Мій Янгол

За вікном сніжило. Перший сніг, мов цукрова пудра, присипав дороги Лондона, а холод окутав його своїми обіймами. Він пробрався у найщільніші вулиці міста, крамниці й торгові центри. Але вулички Лондона залишились людними. Люди не боялися ні холоду, ні снігу, допоки їхні серця зігрівала любов і радість.

Янгол теж не боявся холоду, але від нього його не захищала любов. Як поняття, ангели не можуть відчувати це дивне, але й водночас приємне почуття. Він не боявся холоду і йому не було необхідним для життя тепло, але у його книгарні завжди було тепло й затишно. Він вже настільки звик жити серед людей, що вважав себе одним із них. Він потребував того ж, чого й вони. Тепло й затишок, які огортали книгарню – були малою приємністю, які робили його довговічне життя кращим.

Азірафаель ніжився у запахах і прянощах, які розповсюдились книгарнею. Будівлею рознісся запах улюбленої кави й різдвяних пряників. Ангел з насолодою приголубивши чашку з улюбленим напоєм до губ, спостерігав за людьми на вулиці. Кожного дня книгарню оминали купу незнайомців і вони аж ніяк не привертали його увагу, але сьогодні був особливий день. Сьогодні сніжило і люди, забувши про буденну похмурість раділи першому снігу і можливістю побути разом зі сім’єю.

Янгол не міг відірвати погляд від щасливих і безтурботних облич людей. Вони вміли бути щасливими і добрими, але водночас й злими і нещасними. На відмінну від ангелів чи демонів вони самі обирали, якими їм бути, і вони мали волю у своїх діях. Це дещо пригнічувало Азірафаель, він не міг дозволити собі такої вільності. Небаса цього не зрозуміють, та й Закон Божий цього не дозволяє. Тож він радів, що люди мають волю і вибір. Головне робити все правильно.

Здається, він би просидів так до кінця дня, аж допоки вулиці Лондона стали безлюдними, але його відволікло тремтіння дзвіночка, який повідомляв, що у книгарню завітали відвідувачі, або гості.

— Привіт, янголе мій, — привітно й радісно лунає голос друга.

Азірафаель тепло усміхається. Йому подобається це призвісько, хоч і звучить це дивно. Кроулі промовляє його з такою інтонацією, що хочеться безкінечно слухати й слухати ці слова.

— Кроулі, я ж просив мене так не називати, — отямившись промовляє янгол.

— Як саме? Що тебе турбує у цьому звернені, янголе, чи мій? — награнно дивується Демон.

Азірафаель злегка сміється. Тілом розливається тепле й приємне почуттям, воно охоплює тіло й здається, що навіть зачіпає душу.

— Ти не змінний.

Кроулі закочує очі до стелі, та пригледівшись, янгол помічає на його обличчі ледь вловиму усмішку. Вона зачаровує його, він би міг вічно дивитись на його усмішку і не втомився б. Янгол часто ловив себе на таких думках і знехотя проганяв їх. Так не повинно бути. Вони Ангел та Демон. Їм заборонено мати щось спільне. Він нагадує собі це кожного разу, та як тільки бачить друга, то забуває про це і воно стає неважливим. Дрібничкою порівнюючи з ураганом Кроулі, який, якщо захоче, може все знести.

— Я приготую какао, — Азірафаель піднімається зі свого місця, — це допоможе зігрітись.

— О, — Змій пирхає, — ти чудово знаєш, що ми не потребуємо зігріватись якимись напоями. А якщо вже пити, то краще вино. У тебе ж лишилось ще? — Він озирається навколо, наче хоче побачити цілий ящик вина десь посеред книгарні.

— Ні, Кроулі, у мене не лишилось жодної пляшки вина, тож доведеться обійтись лише какао, — на губах Азірафаель розквітла тепла усмішка.

Демон розчаровано зітхає й плюхається в крісло, спостерігаючи за Янголом. Він з зачудованою усмішкою робить какао, його рухи чітки й водночас ніжні, таке відчуття наче він робить найкращий напій у своєму життя.

«Або він просто робить це з лобов’ю»

Кроулі здригається від такої думки. Вони.. ніколи не обговорювали ким вони є один для одного. Тобто, вони були друзями, але Демон завжди відчував щось більше. Щось значно приємніше за дружбу.

Азірафаель легким рухом ставить дві чашки з ароматним напоєм перед ними. Він хотів сісти, та завагався. Кроулі здивовано припідняв брови до гори.

— Щось не так, Янголе?

— Ти не будеш проти, якщо я увімкну свої пластівки? — Азірафаель з цікавстю дивиться на друга.

— Звісно, що ні. Це твоя книгарня і ти ладен робити тут що завгодно, — Демон трохи насмішливо припіднімає брову, та все ж він непокоїться. Янголятко настільки переймається про добробут інших, що подекуди забуває про свій власний комфорт.

Азірафаель, почувши згоду, подріпотів до пластинок і обрав найулюбленішу. Мелодія залунала тихо й приємно. На хвилину він завмер насолоджуючись нею. Він прикрив повіки і ледь помітно почав рухатись у такт мелодії. Він не вмів гарно танцювати, ні. Та це виходило природно й кумедно.

— Я не знав, що ти любиш танцювати, — тихо лунає голос Кроулі.

Це змушує Азірафаеля зупинитись.

— Я ніколи не казав. Ну, знаєш, янголи не вміють танцювати, та й напевно не повинні, — Він присоромлено опускає погляд у підлогу, його щоки злегка червоніють, але щоб хоча б якось врятувати своє становище, він усміхається.

— А ти вмієш… — Демон вражено видихає. Цей янгол не перестає його дивувати. Він зачаровує його все більше й більше.

Кроулі, повільним рухом піднявшись з крісла, тихо, наче скрадався до здобичі, підходив до Янгола. Він не міг сказати й слова. Диявол дивився на того з зачудуваністю, а у глибині очей лунала дрібка ніжності. Азірафаель ніколи не був схожим на інших Янголів. Хоча він і дотримувався Закону Божого, але завжди міг порушити його, аби допомогти іншим. Його завжди цікавили люди і він думав про їхнє благо й безпеку. Ось чим він відрізнявся від інших, і можливо саме цим він і привернув увагу Кроулі.

Підійшовши до нього, Демон простягув руку.

— Станцюємо, Янголе мій? — рівним тоном запитує Кроулі, а його погляд блукає обличчям друга. Він не хоче, щоб він його відштовхнув. Це буде дуже боляче. Він міг змиритись з усім. З Демонами, з Законами Божими, але не з тим, що Азірафаель його відштовхне. Це буде надто боляче.

Янгол здивовано видихнув. Він з нерішучістю поглянув на протягнуту долоню Демона. Це було не правильно.. Це було.. Те чого він хотів. Він завжди слухався Закону Божого. Він ніколи не підпускав Кроулі достатньо близько, тільки через заборону Небес. Тож настав час зробити те, чого хотів він.

Азірафаель поклав свою тремтячу долоню на долоню Кроулі. Від їхнього дотику їх обох обпекло пекучим жаром. Вони обоє видихнули й поглянули один на одного. Ця мить розтягнулася на довго, аж допоки Кроулі сильніше не стиснув руку Азірафаель не підсунувся ближче. Вони вдихали аромати один одного й ладні були потонути у них.

Кроулі обережно поклав свою руку янголу на талію. Крепко, наче боявся впустити його, стиснув і не зводячи погляду з небесно-прекрасних очей, почав підтанцьовувати. Азірафаель підхопивши ініціативу партнера, робив невмілі рухи. Він надто переймався зробити щось не так. Він боявся схибити, зробити неправильний рух і зруйнувати атмосферу, яка віяла навколо них. Та ласкавий погляд Кроулі заспокоював. Його не хвилювало те, як вони невміло танцювали. Його хвилювали до біса кохані очі й чарівна усмішка, яка осяяла неймовірне обличчя янгола.

Вони повільно, наче пливли озером, танцювали у такт мелодії, не зводячи один з одного погляду. Кроулі легким порухом руки, покрутив Азірафаеля навколо себе. Від неочікуваності янгол охнув і ще міцніше притиснувся до Змія.

Демон стиха розсміявся і уткнувся Ангелу в плече. Він не міг описати почуття, яке огорнуло їх обох. Воно було солодке й приємно на смак, і у ньому хотілося потонути. Хотілося потонути, як і в обіймах Азірафаеля і у ньому самому. Здається, люди називають це коханням. Тож так, він кохав. Він кохав свого Ангела.

Кроулі прикрив повіки, насолоджуючись моментом й намагаючись запам’ятати його до скон віку. Та це було дурно, він ніколи не забуде це Янголятко. Змій пам’ятав його з першої зустрічі, і пам’ятав кожну дрібничку, кожну особливу мить, яка їх поєднувала.

— Я не знав, що ти танцюєш, — стиха мовить Азірафаель.

Кроулі усміхається. Це майже теж саме питання, яке він йому задавав.

— Я не танцюю. Прийнамні до цієї митті, Янголе.

Азріфаель широко розплющує очі. Він відхиляється з теплих обіймів і з подивом зазирає у очі співрозмовника.

— Це означає?.. — він затиняється, не взмозі підібрати слів.

— Що ти особливий, мій Янголе, — на обличчі Кроулі розцвітає усмішка, коли він бачить збентежене обличчя коханого.

Азірафаель, червоніючи відводить погляд від зміїних очей партнера. Він відчуває приплив ніжності й ласки до Демона навпроти нього. Суміш, яка поєднує кохання.

Через своє збентеження, Янгол не відразу відчуває руку Кроулі на своїй щоці. Він лагідно проводить нею по щічках, що дарує Азріфаелю приємні почуття. Він зазирає у очі друга, та не ловіть його погляд, бо він прикутий до його губ.

— Янголе, ти не проти? — коли Кроулі піднімає погляд на його очі, у очах Демона горить бажання.

Замість відповіді Азірафаель самотужки тягнеться до бажаних вуст. Він цілує ніжно й обережно, боячись зробити щось не так. Тремтячою рукою він торкається волосся Кроулі й занурює пальці у них. Демон злегка стогне від цієї дії, на хвилину він відхиляється від коханих вуст, та вже за мить знов їх торкається. Кроулі цілує ніжно й сильно. Він цілує його так, неначе вони помруть і більше ніколи не зустрінуться у цьому світі. Божевілля. Цей поцілунок божевілля, бо він ладен звести їх обох з розуму.