морква
від домінік вандер— і чому я маю її їсти?
Нє Хвайсан морщить ніс, відпихаючи від себе тарілку. варена морква це ціла світова катастрофа. бридка, навіть пахне неприємно.
Нє Міндзюе хмурить густі чорняві брови, знов піддвигаючи тарілку до молодшого брата. він нічого не пояснював зараз, бо, по-перше, втомився, а по-друге, просто не хочеться горланити на Нє Хвайсана, проте розмовляти інакше, коли той не слухається, Нє Міндзюе не вміє.
— даґе, я не голодний. справді. давай краще допоможу тобі з одягом? я навчився шити! Дзян Янлі мені показала як те діло робиться.
погляд Нє Міндзюе тяжчає і з Нє Хвайсана переходить до тарілки. тоді приречений на муки хлопчак береться за моркву. їсть він з такою огидою на обличчі, що у Нє Міндзюе смикається око. спробував би хоч раз зростити ту моркву, а потім так крутив носом.
бездощів’я. цього року трапилося саме воно. земля тріскалася, пагони овочів лежали зовсім мляві, а до найближчого струмка — година шляху. у Нє Міндзюе не було грошей для того, щоб ходити брати воду з криниці в центрі селища. інколи у нього й зуби скреготіли від ненависті до правління Венів. вони дерли гроші за все. то як так можна? коли б не завелась про це розмова серед односельчан, Нє Міндзюе говорив найголосніше, тому його запам’ятали посіпаки Венів. якось його не пустили до таверни. отак-от. по плечу похлопали, промовляючи: «петляй-но звідсіля, вбогий».
з самого рання Нє Міндзюе ходив по воду. десь після обіду вже мав достатньо води в бочках, щоб ввечері полити всі свої насадження. мало того, що роботи ставало все менше в селищі, так ще й зі здоров’ям починалися проблеми. перш за все, він лякав Нє Хвайсана своїми приступами агресії. то такий стан, коли він міг жбурляти предмети і бити кулаками стіни, щось викрикуючі, а, приходячи в себе, більшу частину не пам’ятати. молодший брат тоді обмотував випраним ганчір’ям його руки і зникав з полю зору на якийсь день-два, приходячи тільки перекусити. егеж, пам’ятав як серйозно до прийому їжі ставиться даґе.
— полювання відтепер також грошей коштує, — Нє Міндзюе розлючено видихає, стукнувши кулаком по дерев’яному столу. тарілка аж підскочила, як і сам Нє Хвайсан з несподіванки.
— даґе, — Нє Хвайсан зводить жалібно такіж чорняві й густі брови, — я щось вигадаю. я допоможу тобі. мені ж тепер не дев’ять років.ти не мусиш весь час робити все один.
— я саме для цього й лишився живим, тому що, а що ти можеш? ти навіть уявлення не маєш, що таке тяжка праця. сидиш годинами над тими папірцями зі своїм вугіллям або бігаєш з пташками на руках. вони тебе навіть не бояться, зовсім в тобі загрози не бачуть. ну то що ти можеш, діді? — фирчить злісно Нє Міндзюе, й тон такий, ніби молодший брат сказав найбільшу дурню в житті.
Нє Хвайсан справді не знав тяжкої праці. з дитинства він був кволим і блідим ніби гриби під вікнами їх хатини. мати, допоки ще жила, вчила Нє Хвайсана читати та писати, поки батько розповідав всі тонкості фермерства Нє Міндзюе.
Нє Хвайсан нічого не відповідає, а тільки почуває провину через те, як відмовлявся від моркви хвилинами тому. він доїдає її всю у прискореному темпі, а потім встає з-за столу.
— лиши мені сорочку, коли підеш омиватися, — і виходить на вулицю.
Нє Хвайсан завжди відчував зв’язок з птахами. вони ніби й справді не вбачали в ньому загрозу. близько підлітали, наспівували так радісно й завзято, ніби ділилися тим, як пройшов їх день. інколи вони сідали на плечі або голову.
у Нє Хвайсана болісно зводить у грудях, коли кулаки завзято стискаються.
ранком Нє Міндзюе бачить свою зашиту сорочку на стільці, а смажену птаху на тарілці.
0 Коментарів