Момент

Ось тут ближче до серця, яке нестримно стукає у мене в грудях. Воно рветься на волю та хоче до неї. Воно звертається до мене з проханням, щоб я не відпустив те, що так сильно покохав.

Але я його не слухав, я йшов далі лісом до здобуття своєї волі. Я розумію, що для неї кохання та щастя – це лише момент. Для мене це лише доля секунди, цього недостатньо, щоб бути щасливим.

Я йшов далі, і думав чи зміг би я щось змінити. Може вона уже дійшла до кордону та й забула про мене. Та ні, вона не така, вона пам’ятає мене, мою допомогу, наш спільний путь до волі…

І тут несподівано в мене почало боліти серце, таким незвичайним сильним болем. Воно і далі просило мене повернутися. І я зрозумів, якщо я піду зараз далі, то можливо, більше ніколи не буду щасливим. Можливо, це був мій шанс до вільного життя з нею.

Я розвернувся в іншу сторону, з якої я йшов і побіг. Я біг із усієї сили, все швидше і швидше. Я скоріше хотів її побачити.

Ці кілька хвилин важкого бігу для мене тривали наче вічність. Але я не зупинявся. Я біг далі і далі. Я знав, що десь там є вона, така прекрасна і щира, та дівчина, заради якої я готовий на все, навіть померти.

І тут я побачив її. Я впізнав її розкішне чорне волосся, яке хвилями розвивалося від вітру, її неймовірний силует, який поволі ступав все далі і далі в глиб лісу, де десь далеко її очікували кордон і воля. Я не став гукати, бо розумів, що нас можуть зловити і загинемо обоє. Я побіг далі аж до неї. Вона почула мої кроки та обернулась.

Вона запитала:

– О, Боже! Що ти тут се робиш? Ми ж мали піти окремо. Ти зіпсував все.

– Моя люба, я не міг піти без тебе. За цей день я закохався в тебе з неймовірною силою. Мої серце та душа не можуть жити без тебе. Я кохаю тебе. Я йшов все далі в глиб лісу і розумів, що залишивши тебе там, я, можливо, залишив нас обох без шансу на щастя. Я, як і ти, хочу вільного життя, але я не бачу сенсу в цьому, якщо там не буде тебе.

– Ой, то ми могли і щастя десь знайти, аби тільки були на волі. Ми мусимо розлучитися, бо по-іншому нас можуть убити…

В мене палало в грудях. Я хотів бути з нею. Вона бажала лише волі. Заради неї я був готовий на все.

– Моя люба, а чи є різниця між тим чи вб’ють нас окремо чи разом? Я тебе надзвичайно кохаю, тому якщо я буду помирати, то лише з тобою і у пошуках волі.

– Та так, я згодна. Я теж маю надзвичайно сильні почуття до тебе. І йдучи, я теж розуміла, що мені буде важко без тебе. Хоч ми і знайомі дуже мало, але мені здається, що я знаю тебе усе своє життя. Я тебе повністю розумію і ти мене теж, навіть без слів.

– Кохана, сонечко моє, ти сказала, що щастя – це лише момент. Проте для мене це лише доля секунди, цього недостатньо, щоб бути щасливим. Я хочу волі, але хочу і тебе. Я хочу, щоб цей момент тривав вічно. Стільки скільки я проживу. Сімдесят, вісімдесят років, чи можливо кілька годин, бо є загроза смерті.

– Так, щастя – це момент, але ніхто не знає, скільки таких моментів буде у кожного у житті, кожен будує своє життя сам і сам вирішує. Якщо люди дійсно закохані, а це не короткочасна симпатія, то обоє будуть бажати, щоб момент щастя тривав вічно.

– Я люблю тебе, ходімо до волі. Якщо ми і загинемо, то ті хто нас убили будуть бачити, які в нас були сильні почуття, що ми не розділилися, а до всього йшли разом. А якщо нас не вб’ють, то в мене буде найкраще життя з тобою.

Я провів своєю рукою по її щоці, пригорнув до себе та поцілував. Це був поцілунок пристрасті, сильного кохання та жадучої боротьби за волю. Я обійняв її. Я знав, що це все, що в мене є. Бо там де воля, в мене немає нічого.

Я взяв її за руку і поволі ми ступили у глиб лісу, перетинаючи кордон. Ми сподівалися пройти безпечно, або ж, якщо нас уб’ють то лише разом. Бо якщо лише її, то я вб’ю себе. Бо я не уявляю свого життя без неї.

Ми йшли і йшли, дерева ставали все суворіші та густіші, ліс шумів своїм гіллям, птахи співали пісень для весни. Вони наче всі проводжали нас далі, до волі, розмовляли з нами, заглушали наші кроки…

Поволі ліс став рідшим, дерев ставало усе менше і ми побачили дорогу, а за нею багато будинків. Ми пришвидшили свою ходу. Дійшли до дороги та ступали поволі далі до будинків.

Ми побачили чоловіка. Він був не молодий, та і не сильно старий, мав бороду, темно-коричневого кольору волосся та очі. Він запитав звідки ми та куди йдемо. Говорив він не нашою мовою, але та мова була нам більш-менш зрозумілою. Я розповів йому, про все, що сталося, що ми тікали до кордону, тікали до кращого життя та все інше.

Чоловік посміхнувся та запитав чи нам щось потрібно. Я відповів, що було б непогано десь відпочити та поспати. Він провів нас до свого будинку, до кімнати де було 2 ліжка. Потім приніс нам трохи їжі. Ми поїли та заснули.

На наступний день я прокинувся перший, вона ще досі спала. Я піднявся, одягнувся та вийшов на двір. Підійшов до того чоловіка та промовив:

– Пане, скільки ми зможемо у вас пожити?

– Ой чоловіче, я уже не молодий, скоро посипати буду, жінка моя померла, двоє синів на війні загинули. Я вам зустрів, одразу видно, що ви добрі, нічого поганого ні для кого не хочете заподіяти. Все, що я маю, це дім мій та земля моя. Я людина не багата, але небагато для життя маю. Якщо будете дбати, то заживете дуже добре. А я не буду перейматися за своє майно.

– Але ж пане, ми ж вам незнайомі люди..

Я не встиг договори і він мене перебив:

– По вам видно, що ви хороші люди. Ніц більше.

Він почав поратися далі, а потім промовив:

– Буди свою жінку та ходімо снідати.

Я пішов назад до будинку. Підійшов до ліжка Мусі. Нахилився над нею, поцілував її, спочатку у лоб, а потім у губи. Вона прокинулась. Вона була така неймовірно гарна, із розплетеним волоссям, щирою посмішкою та карими очима. Я промовив до неї:

– Той чоловік самотній, тому він все залишить нам, то немає більше кому. Бачиш, ми впоралися. Ми стали вільні та щасливі, але неперестали бути разом.