Надто світлий ранок

Це тривало протягом кількох років. Трьох або чотирьох…
Меловін не міг убивати цілий рік. Як і створювати запахи. Взимку, навесні й улітку він працював, щоб просто не померти з голоду, у вихідні ходив на виставки картин, виступи симфонічних оркестрів, блукав парками й дивився на вуличних фокусників. Йому почало подобатися мистецтво, а в парках він почувався усамітненим і зосередженим. коли його відвідувало натхнення, він записував у блокнот поєднання запахів, які хотів би спробувати. А ще ймовірних жертв. Він спостерігав за ними цілий рік, а коли приходила осінь, починав діяти. Меловін мав добрі стосунки з начальством, тому на прохання завжди брав відпустку на жовтень. Саме в цей місяць його внутрішній маніяк (як же він ненавидів це слово) прокидався і змушував убивати. “Запах Раю” має бути складений. Тільки тоді люди зрозуміють наскільки вони брудні і наскільки мерзенне це місто, ця країна і цей світ. Не повинно бути нічого чистішого за нього.
Меловін сам не знав, чому це бажання опановує його у жовтні. Напевно, коли настає осінь і всіх людей збиває нудьга, його відвідує ця нав’язлива сутність “маніяка”. Просто інші починають забиватися в себе, впадають у депресії (або просто вважають свою нудьгу депресією), ріжуть вени, стрибають із висоток, розлучаються з коханими, гуляють уночі наодинці з музикою і своїми думками, палять на балконах, п’ють вино, дивлячись наївні фільми, заражаються грипом. А він на дозвіллі вбиває дівчат і робить із них запахи. Кожен божеволіє по-своєму, але з наближенням зими всі як один чекають на диво, на свята і забувають про свої мізерні проблеми, які тільки нещодавно здавалися більшими, ніж бажання жити.
Уже з перших убивств поліція почала шукати його. Нині вони надто добре вивчили почерк “Парфумера”. І вже наприкінці вересня на перших шпальтах газет з’являються заголовки на кшталт: “Чи продовжить “Парфумер” свої жахливі вбивства?”, “Коли цьогоріч помре перша жертва?”, “Невже через чотири роки поліція так само не зрушила з місця?”. Як же він втомився від цього.

***
Микита йшов тротуаром, трохи підстрибуючи від радості. Сьогодні особливий день, адже дівчина з його потоку погодилася піти на фільм жахів, які вона зовсім не любила. Микита, правду кажучи, теж не захоплювався ними, але він хотів провести недільний вечір із дівчиною, яку кохав. Ноги плуталися в каші зі снігу та бруду. Звичайна картина для ранньої весни, але робити нічого. Треба зустрітися з тією, яка закрутила йому голову ще на першому курсі. Скільки разів йому вже розбивали серце, скільки разів він розчаровувався в істинному коханні, яке так пристрасно описують поети й музиканти. Таке високе почуття, але так боляче ранить. Хоча, чи було це кохання, чи просто сильна симпатія, він не міг зрозуміти. Бо завжди ці стосунки були наче феєрверк: захопливі, чаруючі й пекучі, але дуже швидко ставали звичайними іскорками, що падали й гасли, лишаючи по собі гіркоту, тугу й темряву. Тільки, на відміну від феєрверку, стосунки залишали ще й біль, спалені мости і розчарування. Микита прекрасно розумів, що його кохання було одностороннім, адже всі попередні дівчата просто велися на його гарненьке личко, красиву посмішку і вірші. Але ж він писав їх від щирого серця, вкладаючи в кожен рядок, у кожну букву все своє серце. Тому показувати іншим свої вірші він боявся, писав у стіл, але щойно чергова дівчина запалювала вогник у його грудях, він знову повторював помилки минулого: впускав її у свою квартиру, свій зошит і свою душу. А вона, як і інші, просто плювала в неї і навіть думати не хотіла, що з розставанням Микита ховає частину того юного і наївного підлітка, яким він був, коли почав писати.
Нині він крокує вулицею, мружиться від весняного сонечка і точно знає, що навіть цій однокурсниці, яка так сподобалася йому, він не дасть того зошита. Він якраз проходив повз парк, як побачив дивного хлопця, що сидів на лавочці й годував голубів, низько схилившись над ними, ніби виглядав щось. Потім різко піднімався і записував щось у величезний чорний блокнот. Хлопець був у сонцезахисних окулярах, і Микита подумав, що теж не відмовився б від них. Постоявши кілька секунд, він пішов, бо подумав, що має досить дивний вигляд, коли витріщається на незнайомих хлопців.
Але Меловін усе ж помітив його. Він широко роздув ніздрі, але так нічого й не відчув. Можливо, цей хлопець щось бачив? Може впізнав його? Варто вивідати про нього побільше. Але не зараз, буде підозріло, якщо він різко піде за тим. І Мел залишився сидіти на лавочці, перечитуючи записи в пошарпаному й майже списаному блокноті.
Він має закінчити. Запах має бути зроблений за цей рік. Інакше він збожеволіє від смороду цього світу. У голубів полетіли останні крихти хліба, і вони розлетілися від переляку. Меловін різко піднявся і попрямував додому. Занадто сонячна погода для такої похмурої душі.