набережна

Тисячу разів їй доводилося повертатися додому затемна, тисячу разів самій. Вона не достатньо добре знала це місто, тож недивно, що загубилася. Ліворуч плюскотіла річка. Її не було видно, набережна мала бетонний паркан, що мав захищати зівак від падінь у воду. Однак, Елеонорі здавалося, що робити його на рівні стегон було поганою ідеєю, адже так навіть легше впасти: ти сподіваєшся, що паркан втримає, спираєшся на нього, центр ваги зміщується і ось ти вже летиш вниз. Довіра, болю завжди передує довіра.

Незважаючи на вуличні ліхтарі, що заливали вулицю жовтуватим світлом, вода видавалася чорною та ніби оксамитовою, наче ось-ось засмокче тебе в свої м’які, втім, холодні обійми.

Набережна була порожня. Праворуч дороги було припарковано декілька машин. Кроки відлунювали, тінь жваво рухалася поруч, коли Елеонора проминала ліхтарі. Після задушливого клубу вулиця, та ще й біля води, змушувала її здригатися попри те, що блуза мала довгі рукави. За квартал вперед назустріч дівчині звернула компанія з чотирьох осіб. Юнаки йшли просто порожньою проїжджою частиною, щось обговорювали, сміялися, та жартівливо штурхали один одного. Нечасто Елеонора панікує, однак, сповільнивши трохи ходу, вона подумала: «Куди б звернути?» Але вона і так загубилася. Дорога набережною мусила її вивести у більш-менш знайомі місця.

Фактично відразу за хлопцями на вулицю виїхало авто. Дівчина не звертала на нього уваги допоки, проїхавши повз неї, воно не видало характерний звук різких гальм. Це були не жарти. Компанія зупинилася за два ліхтарі від Елеонори, біля невеликої парковки і цікаво зиркали в її бік.

Наче заморожена вона обернулася саме вчасно, щоб відчути на собі всесвітню іронію долі, адже біля авто стояв не хто інший як Едоардо Інканті. Водійські двері були відчинені, ліва рука лежала на даху машини (тепер цілком знайомої), права – на дверях; обличчя розтягнулося у хижій посмішці. Неможливо було розібрати, що було в його очах, бо на більшу частину обличчя падала тінь, адже він зупинився просто під ліхтарем. Його преславута куртка була розстібнута, демонструючи футболку якогось брудно-зеленого відтінку. З машини не грало ніякої музики. Чомусь Елеонора помітила це…

-Яка несподівана приємність! – Вкрадливо мовив він. Якщо дівчина і відчула певне полегшення, побачивши хто саме за кермом, то тепер вона знову нервувала. Хтозна чого.

-Едуардо. – Вона ледь всміхнулася. – Як виховано з твого боку зупинитися, щоб привітатися. Що ж це ти досі не запалюєш зірок на вечірці?

«Щоправда вже і не встигне, мабуть, як би не летів,» – подумала Елеонора. Хвилин двадцять назад, о першій ночі, всі вирішили продовжити свято у якогось «супер-крутого-хлопця-ти-його-не-знаєш» (як сказала Сільвія, а потім хитренько додала: «Познайомити?»). Позаду дівчини почувся свист, а тоді приглушений сміх квартету. Вона доклала зусиль, щоб не виказати переляк. Голова Едоардо смикнулася в той бік, і щоб приховати свій невиправданий рух, він переніс вагу на іншу ногу.

-У клубі не видно неба, кицюню. – Без належного пафосу сказав він, а тоді швидко додав: – Підвезти тебе додому? Здається, ти нечастий гість у цьому районі.

З одного боку, він, безперечно, правий. Їй таки страшно йти вулицею посеред ночі. Особливо в той бік (компанія про щось шепотілася). Однак, з іншого боку, Едоардо теж сильний та ненадійний, і обмежувати себе з ним один-на-один в авто… Ця думка викликала безліч емоцій як негативних так і…позитивних?

Він стояв, чекаючи відповідь, а всередині все палало. З обличчя зникли бравада та усміх. Хотілося схопити її, закинути на плече і забрати геть з цієї проклятої вулиці, але ж ні, вона стоїть і ніяк не наважиться. «Дівчинко, не бійся мене!» – гарячково подумав він, не зводячи з неї очей. Раптом, ближче, ніж до цього, пролунав нетверезий голос: «Агов, мала, кидай того з машиною і пішли я запропоную тобі, на чому покататися.»

Елеонора не змогла стриматись і здригнулася; рвучко обернувшись, вона побачила, що один з парубків підійшов ближче. Його одяг розхристаний, сорочка чимось облита, а рот неприємно шкіриться. Їй перехопило подих, тепер переляк неможливо було приховати. Вона повернулася до Едоардо саме вчасно, щоб побачити тільки комір його куртки, що мелькнув перед очима. Його рука опустилася на її лопатки і наполегливо почала штовхати в бік пасажирських дверей. Елеонора не пручалася і ніби ослабла, коли хлопець мовчки відкрив для неї двері, навіть не кинула на нього оком, а, як зазомбована, опустилася на крісло. Він швидко обійшов машину спереду, завів мотор та, увімкнувши реверс, повернувся трохи, щоб бачити дорогу у вікно, що позаду. Його рука лягла на її сидіння. Якби не тіні від ліхтаря, то, можливо, його вигляд не здавався б Елеонорі таким агресивним. Едоардо аж пашів зі злості. Під’їхавши до компанії, він люто вивернув кермо та ледь не почавив людей! Таким чином розвернувшись, авто помчало вперед.

Напругу в салоні можна було їсти ложкою. По-трохи приходячи до тями, Елеонора сторожко поглядала на хлопця. Світло падало справа і вгадати вираз обличчя Едоардо було тяжко. Здавалося, що він і не дихав. Машина летіла набережною, немовби ще більше набираючи швидкість.

-Не так швидко… – розпачливо сказала дівчина, втім він не ворухнувся. – Едоардо!

Обличчя хлопця сіпнулося, як від болю, і автомобіль дещо різкувато почав сповільнюватися. За кілька секунд вони зупинилися просто посеред дороги, перекривши неіснуючий о першій ночі рух. Едоардо відкинувся у кріслі, затуливши обличчя руками, а тоді шумно видихнув. Дівчина ж боялася поворухнутися і, заплющивши очі, і собі сперлася головою на підголівник, відчуваючи водночас сум, полегшення, провину, радість та якийсь дивної природи спокій. Вона чула як Едоардо щось взяв та вийшов з машини, не закриваючи дверей, а тоді чиркнули сірники. Тиша. Тільки вода в річці хлюпочеться.

Елеонора відкрила очі та крадькома глянула в бік Едоардо. Обличчя видно не було, бо автомобіль стояв досить близько. Парубок сперся на той парканчик, в руках тліла цигарка, дихання трохи пришвидшене. Дівчина вийшла, зачинивши двері, повільно підійшла, щоб і собі спертися на паркан трохи віддалік хлопця. Едоардо бачив, як вона виходить з машини, але відвів погляд, щоб не виказати себе.

Тисячу разів він уявляв їхнє побачення і тисячу разів прокручував у голові діалоги. Але не так це мало бути! Він хоче дарувати їй впевненість та радість, а єдине, на що він зараз здатний – це агресія і гнів. Він невпевнений навіть у тому, що зможе спокійно довезти її додому, що він безпечний для неї. Він не може зібрати себе до купи, а вона називає його на ім’я. О, слухав би і слухав! Але не зараз, не сьогодні…

-Дякую тобі, – почала дівчина, дивлячись на свої коліна. – За сьогодні і… – Вона підвела очі і зустрілася з парою карих очей Едоардо. Хіба можна на неї сердитись чи докоряти їй? Втім, хлопець безкінечно докоряв собі: і чому лишень треба було залишати її і сподіватися на бевзя Федеріко? Вона однак не знала, що він вже не вперше бував поруч з неї інкогніто (хоч ця бісова конспірація вкрала в нього десять хвилин шляху до припаркованого на іншій вулиці авто, а Елеонора за ці десять хвилин вже рушила), і на цей раз його навіть не встигли викрити. Він так втомився від самого себе і своїх ідіотських останнім часом рішень.

-Елеонора, якого біса, – почав було він втомлено (через довгу мовчанку його голос зробився хрипким), але потім відвів погляд, востаннє затягнувся цигаркою і повернувся до неї всім тілом, закинувши одну ногу на бетонний паркан. Елеонора сторожко глянула на таку позу, побоюючись, як би не діставати тоді з води його бездиханне тіло і, опам’ятавшись, заспокоїла себе, що він то точно гарно плаває. Без звичного пафосу хлопець продовжив: – Чому ти не поїхала разом з усіма?

Ну от, нотації.

-А чому я повинна була? – виклично запитала вона, трохи здивована, що він знає про деталі вечірки, хоч так туди і не доїхав. Їй безперечно лестив його інтерес. – Кожен обирає те, що йому до смаку. Будь обережним, сидячи так.

Хлопець чмихнув та змінив ноги, ніби кидаючи виклик удачі: тепер ліва звисала над чорнотою оксамитової річки, а права зігнута стояла на паркані. «Яка вона солоденька, турбується, щоб я не впав».

-Тобто, вриваючись отак у плин цього вечора, я зашкодив обрати те, що було тобі до смаку? – скептично усміхнувся хлопець. Дівчина закотила очі і теж ледь-ледь всміхнулася.

– Це не те, що я мала на увазі. Йой, серйозно, обережніше. – скрикнула вона, коли хлопець, сміючись, трохи відхилився ліворуч, в бік прірви. Підсвідомо намагаючись врятувати цього телепня, вона підбігла та схопила його за руку. Її щоки зрадницьки порожевіли, але руки вона не відпустила, глянувши на нього і додавши майже пошепки: Ти впадеш і що тоді мені робити?

Все попереднє в житті Едоардо було забуто, щоб сповна у найменших деталях запам’ятати цю мить. Голова відчувалася порожньою, і дихання перестало бути обов’язковим. Її долонька відчувалася такою теплою.

– Тобто, я мала на увазі, як тебе діставати?… – слабким голосом намагалася виправдати себе, але безуспішно.

– Ох, Елеонора, і чому ти постійно провокуєш мене на гріх? – На обличчя повернулася хижа посмішка, а в голові з’явилася хвора ідея, гнана адреналіном. Хлопець спритно перекинув на той бік й іншу ногу, розриваючи їх руки. Річка увірвалася у їх розмову, наче аж побільшавши. – Я впаду і що ти тоді будеш робити?! – на повен голос прокричав усміхнений Едоардо у темряву над водою і збирався стати на паркан у повен зріст. Дівчина зойкнула і схопила його обома руками попід його руки, обіймаючи зі спини:

– Дурбецало, що ти робиш?! Злазь! – швидко промовила вона у правий лікоть хлопця. Втім, навіть, якби він впав просто тут і зараз, у воду чи на землю, живий чи мертвий – він би посміхався. Час застиг для них обох. Серця шалено калатали, кров шугала під шкірою, дихалося тяжко.

– Відпусти. – прошепотів Едоардо, дихаючи уривчасто, як після довгого марафону. Це слово, як отрута, почало розповсюджуватися тілом Елеонори, ось-ось його холодні щупальця досягнуть серця… – Відпусти, я хочу бачити твоє обличчя.

Повільно відпустивши руки, вона спробувала зробити широкий крок назад, але вже за півкроку, втративши рівновагу, вперлася у автомобіль. Юнак перекинув ноги назад та знову сперся на паркан, як на початку розмови. Його обличчя аж світилося, щоки розпашілися, волосся зовсім розтріпалося. Едоардо посміхався, як може посміхатися тільки він: неначе весь світ не заслуговує на посмішку, окрім людини навпроти. Встояти було неможливо, але Елеонора все ще сердилась. Він неможливий. Це неправильно та нераціонально. Він не цінує власне життя. Він поганий хлопець. І тисячу разів вона говорила собі, тисячу разів подумки ставила крапку. Але коли він посміхається, вона посміхається теж.

Серця приймали рішення, і Едоардо не міг стриматись – розкинув руки, запрошуючи її в обійми. Сама його постать видавалася такою затишною, теплою та справжньою. Де дівся той претензійний парубок, що вершить людські долі? Радість зробила його таким, який він є, і Елеонора бачила це, бачила, який він – Едоардо Інканті.

Елеонора опустила очі і почервоніла. Нещодавній переляк біля ліхтарів став нічим поруч із вибриками хлопця над прірвою. Вона обов’язково продемонструє своє незадоволення, обов’язково скаже, що він неправий, обов’язково вигадає якусь їдку фразу. Але не зараз, не тепер, не сьогодні. Зніяковіло пробубонівши «це все ще нічого не означає, Едуардо», вона ступила крок вперед і дозволила заховати себе у теплих обіймах хлопця.

Прохолода річки більше не турбувала її, страх перед нічними вулицями зник, тривога розвіялася. Дуже обережно та повільно вона обійняла його у відповідь, просуваючи руки попід курткою. Вона не бачила його обличчя, тільки відчула, як він притулив вуста до її маківки.

Мене не цікавлять зірки, які треба запалити, – ледь чутно промовив Едоардо крізь усмішку. – Щойно для мене зійшло сонце.