місто, в якому немає вибору

Безвольною маріонеткою

в чиїхось божевільних планах

Бігаю по планеті

Кидаю монетки в фонтани

Бачу чужі смерті

І твою. Вона – найглибша рана

У моїх грудях, у серці

Ти думаєш ці слова дурні

Але я знаю точно, я вірю

З тобою все вийде змінити

Чи ні?

 

 

– …і коли потяг зійде з рейок, і коли вагон обвалиться в прірву. Смерть буде швидкою, – долинає до вух Чонгука, коли він нарешті витягає навушник, помічаючи дивного хлопця навпроти.

 

– Що? – перепитує Чонгук, уже готуючись слати далеко і надовго. У потягах він їздить більш ніж часто і кого тільки тут не зустрічав: волоцюги, жебраки, торгаші, просто божевільні.

 

Хлопець дивиться на нього, але ніби крізь. Його погляд порожній і якийсь затуманений, від чого в Чонгука мимоволі пробігає зграя мурашок по спині. Він одразу напружується, готуючись чи то заспокоювати явно хвору людину, чи дзвонити кудись за допомогою, але той, хто сидить на сидінні перед ним, здригається і кілька разів моргає. Його погляд стає більш усвідомленим, хлопець відразу фокусується на Чонгукові, знову здригається і краще натягує на вуха смішну коричневу шапку з ведмежими вухами.

 

– Чорт, як же холодно, – бурмоче він, уже не звертаючи уваги на хлопця навпроти, повністю переключившись на власне пальто, яке здається недостатньо добре застебнутим.

 

Чонгук мимоволі продовжує витріщатися на дивного попутника, помічаючи, що йому десь років трохи-за-двадцять, він дуже гарний, навіть дивна дитяча шапка нічого не псує, чудово вписуючись у картину. З-під неї подекуди виглядають чорні кучеряві локони, змушуючи задуматися про те, як він виглядає без цієї самої шапки.

 

Хлопець здається дуже розгубленим, трохи зляканим і, ніби загубленим реальністю. А ще Чонгук чітко зауважує, як сильно його трясе.

 

– Гей, ти що, обдовбаний? – озвучує він найбільш логічний здогад, який миттєво спадає на думку і дуже добре вписується в ситуацію. Дивне марення, озноб, ця розгубленість. Чонгуку навіть трохи шкода – такий гарний, і так просто взяв та знищив своє життя голкою.

 

Хлопець на мить завмирає, а потім із якимось сумним сміхом відповідає:

 

– Н-ні, – в нього зуб на зуб не попадає. – В-вибач.

 

– Тобі погано? – Чонгук дивиться вже не з такою огидою, як кілька секунд тому. Хлопець все ще дуже схожий на обдовбаного, але щось підказує, що це не так. А хто такий Чонгук, щоб не вірити внутрішньому голосу, який, здебільшого, зазвичай має рацію.

 

– Н-ні, – знову тихо відповідає хлопець, намагаючись втиснутися носом у комір свого бежевого пальта.

 

– Впевнений? Виглядаєш далеко не на «добре».

 

Чонгуку раптом здається, що повітря миттєво густіє, стає якимось рваним і желеподібним, час застряє в цій в’язкій субстанції і припиняє свій біг. Під незрозумілий жорсткий біт власного серця, що розбушувалося не на жарт, він помічає, як незнайомець піднімає на нього погляд і слабо посміхається. Немов сонце на мить виглянуло з-за хмар і відразу спалило всю ту мирну спокійну тінь, що клубочилася в душі. Начебто й мимоволі, але все-одно жорстоко.

 

– Вже все пройшло, – погляд темно-карих очей стає серйознішим. – Ти чув, що я щойно сказав?

 

Чонгуку хочеться лиш просунути руку крізь грудну клітку і стиснути в руках серце, щоб так не билося. Якого біса така дивна реакція?

 

– Якась маячня про потяг, що впав у прірву, і смерть.

 

Незнайомець на мить знову дивиться ніби крізь нього, загубившись десь у сипучих пісках власних думок, потім знервовано перепитує:

 

– І все? Більше нічого?

 

Чонгук голосно видихає, найбільше мріючи зараз розбити до дідька бічне вікно і пропустити всередину хоч трохи свіжого повітря. Ця ситуація його дуже напружує, а особливо власна реакція на якогось страшенного дивного незнайомця, який підсів у абсолютно порожньому вагоні нічного поїзда і говорить про смерть. І начебто від нього не відчувається небезпека, але Чонгук ніколи не вірить першому враженню, особливо про невинність людей. Наймиліші іноді виявляються найстрашнішими монстрами. Він повільно мотає головою, згадуючи, що й досі не відповів на запитання незнайомця.

 

Той, помітивши рух, ніби видихає з полегшенням і посміхається, знову змушуючи Чонгука почуватися спаленим живцем.

 

– Це добре, – голос несподівано збивається, і незнайомець прочищає горло, перш ніж продовжити, – тоді забудь про все, що почув, це мало бути дурним жартом…

 

Хлопець швидко піднімається з місця і віддаляється геть по проходу, прямуючи до іншого вагону. Вже майже біля виходу він востаннє обертається і кидає на Чонгука, який досі нічого не розуміє, сумний погляд. І, можливо, Чонгук трохи не в собі, можливо, він перебільшує і зараз погано розуміє, але йому здається, що у глибині цих темно-карих очей згасають зірки і зникають всесвіти.

 

**

 

– Малий, ну що ж ти, ну не треба … – тихенько примовляє Намджун, міцно притискаючи до себе тіло брата, що здригається в риданнях, і погладжуючи того по спині, відчуваючи, як домашня сіра футболка вже мокра від його сліз і шмарклів.

 

Той півгодини тому переступив поріг квартири, в якій вони живуть уже близько п’яти років з таким жахом на обличчі, що Намджуну на мить здалося, ніби весь світ щойно зруйнувався на його очах. І десь у цей же час хлопець почав ридати, розриваючи своїми схлипами і так добре пошарпану душу.

 

Намджун навіть розгубився на мить, розуміючи, що це вперше Техьон так показує свої емоції. Він додумався тільки затягнути хлопця в невелику вітальню, посадити на гірчично-жовтий диван з ненатуральної шкіри і сісти поряд, обіймаючи. Серце вибивало барабанний дріб об ребра, не знаходило собі місця, бачачи брата в такому стані. І ще гірше від того, що той, задихаючись у риданнях, не міг виразно сказати, що ж сталося.

 

– Це було так стра-а-ашно, Джу-ун, – тут же виє у нього під вухом, змушуючи зіщулитися і хвилюватися вдесятеро більше. Скільки всього вони пережили, чого тільки не траплялося з Техьоном, але вперше у нього настільки сильна істерика.

 

Намджун задумався, потім намацав поруч із собою на дивані недбало кинутий маленький пульт і натиснув кнопку. Слово “silence” великими літерами слухняно спалахнуло блакитним неоном на стіні за диваном.

 

Техьон цю вивіску десь відкопав пару років тому і шалено нею пишався, завжди казав, що вона приносить у їхню нудну квартирку трохи шику. А ще казав, що яскраве світло літер його заспокоює. Намджун, звичайно, розуміє, що зараз це навряд чи допоможе, але все ж таки сподівається на хоч невелике поліпшення в стані брата.

 

– Ти так і не сказав мені, що саме бачив, – бурмоче чоловік, намагаючись дотягнутися до серветок, що лежать на столику. Це несподівано легко вдається, від чого Намджун трохи відсувається і пхає в руки братові серветку. Чекає, доки той голосно висякається і підніме на нього заплакані очі.

 

– Я бачив, як я помру, – тихо вимовляє Техьон і судомно вдихає, намагаючись придушити ридання, що знову підкотилися до горла.

 

Рука Намджуна застигає в сантиметрі від темної маківки, яку він якраз хотів скуйовдити, а по тілу холодними неприємними лапками пробігають мурашки. Разом із ними холод підсувається ще ближче, кудись до душі.

 

– Коли? – у горлі несподівано великий клубок.

 

– Н-не знаю-ю-ю, – схлипує Техьон і тут же витирає сльози серветкою. – Я просто зайшов у вагон. Там сидів ще якийсь хлопець… Я хотів пройти сісти на своє улюблене місце попереду, біля вікна, але раптом зненацька почалися ці дурні картинки в голові. Я побачив, як ми вдвох з ним їдемо в потязі, обіймаючись і посміхаючись один до одного, а потім нас несподівано трясе, вагон відлітає геть і ми разом з ним падаємо в прірву. І вмираємо, міцно тримаючись за руки.

 

Техьон задихається, хапає ротом немов втікаюче від нього повітря і знову вибухає в риданнях.

 

Намджун деякий час дивиться, намагаючись зібрати власні уривки думок, що повільно кружляють у черепній коробці видраними з книги аркушами паперу. Намджуну не по собі. Намджуну надзвичайно не по собі. Одна справа, коли його брат приходить, трясучись, і каже, що бачив чергову смерть якогось незнайомця. Але зовсім інше, коли він ось так ось б’ється в істериці, побачивши, як вмирає сам. Це страшно, і Намджун навіть не уявляє, що зараз відчуває Техьон. І ще він десь дуже глибоко в душі просто трохи радий, що ця здатність у їхній родині дісталася не йому.

 

– Ти бачив, коли це станеться? – тихо вимовляє він, знову притискаючи до себе брата.

 

– Н-ні, – заїкається Техьон, намагаючись заспокоїтися, трохи приходячи до тями в теплих обіймах. – Все було дуже розмитим, я навіть не бачив, які ми з ним були, чи то вже старі, чи такі ж, як зараз… Я просто знав, що це ми…

 

Намджун важко зітхає, задумливо розглядаючи, як повільно колихається листочок їхньої єдиної рослини в будинку, що несподівано залишилась живою, опинившись у руках двох богів руйнування. Так і не заклали ті щілини у рамі вікна, які пропускають усередину морозне вуличне повітря.

 

– Я ще й сказав все це в голос, – продовжує схлипувати Техьон. – Просто перед ним сів і все це вивалив. Виглядав, як якийсь хворий. Добре, що він був у навушниках і почув тільки кінець, про вагон, що зірвався в прірву. Джу-у-ун, він вирішив, що я наркоман.

 

Той ніжно поплескує брата по спині, намагаючись знайти хоч якісь правильні слова.

 

– Зате ти, схоже, зустрів свою долю, – намагається перевести розмову до іншого русла. – Він красивий?

 

Техьон на мить замовкає, намагаючись згадати обличчя незнайомця, але чомусь у голові спливають лише величезні стурбовані очі та кілька темних пасом на світлій шкірі чола. Хлопець голосно ковтає.

 

– Я не можу точно згадати, – нарешті тихо вимовляє він. – Здається так. І в нього дуже великі очі.

 

Намджун ледве стримує полегшене зітхання. Принаймні припинив ридати в голос, вже тішить. Потрібно спробувати далі розвинути цю тему.

 

– Ти покликав його на побачення? – він намагається зробити якомога більш розслаблену усмішку.

 

– Яке побачення? Він дивився на мене як на хворого! – вигукує Техьон, судорожно схлипуючи. – І взагалі, не буде у нас побачень… – додає він тихо, відводячи погляд у бік палаючого неоном слова “silence” на стіні. Сьогодні воно не дуже й заспокоює.

 

– Чому це? Ти ж сам побачив, що будеш з ним, – Намджун усміхається ще ширше і простягає братові ще одну серветку, бо попередня вже встигла перетворитися на мерзенну мокру грудку.

 

– Ось тому й не буде, – вигукує Техон, слухняно витираючи очі і сякаючись. – Ми більше ніколи не зустрінемося, ніколи не познайомимося, ніколи не будемо разом і ніколи не помремо в цьому чортовому потязі!

 

Намджун лиш хмикає:

 

– Ти збираєшся змінити долю?

 

Техьон здригається, але потім різко зривається на ноги і грізно вигукує у бік вікна, напевно, звертаючись до тієї самої ефемерної долі:

 

– Так! Я не можу, не можу, знаючи все, просто здатися і дозволити нам померти, – його руки стискаються в кулаки, боляче впиваючись нігтями в ніжну долоню шкіру.

 

– Усі колись помруть, – спокійно знизує плечима Намджун.

 

– А ми помремо інакше, окремо один від одного, навіть не знаючи про те, хто такі є! – мало не кричить Техьон.

 

Намджун обережно бере брата за руку і тягне назад на диван. Той миттєво гасне і обм’якає, весь запал зникає, наче його задуло морозним протягом з-під віконної рами.

 

– Техьон, – тихо починає Намджун, намагаючись якнайкраще підібрати слова і не зробити ще гірше. – Я розумію, що ти зараз на нервах і таке інше, але ти ж пам’ятаєш, що, як би ти не намагався виправити те, що побачив, воно завжди відбувається? Адже ми не раз уже переконувалися, що долю неможливо змінити…

 

Техьон піднімає на нього заплакане обличчя, і Намджун знову помічає сльози, що стоять у очах.

 

– Намджун, але я мушу зараз спробувати! Може, все не так і цього разу я зможу трохи виправити. Принаймні, я не буду з ним знайомитись…

 

Той тільки зітхає та хитає головою.

 

– Мені здається, ти й сам знаєш, що не допоможе. Ви вже раз зустрілися, зустрінетесь ще раз, і ще, і ще … Вона зіштовхуватиме вас постійно, ти ж сам знаєш.

 

– Знаю! Але не вестимусь на нього взагалі! Це я можу зробити! Це у моїй владі.

 

– Сумніваюся…

 

На кілька довгих миттєвостей запановує тиша, в якій Намджун судомно намагається придумати хоч щось, що могло б заспокоїти брата, витягнути його з цієї жахливої ​​чорної безодні, в яку йому сьогодні випало пірнути, але ніякої вартої уваги думки не приходило.

 

Він тільки знову бездумно вирячається на листок рослини, що мирно собі погойдується, поки тишу не розбиває голосне:

 

– Намджу-у-ун!

Чоловік навіть здригається.

 

– За що мені то все-е? Я начебто так-сяк змирився з чужими смертями, але з цим змиритися не можу-у-у! Чому-у-у-у я?

 

Намджун тільки міцніше притискає брата до себе, важко зітхаючи. Як би хотілося мати відповіді на ці запитання, але вони, здається, ще з самого народження Техьона невидимими привидами в’ються навколо без можливості зловити і зрозуміти. Все, що залишається – покірно це прийняти і змиритися.