Мій океан

Темні, майже чорні, хмари скупчились над океаном. Холодний вітер пронизує до кісток. Мабуть варто було б повернутись в бунгало поки не почалась гроза, але продовжую сидіти на краю скелі і вдивлятись в темні води.

Кажуть, що шум морських хвиль заспокоює. Але мені навпаки хочеться кричати. Кричати на весь голос, поки не почну захрипати. І мене ніхто не почує. Шум хвиль, які б’ються об скелю, заглушать мій крик. Але не мій біль.

На жаль.

Перша крапля дощу падає на моє обличчя. Десь вдалині вже чути звук грому. Сильний вітер жене хвилі до берега. Варто повертатись. Але куди? Чи є куди повертатись? Можливо варто зробити один крок уперед. Лише один крок і біль, який пронизує серце мов гострі кинжали, зникне. Лише один крок.

Один.

Крок…

Щось тепле лягає мені на плечі. Легенько торкаюсь пальцями м’якої тканини і закриваю очі. В голові виринають теплі спогади, ніби з минулого життя. Коли все було по іншому. Коли ти був поруч. Відчуваю як рідні руки міцно мене обіймають. Сльози стікають по обличчю і змішуються з краплями дощу. Боюсь розплющувати очі. Боюсь відпустити ці відчуття. Але тихий шепіт змушує мене це зробити.

Це не сон? Це справді ти? Проковтую ком в горлі, коли бачу знову цю рідну посмішку. Ці блакитні очі. Очі в яких хочеться потонути. У цьому глибокому океані.

У моєму океані.