Найважче – відмовити собі. Собі

Йдучи додому з Елізіуму, Ештон думав… Про що, чорт забирай, поговорити з Акеларом??? Ні… Справді. Мовчки йдуть… Разом. Але мовчки… Про що його говорити? Ештон напружив мізки… Але він взагалі не міг пригадати якоїсь нормальної, повноцінної розмови з Акеларом… Що, спитати як справи?.. Так він і так знає… Все з ним добре. Працює з Шоною над усім, що Ештон скаже… Наказує Шоні – автоматично це завалює й Акелара з головою. У них все тихо, гладко. Не сваряться. Акелар гордий, що у нього така неприступна для інших ланкова. Він захоплюється Шоною і любить її. У всьому вони підтримують один одного… І… Якось сама собою тема випливла:

– Як там Шона? – адже Кір поїхав…

– Переживає за Кіра. – і… все. Це все, що він сказав.

А мовчанка знову давлячим пресом опустилася на плечі Ештона. Він поглянув на Акелара, шукаючи в ньому підказку – щоб то ще сказати… Але натомість побачив спокійного хлопця, що бадьоро чимчикував поряд. Той відчув погляд і відповів на погляд поглядом, що нічого особливого не сказав: спокійні горіхові очі, теплі і привітні.

А може, й зовсім не треба говорити, раз Акелар не по розмовах?

– Підеш зі мною в бібліотеку? – запросив Ештон.

Й Акелар усміхнувся якось радісно на це запрошення і кивнув. І очі теж сяйнули на секунду, виказуючи стан хлопця. Хороший стан. Такий, яким Ештон був задоволений.

***

А в бібліотеці нічим новим вони не займалися. Ештон відмінив відвідини до Пірея, на що отримав гнівний лист (Ванесса організувала їм безпосередню переписку), Ештон ще раз вибачився, але не пішов. Тому у нього був вільний час – він нарешті зрушився з мертвої точки й продовжив роботу над амулетом, використовуючи вивчений у НЕЇ метод укладання зв`язків… Треба буде потім дати їй на перевірку… Звісно ж потрібно буде зберегти окремим блоком інформації той варіант, що є наразі. Ештон тепер не забував про це й зберігав дані після кожного етапу окремо…

Акелар же пішов за стіл Шони, котрий вважав і своїм, й став перебирати там папірці, не забуваючи насолоджуватись її ілюстраціями.

***

А потім була сімейна вечеря. Адже не зважаючи на те, що зустріч з Піреєм він відмінив, спільна ночівля (що так і залишалася в розкладі після відвідин голодного алубі) нікуди не поділася.

Й засинаючи в компанії своєї зграї, Ештон обіймав Акелара, й це було логічно, зважаючи на спільнопроведений вечір. Той затишно розташувався в обіймах, мало чи не вуркаючи від задоволення… Й Ештон якось заспокоївся на його рахунок остаточно. Схоже, його справді все влаштовує.

До спини притискалася Сірін. І не вистачало лише тої руки, що зазвичай перевалювалася через її тонку талію, й ненав`язливо торкалася до Ештона де доведеться…

***

І хоч цілий вечір в Ештона виходило не думати про Єкімі й трохи відволіктися, вранці, одразу після коректування, пустка, що утворилася в розкладі від відсутності спільного тренування з Ріконом не дала Ештону іншого шансу, окрім як думати про Єкімі.

Він пішов в напрямку виходу з покоїв у якійсь звичці, та не було сенсу викликати капсулу й рушати в печеру. Без Рікона там робити зараз нічого. Тому ноги в неспішному темпі повели Ештона в Елізіум.

Ештон минав коридори. Й не доводилось думати. Шлях був знайомий. Здавалося, що у цих коридорах навіть утворилася стежка, що її протоптала його зграя. Але… Здається, це не просто багата уява Ештона. Його сприйняття було яскравим доказом цього: цей шлях був багатий на залишки живої енергії. Безліч емоцій, що їх залишали люди та лари, щоденно відвідуючи цей шлях, ненароком осідали в цих стінах. Тут… Була своя метушлива атмосфера.

Ештон торкнувся до стіни. Порожня. Він навіть радаром перевірив – порожня.

Та не на довго. Ештон зробить з цього шляху печать. Не потрібні якісь особливі мінерали, чи компоненти… Він зробить з того, що є. А акумулятори наповнюватимуться з тієї випадкової енергії, що тут щоденно гублять його рідні.

Ештон торкнувся лобом до стіни. Й тиша цього коридору… Ця випадкова самотність, що така рідкісна в житті Повелителя… Цілющим бальзамом окутала його свідомість. Чомусь хотілося плакати. Та не було ані сил, ані сенсу – розбиратися про причини цієї меланхолії…

Коли Ештон відірвав лоб від холодної, надто чистої стіни, як для випадкового коридору, він був уже готовий до цього. Це не було тяжко чи натужно, це було логічно.

Ештон пішов.

Коридор минав. Та приходило розуміння того, що чекає на нього сьогодні. Окрім запланованих зустрічей, звісно. Ештона чекає – Єкімі. Й рішення було. Як на блюдечку – у нього вже був поклик. Й шукати нікого не потрібно. Розібратися лише. Переконати лише його на цю зустріч… І Ештон зробить все від нього залежне, аби ця зустріч відбулася. Якщо той розвідник у Зовнішньому Світі, то Ештон його сюди за шкирку приволоче, або Єкімі відвезе, не зважаючи на стан – знайде спосіб. Все організує.

Вічно жовті поля привітали беззвучно Хранителя.

Ештон не поспішав. Можливо, варто. Та ноги несли його повільно. Він поглянув на стелю Елізіуму. Необроблена печера. Й Ештон не збирається змінювати цієї дикої величі. Якось сумно було йому. Та, здається, це нормально. Й немає потреби вичавлювати з себе радість, чи якісь інші позитивні емоції. Все гаразд. Ештон почувається… Природньо зараз. Так, як і мало б бути.

Й Ештону було майже жаль, що його коротка самотня прогулянка на зустріч обов`язку закінчується.

А от і Храм.

Ештон ніколи не затримувався тут. Одразу заходив всередину. Та сьогодні, чомусь, затримався. Поглянув на цю чудернацьку башту, що впиралася прямо в стелю величезної печери, з звичайнісінькими дверима. Як же він любив його. Для Ештона це не просто місце. Навіть якщо зважити на те, що Храм живий. Та немає у світі слів аби описати яким саме місцем був цей Храм для Ештона… Це місце, Храм – це уже теж частина самого Ештона. Хоча, можливо, це він – частина Храму.

А, можливо, і одне, й інше твердення є вірним. Саме з такими думками увійшов Ештон в Храм. Вловив знайоме вітання свого підданого. Й неспішним кроком рушив у кімнату лара. Хранитель підіймався сходами, йшов балконами, милуючись сяйвом Місяця, ефимерно розташованим всередині башти…

Ештон вловлював знайомі біохвилі через провідникову систему Храму, що тільки два дні тому перестали бути фоном, шумом, нерозрізненою ноткою в голосі його народу. Й, судячи з того, що Ештон чув, на нього чекали. Теж впізнали. Теж знали – про цю скору зустріч.

Дійшовши до дверей, Ештон постукав, хоч це вже давно не мало сенсу. Біохвилі малого зникли – мабуть, на ліжко сів. І тоді тільки Ештон зайшов, знайомо не чекаючи дозволу.

Увійшовши, очікувано зустрів пронизливо-блакитний насторожений погляд. Й вранішній час гумору його власнику не додавав.

– Єкімі. Привіт. Я зайду. – привітався, як зазвичай…

Малий навіть не відповів нічого, дивився лише. Ех, ну що ж він з самого порогу… Але нехай краще так. Ештон відчував, що якщо малий розтулить рота, знову діла не буде. Тож почав, поки дають говорити:

– Послухай… Ти згадував, що у тебе був поклик, скажи мені хто це був і я організую Вам зустріч. – якось без вступів зайшов з головного Ештон.

Та малий на це лише відвернувся скривилено:

– Ні… Не треба. – зітхнув він з якимись біохвилями, що виражали… Досаду?

– Часу обмаль. За 8 днів повня… А я боюсь, що ти й до повні не протягнеш. Скажи мені. Просто скажи хто той кандидат, до якого ти мав поклик. – терпляче вмовляв Ештон…

– Та це давно було… П`ять років тому. – скривлено потягнув Єкімі з тяжкістю на душі. Й Ештон не розумів, чому той не зітхає… Хоча ще більше не розуміння викликала ситуація цілком.

– Це ж не проблема… – запевнив Ештон. – Чи ти переживаєш, що в нього вже є лар? – хіба ж це проблема для лара? – Чи навіть двоє! Будеш третім! – розвів руками Ештон, намагаючись вести якийсь діалог та зрозуміти в чому річ.

Малий скривився. Тоді почав терти лоб, знову кривлячись на всі лади, та метаючись в сумнівах та… Неприйнятті?

– Ні, це погана ідея… – видавив він нарешті, заперечно й болісно хитаючи головою.

– Чому ні? Поясни мені. – тихо говорив Ештон. Він з усіх сил намагався вникнути в ситуацію й поділився цим з Єкімі біохвилями.

Малий обернувся до Ештона через плече і поглянув жалісливо, наче побита собака. Точно на посил так відреагував…

– Я не розумію чим це краще за те, аби вступати в зграю до того, хто тобі байдужий. – вгледівся в прозоро-блакитні очі лара Ештон. Він бачив там стільки туги… Такі винуваті біохвилі в нього були… Так щеміло все всередині…

– Та не в тому річ… Я просто не хочу знову Вас на зустріч надарма тягнути. – огорошив малий.

Що? Ештон нервово пересмикнувся. Тільки не кажіть, що вся ця внутрішня каша через те, що “не хочу Вас на зустріч тягнути”.

– Та… ти знущаєшся. – видихнув Ештон.

Точно знущається! До повні вісім днів! Він ледь живий! Хернею всілякою займається! А як нормальна ідея, то раптом про Ештонові незручності згадав! Бісовий малий! Ештону буде куди не зручніше на його похоронах, аніж на зустрічі з потенційним нормальним вожаком!

– Говори негайно його ім’я! – спалахнув Ештон.

– Та це не спрацює! – рикнув у відповідь Єкімі, захищаючись.

– Чому!? – безкопромісно стис губи Ештон. Ось тепер, будь добрий пояснити! Ні, ну дурня ж? Значить, до якихось шазарійських цивілів, що на соплі схожі – будь ласка, омегою він буде. Дайте два! А як до когось нормального – то сумнівається. От де логіка? в якому місці?

– Та тому що я відчуваю потяг до іншого! – взвився Єкімі, точно більше на біохвилі Ештона реагуючи, аніж на його слова.

Ось тут Ештон аж онімів від обурення… Слів просто забракло. І повітря. Ештон просто стояв, вирячившись на малого і…

– Навряд потяг до того розвідника спрацює знову… Раз я відчуваю потяг до іншого вожака. – пояснив до біса спокійно малий стиха, знову відвертаючись… Ніби Ештон з першого разу не зрозумів!

– Тоді чому ти мовчиш!? – знетямився Ештон, щойно до нього повернувся дар мови. – Скажи хто цей вожак і я тобі його приведу!

– Ні… – похитав скрушно головою малий, заледве не ридаючи. Відвернувся вже зовсім, майже в кут ліжка забившись. А на душі – якесь побоїще вже просто… – Ні.

– Та чому – ні?!!! – Ештон просто не розуміє! Та як так! Від цього залежить його життя! Та не тільки! Та вони тут вже втратили два дні! А він має поклик? Зараз?

– Та тому що він не захоче брати мене в зграю! – різко обернувся Єкімі, спершись на руку. І його підборіддя характерно смикнулось, ніби він зараз розплачеться.

– Ти навіть не спробував! – Ештон присів біля нього навпочіпки, поставивши кулаки на ліжко. Ештон не відступиться! Зараза мала! Якщо так хочеться вмерти, треба було це казати одразу! А тепер Ештон йому померти не дасть!

– Ой, та що Ви кажете! – повернувся Єкімі до Ештона прямо, ставши на коліна на ліжку і спираючись руками. А тоді й зовсім закричав прямо Ештону в лице: – Жоден нормальний вожак не захоче брати мене в зграю! – болісно кинув він.

– Та чому ти так вирішив?!! – голосно і обурено дивувався Ештон. Кожному знайдеться вожак! Не буває так, щоб не було нікого! Ще й потяг був! Не вірить Ештон, що потяг просто так з’явився! Не можна серце ігнорувати!

– А Ви захотіли б?! – провокаційно оскалився малий з таким гірким сарказмом, що Ештон прямо таки на смак відчув цю гіркоту

– Я? – здивовано завмер Ештон. Ну… Конкретно він чи взяв би? Ну… Згадалося те, як Єкімі конав на підлозі… В нього вистачило б тої самої внутрішньої сили аби витримати вплив Повелителя в його зграї… І дивний він… Однозначно. Фокуси ці з біохвилями… І те, як він його вчора заспокоїв… В нього є якийсь талант…

– Ні, – раптом схаменувся Ештон і відскочив від малого. А зупинила його протилежна стіна Храму, об яку він вдарився спиною. Так і завмер… – Єкімі… Так не чесно…

Ештон спробував привести почуття в порядок і не думати про малого, як про потенційного члена зграї, тому що… Чорт, взяв би…

– Знаєш… – Ештон відвернувся, аби не дивитися на малого. – Те що лари називають потягом… – та цього було мало. Він постарався сфокусуватися на поясненнях, аби малий зрозумів, що просить, а Ештону мізки не поплавило: – Це працює в дві сторони. Не чесно з твого боку змусити мене думати про тебе як про члена своєї зграї, а потім піти до іншого. – виходило бути чесним. Та поганенько виходило запхнути інстинкт вожака подалі, який так не вчасно поворухнувся всередині. – Це боляче, знаєш. – Ештон зробив болючу паузу. Дуже вже яскраво згадалася Сірін з договором іншого вожака на шиї… – Я вже одного разу був у подібній ситуації. Вдруге не хочу, вибач. – категорично відмовив Ештон, відрізавши. – Тому… – зітхнув він. – просто скажи мені хто він… – як же це виснажливо… Сперечатися з малим і одночасно боротися з самим собою…

А малий, ще як на зло… Ніби в хмарах літає. Дивно так дивиться на Ештона…

– Єкімі, чорт забирай! – вже просто прямо, не фільтруючи. – Ти хочеш жити чи ні! Годі морочити мені голову!

– Та не можу я!!! – зірвався на ноги, прямо на ліжку лар, стиснувши в агресивній позі кулаки – вздовж тіла, явно в стримуваній люті.

– Тобі що язик відсохне сказати мені хто цей вожак?!! Скажи негайно, засранець малий! – зовсім ігноруючи злісний оскал лара і Ештон рявкнув на нього від усієї душі.

– Ви-и-и!!! – з усієї сили заволав малий, аж на очі сльози виступили.

Ештон вухам не повірив.

– Ви той вожак. – вже тихо і безсило, тяжко всхлипнувши, скреготнувши прикро голосом, зронив Єкімі.

Ештон… Розгубив усю злість в один момент, не в змозі відвести погляд.

– Так що? – прикро посміхнувся він на один бік. – Візьмете мене в зграю? А, Хранитель? – вперше. Вперше Єкімі його так назвав.

Це ж що виходить… Ештон намагався зібрати думки в купу. Єкімі був у своїй зграї омегою. Через свої особливості. Пов’язані з біохвилями, та, швидше за все, талантом. А коли настав час… Не пішов в зграю до нормального вожака, адже був переконаний, що його не візьме в зграю сильний вожак. А тепер…

– Залиште мене одного. – малий осів на ліжку, відвернувся в куток, підтягнув ноги, обійняв їх і знесилено поклав голову на коліна.

– І… Як давно? – це ж що… Через те що потяг був до нього, до Ештона, малий прирік себе на ті муки… Аби тільки не принижуватись? Аби йому не відмовили? Вважав себе недостойним… Через принципи зробив? А до іншого… До вожака, якого вважав рівним собі пішов, переступаючи через себе, коли уже зовсім вибору не було? Лише померти лишалось…

– Яка різниця… – прикро кинув він, і відвернув голову аж до стіни.

Так що ж… Душа волала, заважаючи думати. Ештон не зовсім розумів, котра саме частина його душі зараз вимагає забрати Єкімі собі… Та… Що тут думати… Талановитий, неординарний, сильний духом малий. Такий, котрому потрібна допомога з його талантом. Що ще треба? Якими критеріями керуватися?

– Що ж… Гаразд. – дозволив собі Ештон висловитися. – Гаразд. – постановив. Погодився з собою. З усіма гранями себе. І ніщо всередині в конфлікті не було – Ештон приймає Єкімі. – Якщо ти хочеш, я візьму тебе в зграю. Договір Сімейної Приналежності, так? Все. – візьме. Гаразд. Виходило, ніби “помиритися” з собою. – Готуйся. Сьогодні вночі заключаємо договір. – поставив крапку Ештон. Він був певний у своєму рішенні. Для нього шляху назад немає.

Малий підвис. Тоді недовірливо повільно обернувся, аж поки широко відкриті очі від культурного шоку не зустрілися з безкомпромісним та рішучим не зовсім природнім яскравим синім поглядом Ештона.

– С… сьогодні? – затинаючись розгубив Єкімі всю свою злість, сум та неприязнь. – А… повня? – Ештон знає подібний стан: коли в голові купа важливих питань, та вдається виловити лише найдріб’язковіше із них.

– В тебе немає восьми днів. Заключаємо договір сьогодні. На поверхні.

Ештон вийшов з кімнати під шокований погляд Єкімі.