Моя шкіра осипається, мов фарба

У запечатаній гробниці було знайдено ряд картин, всі вони колись належали Навіженому Імператору Тасянь-Дзюню. Він зник багато років тому, коли страх панував у його правліннях. Багато дивувалися: як могла настільки могутня людина зникнути отак? І тільки з відкриттям, знайденим у розкопаній могилі, люди дізналися відповідь.

Брошура сповіщає, що залишки Імператора були знайдені в оточенні портретів, кожен з яких (як припускають) зображав одного й того самого чоловіка.

Автор

Оригінал

Дозвіл на переклад

***

Зазвичай ти не відвідуєш артгалереї. Не те щоб ти не вбачав у них цінності, але ти зайнята людина, у твоїх днях важко виділити час на щось, крім роботи. Ти й справді не знайшов би на це часу, не підійди до тебе твій керівник, який, дружньо вдаривши тебе по плечу, сказав:

 – Гей, Чу Ваньніне, тобі час трохи оживитися!

Ти намагався сперечатися, та він вперто наполягав на тому, що ти абсолютно точно не можеш залишатися зачиненим у своєму невеличкому офісі. Тож тобі дали тиждень оплачуваної відпустки й сказали повеселитися. Тримаючи у руках безплатно отримані квитки до музею, ти думаєш, що він не те мав на увазі під «оживитися», та все ж вирішуєш піти.

У брошурі, що її ти взяв на вході, виставка зазначена як обмежений показ. У запечатаній гробниці було знайдено ряд картин, всі вони колись належали Навіженому Імператору Тасянь-Дзюню. Він зник багато років тому, коли страх панував у його правліннях. Багато дивувалися: як могла настільки могутня людина зникнути отак? І тільки з відкриттям, знайденим у розкопаній могилі, люди дізналися відповідь.

Брошура сповіщає, що залишки Імператора були знайдені в оточенні портретів, кожен з яких (як припускають) зображав одного й того самого чоловіка. Інформації стосовно особистості цього чоловіка небагато. Деякі кажуть, що він був утраченим коханцем; інші – що він вигадка, створена уявою Навіженого Імператора. Один з зазначених у брошурі вчених припускає, що чоловік міг бути людиною з минулого Навіженого Імператора. Та доказів існування цієї людини, окрім записок сумнівного рівня достовірності, взагалі залишилося мало.

Деякі факти вказують на те, що для здобуття повної колекції картин Тасянь-Дзюнь наймав багацько митців. Стилі на портретах так помітно різняться, що одній людині написати їх усі було б неможливо. Інші свідчать, що для більшості цих художників картина загадкового чоловіка була останньою роботою.

Гортаючи брошуру, ти знаходиш все це доволі цікавим. Для охочих більше дізнатися про життя Навіженого Імператора на останній сторінці знаходиться список з джерелами інформації. У себе в голові ти робиш помітку дорогою додому забігти у бібліотеку і позичити декілька зі згаданих книг. Це може стати цікавим чтивом на той вільний тиждень, що ти маєш.

Подивись-но на це, Сюе Дженйоне. Та ти, урешті решт, все ж таки вмієш розважатися.

Пошук входу у залу з картинами видається невеликим клопотом. Можна було б подумати, що цей показ, розрекламований як величезна музейна подія (принаймні велика настільки, що на квитку зображено самого Навіженого Імператора, що грізно дивиться своїми фіолетовими очима на усіх, хто наважився оглянути його колекцію), навпаки навмисно хотіли заховати.

Арковий вхід приховано за прозорою червоною завісою. Пройшовши крізь неї, ти опиняєшся у вузькому коридорі. Тут холодніше, ніж у решті будівлі. Освітлення слабке, слабке настільки, що ти ледве можеш розрізнити брошуру у руках. По обидві сторони від тебе знаходяться проходи, та звідси ти не бачиш того, що має бути скрито у них. На стіні навпроти ти бачиш осяяну світлом картину заввишки з твій ріст.

На картині зображено силует у білих одежах, що здіймаються на вітру. Тримаючи золоту лозу, його піднята вгору рука ніби готова з хвилини на хвилину накинутися, завдати удару. Інстинктивно ти здригаєшся. І тільки усвідомивши, що перед тобою всього лише настінний сувій, а не людина з плоті й крові, ти наважуєшся зробити крок вперед і помилуватися роботою.

Знаходячись так близько ти можеш побачити приховані відстанню деталі. Портрет відновлювали, або принаймні намагалися. Найбільшої шкоди зазнало обличчя. Довгі, глибокі порізи впилися в різкі брови, прорізалися крізь очі, розірвали губи з опущеними донизу куточками. Дбайлива рука намагалася відновити зруйноване, та, вочевидь, не всю завдану шкоду можна виправити.

Ти дивишся на це обличчя, і раптом усвідомлюєш, що щось у ньому виглядає знайомим. Ти міцно стискаєш брошуру у руці. Твої брови нахмурюються, а вираз обличчя стає насупленим.

Позаду тебе хтось заходить у залу, тихо покашлюючи. Ти здригаєшся і робиш крок назад від сувою, дозволяючи іншій людині підійти ближче. Ти дивишся на вираз її обличчя, бачиш краплю зацікавленості, що з’являється лиш на долю секунди, після чого вона відступає й направляється вниз по коридору, до основної зали.

Ти вирішуєш наслідувати приклад, залишаючи одягненого у білі одежі чоловіка і дивне відчуття знайомості позаду.

Та незабаром ти бачиш його знову. На цей раз він прикрашений червоним шовком і відпочиває на тахті. Одна з його ніг вигнута, що відкриває приховану тканиною нефритово-білу шкіру, покриту подібними до квітів мітками. Його обличчя викривлено гнівом. Від живота до тонких пальців він розсічений клинком, розірваний, і коли дивишся на це, здається, що з розрізу ось-ось щось виллється. На цій картині теж видно спроби відновити зруйноване, проте на цей раз удар був набагато жорстокішим. На деяких клаптиках не вистачає кольору, і помітно лише невмілі намагання відновити шовк.

Обличчя на портреті ледь помітно відрізняється; автор, якому приписують цю картину не той, що був на початку. Ніс не такий гострий, а щоки виглядають круглішими, ніби митець хотів урівноважити сердитість обличчя, зробивши його риси більш м’якими. Але навіть так відчуття, що ти бачив це обличчя раніше б’є мов грім з ясного неба і тобі здається, ніби це тебе самого розрізали навпіл.

Ти рухаєшся далі й далі.

Чоловік знову одягнений в біле, на цей раз поділ його одеж піднятий до колін, в той час як він сам змочує пальці ніг у ставку з квітками лотоса. На частині його тіла помітно обвуглені сліди вогню і дивні, відчайдушні спроби відновити згоріле.

На іншій картині він лежить розпростертий на засніженому краєвиді, і блакить його обморожених вуст виглядає майже недоречно поряд із засохлими бризками крові на рисовому папері. Дощечка поряд із картиною радісно сповіщає, що кров належала художнику, якого вбили, коли він ще навіть не встиг залишити свій підпис.

З кожним новим портретом тобі все більше й більше здається, що ти знаєш цю людину, ніби його ім’я крутиться на кінчику твого язика, але щось не дає йому просочитися за межі твоїх зубів.

Ти дивишся на обличчя інших відвідувачів. Більшість з них оглядає портрети, та не бачить того, що бачиш ти. Їхні обличчя наповнені прісною зацікавленістю або красою художницької техніки, або скандальним зображенням напівоголеного чоловіка; вони не бачать пошкоджень і руйнувань, невміло прихованих руками, власник яких не зважав на те, що було в голові творця шрамів.

Тебе нудить від цього.

Варто піти, думаєш ти. Тобі хочеться піти. Рядовий інтерес, що підштовхнув тебе на відвідування цього місця, випарився з твого тіла. Та все ж щоразу, як ти робиш спробу розвернутися і помчати до виходу, ти відчуваєш, як холодок пробігає по спині. Він заморожує тебе і не дає ворухнутися, аж доки ти не вирішуєш продовжити впевнені кроки далі у галерею.

…У напрямку до будь-чого, що очікує на тебе в кінці. Якщо кінець взагалі існує. Тасянь-Дзюнь й справді володів безліччю портретів.

Юнак сидить разом із вчителем за письмовим столом, не хвилюючись про те, що хтось, пройшовши повз, відірвав голову його наставнику. Хлопець надійно тримає у руці пензель для каліграфії, виписуючи знову і знову ім’я, що з плином часу перестало бути читабельним. Тобі здається, що ти знаєш написане ім’я, та ти проковтуєш його, перш ніж можеш вимовити.

Чоловік відпочиває у тіні дерева. Він вертить в руках рукавицю з кігтями, та не може побачити її, бо хтось видавив очі з його черепа. Там, де колись можливо можна було побачити ніжність, тепер тільки чорна порожнеча. Тобі здається, мов ти відчуваєш слабкий аромат квітів, що доноситься звідкись далеко, але з наступним подихом запах стає їдким і гнилим. Ти вирушаєш далі, поки не встиг задихнутися від нього.

Ти ледь помічаєш, як натовп починає рідіти, як на галерею опускається тиша, як ти залишаєшся наодинці з самими лише картинами.

Картинами тебе. Тепер ти усвідомлюєш, чому вони здавалися знайомими. Ти бачиш це обличчя в дзеркалі кожного дня протягом тридцяти двох років. Навіть у спотворених портретах ти здатен упізнати себе.

На тремтячих ногах ти підходиш до зображення фігури в білому, немов злочинець прикованої до стовпа перед натовпом спостерігачів, що святкують сходження Навіженого Імператора на трон. Болісна, глибока рана на шиї фігури стікає кров’ю. Ти вже не можеш сказати напевне, чи не залишиться на твоїх пальцях слід червоної крові, доторкнись ти до полотна.

У твоїх грудях здіймається паніка, душить тебе. Щось на твоїй шиї болить. Доклавши зусиль, ти торкаєшся неї, перевіряєш, чи сам не стікаєш кров’ю, крапля за краплею. Рука стає вологою, і ти відчуваєш полегшення коли розумієш, що це лише піт.

Кожна клітинка твого тіла благає розвернутися.

Ти продовжуєш йти.

Наречений з твоєю зовнішністю і кам’яним виразом обличчя намагається зберегти спокій на шлюбному ліжку. Незрозумілі руки штовхають його у неприродні пози, не турбуються про те, що залишать синці, що зламають. Він простягає руку з подертими, скривавленими нігтями, волочить своє тіло по ліжку, начеб молить про допомогу.

Ти не можеш надати її. Ти не можеш дивитися довго достатньо, щоб побачити в очах на портреті відбиття твоєї тремтячої фігури, того, як ти дрижиш, з жахом (впевненістю) вишукуючи руками синці на власній шкірі.

Тобі не вистачає повітря навіть зітхнути, твої кроки вповільнюються, а вдалині ти бачиш фінальний портрет, що очікує на тебе.

Світло тьмяніє, та можливо тебе просто підводять очі. Все навколо здається далеким, затуманеним, ніби уві сні або нічному кошмарі. Ти вже не можеш сказати, що під твоїми ногами – мармурова підлога музею чи золота кладка Палацу Вушань.

Єдине, про що можеш думати – яке завершальне жахіття від Навіженого Імператора Тасянь-Дзюня очікує на тебе.

Кожний крок здається вимушеним. Ти чуєш їх відлуння у тихому коридорі, позбавленому всього живого, окрім тебе. Коли більше не залишається жодного кроку вперед… Коли ти нарешті підходиш до великого портрета, його останнього подарунку тобі…

Ти підіймаєш очі, і бачиш-

Ніщо.

Пуста, позбавлена всього порожнеча, що складається з нічого.

Ти з силою видихаєш, відчуваючи у тілі полегшення. Панічний сміх закипає у твоєму горлі й виходить назовні, не хвилюючись про те, що хтось може почути.

Ніщо. Це завжди було нічим. Зрештою, про що тут можна було хвилюватись? Дивлячись на пусте, чорне полотно, ти думаєш, що й справді…

Не так вже й сильно ці портрети схожі на тебе.

Ти розвертаєшся, охочий як можна скоріше покинути кляту галерею. Якщо знадобиться, ти готовий бігти до виходу. Неважливо, якщо хтось побачить тебе.

Але Ваньніне, більше ніхто не зможе побачити тебе. Ніхто, крім мене.

Я споглядаю, як кам’яніє від страху твоє обличчя, коли мої руки замикаються на твоїй шиї, відчуваю тремтіння під моїми нігтями, коли вони впиваються у твою м’яку шкіру. Жоден портрет не зміг би передати цю красу. Вони ніколи не зможуть порівнятися з реальністю.

Ах, Ваньніне. Мій Чу Фей. Мій Шидзунь.

 – Знайшов тебе.

***

Післямова автора: 

Якщо робота здається вам знайомою, то це тому, що я вже писали подібне раніше! Фанфік заснований на треді, що я колись робив у твіттері. Прочитати його можна тут.  Можете подивитися, як я адаптували його. Вирішіть, яка версія вам більш до вподоби.

(Сподіваюся, що ця)

Якщо ви хочете ретвітнути цей фік, можете зробити це тут. Якщо якимось чином в наш час ви все ще маєте тамблер, можете репостнути цей фік тут.