• Робота написана для “Літнього фікрайтерського з’їзду” (наразі ще не повністю, тому кого зацікавить, ласкаво прошу чекати продовження)
• За можливі промахи у всесвіті “Гаррі Поттера” прошу не сильно бити палками, адже не настільки глибоко знаю всі деталі
• Якщо виникнуть питання щодо характеру Мо Жаня, то я брала його як суміш всіх версій, і так як повість ведеться в більшості зі сторони Чу Ваньніна (кота), то авжеж в ньому тут буде більше Мо Жаня 2.0

Поки все, що згадала, якщо з’являтимуться питання, то можете ставити, на все відповім