Наввипередки

— Чому не спиш?

— Та так… На побачення хочеться. З тобою наввипередки в парк атракціонів.

посилання на ао3: https://archiveofourown.org/works/38964675

***

i think i — super junior
me & u — super junior
la di da — hui & kino (pentagon)
all my love — seventeen

Час вже давно звернув за північ, і єдиним джерелом світла в невеликій кімнатці залишився тільки екран телефону, який дівчина, що аби-як розвалилася посеред ліжка, тримала обома руками над своїм обличчям, не надто переймаючись тим, що запросто може відбити собі не лише коліна, але й носа, якщо гаджет раптом вислизне із захвату її пальців та підкориться всім відомому закону гравітації. Щоправда, тримала вона його міцно. Не підірвалась навіть, щоб відповісти на нові повідомлення друзів, переглянути коментарі та інші сповіщення із соц-мереж, хоч спокуса насправді була вражаючою. Навіть щоку з внутрішньої сторони прикусити довелось, аби не зірватись остаточно, коли засвітилось чергове віконце.

Недовго думаючи, Йонджун одним спритним рухом змахнула його вбік, вслід за рештою, і знову задивилась на милу фотографію на заставці, зроблену в розважальному парку нещодавно. На позаминулих вихідних, якщо вже зовсім точно. Яскравих барв на зображенні було не так багато: сонце в цей момент якраз сховалось за лінію горизонту, залишивши після себе яскраві сліди на небі й м’який напівморок. Одною-єдиною плямою, що виділялась на фоні усього, виявилась навіть не величезна хмарина цукрової вати, придбаної на двох, а пофарбоване в ідентичний ніжно-рожевий колір волосся старшої Чхве. Пухнасте таке, вистрижене в акуратний малет, на вигляд і запах також солодке. Пощупати хочеться одразу.

Але не можна нікому. Окрім Субін, котра на фото знову безтурботно посміхалась, спробувавши на смак не тільки солодку вату, а й кожне із спалих на думку порівнянь цих ласощів з дівчиною поряд, що в свою чергу лише бурчала у відповідь і відмахувалась від усіх націлених у її сторону компліментів, намагаючись зробити максимально зайнятий та непохитний вигляд. Ніби це зовсім не в неї кінчики вух почервоніли. Ні, що за нісенітниці.

Молодша ж і не намагалась виправдовуватись, коли щоки почали горіти густим рум’янцем після чужої блискавичної контратаки, і в ту ж мить здалась, лиш сором’язливо смикаючи краєчок сукні з орнаментом, щедро всипаним купою дрібних ромашок, на ній. Ще й голову похилила, змусивши пару локонів темного волосся спереду впасти з плечей і показати фарбовані у бляклий відтінок синього кінчики довгих пасм, які вперто норовили сплутатись з віями, розмазавши частину блискіток у кутиках очей. Погляд не підіймала та все одно посміхалась, намагаючись стиснути губи. Така неймовірна. Мов справжня фея, чесне слово. Ледь тремтячих чарівних крил за спиною не вистачало тільки для повноти картини. І Йонджун прекрасно пам’ятала свою обіцянку домалювати їх потім в редакторі на готовій фотографії, за що, власне, отримала чергового стусана у плече.

— Ну годі! А то на велосипеді їздити сама будеш, — надувши щоки, пригрозила геть зніяковіла Субін і показово склала руки навхрест на грудях.

— А ти спершу навчи, — відрубала Йон, зронивши м’яку усмішку, і вередливо показала язика, все ще заперечуючи факт своєї провини. Вона правду казала, між іншим.

Тільки от, аж ніяк не очікувала, що ці необережно кинуті слова приймуть настільки буквально. Вже на наступний день, замість того щоб як зазвичай дозволити Йонджун розташуватися на двоколісному в себе за спиною та обхопити свою талію руками перед їхньою традиційною прогулянкою вулицями міста, Бін заштовхнула її за кермо і дійсно почала вчити. При тому, що образи на аж надто бешкетну й люблячу дівчину не залишилось зовсім ще минулого вечора — варто було лише в їхньому полі зору з’явитися оглядовому колесу. Вона просто без міри захопилась ідеєю додати до списку безмежних умінь старшої Чхве ще одне маленьке — звичайнісіньке.

— Мені і скейту з головою вистачало, знаєш… — вчепившись в кермо, з нервовим сміхом видихнула та, вже десяту хвилину поспіль ніяк не зважуючись відштовхнутись від землі й зробити першу спробу. — Я впаду, не проїхавши й метру, і покалічусь, серйозно, ця штукенція виглядає надто складно і не дуже сповнює надії…

— Боїшся чи що? — незлобливо посміхнулась Субін і, спіймавши погрозливий погляд, підійшла ближче. Схиливши голову, вона накрила своєю долонею чужі зблідлі аж від напруги кисті, щоб хоч трохи заспокоїти, й швиденько залишила невагомий поцілунок на скроні. — Все в тебе вийде. Я буду поруч і допоможу.

— Хто казав, що допомога взагалі знадобиться? — фиркнула Йонджун, смикнувши плечима, але все ж помітно розслабилась та набагато впевненіше опустила праву ногу на педаль, готуючись до старту.

— Як скажеш, тільки не поспішай…

— Краще відійди, щоб я тебе не придавила випадково.

— Онні!

Не минуло й половини з того часу, що був відкладений на вичікування вдалого моменту, як пролунав перший вереск і віддалений глухий звук падіння. А потім одразу і другий, разом з лайкою, тому що дехто, бачте, спіткнувся та безпомічно звалився назад на землю-матінку, прийнявши рішення там уже й залишатися, вдаючи з себе мертвого опосума. Почувши й побачивши здалека цю катастрофу, Бін ледь телефона не розбила поки бігла до старшої у те місце, куди вона встигла долетіти на силі ентузіазму і де не зовсім вдало приземлилась, зазнавши краху. І так само ледь залишки душі з неї не витрусила, голосячи, мовляв, точно тепер без підстраховки нікуди не пустить, допоки та не навчиться тримати рівновагу і їхати більш-менш рівно, без таких крутих заворотів. Якщо, звісно, вона взагалі не передумала продовжувати.

Однак Чхве Йонджун дівчина не з простих, та парою якихось подряпин її не спинити. Навпаки навіть, заохотити якимсь дивом вдалось. Настільки, що ближче до вечора покаліченою відчувала себе замість неї вже молодша, туго стягнутий до цього пучок на голові якої після декількох заходів безупинного бігу за велосипедом розхитався зовсім, перетворивши колись бездоганну повсякденну зачіску в незрозумілої форми гніздо. В той час як винуватиця цієї урочистості досить-таки швидко, дякуючи раптовому копняку мотивації, навчилась самостійно без падінь долати, хоч і невелику, але все ж якусь дистанцію та святкувала свою першу перемогу над клятим двоколісним.

Правда, для повного успіху варто було ще попрактикуватись, чим вони, власне, займались всі наступні дні, витискаючи максимум користі з теплих літніх вечорів та довгої доби. Зачаровано слухаючи одного разу жваву розповідь Йонджун про те, як вона поцупила старий ровер батька з гаража, Субін не відразу усвідомила, коли її несподівано залишили позаду споглядати порожнечу, лише дзвінкім сміхом здалека закликаючи обернутися й наздогнати. В ту ж мить, так само раптово, в її голові промайнула думка, що неймовірніше цієї дівчини нікого бути не може. Бо хто ще зрівняється з нею? Кому вдасться впоратись з усім, до чого тільки доберуться руки? Кому вистачить терпцю досягти свого та вкласти у будь-яку справу максимальну кількість своєї пристрасті та віддачі, наче від цього залежить життя? Така наполеглива і яскрава в світі лиш одна — справді не проста дівчина, найнезвичайніша, особлива. І не любити її, ось таку, неможливо.

— Онні, як і завжди, молодчина, — з посмішкою першим ділом промовила Субін, наздогнавши нарешті дівчину, що втекла від неї, і спинилась поруч, впираючись ногами в землю та склавши руки над кошичком спереду, де скоро мало б з’явитися морозиво, за яким вони і приїхали. Ще урізноманітнити побачення, звичайно, але це вже зовсім інше питання.

— Не кажи дурниць, — обурилась та і потягнулась рукою до молодшої, аби у ту ж мить навести трохи бедламу у неї на голові, погладивши, неначе кішку, що мовчки випрошувала ласку. І не помилилась: Бін, хоч і порожевіла в щоках, ледь не мурчала від чужих дій. — Без тебе я б і до того стовпа не доповзла. Та й в мене до сих пір іноді кермо з рук вислизає: ніяк не звикну, що його взагалі тримати треба.

— Ще трохи й, гляди, від дошки відвикнеш такими темпами.

— Звучить як погроза.

— Констатація факту, онні, — підморгуючи, хіхікнула Субін і прудко зірвалась з місця, залишаючи позаду наодинці з роздумами та відлунням коханого голосу вдалині тепер саме старшу. — Хутчіш крути педалі, інакше весь м’ятний шоколад розберуть до нас!

Наче цілком і повністю втонувши у цьому моменті, Йонджун навіть не помітила, як відео з тої самої прогулянки, коли вони вперше їхали не на одному велосипеді, прилипнувши до одна одної, а окремо, бавлячись в доганялки, скінчилося. Помітила це Чхве, тільки коли екран вже згаснув, і телефон все ж таки вивалився з рук, усією своєю вагою вдаряючи її в лоба та повертаючи з казкової країни спогадів назад у разючу реальність, на що вона лиш болісно процідила крізь зуби якусь лайку. Хотілося б натомість відчути м’якість чужих доторків. Як тоді.

Пройшло всього нічого — декілька днів, а за відчуттям, ніби вічність на самоті або цілий навчальний рік без жодної можливості хоча б пообідати разом і нагодувати з рук їжею із їдальні, щоб смакувало приємніше. До кінця літа ж насправді теж не так багато лишилось. Ще півмісяця абсолютної свободи, якої хотілось відпити до дна, не замислюючись про те, що буде далі і чи буде взагалі. Але думки як на зло самі в голову лізли.

Йон не звикла тікати від проблем, натомість воліючи наступати їм на хвіст. Однак це і проблемою назвати, в цілому, було складно. Вона просто занадто багато відчувала. Ні, не наполегливі потоки прохолодного нічного вітру, охочого танцювати в розпущеному волоссі повільним вальсовим кроком аж до настання світанку, і навіть не обпалюючий біль роздертих колін. Це щось набагато-багато більше, хай і здатне вміститися на долоні — мов серцебиття. Таке ж необхідне, до нестями важливе.

І в голову не встрелило ідеї ліпше, ніж знову взяти в руки телефон та, не глянувши зовсім на час, набрати чужий номер, одразу ж притискаючи екран до вуха з надією, що протяжні гудки от-от обірвуться, і вона почує…

— Онні? — найрідніший голос на тому кінці зв’язку. Сонний настільки і ніжний водночас, що Йонджун не могла не уявити Субін у цю мить. З розкиданим на подушці сплутаним волоссям та майже заплющеними очима, ніби вона й не прокидалась зовсім, на дзвінок відповівши суто навпомацки.

— Привіт, — промовила все ж дівчина, піднявши куточки губ у спокійній посмішці. Картинка в її уяві виглядала до того живою та рідною, що відірватись від неї здавалось нереальним завданням. Та й не хотілось зовсім, як би абсурдно не було задивлятись на чужий образ у своїй голові. От настільки скучила.

І воно й не дивно навіть, бо Чхве Субін — фея, справжня чарівниця, здатна перетворити кожну проведену разом мить в найкращу. Єдина, поруч з якою і падати, і коліна бити взагалі не боляче. Бо ж заради неї хочеться підійматись знову і знову та продовжувати з небаченою старанністю, поки нарешті не досягнеш мети. Щоб бути поруч завжди й знову втрачати лік часу — як і зараз, вслухаючись у кожне вимовлене слово.

— Привіт, — почала вже вона, втягнувши легенями побільше повітря, та несподівано протяжно позіхнула просто в динамік, чого старша, звісно, ніяк не могла проігнорувати, зронивши услід тиху смішинку й аж надто закоханий видих. — Чому не спиш?

— Та так… На побачення хочеться. З тобою наввипередки в парк атракціонів.

написано: 19.12.2020

перекладено й відредаговано: 13.05.2022