Музо Евтерпо, не будь для неї погибеллю

Поетеса писала без рими вірші про кохання.

Дві ночі не спала, чекала Евтерпи.

Музи Поезії,

Чаклунки, що звабить її.

П’янитиме, спокушатиме,

Губами прошепоче:” Цими вустами втамую, твій жар…”

Руки гладили волосся,

Губи цілували зніяковіле обличчя.

Не піднімаючи очей, не дивлячись на багряне обличчя Евтерпи,

Підтягла, Поетеса музу до себе.

Її Натхнення, дмухнула на вушко червоне, обпечене вуглинками, що були ще гарячі.

“Подивись на мене…”- полум’я, наче обсмалило щоку,

Очі коханок зустрілися знову,

Злилися в поцілунку, нової спокуси з смаком терпкого вина зі свіжозібраного винограду з плантації…

Покусування губи,

Шия закинута назад від поцілунків.

Тихі хтиві мольби, призначені лише для Поезії:

“Зігрій мене, Евтерпо, від нестерпної буденної журби, полиш мене від туги, що з кожним днем наростає…”

Та, що писала вірші про нещасне кохання, повсякдення Сапфо на острові Лесбос,

Відчула, як тліє багаття,

Ніби навколо неї охололо повітря.

Так всередині неї щось завмерло,

муза Евтерпа пішла від неї.

Зникла так несподівано, як ждано з’явилась.

Благодатний вогонь натхнення, надто часто згоратиме,

То дощі, то сильний вітер вестиме не туди.

Евтерпо- музо Поезії,

Як покличе Поетеса прийди.

Не каліч ту, коли найбільше тебе жадатиме.

Не зникай, допоки біль не вщухне.

Замість сліз, піде глибше у серце печаль,

Кинджал холодний.

Зустрінеш її, просто поглянь наскільки без тебе її світ не повний.