москва — мертве серце

Знайомство. “Загін “Примара”

Група з восьми людей, відомих під кодовим ім’ям “Примара”, вважалася однією з найкращих у виконанні операції “Клин”. Вони діяли на території московської зони відчуження — найбільш небезпечній ділянці зруйнованої федерації. Кожен із них мав свої причини бути тут, і кожен знав, що назад шляху немає.

– Олексій “Кузня” — командир. Колишній військовий, досвідчений у веденні боїв у міських умовах.
– Андрій “Тінь” — розвідник, який знав, як зникнути у тіні навіть під прицілом ворога.
– Ірина “Лютик” — медик, завжди тримала при собі старий зелений хрестик, як талісман.
– Данило “Хак” — технік, експерт зі зламування систем і пошуку даних.
– Ольга “Шипшина” — снайпер, чиє око ніколи не хибило.
– Сергій “Молот” — підривник, який жив за принципом: “Якщо не можна вирішити проблему — підірви її”.
– Марія “Ледяна” — хімік і експерт із токсичних речовин.
– Віктор “Пророк” — сталкер-ветеран, який мав дивовижну інтуїцію, ніби знав, що буде далі.

“Москва — мертве серце”

Місія почалася у західному секторі, де колись стояли елітні будівлі. Тепер це були руїни, заселені мутованими істотами, яких називали “тіньовиками”. Ці створіння втратили людське обличчя, але зберегли спотворений інтелект. Вони ховалися у темряві й нападали з несподіваних місць.

“Тіньовики” залишалися у зруйнованих будинках, бо ті слугували їм природними пастками. Вони орієнтувалися на звук, і найменший шум міг викликати їхній напад. Ці істоти були швидкі, мов тіні, і атакували завжди ззаду, коли жертва найменше цього очікувала. Їхні очі світилися червоним світлом, а пазурі могли розірвати навіть бронежилет. Вони терпіли радіацію й не потребували їжі у звичному розумінні, але залишали по собі шматки знівечених тіл тих, хто потрапляв у їхні лабети.

Команда зіткнулася з першою групою тіньовиків у зруйнованому багатоповерховому будинку. Вибираючись із темних коридорів, мутанти нападали раптово. Завдяки злагодженій роботі “Примари” вдалося уникнути втрат. Ольга точним пострілом знищила двох, а Марія використала хімічну пастку, щоб заблокувати шлях решті. Усі розуміли: кожна помилка може коштувати життя.

Олексій жестом зупинив загін біля входу до підземного бункера. Старі металеві двері були вкриті іржею і ледь трималися на петлях. Бункер вдалося виявити завдяки картам, отриманим із дронів-розвідників. На супутникових знімках це місце виглядало, як звичайний пагорб, але тепловізори виявили під землею активність. Команда знайшла вентиляційну шахту, крізь яку доносився слабкий гуркіт генераторів. Це й видало секретний об’єкт.

— Хак, твій вихід, — коротко сказав Олексій.

Данило підійшов, обережно приєднавши до панелі портативний пристрій. Екран замерехтів, і через кілька хвилин замок клацнув. Двері повільно відчинилися, випустивши назовні густий запах гнилі та металу.

— Ледяна, перевір повітря, — додав командир.

Марія швидко дістала детектор і ввімкнула його. Пристрій просигналив про високу концентрацію радіації.

— Дихати без фільтрів не можна, — підтвердила вона.

У бункері панувала моторошна тиша, яку порушував лише звук кроків і тріск дозиметра. Стіни були вкриті написами на кшталт: “Родіна нє забудєт” та “Слава партії”. Усе це викликало огиду у загону.

У центрі однієї з кімнат вони виявили мертве тіло у військовій формі, поруч із яким лежав пістолет. На столі були розкидані документи із записами про останні дні бункера. Згідно з ними, тут ховали когось дуже важливого.

Досліджуючи далі, команда виявила зачинені двері до однієї з кімнат. Зламаний механізм відкрився лише після того, як Сергій підірвав замок. Усередині вони знайшли людину, що ледь трималася на ногах. Це був старигань, але всі одразу здогадалися, хто це. Олексій лише скривився.

— Він… схожий на путіна, — сказав Андрій.

— Схожий? Та всі вони “путіни”. Немає різниці, хто це. Тут не місце для суду, — відповів Олексій і підняв автомат. Коротка черга закінчила життя чоловіка.

— Шипшина, спали все тут. Нічого не залишаємо, — додав він.

Ольга розлила пальне по кімнатах, а Сергій заклав вибухівку у головному коридорі. Залишати цей бункер цілим було занадто небезпечно. Через кілька хвилин усе місце перетворилося на згарище й завал.

Зібравши всі потрібні дані, загін підготував бункер до знищення. Сергій заклав вибухівку, налаштував таймер і відійшов на безпечну відстань. Вибух зруйнував бункер, засипавши його уламками. Земля здригнулася, і моторошна тиша знову накрила зону.

— Ще один мінус на карті, — сказав Олексій. — Повертаємось на базу.

На шляху назад команда потрапила в засідку. Тіньовики виявилися не лише здатними переслідувати, але й організовано атакувати. Їхній рух був настільки швидким і хаотичним, що звичайні методи оборони стали мало ефективними. У темряві уламків москви вони з’являлися і зникали, мов привиди.
— Займаємо кругову оборону! — закричав Олексій, відчуваючи, як ворог насувається.
Ольга зайняла позицію на залишках стіни, прикриваючи команду точними пострілами. Марія розкидала кілька хімічних пасток, які випустили задушливий газ, сповільнюючи мутантів. Але це було лише тимчасовим заходом.
— Вони ніби керовані кимось… Їх занадто багато, і вони діють занадто злагоджено, — пробурмотів Андрій, стріляючи чергою в найближчого тіньовика.
— Потрібно знайти їхній центр, — раптом сказала Ірина. — Це не просто мутанти, це щось більше.
— Якщо вони керуються якимось сигналом, треба відслідкувати його джерело, — додав Данило. Він швидко активував портативний аналізатор сигналів. Пристрій показав сильні радіосигнали, що виходили з руїн неподалік.
— Там, — показав він на напівзруйновану телевізійну вежу, що височіла серед уламків. — Це їхнє “гніздо”.

Загін наблизився до телевежі, яка була оточена щільною групою тіньовиків. Істоти поводилися, як охоронці, патрулюючи територію навколо. Їхні рухи були синхронними, ніби невидима сила керувала ними.
— Нам доведеться пробиватися, — сказав Олексій, розглядаючи ситуацію через бінокль.
— Підійду ближче й спробую підірвати їхню головну групу, — запропонував Сергій.
— Ні, краще я, — втрутився Андрій. — Моя справа — зникати. Якщо щось піде не так, я швидше зможу вибратися.
Поки решта команди прикривала Андрія, він повільно підібрався до групи тіньовиків і встановив кілька потужних мін. Щойно він повернувся назад, вибух потряс усе навколо. Хвиля вибуху знищила кілька десятків істот, і загін прорвався до основної будівлі.

Усередині телевежі вони знайшли приміщення, заповнене старим радянським обладнанням. Панелі були вкриті іржею, але все ще працювали. У центрі кімнати стояла потворна органічна маса, зрощена з кабелями та антенами. Вона випромінювала моторошне світло і видавала звуки, схожі на шепіт.
— Це… якесь біомеханічне ядро, — прошепотіла Марія, дивлячись на цю істоту з огидою.
— Вони контролюються цією штукою, — сказав Данило, швидко аналізуючи дані з детекторів. — Радіосигнали надходять прямо звідси.
— Потрібно це знищити, і швидко, — додав Олексій.
Поки Сергій встановлював вибухівку, органічна маса почала рухатися. З її середини висунулися тонкі, мов голки, щупальця, що кинулися на команду. Ольга вистрелила, розірвавши одне з них, але інші швидко відновилися.
— Прикривайте мене! — закричав Сергій, встановлюючи останній заряд.
Марія використала хімічний розчин, який тимчасово паралізував істоту. Щупальця впали на підлогу, даючи Сергію час завершити роботу.
— Готово! — вигукнув він.
Загін кинувся до виходу. Вибух сколихнув всю конструкцію, і телевежа впала, ховаючи під собою джерело керування тіньовиками. На відкритій місцевості мутанти втратили координацію, а потім розсипалися на попіл, ніби їхнє життя залежало від сигналу.

Вибравшись із небезпечної зони, команда перегрупувалася. Кожен був виснажений, але з почуттям виконаного обов’язку.
— Однією загрозою менше, — сказав Олексій, дивлячись на уламки телевежі. — Але ми ще не закінчили.
— Це лише початок, — погодилася Ірина. — Якщо тут була така річ, значить, можуть бути й інші.
— Ми очистимо все. До останньої краплі цієї зарази, — відповів він.
Загін вирушив далі, залишаючи за собою руїни, де колись була ще одна небезпека. Але попереду їх чекали нові загрози, і кожен із них знав, що боротьба за майбутнє світу лише почалася.