Мої демони

Пробудження завжди приносило полегшення. Особливо коли він прокидався у своєму ліжку. І без крові на руках, не оточений трупами у невідомих місцях. Сни і так потроху проникали у реальність. І це лякало.

Вілл найбільше боявся втратити контроль над собою.

Він непорушно сидів у мокрій від поту футболці й дивився на годинник, що змінював цифри хвилина за хвилиною. Більше не міг спати й бачити все гірші жахи, що їх послужливо підкидала уява. Мозок ніби знущався над Ґремом, щораз хитромудріше сплутуючи реальність і неіснуючі події.

Вілл повільно тонув у глибинах власної підсвідомості. І вже не був упевнений, чи зможе випливти на поверхню.

*****

– Я… я знову не пам’ятаю відрізка часу, – зізнався Вілл Ганнібалу. Сидячи у кріслі навпроти доктора, він відчув, як розслабляється. Не повністю, бо досі не знав, як ставитися до Ганнібала. “Дідько, минуло кілька місяців. Довірся йому, Вілле”, – сказав він собі.

Ґрем би й хотів, щоби все було так просто. Алана і Джек ледь не вважали його божевільним. Можливо, Лектер такої ж думки.

Якби вони відчули те ж саме, що й Вілл, то, може, б змінили свої судження щодо нього.

– Коли саме це сталося? – спитав Ганнібал. Не каже, що Вілл божевільний. Це добре.

– На місці злочину, – відповів Ґрем, – я оглядав труп, розповідав, як діяв убивця, а потім… потім усвідомив, що стою на порозі власного дому, оточений собаками. Не знаю, як дістався до Вовчої стежки, не знаю, як сідав за кермо, як їхав… Що, як через мене трапилась аварія?

– Тоді я тебе заспокою і скажу, що допоки мені не траплялися новини про аварію на шляху до твого дому, – мовив Лектер. Він подався вперед, зацікавлено розглядаючи стомлене обличчя навпроти. Віллу досі не подобалося, що його безцеремонно розглядають, вивчають, аналізують, наче піддослідну тварину. Що про нього думає Ганнібал? Що Ґрем такий же, як його пацієнти – неврівноважений і нестабільний? Як би йому хотілося вміти самому боротися зі своїми демонами. – Як ти почуваєшся, Вілле?

– Я розгублений, – чесно відповів профайлер, – і дезорієнтований. Хочу бути корисним, хочу допомагати, рятувати людей…

– Ти забуваєш про себе, – м’яко мовив Ганнібал, – жертвуєш своїм комфортом. Ти ж розумієш, що так не може продовжуватися вічно? Одного дня я змушений буду наполягати, щоб Джек усунув тебе від роботи у ФБР.

– Сподіваюся, цей день настане не скоро, – Вілл потер обличчя, а тоді пильно глянув на співрозмовника, – ти ж допоможеш мені… лишатись у формі?

Ганнібал зітхнув.

– В першу чергу я подбаю про тебе, Вілле.

Той відповів:

– Дякую. На жаль, нічого не можу запропонувати в знак подяки.

– Твоє товариство – найкраща подяка, – сказав Лектер. Вілл посміхнувся. Нечасто він чув таке. – Розкажи мені про вбивство.

– Це Чесапікський різник, – озвався Ґрем. Ганнібал злегка схилив голову. – Так, знаю, спосіб убивства відрізняється від попередніх. Але у тіла вилучені органи – легені, печінка і серце. Як і в попередніх жертв.

– Що особливого у цьому випадку? – спитав доктор.

– Вбивця навмисне розмістив тіло майже в центрі міста. Хотів, щоб я його побачив. Щоб відчув його наміри.

Ґрем дивився кудись убік, тому не побачив, з яким моторошним інтересом його слухає Ганнібал і як небезпечно спалахують його темні очі.

– Різник знає, що лишиться безкарним, – продовжував профайлер, поринувши у думки, – знає, що я допомагаю ФБР. Тому підкидає ці… послання.

– Чому ти вирішив, що це послання? – поцікавився Ганнібал.

– Він перерізав горло жертві так, як це зі своєю дружиною зробив Гаррет-Джейкоб Гоббс, – сказав Вілл, – і поклав у ту ж саму позу. А в рані на горлі виростив бордові гвоздики.

– Наскільки я знаю, такі квіти означають прихильність, – зауважив Ганнібал.

– Так, вбивця виражає прихильність до мене, – сказав Ґрем, – вважає, що я єдиний, хто може його зрозуміти.

– А ти можеш зрозуміти різника?

Після недовгої паузи Вілл зізнався:

– Так.

– Це тебе лякає?

– Ні, – профайлер похитав головою, – його вбивства давно перестали мене лякати. Кожен раз, коли я дивлюся на його жертв, то… – Вілл говорив з паузами, ніби зізнавався у чомусь неприйнятному. – То відчуваю захоплення ним. Різник ніби стає частиною мене, проникає у свідомість і лишається там. Я боюся, що одного разу вбивця там і залишиться, зачаїться серед кошмарів, щоб одного дня вирватися назовні…

Ганнібал ледь помітно посміхався. Тоді підвівся, підійшов до Вілла. Поклав руку на його плече.

– Я допоможу тобі, Вілле, – стиха мовив Лектер, схиляючись над співрозмовником. Той вже не здригався від випадкових дотиків. – Бо ти мій друг.

Цього разу Ґрем йому повірив.