Називай мене Астаріон

Минув тиждень з тієї дивної зустрічі в кампусі, а я все ще не міг викинути її з голови. Ця сцена під старим дубом, тихий вечір, її голос, що з таким захопленням говорить про писання Лавкрафта… Здавалося, що ці моменти засіли в моїй пам’яті, як скалка, і з кожним днем вона врізалася все глибше.

Щоразу, коли ми перетиналися, я відчував, як усередині мене зростає презирство. Я нагадував собі, що вона всього лише ще одна студентка, яка нічим не відрізняється від інших. Усього лише людина. Але щоразу, коли я бачив її, ця ілюзія руйнувалася. Вона відрізнялася.

Сьогоднішній день не був винятком.

Навчальний день пролетів швидше, ніж я очікував. Завершивши вже звичну роботу з паперами у своєму кабінеті, я видихнув із полегшенням. Вечір дивував своєю м’якістю для осені, немов погода вирішила подарувати ще трохи тепла.

Залишаючи університет, я вирішив, як уже то було звично, трохи прогулятися перед тим, як вирушити додому. Кампус о цій годині був майже порожній, студенти вже розійшлися у своїх справах – хто до гуртожитків, хто до бібліотеки, хто просто, як і я, прогулювався у дворі.

Кроки гулко віддавалися порожньою доріжкою, і мої думки, як зазвичай, повернулися до неї. Я не поволі задавався питанням, де зараз може бути Мадіан? Щось у нашій тій розмові не давало мені спокою. Ноги, ніби самі собою, вели мене туди, де минулого разу проводила час Рена. Мій розум знову малював її образ – усамітнену, занурену у свої думки, як тоді, в її тихому куточку.

На мить я завмер, коли помітив її. Так, вона й справді знову була тут. Здається, це місце було її постійним захистком після занять.

Рена сиділа, притулившись до дерева, з книжкою в руках. Знову Лавкрафт. Випадковість? Я немов потрапив у чортів «День Бабака».

Мої кроки сповільнились, але я не збирався підходити ближче. Це могло здатися занадто нав’язливим, та я й сам ще не вирішив, чого хочу від цієї зустрічі.

Але перш ніж я встиг піти, вона підняла погляд і помітила мене.

– Доброго вечора, професоре Анкунін, – її голос був стриманим, як завжди.

– Міс Мадіан, – я кивнув їй у відповідь. – Знову ви тут. Любите проводити час на самоті?

– Самотність – це не так погано, якщо вона є свідомим вибором, – вона м’яко посміхнулася, закриваючи книжку. – А ви, професоре? Ви ж явно не з тих, хто шукає компанії.

– Я віддаю перевагу тиші й порядку, – сухо відповів я, роблячи крок ближче. – Люди занадто часто створюють хаос навколо себе.

– Що ж, гадаю, ви маєте рацію, – вона кивнула, немов погоджуючись. – Але іноді хаос – це те, що нам потрібно. Він допомагає побачити світ по-іншому.

Мене вразила її здатність говорити так невимушено, не відчуваючи жодного тиску. Моя присутність її абсолютно не бентежила, не нервувала. Це лише сильніше випробовувало моє терпіння.– Хаос? – я усміхнувся. – Не думаю, що багато з тих, хто стикнувся б з хаосом у моєму житті, був би настільки оптимістичним.

– Можливо, – вона подивилася на мене, не відриваючи погляду, немов намагаючись прочитати мої думки. – Але я вважаю за краще приймати речі такими, які вони є. Не можливо контролювати все, професоре. Іноді простіше визнати, що ти не можеш змінити ситуацію.

– Здатися… – я примружився, відчувши легку нотку гіркості у власному голосі. – Чи це ви називаєте силою, міс Мадіан?

Вона похитала головою, її погляд не потьмянів ні на мить.

– Не здатися. Прийняти. Це не слабкість – визнати, що ти не всесильний. Це дає тобі свободу. Адже коли ти не боїшся програти, ти стаєш вільним від страху. Страх – ось справжня слабкість.

Мої губи стиснулися в тонку лінію. Занадто впевнена, занадто зібрана. Вона говорила, немов розуміла речі, які завжди вислизали від мене. І це змушувало мене почуватися вразливим, ніби вона бачила мене наскрізь.

– Визнати поразку – це не свобода, – пробурмотів я, відчуваючи, як мене переповнює протиріччя. – Це слабкість, міс Мадіан. Людина має бути сильною, не показувати свою вразливість.

Вона ледь посміхнулася, але її очі залишалися м’якими, у них не було жодного натяку на зарозумілість.

– Отже… Ви вважаєте мене слабкою? – тихо запитала вона.

Я хотів відповісти ствердно, хотілося кинути їй в обличчя це звинувачення, але щось усередині мене завмерло. Це був капкан. Вона знала, що я не можу щиро відповісти «так». Замість цього я лише відвів погляд.

– Мені здається, ви більше приховуєте себе, ніж показуєте, професоре Анкунін. Ви наче одягли цю маску відчуженості, щоб захистити себе. Але хіба ви не відчуваєте, як іноді вона стає вашою в’язницею?

Її слова пронизали мене до глибини душі. Вона говорила про те, що я старанно приховував століттями. Ніхто, жодна істота за всі роки мого існування, не бачила мене так ясно. І це злило мене. Злило до болю. Але водночас з цим у мені зростало захоплення. Як вона, звичайна смертна, яка навіть не знала мене,  могла так легко розкрити те, що я сам відмовлявся визнавати?

– І хто ж ви така, щоб висловлювати подібні судження стосовно моєї особистості, міс Мадіан? – я зробив крок уперед, намагаючись чинити на неї тиск. – Ви нічого про мене не знаєте.

Але вона знову не здригнулася, її обличчя залишилося байдужим.

– Можливо, – відповіла вона. – Але мені не потрібно знати про вас усе, щоб бачити, що ви приховуєте за цим фасадом. Я просто дивлюся на вас, як на людину, а не як на професора.

Її слова залишили мене без відповіді. Я відчув, як щось усередині мене почало руйнуватися. Це була не просто гра в інтелектуальні перепалки. Вона бачила мене таким, яким я не хотів бути. І це зводило мене з розуму. Але при цьому було в її словах щось, що притягувало. Вона не боялася показати свою вразливість, прийняти свої слабкості. Це було те, чого мені завжди не вистачало.

Я стояв перед нею, почуваючись… слабким. Але замість звичної ненависті, всередині мене зростало щось нове.

– Знаєте, – її голос став тихішим, але не менш упевненим. – Ми всі різні. Але це не означає, що хтось із нас, по природі своїй, сильніший чи слабший. Просто кожен із нас повинен сам вирішувати, як справлятися з тим, що нам дає життя.

Я замовк, думки на мить зупинилися. Вона говорила так невимушено й упевнено, немов її не цікавило, прийму я її слова чи ні. І хоча я хотів знову заперечити, відчув дивний сумнів. Можливо, в її словах й справді була якась правда, навіть якщо вона не збігалася з моїми переконаннями.

– Можливо, ви маєте рацію, – я вимовив несподівано для самого себе, трохи схиливши голову. – Можливо… хоча я все ж таки не можу повністю погодитись із цим.

Настала пауза. Тиша між нами була наповнена чимось дивним, майже відчутним. Зазвичай я вважав за краще подібні моменти обривати, йти або завершувати розмову холодною відповіддю. Але зараз не міг. Щось тримало мене. Я не хотів іти.

– Що ви робите сьогодні ввечері, міс Мадіан? – запитання зірвалося з моїх вуст до того, як я встиг обдумати його. Я відчув легкий внутрішній шок. Чому я це запитав?

Рена здивовано подивилася на мене, але її непохитний вираз обличчя майже не змінився. Лише куточок її губ трохи сіпнувся в легкій напівусмішці.

– Поки що нічого, – її голос був тихим, як завжди. – А чому ви цікавитесь, професоре Анкунін?

– Є одне місце, – я кивнув, стримуючи здивування від власної пропозиції. – Бар неподалік від кампусу. Я часто проводжу там вільний від роботи час. Досить… цікавий заклад. Не хочете приєднатися до мене?

Вона задумалася, оглядаючи мене, немов зважуючи відповідь. Я міг бачити, що її конче здивувало моє запрошення. Але, як і завжди, її обличчя залишалося спокійним, без зайвих емоцій.

– Добре, – коротко відповіла вона. – Чому б і ні.

Бар, який я обрав, був старим, вишуканим і, що найголовніше, майже порожнім. М’яка напівтемрява, дорогі дерев’яні панелі та неяскраві лампи створювали атмосферу усамітненості та комфорту. Це було одне з тих місць, де можна сховатися від усіх і просто існувати у власному світі. Ми сіли за стіл біля вікна, далеко від сторонніх очей.

Рена замовила келих червоного вина, а я взяв щось міцніше, хоча для вигляду відпив лише кілька ковтків. Напруга між нами злегка спала, алкоголь пом’якшив атмосферу, і наша розмова стала більш відвертою. Я все більше спостерігав за нею – за тим, як вона спілкується, за її манерами. Кожна деталь у ній була продуманою, але не штучною. Вона не намагалася нікого вразити. Рена просто була собою.

– Не думав, що колись визнаю це, але ти дивуєш мене, – промовив я, нарешті, після ще одного обміну думками на абстрактні теми. – Зазвичай люди або бояться, або намагаються догодити. Але ти не з тих, хто намагається це зробити.

Вона трохи посміхнулася, дивлячись на келих із вином, злегка збовтуючи червону рідину.

– Я давно зрозуміла, що не потрібно нікому догоджати, – її голос був тихим, але в ньому не було й краплі зухвалості. – Кожен має бути собою, професоре. А що думаєте ви? Ви ж теж не намагаєтеся сподобатися комусь.

– Це правда, – відповів я, відчуваючи легку гіркоту. – Але в цьому є різниця. Ти… тобі все одно, що про тебе думають. Ти просто живеш, як хочеш. Я ж вибудовував себе по крупицям. Мені доводиться підтримувати авторитет, бути кимось… значущим. Кимось, кого поважають.

– Поважають? – вона примружилася, її погляд став трохи глибшим, немов вона проникала навпростець під мою шкіру. – Чи бояться?

Запитання вдарило точно в ціль. Я не очікував цього. Моє обличчя залишалося байдужим, але всередині щось стиснулося. Вона бачила мене наскрізь, і це водночас дратувало і притягувало. Чому вона так легко могла розпізнати мої слабкості? Чому не боялася говорити це мені в обличчя?

– Бояться, – повторив я, знову ковтнувши напій. – Так. Можливо, це завжди було для мене важливіше.

Вона мовчала, дивлячись на мене із задумливістю.

– Страх не завжди означає повагу, – нарешті, тихо сказала вона, і її слова прозвучали несподівано глибоко. – Іноді страх – це просто спосіб контролювати людей. Але хіба це дає вам те, чого ви хочете?

Я не знав, що відповісти. Щось у її словах зачепило мене. Я завжди вважав, що саме страх робить мене сильним, що він допомагає контролювати, утримувати владу. Але зараз, сидячи тут із цією молодою дівчиною, я вперше засумнівався в цьому.

– Ти не схожа на інших, – пробурмотів я. – Ти не будуєш своє життя так, як усі інші. Ти… просто живеш.

Вона злегка кивнула, знову з цією легкою посмішкою.

– А ви гадаєте, я повинна жити якось інакше?

Це питання застало мене зненацька. Як вона мала жити? Як звичайна студентка, з набором комплексів, слабкостей і страху перед життям? Але ні. Вона була іншою. Вона мала те, чого я ніколи не мав – свободу бути собою.

– Не знаю, – відповів я чесно, усвідомлюючи, що не маю відповіді.

У барі повисла тиша. Обидвоє ми про щось думали, кожен занурений у свої думки. Але ця тиша не була незручною. Вона була на подив комфортною.

– Знаєш, – несподівано почав я, не усвідомлюючи, як ця розмова звернула в таке русло. – Ти мене дивуєш. З кожним разом дедалі більше.

– Справді? Чим саме? – вона з подивом підняла брову, не відриваючи від мене погляду.

– Ти… не намагаєшся бути кимось іншим. Я завжди ненавидів тих, хто ховається за масками, а ти, схоже, не носиш жодних. Ти просто така, яка є. Це викликає повагу.

– І чому я думала, що це повинно дратувати вас ще більше? – вона злегка посміхнулася, але її голос не був саркастичним, скоріше, зацікавленим.

– Повинно, – визнав я. – І, можливо, воно дратує. Але я не можу заперечувати, що в цьому є щось, чого мені завжди не вистачало. Ти можеш бути собою. Ти… вільна.

Її очі на мить затрималися на моїх, і я побачив у них розуміння. Вона наче знала, про що я говорю. І це лякало мене найбільше. Вона бачила в мені те, чого я сам не хотів визнавати. Вона бачила мою слабкість – мою ненависть до самого себе за те, що я ніколи не міг дозволити собі бути справжнім.

– Ви теж можете бути собою, – тихо сказала вона, немов прочитавши мої думки.

Я фиркнув, але не зміг приховати внутрішнього сум’яття, – Це не так просто, як здається.

– Знаю, – її голос звучав м’яко і впевнено. – Але ви все одно можете, професоре Анкунін.

Ця розмова вибила мене зі звичної рівноваги. Уперше за довгий час я відчув, що хтось проник углиб моєї свідомості, за всі шари захисту. Рена була не просто стоїком – вона була кимось, хто прийняв свою вразливість, і це робило її сильнішою. Я ненавидів її за це. І водночас… я так сильно цим захоплювався.

– Астаріон – тихо промовив я, м’яко усміхнувшись. – Називай мене Астаріон.