Мій особистий монстр

Воно виглядало на мене у закутках. Чекало на мене у темряві ранніх сутінків. Підстерігало біля виходу з будинку. Проводжало мене поглядом під час усього мого шляху до університету і додому. Коли я дивилася у купу людей — воно вже спостерігало за мною звідти. Коли я відводила погляд, відчувала його дихання за моєю спиною. Навіть вранці, у ванній, коли я чистила зуби, воно спостерігало за мною. Я бачила його у своїх погаслих очах.

Воно з’явилося так давно і було зі мною стільки, скільки я себе пам’ятаю. Ще від часу, коли я просила у батьків не вимикати світло на ніч, бо боюсь монстра під ліжком. А батьки лише говорили, що мені треба навчитися боротися зі своїми страхами. Світло було вимкнено, і Його присутність починала відчуватися особливо гостро. Особливо, коли мама, чи тато йшли у свою кімнату, до своїх особистих монстрів. Як тоді, у дитинстві, зараз Його присутність особливо явна вночі. Іноді я годинами не можу заснути, бо Воно продовжує дивитися на мене з блідого віддзеркалення на екрані телефону, моєї худорлявої тіні, або з дальнього краю ліжка. Його присутність голосно відлунює по давно забутих закутках моєї пам’яті, а Його погляд досі викликає у мене холодок.

Щоправда, в дитинстві він був не таким. Він був маленьким, дійсно незначним. Здається, я могла покласти його у кишеню і так гуляти разом з ним по місту. Зараз я знаю, що він зовсім не був страшним, що я змогла б з ним впоратися, але я надто боялася, надто остерігалася. І тепер він виріс.. Виріс настільки, що я навіть не можу осягнути його розміри, бо, здається, він настільки великий, що займає усю мою кімнату. Іноді мені навіть важко дихати, бо його занадто багато.

— Це твій особистий монстр. У мене теж є такий, у всіх є. Тобі не варто його боятися.

Занадто складно. Здається, ніби ти вже забуваєш про його існування й ось він знову, нагадує про себе. Коли бачиш його відбиття у звичайних речах, це починає перетворюватися на безумство. Коли з острахом підходиш до звичайних справ, які якимось чином пов’язані з ним.

Це просто їжа — це не мій особистий монстр, його там немає, це просто навчання — це не мій особистий монстр, його там немає, це просто люди — це не мій особистий монстр, його там немає, це просто життя — це не мій особистий монстр, його там немає. Але він є. І я не можу нічого заподіяти йому, він перешкоджає мені навіть думати.

— Чому б тобі просто не піти розвіятися? Ти перестанеш помічати його, як тільки наповниш своє життя!

Навіть в найкращих моментах і найвеселіших подіях він мене наздоганяє. Здається, він чекає моменту, коли я про нього не думаю, коли не очікую його появи, щоб вдарити мене з новою силою. Це жахає, це дратує. Я більше не можу відчувати життя на повну, бо мій особистий монстр очікує мене і не дає нічим насолодитися.

— Це просто привид. Він не реальний і не справжній. Тобі варто відпустити його, сказати йому піти й ніколи не повертатися.

І я це зробила. Набравшись сміливості, я поглянула прямо у його середину. Мені не треба було його кликати, достатньо було просто відкрити очі та він тут, переді мною. Він такий темний і в’язкий, ніби сірий липкий туман, настільки безжиттєвий та безрадісний. Мені було складно дивитися на нього, складно було осягнути, що це Мій монстр. Але я зібралася з духом.

— Іди геть, — впевнено промовила я, але він нікуди не пішов. Він так і продовжив дивитися на мене прірвою своїх темних сумних очей, — Я тебе відпускаю, — він не зрушив з місця, — Ти — не правда. Тебе ніколи не було, я не вірю в те, що ти коли-небудь існував, ти не можеш бути моїм монстром, такого не могло статися.

Він нікуди не пішов і так і залишився дивитися на мене своїми безрадісними очима. З острахом я їх впізнала — мій особистий монстр дивиться на мене моїми очима.

В якийсь момент я перестала боротися з ним, занадто втомилася. Коли я лежала на ліжку, безсила, він підійшов до мене ближче. Я не відсахнулася, не постаралася його прогнати, а просто лишила так стояти десь недалеко від себе. Може він побачить, що я більше нічого не роблю і пожаліє мене та лишить саму.

Здається, він почав розріджуватися. Можливо, це спрацювало. Густий темний туман розсіявся по кімнаті та пройшов крізь мене. Я відчула його присутність кожною своєю клітинкою тіла, таку холодну і тяжку. Відтоді він завжди зі мною, настільки близько, наскільки це можна уявити.

Можливо, це моя провина, що я підпустила свого монстра настільки близько, що він і я стали одним цілим. Але я постійно тримала його так далеко, що більше не могла втримувати далі від себе. Здається, він став настільки великим, що його гравітаційне поле почало притягувати мене до нього. І він продовжує рости, я боюсь, що він колись знищить мене.

— Це твої щасливі роки! Все, що від тебе зараз треба — жити та радіти життю.

Мій особистий монстр почав сам вирішувати що від мене зараз треба. І, напевно, нічого. Я с-ще бачу його у багатьох звичайних речах, календарях чужих родинах, дотиках, але зараз його частина завжди зі мною, всередині мене. Він забирає всі мої сили. Тепер навіть зуби почистити нестерпно тяжко, навіть якщо дуже сильно хочеться. Але моєму особистому монстру начхати на мій зовнішній вигляд та здоров’я. Насправді йому просто начхати на мене. Єдине, що мене зараз хвилює — мій особистий монстр. Я дивлюся на стелю у своїй кімнаті та бачу його перед собою. Зараз четверта ранку, мені прокидатися о 7 і цілий день вчитися. Але це так не важливо, який у цьому сенс? У мене вже є мій особистий монстр і це єдине, що має сенс.

Я хотіла б втекти, лишити його позаду і не озиратися, але він не відпускає. Згодом я перестала бачити усе, крім монстра. Здається, зараз він перетворився на щось більше, бо перед його владою я безсильна. Те, чого я досягала роками, що мене цікавило значну частину життя та мало сенс, втратило його. Фізично я сиджу за партою і витрачаю свої останні сили, щоб не заснути, але насправді я не там. Далеко не там. Насправді я зі своїм особистим монстром, ми сидимо разом і я почуваюся такою самотньою та безпорадною поруч з ним. Але йому начхати. Йому завжди було начхати.

Згодом моє особисте чудовисько почало говорити. Воно говорить, що це немає сенсу і говорить, що його неможливо змінити. Заставляє мене повірити, що так було завжди та так буде завжди. Нагадує про себе і підкреслює, що це моя провина. Але найчастіше підкреслює, що сенсу більше немає і що радості більше не існує. Через димку його густого темного туману світ втратив кольори й він зауважує, що це справжній вигляд світу. Що він ворожий і не дружній, що навіть не варто старатися. Це нестерпно, дійсно нестерпно. Я стараюся з ним боротися, але не можу нічого заподіяти, та у нього є своє рішення цього. Воно мені не подобається і мені стає страшно. Проте я все частіше чую, що щоб не стало його потрібно, щоб не стало мене.

— Твій особистий монстр переходить межі! Він перестав бути твоїм особистим монстром, тепер він заважає всім навколо! Поглянь на себе, тебе не впізнати. Що ти з собою наробила? Хіба такою ми тебе виховували?