місто, в якому немає розуміння

Твій світ – буря і дим

Мій – порожнеча зі дзвоном

Наша зустріч – черга невдач

Ти вважаєш я хворий?

Так, я хворий

Але дещо інакше

 

Настрій у Чонгука вже третій день найогидніший. Він ненавидить похмурий сірий ранок, покритий брудом і якоюсь гидкою мокрою кашею замість снігу, ненавидить безглуздий крутий важкий рок телефону, тому що це єдине, що могло б його розбудити в цьому житті. Ну, чи ще пожежа із землетрусом, але таких поки що не передбачається. Чонгуку гостро хочеться вбивати кожного, хто стає на шляху, і в цей момент навіть трохи накочується страх, бо він якраз один із тих, кому в цій країні законом дозволено носити зброю.

 

Він, насправді, і є закон. Служитель закону? Зберігач закону? Той, хто розгрібає чуже лайно і витягує назовні найбридкіші, вкриті липкою гидотою секрети, що дбайливо таяться за напускною пристойністю зачинених дверей. Так, таке визначення найкраще передає всю красу його роботи.

 

Чонгук кривиться на холодну підлогу в спальні і продовжує ненавидіти. Всі колеги вже помітили його стан, були навіть боязкі спроби жартувати про ПМС і «ці дні місяця», але важкий погляд вбивав нічим не гірше за пістолет, тому всі розсудливо заткнулися. Взагалі Чонгук хороший хлопець, добрий, веселий. Але не в такі моменти, як зараз. У такі моменти його краще обходити десятою дорогою, по стінці і навшпиньки, обережно збираючи всі колюче-ріжучі предмети і ховаючи подалі. Такі похмурі дні в нього бувають дуже рідко, але все ж таки бувають. Це просто потрібно пережити, бажано не зламавши комусь носа чи іншу частину тіла. Що теж, чого гріха таїти, іноді трапляється.

 

Він ненавидить телефон, що розривається від повідомлень, наполегливо закликає працювати, ненавидить морозний вітер, що неприємними холодними щупальцями пробирається під не застебнуту куртку, ненавидить машину, яка заводиться з третього разу, ранкову метушню на вулицях, пробки.

 

Але найбільше у цьому світі Чонгук зараз ненавидить студентів. Студентів, які величезною чергою вишикувалися в його улюбленій кав’ярні, яка так невдало для нього знахоиться зовсім поруч із Національним університетом. Студентів, які зараз, саме в цей момент заважають його возз’єднанню із найсмачнішою, найпрекраснішою в цьому чортовому місті кавою, яка, можливо, могла б хоч трохи покращити цей бридкий день.

 

Черга рухається до болю повільно, гомін голосів і сміху навколо гострим каменем дряпає скло його нервової системи, готової будь-якої миті розсипатися уламками. Бажання вбивати зростає в рази, тому що тепер він має конкретну мету, якої хотілося б досягти. І Всесвіт, наче почувши його думки, вирішив підкинути ще один привід ненавидіти.

 

Коли, крізь довгі й тернисті десятки хвилин очікування, черга нарешті виплюнула Чонгука прямо до каси, усміхнений хлопець у фірмовому фартуху кав’ярні підіймає на нього погляд і лепече з виною в голосі:

 

– Вибачте, каса заглючила. Доведеться хвилин п’ять почекати, поки вона перезавантажиться. Вибачте, ми не можемо приймати замовлення, доки каса не буде справною.

 

Кожне наступне вимовлене хлопцем слово стає все тихіше і тихіше, він навіть інтуїтивно робить крок назад, помічаючи, як очі покупця небезпечно звужуються.

 

Чонгук відчуває, що не витримає. Цей світ, здається, зовсім проти нього останніми днями, і ось зараз, цієї самої хвилини, хочеться висловити йому абсолютно все, що він думає.

 

– Та ви, блять, знущаєтесь?! – виривається з його рота і лютим вихором летить над головами відразу притихлого натовпу. – Я стою тут дохріна часу за вашою блядською кавою, щоб ви мені сказали, що я маю почекати ще?!

 

Хлопець на касі вжимає голову в плечі і вже готовий миттєво пірнати під неї, якщо раптом розлючений покупець вирішить почати кулаки. Тому що є таке відчуття, що він зараз це якраз і зробить.

 

– Та я .. – вже збирався продовжити Чонгук випускати пару, як тут за його спиною пролунало відужене:

 

– Годі кричати.

 

Від цього спокійного, навіть холодного тону лють завирувала з новою силою, проникла в кожну клітинку, отруюючи. Наче невиліковна хвороба, якої не позбутися, хоч би як старався.

 

Чонгук різко розвертається, вже мало не чуючи, як під його кулаком ламається чийсь ніс, що так нахабно заліз не в свою справу, але, несподівано навіть для себе, завмирає.

 

Перше, що бачить – безглузда коричнева шапка з ведмежими вухами. Ця довбана шапка останні пару днів невідривно стає одним із акторів у його абсурдних снах і іноді спливає в думках під час неспання. Чонгук все ще хоче вбивати, але це почуття трохи притуплює подив. Невже й справді той дивний хлопець, що підсів до нього в потязі кілька днів тому? Але лють швидко пожирає решту емоцій і почуттів, знову забираючи контроль над тілом, від чого Чонгук цідить крізь зуби.

 

– Ти що сказав?

 

Хлопець тихо зітхає і, навіть не зводячи на нього погляду, відбриває:

 

– Сказав, щоб ти припинив репетувати. Ти не Сонце, наша система не крутиться навколо тебе єдиного. Почекай ще п’ять хвилин, не помреш. Тут працюють такі ж люди, як і ти, і до них теж потрібно шанобливо ставитися. А то розкричався тут. Жах.

 

Хлопець пересмикує плечима і невдоволено морщиться:

 

– Терпіти не можу таких невихованих.

 

Чонгук міцно стискає кулаки, впиваючись нігтями в шкіру і намагаючись стриматися з останніх сил. Хлопець же зовсім щуплий, він його так ненароком і вбити може. Тільки от почуття самозбереження у того, здається, відсутнє геть-чисто.

 

– Це я тут невихований?! – гарчить Чонгук, нависаючи над його головою грозовою хмарою, з поглядом, що розкидає блискавки. Натовп притих, а студенти, які стоять близько до них, починають повільно відступати назад.

 

Хлопець у дурній шапці несподівано піднімає на нього очі і зовсім спокійно вимовляє:

 

– Заспокойся.

 

Чонгук ще сильніше стискає кулаки, готуючись завдавати удару, але, на свій величезний подив, заспокоюється. Не так, щоб зовсім, але лють зникаючою хвилею повертається кудись назад в океан емоцій і Чонгуку стає навіть соромно за те, що він тут влаштував.

 

Що йому шалено цікаво, то це якого біса він раптом послухався зовсім незнайомої людини, яку все ще хочеться трохи прибити. Але є у його погляді щось таке… Холодне? Байдуже? Хлопцеві наче наплювати на все, що відбувається навколо, на все, що може статися. Просто все одно. Безмовний штиль, абсолютний спокій. Це заворожує Чонгука навіть більше, ніж той факт, що йому знову здається, ніби в цих очах, безстрашно піднятих на нього, згасають зірки.

 

– Замовляйте, – долинає звідкись ззаду голос хлопця за касою. – Даруйте за очікування.

 

Чонгук не може навіть поворухнутися, цей байдужий погляд ніби прибив його до підлоги, по якій ще кілька секунд тому хотілося розмазати чужу кров.

 

Хлопець у шапці з ведмежими вухами знизує плечима і, нахабно обійшовши Чонгука, що досі застиг, підходить до прилавка. Немов крізь зачинені двері Чонгук чує такий же спокійний оксамитовий голос:

 

– Доброго ранку, Хобі. Мені, будь ласка, трав’яний чай. Великий. Дякую.

 

І через якихось кілька хвилин безглузда коричнева шапка байдуже пропливає повз Чонгука, не звернувши на нього зовсім ніякої уваги.

 

І Чонгуку, насправді, страшенно незручно перебувати тут, його досі бісить все навколо, але водночас соромно за те, що він влаштував. Працівники кав’ярні дійсно не винні в тому, що Чонгук має поганий настрій. Дивний хлопець своїм «заспокойся» ніби натиснув на якусь невидиму кнопку, повернув захований важіль, що змушує здоровий глузд і мозок увімкнутися. Він швиденько купує багатостраждальну каву і, бурмочучи слова вибачення здивованому до краю хлопцю на касі, лине геть, мріючи забути про цю ситуацію, як про страшний сон.

 

Машину довелося залишити на єдиному вільному місці за рогом, тому Чонгук, знову починаючи ненавидіти весь світ через холод і грязюку під ногами, короткими перебіжками мчить, мало не збиваючи перехожих, повертаючи за ріг. Мчить, щоб відразу зупинитися, немов за цим поворотом повітря миттєво перетворили на тверду субстанцію, в якій він, власне, і застряг.

 

Прямо поряд з його машиною стоїть вже сумно знайомий незнайомець у безглуздій шапці з великою одноразовим стаканчиком в руках і дивиться кудись угору. Чонгук, з цікавості, теж туди дивиться, але не бачить нічого цікавого – тільки брудні уривки хмар у сірому болоті неба та хмарочоси. І на що цей ненормальний тільки вилупився?

 

– Ти що, переслідуєш мене? – трохи переборщивши з гучністю гаркає Чонгук, підійшовши ближче.

 

Хлопець здригається, мало не випустивши при цьому стаканчик. Дивом утримавши його в руках, різко обертається, і Чонгук виразно помічає, як закочуються очі, в яких згасають зірки. Схоже, він встиг добре дістати цього дивного за ті дві короткі зустрічі, якими вони могли похвалитися. Або, Чонгук дивиться на нього з краплею цікавості, або у цього хлопця є ще інші, приховані причини не злюбити нового (не)знайомого.

 

– Просто йди, куди йшов, – вже зовсім спокійно відповідає хлопець, знову відвертаючись і втрачаючи інтерес до Чонгука. Напускний спокій, звісно. Знав би він, якою карколомною хвилею пролилися по його тілу мурашки, коли той почув знайомий голос.

 

– Я йшов якраз до своєї машини, – їдко інформує Чонгук. – А ти якраз стоїш біля неї.

 

Кілька секунд хлопець тупо вирячається на чорний, пошарпаний часом і життям джип, який стоїть перед ним, потім важко зітхає.

 

– Це твоя машина?

 

– Ага.

 

Мовчання, потім ще одне важке зітхання.

 

– Чорт, – бурмоче хлопець у дивній шапці і відходить убік, стаючи навпроти машини через одну від авто Чонгука.

 

Той же тільки крутить пальцем біля скроні і вже відчиняє дверцята, щоб виїхати з цього безглуздого ранку і почати, нарешті, працювати, але погляд якось сам по собі ковзає в бік хлопця, що все ще стоїть неподалік, знову дивлячись вгору. Чонгук матюкається і, зачинивши назад дверцята машини, підходить ближче.

 

– Шапка в тебе безглузда, – кидає він, стаючи поруч і бездумно розглядаючи перехожих на світлофорі з іншого боку вулиці.

 

– Ти перший, хто мені про це сказав. Дякую за спостереження, – таким же байдужим тоном, тепер, щоправда, прозорим сарказмом, відгукується хлопець.

 

Чонгук зауважує, що той ніби намагається від нього відсунутися, забратися подалі, ніби він прокажений або, може, порушує своєю присутністю якусь тендітну душевну рівновагу, але не йде. Цікаво лише чому?

 

Чорт, чого ти підійшов взагалі? Будь ласка, просто зникни собі тихенько.

 

– Нащо тоді її носиш?

 

Хлопець у коричневій шапці з вушками байдуже підносить стаканчик з чаєм до обличчя і робить маленький ковток, при цьому голосно сьорбаючи, від чого по душі Чонгука несподівано біжать тоненькі нитки розчулення.

 

– Тому що мені подобається, – відповідає той, знову задираючи голову до неба. Йому чомусь дуже хочеться, щоб Чонгук пішов, але піти сам він чомусь не може. Ноги немов вросли в цю гидку жижу тротуару.

 

– Виглядаєш дивно, – веде далі Чонгук, нахабно розглядаючи свого нового (не)знайомого. І йому зовсім не соромно ось так витріщатися на людину, що мирно стоїть поруч. Йому взагалі здається, що той давно звик до такого.

 

– Мені начхати, що ти думаєш, – чується знову безпристрасний тон, а хлопець несподівано відривається від споглядання неба і дивиться на Чонгука. Немов мечем тіло пронизує навиліт. – Твоя думка – це твоя особиста справа. Мені подобається, тому я її ношу.

 

Чонгук видає нервовий смішок, несподівано зіщулюючись під цим поглядом. Є в ньому щось таке… Незрозуміле, і тому страшне.

 

– Ненормальний. Як тебе звати? – хлопець намагається згладити кути незручності, що розпливлася в повітрі.

 

– Техьон.

 

Не говори, тільки не говори свого імені, я не хочу знати!

 

– Я Чонгук.

 

Сказав. Ідіот.

 

– Добре.

 

Знову мовчання. Знову відвертається до неба, ніби звідти ось-ось має зійти якась божественна благодать. Чонгук навіть видає смішок від своїх думок. Ага. Божественна благодать. Хіба що коли Сонце заплаче, а Місяць вибухне сміхом.

 

– Чому ти постійно дивишся вгору? – чомусь Чонгука не відпускає. Немов прив’язало до цього місця, поряд із цим дивним не надто доброзичливим хлопцем. Немов відьму до багаття. Невже справді доведеться згорати?

 

– Чекаю на сніг, його сьогодні обіцяли, – знизує плечима Техьон. А ще він чекає, коли цей ненормальний дасть йому спокій, але того, здається, не передбачається. Дурна доля. Вічно їй треба всунути всюди свій довгий ніс і змішати в хаос всі ідеально розкладені по поличках думки та емоції.

 

– А якщо він не піде? – дивується Чонгук. – Все одно стоятимеш ось так посеред вулиці годинами і чекатимеш?

 

Техьон зітхає. Насправді він би стояв і весь день, якби не справи. Насправді він пішов би прямо зараз, аби позбутися небажаної компанії.

 

– Ні, мені до дванадцятої знову в універ, доведеться йти.

 

Зненацька Чонгук усміхається. І чим це його так пронизало, що навіть ненавидіти перестав? (Ненадовго, але все ж таки).

 

– Ти ненормальний.

 

– Вважаю, що краще слово “ексцентричний”, якщо вже на те пішло, – його голос такий низький, бархатистий і приємний, Чонгуку хочеться послухати ще. Хоч трішки.

 

– Ні, ти просто ненормальний чудик.

 

Техьон знизує плечима, не бажаючи щось доводити:

 

– Називай, як хочеш, мені начхати, що думають про мене люди. Я живу власним життям.

 

– І як же це ти живеш? Страждаючи усякою хернею?

 

– Радіючи дрібницям і не витрачаючи відведений мені час на несуттєві речі, – в цей момент на байдужому до того обличчі з’являється ледь помітний відблиск смутку. – Смерть завжди поруч, чекає за кожним кутом, наче чортів маніяк з ножем. Хіба не щоразу нападає, у цьому вся суть. Тому я хочу прожити якомога радісніше, перш ніж вона нападе на мене.

 

Чонгуку трохи не по собі. Що ж цього ненормального завжди тягне на смертельні теми?

 

– Точно чудик … – починає він, але відразу затикається, помічаючи, як стаканчик з чаєм вислизає з рук і, підхоплений силою гравітації, врізається в землю.

 

Техьон більше не виглядає звичайним безпристрасним. Він ніби дивиться крізь людей, що біжать, крізь предмети, крізь увесь цей світ, проникаючи кудись глибше, куди нікому іншому немає доступу, і бачить те, що проста людина ніколи не зможе побачити. Його погляд каламутніє, а на обличчі застигає переляканий вираз. Чонгук уже хоче потрясти його за плече і привести до тями, як чує тихе бурмотіння.

 

– Перекреслене обличчя… Ножем вирізані прямі діагональні лінії хрестиком… Підняті догори руки… Порваний одяг, широко розставлені ноги… Гей, ну навіщо, за що ти так? Чи не треба, не вбивай, що вона зробила? – помутнілі очі наливаються сльозами, Техьон тихо схлипує, потім різко заплющується і відвертається, наче помічає щось страшне, чого не хотілося бачити і пам’ятати.

 

– Гей, та що з тобою? – Чонгук підходить ближче і трясе хлопця за плече.

 

Техьон несподівано повертає голову до нього і впивається помутнілим поглядом у вічі. Чонгуку хочеться тільки дати йому дзвінкого ляпаса і забратися геть – йому здається, що тут відбувається якась дивна дурня, від якої варто бігти подалі. Але він не рухається з місця.

 

– Він її душить … – знову бурмоче Техьон, все так само впиваючись поглядом у того, хто стоїть поруч, немов знайшов у ньому останню надію порятунку від демонів, порятунку від болю і страждань, наче Чонгук зможе зробити щось, чого він сам не зробить. – Чому Єлена має померти? – несподівано голосно і чітко вимовляє хлопець, потім здригається і тут же тягнеться застебнути пальто.

 

– Що це за муть така?! – Чонгуку досі не по собі, Чонгуку досі хочеться тікати геть. – Ти хворий?

 

Техьона трясе, на очах усе ще сльози, але він голосно вдихає, стирає їх рукою і, щільніше кутаючись у пальто, несміливо посміхається:

 

– Здається, знову сказав це вголос.

 

– Що це було? То поїзд зійшов зі шляхів, то задушили! В тебе що, вже геть стріха згоріла?

 

Техьон тільки зітхає. Якби він міг розповісти йому, наскільки хворий. Хворий на це чортове життя і отруєний смертю, яка підступає з усіх боків, від якої ніде не сховаєшся. Він трохи нагинає голову і посміхається, з усіх сил намагаючись здаватися спокійним, хоча в душі вже кілька хвилин ллє, як із відра, емоціями від щойно побаченого.

 

– Згоріла, мабуть, – він запихає руки якомога глибше в кишені, намагаючись врятуватися від холоду, що розтікається зсередини. – Вибач, мені треба бігти.

 

І Чонгук, начебто, хотів би його зупинити, дізнатися, що за марення в того щойно були, але зрештою просто стоїть і дивиться, як одягнена в бежеве пальто фігура швидко віддаляється геть, спритно лавіруючи між перехожими. Дивиться і намагається зрозуміти, що ж насправді відбувається з цим до страшного дивним хлопцем, який вічно бурмоче про смерть. І чому йому так хочеться знову його зустріти.