Мур

УВАГА!! Це не оригінальна робота, а усього лише переклад фанфіку ‘Are we safe yet?’ Авторки moiisme. Авторка надала згодк на викладення перекладу. Цей переклад міц перший. Приємного прочитання.

-…Кі..
-Юкі! – фиркнувши, Юкі різко підняла голову з рук і спробувала зосередитися на тому, хто її кликав.
-Га? Що? – сказала вона, озирнувшись і побачивши перед своїми очима кучугуру короткого прямого чорного волосся. Це була Со Йон, яка дивилася на неї трохи роздратованим поглядом.
-Школа закінчилася майже дві години тому, Юкі!
-О, чорт… – Юкі протерла свої очі й провела пальцями по волоссю, яке впало їй на обличчя, щоб відкинути його.
-Але чому ти все ще тут? – перш ніж відповісти, Со Йон на мить виглядала схвильованою.
-У мене були деякі справи в бібліотеці… здається, я тут щось забула, тому прийшла перевірити – Вона фактично чекала на Юкі весь час, оскільки вони зазвичай йшли додому разом, але Юкі не повинна була про це знати. Юкі наспівувала. Вона почала пакувати свої речі, поки Со Йон говорила.
-Ось, дозволь мені тобі допомогти – сказала Со Йон. Вона хвилювалася за Юкі. Деякий час вона виглядала такою втомленою та побитою. Під очима Юкі були темні кола, вона не посміхалася так часто, як раніше, Юкі тремтіла весь день і часто носила сорочки з довгими рукавами та піджаки, наче їй завжди було холодно. Дівчата запропонували Со Йон поговорити про це з Юкі. Вона відкрилась їй більше, тому, що вони подружилися в перший же день. Юкі була новою ученицею, іноземкою з Китаю. Со Йон не звертала на неї уваги, Юкі намагалася привернути увагу і незабаром вони все ж таки стали нерозлучними.
Со Йон вирішила це зробити. Коли вона закінчила все складати, перед тим, як віддати Юкі свою сумку, вона запитала.
-Юкі… з тобою все гаразд? Останнім часом ти виглядаєш не дуже добре… – Юкі подивилася в щирі очі Со Йон, сповнені тривоги і в цієї кімнаті, золотистій від світла призахідного сонця, що сяяло крізь штори, Юкі посміхнулася. Це не доходило до її очей, але це було найкраще, що вона могла зробити.
-Я в порядку, Со Йон-і! – Юкі висунула свій мізинець.
-Я обіцяю. Просто останнім часом робота була трохи надто важкою. – Со Йон скріпила мізинець Юкі зі своїм і посміхнулася у відповідь. Вона ніжно тримала руку Юкі у своїй.
-Ти завжди можеш поговорити зі мною. З нами всіма. Ми тут для тебе, незважаючи ні на що. – Юкі кивнула і посміхнулася, секунду дивлячись на Со Йон і обережно відтягнув її руку. Со Йон перервала зоровий контакт
-Ходімо, вже пізно.

Вони повільно йшли додому, тримаючись за руки і тихо співаючи. Між ними вкраплювалась легка розмова. Обидві насолоджувалися музикою, Юкі навіть планувала колись очолити власний музичний гурт. Сутінкове сонце за ними освітлювало хвилясте каштанове волосся Юкі, створюючи золоту рамку навколо її стомленого обличчя. Коли Со Йон дивилась на неї, коли вони махали одне одному на прощання, вона дивувалася, як можна виглядати такою похмурою, але такою красивою водночас. Вона шкодувала, що тоді не запитала Юкі.
На слідуючий тиждень

-Хтось із вас чув про неї хоч щось? – спитала за обідом одна з дівчат. Вона мала хвилясте чорне волосся, зібране у високий хвіст позаду, виглядаючи невинною та блідою, але трохи пустою. Вона трималася на іншій дівчині з довгим світлим волоссям і червоною помадою, яка виглядала так, ніби була створена спеціально для неї. Усі хором відповіли «ні». Заговорила блондинка.
-Коли востаннє ми переписувались, вона сказала, що хвора. Це було лише тиждень тому. Вона скоро повернеться.
-Так! – оптимістично додала інша дівчина. У неї було привітне, елегантне обличчя, обрамлене плечима, темно-каштанове волосся.
-Вона, ймовірно, просто відчуває себе надто втомленою, щоб розмовляти з нами. Правда, Су-Цзінь?
-О, давай! Будь реалістом, Мі-Йон! – Це була інша дівчина. У неї було довге пряме чорне волосся з білими відблисками та густий косий чубчик. У неї були м’які риси обличчя, але п’янкий погляд.
-Ви знаєте, якою вона була останні місяці. Там точно щось не так. Я думаю, ми повинні перевірити її. Я хвилююся – Шухуа зітхнула й відійшла від Су-Цзінь, поправляючи свою блакитну блузку.
-Мінні права. Щось мало статися – усі голови повернулися до Со Йон, яка мовчала протягом усього спілкування. Со Йон відклала ложку. Вона все одно не їла.
-Коли ми переписувалися кілька днів тому…вона раптом перестала відповідати. Я теж хвилююся за неї. Я точно не знаю, де вона живе, але я знаю загальну територію… Чи не потрапимо ми у проблеми, якщо ми почнемо розпитувати про неї? – Мі-Йон стиснула губи, глибоко задумавшись.
-Варто спробувати. Давайте підемо сьогодні після школи. Сьогодні ні в кого нічого немає у планах, чи не так? – усі похитали головами у відповідь.
-Ми повинні трохи впорядкувати план – сказала Су-Цзінь.
-Давайте розділимося й обшукаємо різні райони, де може бути Юкі. Ми можемо поділитися нашим місцезнаходженням, якщо знайдемо її. Шухуа додала до цього.
-Деякі з моїх родичів знають Юкі. Я можу запитати їх!
-Це чудово! – сказала Со Йон.
-Добре, ми зустрінемося біля шкільних воріт одразу після уроків – підсумовує Мінні. Су-Цзінь злегка посміхнулася.
-Уявіть її реакцію, коли ми з’явимось у неї вдома, якщо вона дійсно просто хвора – Навколо столу пролунав сміх, дещо зменшивши напругу.
Після школи

-Лайно, я не думала, що потемніє так швидко – сказала Со Йон.
-Все буде добре. Сонце все ще не зайшло повністю! – сказала Мінні. Вони чекали, поки з’являться решта. Шухуа та Су-Цзінь, останньою була Мі-йон.
-Гаразд, друзі! – Со Йон відсунулась зі своєю групою від потоку учнів, що виходили зі школи і вручила кожному окремий аркуш паперу, схожий на невеликі ділянки карти, покриті стрілками та цифрами.
-Це маршрути, якими ви всі будете йти. Через дві години ми маємо перегрупуватися біля мого дому.
-Ретельно, як завжди – прокоментувала Шухуа. Со Йон сухо посміхнулася.
-Давайте зараз розділимося.

Район, який Со Йон обрала для себе, був набагато занедбанішим, ніж вона очікувала. Юкі не могла жити тут, але вона питала кожного, хто був у цьому провулку по сусідству, чи знають вони, де Юкі. Якби виявилося, що Юкі просто відпочивала вдома бо хвора, Со Йон із задоволенням впоралась б з своєми криками та роздратуванням, якщо це означало, що вона звільниться від думок, які вона мала. Думки про все погане, що могло статися з Юкі… Вона відчула шорсткість зап’ястя Юкі, коли тримала її за руку того дня. Те, як вона тремтіла й відсмикувала руку. Їй варто було більше про це подумати…

Со Йон похитала головою, щоб прояснити думки.
-Краще мені поспішити – подумала вона. Вона не докладала достатньо зусиль, щоб змусити Юкі відкритися їй. Цього разу… Со Йон вирішила ніколи не випускати Юкі з поля зору та захищати її, доки молодша дівчина не опиниться в її руках, плачучи та розповідаючи їй усе. Ймовірно, Юкі потребувало чогось такого. Ця дівчина… що заважало їй сказати їм? У глибині своєї свідомості вона молилася і сподівалася, що з Юкі все гаразд… і вона жива.