Найважливіша людина у моєму житті

– Якщо ти хоч пальцем до нього доторкнешся – я тебе вб’ю!

Перш ніж вимкнути телефон, він вкотре чує огидний сміх по ту сторону. Спартак швидкими кроками йде коридором відділку поліції, на ходу викликаючи таксі. Часу обмаль. У нього була лише година, щоб дістатися місця, яке йому призначив вбивця. Інакше…

Суббота відкинув ці думки.

Він встигне.

Він обов’язково приїде вчасно.

Залітаючи в авто, він назвав водію адресу.

 

Все почалось рік тому, до війни. Спартака залучили до чергової справи, пов’язаною з серійним вбивством. Всі жертви були різного віку, статі та професії. Усі помирали за різних обставин. Отруєння, задушення, вогнепальні поранення. Здавалось, де тут зв’язок. Але на місці злочину завжди на грудях жертви лежало орігамі у формі журавля. Щоб зрозуміти мотиви, Спартаку довелось вивчати кожну жертву.

Досконало вивчивши матеріали, психотерапевт дійшов висновку, що злочинець мав манію місіонерства. Всі жертви страждали від різних хвороб, психічних розладів або ж були незадоволені своїм життям, про що писали в своїх соціальних мережах. Саме там злочинець їх знаходив і починав розмову.

Рік тому, завдяки допомозі Субботи, поліції майже вдалось впіймати вбивцю. Але у день, коли вони спланували операцію, злочинець перехитрив їх і зумів втекти. Операція провалилась. Оскільки більше прецедентів не відбулось, Спартака відлучили від справи.

Однак місяць тому, вбивця знову з’явився. Відразу дві жертви. Молода пара. Їх тіла знайшли в річці. А на мості до поручня були прив’язані дві знайомі фігурки орігамі.

Суббота не планував повертатись до справи, якби не один телефонний дзвінок уночі. Скрипучий голос у телефоні, гидливо хіхікаючи, промовив:

– Пам’ятаєте мене? Це – я, Журавлик! Я повернувся і скоро ми з Вами зустрінемося, Спартак Олександрович.

Спартак не надав сильного значення цим словам. Він не боявся погроз. І міг за себе постояти, якщо потрібно. Але дещо його збентежило.

А точніше, дехто. Його товариш Женя.

Останнім часом той виглядав занадто задуманим. Спартак відчував, що щось не так, але не хотів лізти йому в душу. Женя, якщо захоче, сам розповість.

Одного дня після запису подкасту, Янович поділився своїми хвилюваннями. Він розповів, що останні дні відчуває, ніби за ним стежать. А нещодавно залишили біля вхідних дверей квартири якесь дивне орігамі.

Ця інформація не на жарт схвилювала Субботу. Він розповів Жені коротко про справу, якою колись займався і порадив хлопцю бути обережнішим, наскільки це можливо.

Цього разу співпрацюючи з карним розшуком, їм вдалось нарити більше інформації про серійного вбивцю.  Здавалось, той більше не приховував своєї особистості. Ніби прагнув, щоб його знайшли.

Чоловіка звали Олександр. Він працював у комунальній лікарні в області, але два місяці тому звільнився.

Минулого тижня Спартак отримав повідомлення від невідомого номеру.

“Сьогодні очікуйте на подарунок”.

Він відразу ж зв’язався з товаришем-розшуківцем. Коли група поліцейських уже була готова роз’їхатись по об’єктах, Спартаку подзвонив Женя. Той щойно отримав від кур’єра коробку, в якій лежало орігамі журавлика, на якому були краплі крові. Поліцейські відразу ж запропонували поставити охорону біля будинку Яновича. Але Спартак вирішив забрати свого товариша до себе. Мабуть, це було помилкою.

 

Суббота нервово постукував пальцями по нозі, час від часу дивлячись на годинник. Чортові затори. У нього не було часу. А їхати ще приблизно 40 хвилин.

Він вперто ігнорував дзвінки від товариша з поліції. Що він міг пояснити? Що через нього зараз його друг в небезпеці? Якщо він скаже хоч щось про свою розмову зі злочинцем, то цей божевільний може вбити Женю.

Як він знайшов його? Як виманив з квартири?

 

За дві години до:

Янович, нудьгуючи, сидів у вітальні квартири Спартака. Він уже переглянув усі цікаві фільми на Нетфліксі, пограв у всі ігри психотерапевта.

Сидіти замкненим у чужій квартирі було важко. Хотілось вийти на вулицю. Прогулятись парком, подихати свіжим повітрям, зайти в улюблене кафе і випити каву. Але Спартак заборонив йому виходити з квартири. Навіть відчиняти двері. Женя намагався дотримуватись всіх вказівок свого друга. Він розумів, що насамперед, це його ж безпека.

Того вечора, коли він отримав посилку з закривавленим орігамі, заклякнув на місці. Мурашки пройшлись по всьому тілу. Оговтавшись, він відразу подзвонив Спартаку. У паніці не міг дібрати слів, щоб пояснити що трапилось. Його хочуть вбити. Його вб’ють. Суббота приїхав разом з кількома поліцейськими. Заспокоївши Женю, він наказав зібрати речі і того ж вечора забрав до себе.

Телефон завібрував. Женя розблокував його і прочитав повідомлення від невідомого номера:

“Це я, Спартак. Я в небезпеці. Допоможи мені. Кидаю геолокацію”.

Без жодних роздумів, Янович різко зривається з місця. Накидає на себе пальто і вибігає з квартири. Повідомлення не викликало у хлопця ніяких сумнівів. Враховуючи обставини, він допускав, що щось може трапитись.

Біля під’їзду Янович різко вдаряється об незнайомця і падає на землю.

– Вибачте, будь ласка.

Чоловік подає руку Яновичу, допомагаючи встати. Женя дякує йому і, піднімаючи погляд на його обличчя, завмирає. Обличчя видавалось знайомим. Де ж він міг його бачити?

Стоп. Це ж…

На обличчі незнайомця з’являється лукава посмішка. Янович не встигає закричати, як сильні руки різко прижимають до стіни будинку. Рот прикривають якоюсь тряпкою, що просякнута дивною речовиною. Навколо ні душі. Навіть балконні роззяви сьогодні ніби змовились проти нього. Женя намагається відбиватись, але руки слабшають. Тіло перестає слухатись. Ноги підкошуються. Перед очима темніє і він провалюється в темряву.

 

***

 

Чоловік завершує розмову і жбурляє мобільний об стіну. Він йому більше не знадобиться.

Тихо застогнавши, Женя розплющує очі. Голова крутиться. Відчуття ніби всю ніч пив. Від різкого світла хлопець примружує очі.

– Уже прокинувся? – почувся писклявий голос.

Янович, кліпнувши кілька разів, сфокусував свій погляд на чоловікові напроти. Той взяв дерев’яний стілець і сів напроти, ледь торкаючись своїми колінами колін Яновича. Женя намагався порухатись, відсунутись, але його кінцівки були тісно зв’язані. Руки за спиною, а ноги – до ніжок стільця, на якому він сидів.

– Чого тобі від мене треба? – Женя сердито поглянув на чоловіка.

– Від тебе? Нічого, – байдуже відповів Олександр, ледь торкаючись своїми грубими пальцями обличчя Яновича. Від огиди, Женя смикнув головою. Легка посмішка зійшла з обличчя злочинця і він, різко схопивши Женю за волосся, повернув до себе.  – Не смій відвертатись від мене!

– Чого тобі треба? – зі злістю повторює Женя.

Олександр голосно видихає і забирає руку.

– Щойно спілкувався з твоїм другом. Він мені погрожував. Уявляєш? – товста рука знову потягнулась до Жені. Відчуваючи дотики на своєму обличчі, хлопець скривився, але уже не відвертався. – Я вже давно за вами спостерігаю. Дивлюсь кожен ваш випуск і…

– Ти що, божевільний фанат? – перебиває Женя. Вираз обличчя Олександра різко змінюється. Він підривається з місця і б’є Яновича по обличчю.

– Не смій перебивати! – він знову хапає Женю за волосся і грубо тягне. Хлопець шипить від болю.

– Так от, – чоловік сів на стілець, – Дивлюсь кожен ваш випуск і захоплююсь. Наскільки розумним є Спартак Олександрович. Як він володіє інформацією. Ваші випуски про серійних вбивць мене захоплюють найбільше. Я навіть був на ваших зйомках.

Женя з неприхованою відразою дивився на свого викрадача. Той з захватом на обличчі розповідав про їхній зі Спартаком подкаст. Про самого Спартака. Наскільки добре він вивчив усе про нього за той період часу, що йому довелось ховатись.

Раптово, обличчя чоловіка скривилось від злості.

– А знаєш чому я це робив? Бо я ненавиджу його! Він зруйнував усі мої плани! Я ж допомагав людям. Рятував їх від проблем. Давав їм те, чого вони прагнули понад усе. Я рятував їх! Вони були вдячні! А потім з’явився він і все зруйнував. Але Спартак Олександрович виявився недостатньо розумним, щоб мене впіймали ті пси. Я перехитрив їх!

Очі чоловіка бігали туди-сюди. Настрій змінювався щосекунди. Жені було страшно від того, що замислив цей злочинець.

– Я мав залягти на дно. Не висовуватись. І через це стільком людям я не зміг допомогти. Знаєш, як ті люди страждали, а я… Я не міг їм зарадити. І все через нього! – сплюнув Олександр, – Я вигадав план. Мені потрібно було лише позбутись основної перешкоди. Але вперше я помилився. Забув основне, про що Спартак Олександрович наголошував, – він жалісно поглянув на Женю. – Мені шкода.

Янович не розумів, що той має на увазі. Який план? До чого тут їхній подкасти? До чого тут сам Женя? Що цей божевільний несе?

– Він не прийде, – рівним тоном, ніби вирок, оголосив Олександр, – Спартак Олександрович не прийде. Він покинув тебе. Покинув свого друга. А я ж йому навіть адресу назвав. Сказав, що відпущу тебе тільки як він з’явиться тут. Але він сказав, що не прийде. Погрожував мені, але відмовився приходити за тобою.

– Ти брешеш! – похитав головою Женя. Ні, Спартак цього б ніколи не зробив. Він був впевнений у тому, що Спартак зараз сидить у відділку і придумує разом з поліцейськими методи, щоб витягнути його звідси. Женя вірив йому. Вірив більше, ніж собі.

– Бідненький, – Олександр поклав руку на голову Яновича легенько погладжуючи. Жаліючи, – Ти ж пам’ятаєш, про що завжди говорив Спартак Олександрович. “Завжди обирай себе”. Він вибрав себе. Не тебе.

– Брехун! – Женя зашипів від чергового болю. Чужа рука вкотре сильно стиснула його волосся.

– Я. Не. Брехун. – відчеканив кожне слово Олександр. – Розумію, ти не готовий це прийняти. Тобі важко чути таку жахливу правду. Але… я можу тобі допомогти. Ти тільки попроси.

Янович похитав головою. Нізащо. Він не попросить жодної допомоги у цього неадекватного. Женя грізно подивився, даючи зрозуміти, що той не отримає бажане.

Прицмокнувши язиком, Олександр ще раз вдарив Євгена по обличчю. Ще раз. І ще раз. Він бив у груди. Під дих. Виміщував всю свою злість.

– Просто попроси допомоги, – крізь зуби прошипів злочинець, не припиняючи удари, – Проси!

Божевільні крики Олександра приглушала кров, що стукотіла у вухах. Від ударів у щелепу Янович відчув присмак заліза в роті. Він нізащо не промовить того, що хотів почути цей чоловік. Стерпить увесь біль, мовчатиме. Нехай хоч все повітря виб’є з нього.

Втомившись, Олександр відійшов в сторону. Важко дихаючи,  він дивися на Яновича почервонілими від злості очима. Витягнув з задньої кишені штанів розкладний ніж і приставив до горла Жені.

– Дозволь тобі допомогти, – уїдливо промовив чоловік, – Я ж бачу, як ти страждаєш.

Холодне лезо торкалось розпеченої шкіри. Женя проковтує комок в горлі. Дихати було боляче.

Янович піднімає погляд на чоловіка.

– Пішов на х**!

 

***

 

– Далі погана дорога. Я не поїду, – відказав водій.

Вилаявшись, Спартак розрахувався з таксистом і вискочив з авто. Він біг по болотистій дорозі, шукаючи потрібну йому адресу.

Залишилось 5 хвилин до зазначеного часу.

Женька, почекай ще трохи. Я вже близько.

Суббота зупиняється перед залізними воротами старої покинутої школи. Штовхає їх. Ті зі скрипом відчиняються. Суббота біжить до входу. Тягне за ручку дверей.

Зачинено.

Сильніше тягне за ручку. Стукає. Штовхає. Лається. Сердито копає ногою і йде шукати інший вхід.

На подвір’ї він бачить масивну чоловічу фігуру, яка сидить на лавці біля чорного входу. Фігура помічає його і махає рукою.

Суббота повільними кроками підходить ближче.

– Чого так довго? Я вже зачекався, – хитро посміхаючись, сказав Олександр, – Хоча, якщо чесно, я думав, що ти не прийдеш.

– Де Женя? – Спартака не цікавили розмови з цим покидьком.

–  Не хвилюйся, скоро ти з ним побачишся, – піднімається з лавки. Діставши пістолет з кишені куртки, Олександр направляє його на Спартака.

Суббота не відходить ні на крок. Жоден м’яз на обличчі не поворухнувся.

– Ти не зробиш цього, – спокійно відповів Спартак, сверлячи поглядом злочинця. – Це не в твоєму стилі.

Чоловік широко посміхнувся.

– Браво. Як досконало Ви вивчили мене, Спартак Олександрович,  – злочинець зайшовся сміхом.

Чуючи цей глузливий скрипучий сміх, Спартак скривився. Хотілось накинутись на нього і задушити. Але Суббота стримував себе. Зараз найважливіше – це знайти Яновича.

– А якщо я скажу тобі щось, що дуже тебе засмутить. Або ж покажу дещо знайоме.

Спартак напружився. Зжав руки в кулак.

Олександр витягнув з кишені невеликий шкіряний браслет синього кольору. На ньому виднілись краплі крові.

– Впізнаєш?

Суббота затамував дихання. Серце болісно стиснулось в грудях. Відчуття, ніби щось всередині розбилось на друзки. Він дивився на цей знайомий браслет у руках чоловіка, хитаючи головою.

Цього не може бути! Ні!

– Твоєму другу було дуже боляче і я не міг залишити його в такому стані, – жалісно промовив Олександр, – Ти ж знаєш, я не можу дивитись, як людина страждає.

– Покидьок!

Спартак накинувся на чоловіка і повалив на землю. Пістолет випав з рук злочинця кудись на траву. Незважаючи на удари, вбивця голосно реготав, час від часу спльовуючи кров. Суббота, не жаліючи, гамселив його по обличчю, поки хтось не схопив його за руку і не відтягнув.

– Спартак, припини! Ти вб’єш його!

Поліцейський міцно тримав психотерапевта, поки інші піднімали ледь притомного чоловіка з землі. Надягнувши наручники, вони повели Олександра геть.

Спартак не питав, як його товариш дізнався, де він. Все, що його хвилювало  – це Женька. Вирвавшись від міцних рук, він забіг усередину. Біжучи довгим коридором, хлопець заглядав у кожен кабінет. Сльози душили його зсередини. В голові з’являлись жахливі картинки, які Спартак щосили намагався відкинути від себе.

Зупинившись перед старими пошарпаними дверима, Спартак побачив краплі крові на підлозі. Він повільно підійшов ближче. Хлопець заплющив очі. Він бачив у своєму житті сотні жахливих картин з місця злочину. Але зараз тут не стороння людина. За цими дверима може бути його товариш. Його друг. Його…

Видихнувши, Спартак відчинив двері.

– Женька…

 

***

 

По коридору проходили люди, кидаючи погляд на задуманого чоловіка в чорному.

Спершись на спинку м’якого крісла, Спартак заплющив очі. Він крутив у закривавлених руках браслет свого товариша. У голові знову і знову крутились одній і ті ж картинки. Як він відчинив ті двері і побачив свого товариша непритомним. Як його голова була похилена до плеча. Обличчя було побите. У крові. Біля ніг лежав закривавлений ніж. А на плечі була рана. В той момент Спартак просто впав на коліна перед Женею. Він боявся доторкнутись, перевірити пульс. Боявся підтвердження своїх страхів. Тремтячою рукою він все ж доторкнувся до шиї товариша. Відчувався слабкий пульс.

Розплющивши очі, Спартак зжав руку в кулак. Цей покидьок обманув його. Він все спланував так, щоб змусити страждати. Він хотів вбити саме його, а не Яновича. Той був лише приманкою.

Суббота стряснув головою. Не час думати про це. Серійний вбивця впійманий. Тепер його судитимуть за це. А також за викрадення людини та спроби замаху. Він отримає пожиттєвий термін. Хоча Спартак волів би стратити його на гільйотині.

Вчергове якась медсестра зайшла і вийшла з палати Яновича. Спартака туди не впускали. Спочатку лікарі. Потім поліцейські, які вирішили опитати його.

На щастя, Женя швидко прийшов до тями. Рана на плечі виявилась не глибокою. Ніяких життєво важливих органів не пошкоджено. Зрештою, він обійшовся синцями і забоями.

– Ви можете зайти.

Жіночий голос відволік Спартака від роздумів. Молода дівчина, медсестра, щойно вийшла з палати Яновича.

Спартак піднявся з місця і обережними кроками увійшов в палату.

Женя лежав на ліжку, дивлячись в одну точку. Але побачивши Спартака, широко усміхнувся.

– Спартачок, – його очі світились радістю, що видавалось досить дивним в такій ситуації.

Серце знову боляче зжалось. Якщо б щось трапилось з цим завжди усміхненим хлопчиком, Спартак би застрелив вбивцю в ту ж секунду. І байдуже, що його б посадили за це. Женя вже давно став для нього особливою людиною. З його появою все у житті Спартака змінилось. Якщо б він його втратив… Спартак струснув головою. Ні, не варто про це думати.

Суббота сів на край ліжка. Він хотів багато чого сказати, але, дивлячись в лице Жені, не міг і двох слів зв’язати.

– Спартачок, я в порядку, – заспокоював старший, – всього лиш пару синців. А рана на плечі то дрібниця, швидко заживе. Лікар сказав, що…

– Чому ти вийшов з квартири? Я ж казав тобі ні за що не залишати її межі! – слова просто зірвались з губ Спартака, – Пару синців? Дрібниця? Ти міг загинути! Розумієш?!

Женя винувато опустив погляд. Усмішка зникла з обличчя.

– Вибач, Жень, – Спартак похитав головою, – Я не те хотів сказати… Я просто… Я… дуже злякався за тебе.

Він поклав свою руку поверх руки Яновича, легенько погладжуючи зап’ястя, на якому виднілись сліди від мотузок.

– Коли я побачив твій браслет у руках цього покидька, то думав, що втратив тебе. Жень, ти ж не просто мій товариш. Ти…

– Найважливіше створіння у твоєму житті? – посміхнувся Женя, піднімаючи погляд на Спартака.

– Найважливіша людина у моєму житті, – поправив молодший, дивлячись у вічі хлопцю. – Мій найкращий друг.

– Друг? – на очах Яновича з’явилися сльози, – Ти сказав… найкращий друг?

– Двічі не повторюватиму, – усміхнувся Спартак, витираючи сльозу з обличчя Жені.

– Спартачок… – схлипуючи, промовив Янович, – Дякую, що прийшов… за мною.

– Я не міг не прийти, – хлопець робить глибокий вдих, ніби збирається з думками, – Жень, я… Ти…

Янович уважно дивиться на свого друга.

Скрип дверей позаду змушує обох здригнутись.

– Прийом відвідувачів сьогодні закінчений, – суворо відказала медсестра, – мужчина, виходимо. Прийдете завтра. Години прийому висять при вході.

Спартак розчаровано видихає. Піднімається з ліжка і проводить рукою по волоссю Жені.

Скаже те, що хотів, іншим разом.

Обов’язково.