Мрія – це рожеві окуляри?
від karinaБільше року я мав нездійсненну мрію – отримати запрошення на бал у Рівненський обласний академічний музично-драматичний театр.
Бал, про який йде мова, відвідували відомі люди: Ліна Костенко, Тарас Тополя з гурту «Антитіла», Андрій Хливнюк з гурту «Бумбокс», Джері Хейл та інші. Також там є закордонні зірки. Якщо вірити соціальним мережам, то на балу представлена виставка картин відомих митців нашого та минулого часу, а ввечері проходили літературні вечори, на яких ніжним та меланхолійним голосом читали вірші відомих письменників та поетів України.
Сьогодні у мене випала можливість побувати там. Щоправда не гостем, а офіціантом, який розносить начисто витерті келихи з шампанським. Завдяки ресторану, де я працюю, я зможу побачити картини та послухати творчість українського панства наживо. Моїй радості не було меж. Моя директорка, яку я не вподобав з самого першого дня, дізналася про мою мрію – потрапити на захід – від Марини. Можливо не така вона вже й стара карга..
Прийшла вказівка бути біля театру о 17:45. Театр мав окрас молока з корицею, дах простягався з середини будівлі і звужувався до неба; вхідні двері виглядали немов у царині. Це місце мало атмосферу величності та королівського роду.
-Малий, що ти тут забув? – різко запитав охоронець при вході – Тут не місце для таких, як ти.
-Я працюю цього вечора офіціантом, – він дивився на мене, наче кіт на мишку – Тут. Ось мій паспорт, – його обличчя огорнула програшна гримаса. Він буквально заштовхнув мене всередину.
-Що ви коїте? – обурився я – Як ви дозволяєте собі так поводитися зі мною?
-А хто ти такий, щоб вчити мене?
– Дядя, а не пішов би ти нахрін, – не стримався я.
Я вирішив не продовжувати обмін «компліментами» та посунув у середину. Розвернувшись, я побачив напис на стіні «Для персоналу» та пішов в тому напрямку. На кухні вирувало життя: страви кипіли, на пательні смажилися овочі, а кухарі кричали на один одного через напруження та обмеження в часі. Головний шеф побачив мене та запросив підійти до себе:
-Хлопче, сьогодні дуже важливий вечір, де ми не маємо шанс помилитися. Від тебе треба лише усмішка та хороший настрій, зрозумів? – я кивнув – І цупко тримати тару з келихами.
Він поплескав мене по плечу та відправив переодягатися.
Час настав, пролунав скриплячий дзвіночок. Заграв оркестр живої музики.
«Вони всі тут. Згодом я повинен вийти до них і показати свою майстерність», – подумки зауважив я.
Початку своєї роботи я чекав близько двох годин. Шеф пояснив мені, що шампанське ніхто не виносить на початку вечора. Вручивши мені тару з десятьма келихами дорогого алкоголю я вийшов у головну залу.
Вона мала ще кращий вигляд, ніж раніше: яскраве освітлення, маленькі столики з закусками та пуншом; навколо були десятки картин та вивіски, які сповіщали про автора. Мені довелося прикласти не маленьких зусиль, щоб згадати з якою місією я прийшов. Гості почали розбирати келихи зразу ж. Окрім мене були й інші офіціанти, але нас спеціально не знайомили, щоб ми зберігали емоцію відчуженості. Цікавий факт, який я замітив – ніхто з гостей не подивився мені у вічі. Вони не звертали уваги ні на мене, ні на моїх колег. Ця думка засмутила мене, але я швидко відкинув її якнайдалі.
-Пане, ваш метелик дуже пасує до вашого костюма, – обізвався чоловік старшого віку. Цей комплімент був адресований мені.
-Дякую.
-Я Крістіан. Чи можу я відволікти такого хлопця на недовгу розмову? – він був іноземцем, адже мав виражений акцент. «Крістіан» прозвучало як «Кхрістін».
-Боюсь це неможливо. Я працюю.
-Я налагоджу справи з пані Ольгою, вам не варто переживати.
-Не варто. Я не освідчений настільки, щоб розмовляти з таким шановним паном.
-Ох, – чоловік явно був задоволений моєю відповіддю – а нам і не обов’язково говорити на розумні речі. Як щодо улюбленого фільму?
– Я працюю, прошу пробачити мені.
Кинувши швидкий погляд, я побіг по нову партію шампанського. На кухні до мене підійшла пані Ольга – директорка і організаторка цього балу.
-Тобою зацікавився сам Крістіан Бейл. Хочу, аби ти зробив все, що він попросить. Я обіцяю гарно за це заплатити, – жінка витримала хвилину мовчання – Що скажеш?
-Звучить дивно.
-Роби все, про що він попросить.
-Геть усе?
-Геть усе.
«Що такого може попросити дядько, якому на вигляд років 45?». Відповідь зрозуміла. Тим не менш, мене зацікавила ця пропозиція в плані грошей, тому я погодився (спойлер: колись гроші мене погублять). Ольга провела мене до гостьової кімнати, попередньо наказавши зняти з себе фартух.
-Дорогий Крістіан, – привіталася вона.
-Люба Ольго, як я радий тебе бачити, – вони незручно обійнялись та поцілувалися у щоку.
-Привела тобі Євгена, який тебе зацікавив.
-Бачу. Дуже вдячний, що ти погодився на це. Ольго, залиш нас наодинці, я пізніше зайду до тебе, – махнув рукою у сторону виходу Крістіан. Вони говорили про оплату, я впевнений. Ольга кивнула та зачинила за собою двері.
-Як ти себе почуваєш тут? – поцікавився гість показуючи на кімнату.
-Некомфортно. Може вийдемо у велику залу до всіх?
-Ні, не поспішай. Я хотів дізнатися про тебе більше.. Скільки тобі років?
– Дев’ятнадцять, сер.
-Ще геть молодий. Мені такі подобаються, – я ледь стримувався, аби не послати цього мудака – Мені подобаєшся ти. Як ставишся до одностатевих стосунків?
-Може бути.
-Я хочу провести цю ніч з тобою. Про оплату не бійся, зможеш забрати гроші у Ольги.
-Це жарт? – звичайно це не жарт, він говорив серйозно.
-Ну тільки не кажи, що проти такого, і взагалі ти по дівчатам.
-Я не буду так говорити.
-Так ти гей?
-Яке вам діло? – я помалу підійшов до дверей – Та й взагалі, діду, ви не можете тримати свої брудні бажання у штанах?
-Якщо ти зараз покинеш це місце, не думай, що повернеш свою роботу у «Білій голубці».
-Звідки ви знаєте, де я працюю?
-Я все знаю, Женічка.
– Закрий рот, старий виродок, – погрозливо кинув я. Нікому не дозволено пестливо мене звати, нікому.
-Ух, а хлопець з характером. Женя, у штанах вже тісно, роби вибір.
-Та пішли ви.
За декілька секунд я оминув коридор, центральну залу та вихід на вулицю. Дивовижний день!
**
Всю ніч думки про бал та про недотраханого мужика не давали заснути, тому вранці я виглядав препаскудно. Триматися відносно бадьоро дозволяла остання надія на те, що про роботу Крістіан пожартував. Я вирішив не тягнути кота за хвіст та зателефонував Ганні – власниці ресторану:
-Добрий ранок, Ганно Геннадіївно. Сьогодні моя зміна, так?
-Добрий ранок. Женю, ти перейшов дорогу важливій персоні. Я не знаю, що трапилося, але роботу ти втратив.
-Ясно.
-Мені шкода.. Тих два тижні можеш не відпрацьовувати, заміну вже знайшли. Зарплату вислала на карту. Нехай щастить.
-Бувайте.
Світ з кожною хвилиною.. ні, секундою, все тьмянішав. Грошей вистачить лише на оренду та сплату комуналки. Я безробітний, а в скорому часі ще й безхатько.
-Ну що, Женю, здійснив свою мрію? – з рота вирвався нервовий смішок.
0 Коментарів