Навіщо, Ліаме?

(Я не знайшла де можна ще написати, тому вибачте, пишу тут.)
Я вперше пишу щось подібне, тому буде, мабуть, багато помилок у пунктуації і всякому такому.Я дуже дуже сильно старалася, тому буду вдячна, якщо напишете свою думку у коментарі. XD Вислухаю будь яку критику, і буду дуже рада вашим коментарям.

п.с. це модерн ау, уільям та шерлок студенти.

4:27, ранок. На вулиці ще не вийшли натовпи людей, біжащих на роботу, нема кричащих та злих дядьок. Птахи не співають свої лагідні пісні, собаки не лають на проїжджаючі машини. Стоїть непроглядний, сірий туман, тучі пливуть низько-низько, легенько моросить дощик. Заповнені туманом вулиці пропахлися табаком, який має велику популярність серед тутешніх. Місто спить, а разом з ним і майже кожна людина, живуща у цих краях. У багатоповерхівках не горять віконця, магазини не мигкотять своїми ліхтариками-закличками. Повсюди тихо та спокійно. Але не спить білявий хлопець, лежить на старому, пильному ліжку, і все думає він над одним питанням. Його кроваво-червоні очі впились у стелю і бурять її своїм поглядом.

«Навіщо я існую?»  проноситься кожен раз у його голові.Усе життя він шукає відповідь, але пані Доля ніяк не хоче відповідати. Студент усе не може відпустити це питання, занадто боляче воно йому дається. У нього нема сенсу жити, нема стимулу кожен день вставати, нема нічого, що б стримувало його в цьому житті. Він бродить по світу у пошуках цілі, та ніяк не знайде її. На душі шкребуться своїми пазурами жахливі розмисли і виють страшенні, люті помисли.

З такими думками він проводить кожну ніч. Хлопцю це набридло, йому огидно думати про те, наскільки жалюгідним він є, наскільки жалюгідним є його життя. Він ненавидить себе за те, що він нічого не може зробити з цим.

Сам не помітивши того, він пролежав так усю ніч. Настав ранок. На вулиці виповзають невдоволенні та сонні роботяги, вмикаються мотори машин, суєтливо бігають дівчини з сумками та пакетами. Туман став ще густішим, а моросящий дощик перейшов у зливу, від якої не сховаєшься. Зовсім скоро повстають студенти місцевого університету, які так люблять збиратися групками біля кав’ярень, ласувати випічкою і жартувати про незрозумілі лекції вчителів. Лондон прокидається.А блондин ще навіть на засинав. Він жахливо себе почуває. Його охопив страв та розпач. Йому боляче від одної думки про те, що він живе без цілі. Він живе наче привид, блукає по світу без сенсу. Жахливе життя, життя без ідеї, без проблиску надії.

Як би він не старався, він ніяк не може знайти відповідь на своє питання.

Але от сяйнула думка, здавалось би, жахлива, але не до цього зараз хлопцеві. Він сам не зрозумів, що робить. «Якщо життя не дає мені відповідь, то може його дасть смерть?» прометнулося у мозку. Голову ніби затуманило. Його руки більше не його, він не керує своїми діями, мозок повністю під владою паніки. Студент швидко зліз з ліжка, він не знайшов свої капці під ліжком, але це ніяк не подіяло, він так само рішучо ринувся до кухні. Йому потрібен папірець та ручка. Переривши увесь порфель, та не побачивши жодної ручки, він згадав про залишений на вході у квартиру олівець. Знайшовши олівець, який лежав на підлозі у коридорі, хлопець пішов до кабінету, там він аби-як вирвав шмат паперу з записнику і швидко нашкрябав щоь типу «це самогубство, мене ніхто не вбивав», бо на щось інше у нього не вистачило ідей. Тепер усе. Зараз він дізнається, зараз він позбудеться цієї ноші, названої життям. Мало не впавши, так швидко біг до кухні, він зайшов до скупо обставленої кімнати зі старою скатертиною на столі та трьома, один з них перекинут, стільцями з дерева. Пошаривши по шухлядам і шафам він не знайшов нічого товстішого за мясний ніж, тому вирішивши використати його, студент миттю заточив його стоявшою біля нього точилкою, і приготувався.

Ось він вже стоїть на кухні, маючи зброю у руках. Він стояв тримаючи ніж буквально у 5 сантиметрах від грудної клітини. На душі спокійно, вже нема того, скребучого своїми пазурами, почуття неповноцінності. Зараз йому стане легше, він нарешті знайде питання на свою відповідь. Йому не страшно, і не совісно. Він не відчуває те почуття, яке усі ми знаємо, те почуття, яке можно описати питанням «а що далі? Що буде якщо я це зроблю?», хлопець щасливий. Але чому? Ті секунди він не забуде ніколи, кожне слово, яке він чув у голові назавжди будуть у його пам‘яті.

Різко його вуха прорізав крик. «Ліам!» почулося з коридору. Там стояв, не рухаючись, його сусід-друг. Побачивши стоявшого з ножем біля грудей Уільяма, Шерлок оціпенів. В його очах читався страх та паніка. Отак вони стояли з секунду, але раптом блондин усе зрозумів, мозок запрацював, туман розвіявся. Він подивився на свої руки, тримаючі ніж, який повинен був от-от розрізати йому грудну клітину. Голова загуділа знов. Серце на мить ніби вдарили чимось важким, стало боляче, знов.

Студенти дивились один одному в очі всього пару секунд, але їм здалося, що пройшла вічність. Було чути кожен подих, кожен топ ногами з вулиці, така у кімнаті стояла тиша. Шерлок зрозумів, що тут коїлось, і вже не виглядав таким шокованим, але його очі усе одно були наповнені тим почуттям, яке не описати словами, у голові його кружляло питання «Чому він це зробив?», це питання не дає йому спати і зараз, так воно в‘їлося у його голову. Червоні очі блондина наповнились сльозами, у них виднілась паніка та розпач, тут Уільям не витримав. Почувся дзвін заліза – це ніж впав на підлогу. А слідом за ножем впав і власник.

Блондин сидів на підлозі, сльози лилися з очей самі по собі, він не міг їх зупинити, руки тряслися, мозок переварював усе, що відбулося. Він не міг зрозуміти, як до такого дійшло, чому постійно він боровся з цим бажанням, а зараз так різко вирішив втілити його в життя? На душі знов тяжко, знов прийшло то чудовисько, що кожну ніч впивається пазурами у душу, тепер воно ще більш жорстоке і невгамонне. На вулиці ллє дощ, краплинами стікає вода з дахів на підвіконня відчинених вікон, погода стоїть волога та мерзенна, вуличний вітер пронзає своїм холодним подихом кожного, хто пожалів собі одягу, залітає у відкриті фіранки і приносить вологу та пригнічуючу атмосферу до хат. Все це ще більше додає вбивчої атмосфери до кімнати двох учнів. Раптом, Уільям відчув щось тепле на плечі, розвернувшись та підняв червоні, заплакані очі він побачив сидящого біля нього Холмса, той простягав руки до студента, мов запрошуючи його обійняти, Моріарті ще гірше заплакав, він настільки довго тримав емоції у собі, настільки довго жив без єдиного прояву любові, що здається, його зараз розірве від тих почуттів, які він накопичувач у собі стільки років.
Холмс підсів до нього ближче, блондин все ще плакав, і не бачив цього, Шерлок пригорнув хлопця до себе. Уільям не одразу зрозумів, що коїться, його очі помутнішали і опухли від сліз, він більше не був тим «беземоційним студентом, який постійно мовчить», тоді він був маленькою, наляканою дитиною. Але все ще для нього залишалось питання : чому він плаче, коли знає, що коло нього є хтось? Зазвичай, навіть коли йому хотілось видати усі свої емоції, він мовчав та був спокійним, але чому в цей раз не так? Зараз він сидить у обіймах навіть не свого близького друга, а просто сусіда, з яким вони ділять квартиру, і не відчуває сорому, йому не страшно, що той подумає, що він слабкий і  безпорадний.
У кімнаті все ще трохи відчинене вікно, тому вітер має змогу прокрастится крізь маленьку щілинку і принести з собою холод та непривітну атмосферу осінніх і дощевих вулиць Лондона. Щоб Уільям, який у спішці не встиг навіть нормально одягнутися, не замерз, Холмс накрив його своїм темно-синім піджаком. Він увесь чав гладив блондина по голові, щось нашіптував і наспівував, час від часу він намагався вітишити хлопця, але усе марно. Моріарті все ще плакав, але не так, як коли тільки зрозумів усе, його сльози були не від страху чи паніки, він плакав через те, скільки емоцій зараз він відчуває, ні разу у житті не було такого, що він відчував і спокій, і злість, і ненависть, і щастя, і страх в один момент, але зараз саме такий момент. Він плаче через те, що нарешті знайшов людину, яку він не боїться, людину якій не соромно показати себе і свої емоції, він плаче через те, що він настільки ненавидить усе, що майже наклав руки не себе, його сльози є наслідком усього, що він тиримав у собі.
Так вони і просиділи до самого будильника. Увімкнулась та сама жахлива мелодія, яку ненавидить кожен школяр та студент, мелодія яку ми чужмо кожного ранку. Шерлок збирався піднятися, щоб вимкнути будильник, але Ліам не хотів його відпускати. Він затримав його, прошептавши щось на кшталт «не йди, залишись», і Холмс був змушений сісти назад. Уільям боявся загубити його, боявся, що він піде і не повернеться, боявся, що Моріарті, скоріш за все, більше в житті не зустріне нікого кому зможе показати себе і емоції, які він відчуває.
За останні 15 років, Шерлок був єдиним, біля кого Уільям не відчував плачущего себе огидним і слабким створінням. Він не знав чому саме цей темноволосий, егоістичний соціопат став його надією, але так вже і сталося.

Дві абсолютно протилежні людини стали найважливішими людьми один одного. Пройшло багато часу з того моменту, як вони познайомились, а вони усе так само дякують місс Долі за те, що привела їх один до одного. 🙂