Ліліт просить вибачення

— Моя Ліліт, я вже зачекався.

— Мій володарю, — рудоволоса дівчина стоїть голими колінами на холодному паркеті посеред розкішної тронної зали, не дозволяє собі підняти очі на найпершого вигнанця Небес.

Попри нову містичну сутність господарки, бліда ніжна шкіра таки відчуває фантомний неприємний холод через страх перед чоловіком. Ліліт переконана, що допустилася найстрашнішої помилки в житті. Вчинила найдурніший вчинок, який тільки міг прийти в її дурну голову. Халепа. Справжній провал. Кінець усьому.

— Я скоїла гріх. Найгірший з усіх можливих, — стискає вологі долоні, нігті неприємно тиснуть на шкіру.

— Завітала до церкви? — його спокій і зверхність лякають сильніше за крики.

Краще б він зірвав голос в прокльонах. Нехай би лютився й ігнорував її присутність. Але ні, він удає, ніби його дружина не зникала на тиждень. Сидить на золотому троні та спостерігає за її червоними щоками та рухом горла, коли Ліліт знервовано ковтає слину.

Дівочий живіт звело судомою, пульсація у скронях нестерпно нагадує про двохгодинні вагання на тему ”Чи варто взагалі повертатися?”. Кожна крапля крові, кожна тривожна думка пострілом кулі лунає в мізках. 

— Я зрадила тобі з людиною, — промовляє Ліліт ледь чутним голосом.

Чутно шурхіт чорного кафтану – Самаель покинув трон. Стукіт його чорних черевиків змушує дівчину подумки відраховувати секунди. Мовчить і обходить її по колу, розглядає химерний святковий костюм, який був позичений на свято весни в іншої дівчини. Просте біленьке плаття, в ньому демонесса здавалася аж занадто непристойно цнотливою та оманливо наївною. 

— Моя мила Ліліт, невже ти пала ще нижче ніж я? — він зупинився біля неї. — Дивися в очі, коли я до тебе звертаюся.

Важко уявити як хаотично її зіниці перекривають червоні райдужки, коли вона докладає всі зусилля, щоб не оминати погляду двох темних, як і його волосся, безодень. Таке враження, ніби дрібну піщинку засмоктує гігантська безжалісна чорна діра. 

— Благаю, пробач мені, — її переляк і сором настільки сконцентровані в повітрі, що незабаром пересилять аромат диких квітів, серед яких вона нещодавно так весело гасала.

Він дивиться на її долоні, очі, обгризені губи. Стискає в тонку лінію вуста, тепер вони транслюють хвилі невдоволення. “Що сталося?” – намагається зрозуміти дівчина.

— Що лякає тебе, Ліліт? Ти вся тремтиш немов жалюгідна людина, — щойно дружина притискається щокою до долоні, яку він приклав до її обличчя, жар його тіла миттєво зникає разом із ніжним дотиком. 

— Я боюся втратити тебе, — Ліліт м‘яко перехоплює його руку своєю, значно меншою долонею, тягне до губ та цілує тильну сторону. – Нас.

— Якби я хотів взяти в дружини ганчірку, що вбиватиметься через дрібну зраду, то обрав би Єву. Де та горда дівчина, яку я покохав? — боляче стискає підборіддя Ліліт. 

Дівчина так зморщила лоба і напружила брови, коли Самаель вчепився іншою рукою в її волосся, ніби вже підготувалася, в кращому випадку, до втрати декількох рудих пасм.

— Слів буде недостатньо, аби спокутувати провину. Хто ти, Ліліт? Хтивий сукуб, чи перелякане дівчисько? — прибирає руку з обличчя й тягнеться до пряжки свого ременя. — Ти хочеш попросити вибачення?

— Так, Самаель, — сама торкається руками його поясу, ніби хапається за нитку Аріадни і, не відводячи очей, додає: – Понад усе.

— Мені так шкода, — вона гладить низ його живота, розстібає все зайве: частину сорочки та штани.

 Вперше за цей день Ліліт підступно усміхається. Вона повільно облизує губи та спокусливо нахиляється вперед, цілує.

— Справді? — його рука у волоссі починає сильно тиснути на потилицю, він забирає контроль, насаджує її на себе і не дозволяє відсахнутися.

Дихати важко. 

Легені палають вогнем. 

Її нудить.

Їй боляче. 

Їй страшно. 

Повітря недостатньо.

“Я скучив”

Голос Самаеля – останнє що Ліліт чує перед тим, як розплющити очі.

Вона втомлено підносить очі до місця, куди їй нема дороги. Сонце так нещадно палить променнями очі, що навіть симпатичний чоловік поруч не тішить око. 

Цього разу демонесса прокидається поряд із відомим художником, чиє ім’я вона так і не запам’ятала. Вчора тут спав амбітний поет, до цього зовсім молодий співак. Ліліт так і не звикла засинати одна. Проте сьогодні їй і не доведеться. Доведеться згадати зовсім іншу свою звичку – правильно просити вибачення у власного чоловіка.