Моменти поруч

Дізнавшись про те, що трапилося, Енакін кинувся завершити свою місію на одній з планет зовнішнього кільця, хоч спочатку і зовсім хотів залишити все і полетіти на Корусант. Але обов’язок джедая зобов’язував довести справу до кінця.

Хвилювання бігло розрядами струму по тілу, поки Енакін швидким кроком йшов до залу зцілення. Щойно з місії, страшенно втомлений, брудний, але він мав побачити Обі-Вана. Переконатися, що з ним усе гаразд, бо те, що він почув, відібрало в нього дар мови, заполоняючи все перед очима. Він злякався. Так сильно злякався за вчителя.

— Тобі не варто було зривати місію, Енакіне. Нічого серйозного, — безтурботно відмахнувся Обі-Ван, тут же хапаючись за ранений бік і тихо шиплячи.

— Усе серйозно, — джедай-цілитель закінчив свої справи в планшеті й склав руки на грудях, разом з Енакіном із докором дивлячись на Обі-Вана.

Енакін не міг тримати зла, поки серце жалісно стискало від вигляду вчителя: рана висмоктала всі кольори, перетворивши шкіру на білосніжне полотно, вимальовуючи кола під очима. Ідеально вкладені руді локони були всипані пилом і розкидалися по подушці, обліпивши спітніле чоло. Він майже зливався з білосніжною тунікою пацієнта, в яку його переодягли цілителі, а очі в штучному світлі ламп і зовсім стали сірими. Його немов витягли із самого жерла вулкана Мустафару. Мабуть, коли Обі-Вана доправили до Храму, вигляд він мав значно гірший. Хоч цілителі й чудово знали свою справу, Енакін не міг розбачити на обличчі навпроти ледь помітні смуги затягнутих ран. Він наче відчував, що мав би тоді летіти з ним на завдання, а не в зовсім протилежний бік.

За докорами сумління Енакін не помітив, що Обі-ван тихо засопів, дозволяючи знеболювальному занурити себе в сон. Поговоривши з цілителем, Енакіну вдалося отримати дозвіл на відвідини лише тому, що він колишній падаван. Тож, трохи заспокоївшись, що вдалося побачитися з Обі-Ваном, він міг і сам привести себе до ладу та відпочити.

Завдяки успіху останньої місії, з якої Енакін ледь не втік в останню мить, коли почув про вчителя, Рада дозволила йому невеличкий відпочинок, чому той був невимовно радий. Обі-Ван теж поділяв радість, хоч і заснув після частини про успіх, абсолютно знесилений. Енакіну не було прикро, навпаки — його зворушував сплячий Обі-Ван, та й тільки уві сні Сила допоможе йому зцілитися.

Коли Енакін запропонував допомогти помити голову або, о Сило, дійти до вбиральні, Обі-Ван настільки розгубився, що на мить бліді щоки забарвив рум’янець. А що в цьому такого? Не може ж Енакін постійно сидіти з ним у палаті і язиком молоти, якщо має можливість допомогти. Енакін був максимально обережний, щоб випадково не зачепити рану. Підтримував, шкутильгаючи поруч, і Обі-Ван спершу вдавав, що й сам чудово може ходити, хоч і миттєво шукав підпору, коли Енакін відпускав його. Стирав розгубленість з обличчя і вдячно посміхався, вже за зачиненими дверима приводячи дихання до ладу і стискаючи зуби.

Стосовно голови Обі-Ван довго вагався, стискаючи між пальців засмальцьоване пасмо, але погодився і на цю пропозицію.

— Тільки Вам потрібно… — делікатно почав Енакін і зам’явся під поглядом.

— Що?

— Зняти туніку. Щоб не намочити.

Обі-Ван оглянув себе, почухав бороду і почав спускати білу тканину з плечей. Енакін не відразу зрозумів, як мимоволі спостерігав за цим, не знаходячи сил відірвати очей. Тіло Обі-Вана змушувало захоплено зітхати: широкі плечі, накачані від безлічі тренувань грудні м’язи, кубики преса, що йшли під складки білої туніки.

Пляшечка шампуню вилетіла з рук Енакіна прямо в бік вікна, але він встиг простягнути руку і Силою зупинити її.

— Я все ще сумніваюся, що це гарна ідея, — Енакін на це лише відмахнувся, подумки молячись, щоб Обі-Ван не помітив розпечених щік, і підсунув ближче до ліжка раковину, яка левітує, увімкнувши воду.

— Не турбуйтесь, я нічого не зроблю з вашим дорогоцінним волоссям, — запевнив його Енакін, стоячи позаду.

— Якщо ти нанесеш достатньо шампуню — я змилостивлюся.

Обі-Ван схилив голову назад, дозволяючи теплим струменям змити бруд і пил, що вбралися в руді локони. З його губ навіть зірвалося блаженне зітхання, але очі не розплющував. Енакін стиснув копицю волосся, видавлюючи останні брудні краплі, і на мить задивився — пасма вигравали міддю, струменіли. Піна ковзала на пальцях, поки ті повільно розчісували сплутані локони. Сила тремтіла незручністю Обі-Вана, і Енакін хотів якось розслабити вчителя, хоч відчував пекучість власних щік, дивлячись на напівоголене тіло так близько. Швидкоплинна гостра думка залоскотала розум, і Енакін ледве стримався, щоб випадково не впустити кілька крапель на плечі Обі-Вана, щоб ті скотилися по гнучких м’язах.

Енакін різко трусонув головою, відганяючи спокусу і сподіваючись, що Обі-Ван у Силі не відчув бурхливих хвиль, що вирували в напруженому бажанням тілі. Однак Обі-Ван відчув швидкоплинні й огортаючі хвилі Енакіна, але не усвідомлював їх через сильну виснаженість. Перебравшись на скроню, Енакін почав легенько, на пробу, масажувати голову. Обі-Ван явно напружився ще сильніше, не очікуючи, але тут же відхилив голову, шукаючи дотику. Енакіна заворожила ця картина. Заворожили довгі вії, що тремтіли від дотиків, а самого огорнуло приємне відчуття, бо він зміг дотиком зробити приємно вчителеві. Розслабити. Це було чимось новим і неймовірно близьким, довірливим.

Висушивши рушником волосся, Енакін закинув його на плече й оцінюючи обвів поглядом Обі-Вана — зі скуйовдженим пасмами він здавався таким безневинним, навіть кліпав розгублено. І, чомусь, не поспішав прикритися, поки Енакін не нагадав. Одразу ж заметушився, просовуючи руки в довгі рукави.

— Не розумію, навіщо Ви робите цю свою зачіску, коли волосся й так чудово лежить.

— Це тобі від природи пощастило з волоссям, а моє страшенно прискіпливе.

— Ох, Ви маєте рацію, така в мене доля, — Обі-Ван закотив очі, коли Енакін театральним жестом відкинув свої кучері назад, усміхаючись. Він не міг не подарувати усмішку у відповідь.

Обі-Ван хоча й був дуже чемним, з цілителем ніяк не міг порозумітися, вічно огризаючись і дратуючись через заборони. Тут на допомогу приходив Енакін, беручи на себе всю відповідальність за пацієнта. Ходити Обі-Вану суворо заборонили, а він відмовлявся сідати в левітуюче крісло.

— Оби-Ване, благаю, тільки так цілитель відпустить вас, — як маленького вмовляв його Енакін, демонструючи всі зручності крісла. Але Обі-Ван, склавши руки на грудях, копилив губи й буркотів у бороду.

— До речі, Вам би не завадило бороду підстригти, — після прямого натяку в голосі на те, що цим займеться особисто Енакін, Обі-Ван здався.

— Гаразд, гаразд, сяду в це крісло. Тільки вестиму я — мені вистачає поїздок із тобою на спідері.

Енакін з посмішкою допоміг йому сісти, щиро обіцяючи не перевищувати швидкість кроку.

Вони гуляли Храмом джедаїв без особливого маршруту, і Обі-Ван червонів від того, що всі, хто зустрічався на шляху, кивали йому або кланялися з вдячністю. Таке траплялося завжди, звичайна ввічливість, але Обі-Ван знав, що саме зараз причина була в завданні, яке він успішно закінчив попри поранення. Гордість плавними хвилями захиталася в Силі Енакіна. Було дуже приємно бачити вчителя в гарному настрої.

Рана загоювалася повільно, що пригнічувало Обі-Вана — Енакін просто не міг цього не помітити. Тому став з ранку до пізнього вечора проводити час з учителем, не дозволяючи смутним думкам огорнути його. Вони багато говорили та так само багато мовчали в затишку, кожен займаючись своїм. Обі-Ван усе ще був досить слабкий для довгої діяльності, тому часто перепрошував, що заснув посеред розповіді або не попередив, що хоче поспати.

— Вибач, що я такий тягар, Енакіне. Не знаю, чому ти панькаєшся зі мною, — від обурення роботизована рука ледь не впустила горнятко гарячого чаю на ліжко, обливаючи окропом ноги Обі-Вана. Енакін просто завмер, відкриваючи й закриваючи рота, мружачись незадоволено, і Обі-Ван переконався у своїх словах. Його простягнута за чаєм рука мляво впала на білосніжну ковдру, і погляд за нею слідом.

— Не кажіть так, — заспокоївшись, сказав Енакін. — Ви багато зробили для мене і галактики, що заслуговуєте на відпочинок.

— Який же це відпочинок — просто цілими днями лежу без пуття, як корм для бант, – пролунало з гіркою посмішкою.

— Ви не повинні піддаватися смутку. Це тимчасово, Ви ж чули цілителя, — при згадці остогидливого цілителя Обі-Ван кумедно скривився.

— Ніколи не думав, що навчатиму Обі-Вана Кенобі терпінню, — його голос пом’якшав і стих, заграв відтінками усмішки. — А тепер випийте, організму потрібна рідина.

Енакін вже сам хотів напоїти його, але коли горнятко опинилося біля губ Обі-Вана, він зі зітханням узяв його, ледь торкаючись пальців Енакіна. Сила затремтіла, немов впала крапля поки що невідомого Енакіну почуття.

Траплялися дні, коли Обі-Ван був тихим. Здавалося, навіть не дихав. Дивився в панорамне вікно на високі будівлі Корусанту, і свідомість його була чистою. Моторошно чистою. Може, він медитував, відганяючи неприємні думки, а може щось інше, чого Енакін не розумів, роздивляючись профіль учителя. Волосся трохи відросло, і докучлива пасмочка на лобі майже діставала до нижньої губи, але її не відкидали.

Одвічно вільний Обі-Ван, що випурхував із рук Енакіна на інші планети, був прикутий до цієї кімнати та згасав на очах. Його хотілося обійняти, але просити про таке Енакін вважав недоречним. До моменту, поки сам Обі-Ван не попросив.

Енакін якраз був зайнятий переказом однієї зі своїх особистих місій, куди його відправили вже як джедая, коли відчув, як потягнули за широкий рукав темної туніки. Обі-Ван геть втратив інтерес до історії, зминаючи блідими пальцями, які ледь визирали з-під рукава, одяг Енакіна. Це не був жест для привернення уваги, а щось зовсім інше.

Енакін завмер, просто спостерігаючи за розсіяними рухами. Обі-Ван шукав дотиків, підтвердження, що він тут не один, не покинутий. Бо часом так приємно мати поруч людину, просто відчути її присутність. Особливо коли тисне неможливість самостійно робити буденні речі.

— Дякую, що ти тут, — тихо прошелестів його голос.

— Нерозумно з Вашого боку думати, що Вам доведеться пройти через це самостійно.

— Напевно, я маю жахливий вигляд.

— Може, у Вас не бездоганний вигляд, як зазвичай, але Ви живі — це головне, — Обі-Ван лише зітхнув, що блідо було схоже на сміх. Енакін стиснув теплі пальці у відповідь.

— Немає нічого поганого в тому, щоб дати волю емоціям.

— Не цього я тебе вчив.

— Цьому я вчу Вас.

Поруч з Енакіном Обі-Ван багато посміхався, хоч цього разу й несподівано сховав посмішку в його плечі, впершись у нього чолом. Вони сиділи один навпроти одного, і Енакін не знав, куди подіти себе і руки, коли відстань між ними зменшувалася швидше за гіперстрибок.

— Чи можу я попросити… обійняти мене? — питання залоскотало вухо, відлунюючи чимось теплим у грудях, що розповзалося по всьому тілу. Енакін усе ще боявся одним незграбним рухом зробити боляче, хоч і чудово знав, де рана.

Тільки пальці торкнулися чужої спини, їх немов магнітом притягнуло. І так міцно, що Енакіну довелося стримувати себе, щоб не притискатися ближче, намагаючись сховати Обі-Вана від усіх думок, що заважали бачити сни. Теплі руки ковзнули по його спині у відповідь, трохи стискаючи, ніби перевіряючи, чи справжній Енакін. Він сам не вірив у цей момент, вкладаючи підборіддя на широке плече Обі-Вана. Той полегшено видихнув.

Енакін почав повільно розтирати напружену спину, ніжно водячи пальцями вгору і вниз по хребту, водночас відчуваючи, як на власній малюють дивні візерунки. Це було так приємно, що Енакін загубив лік часу і випірнув з безтурботних глибин Сили лише коли почув сопіння Обі-Вана на своєму плечі. Він скотився на груди Енакіна, коли той злегка відсахнувся і завмер від побаченого — червоні губи трохи прочинені, а вії м’яко погойдуються у ритм диханню. Набридлива прядка лоскотала ніс, розсікаючи чоло, і Енакін дозволив собі прибрати її за вухо, ненадовго затримавши там руку. Доторкнувся до раковини, погладив мочку, так дурнувато посміхаючись у темряві кімнати, що ледве стримував сміх.

Обі-Ван спав у його руках, і кольори немов із кожним подихом поверталися до нього, наповнюючи тіло сяйвом. Енакін несміливо занурив пальці в м’які пасма, шкірою пригадуючи, як омивав кожну руду волосинку.

В’язке бажання залишитися в цьому моменті прилипало до хребта, проникало всередину, обливаючи хвилею. Залишитися тут і просто берегти сон Обі-Вана, зцілювати своєю присутністю і… почуттями. Вони жили в Енакіні, хоч і почали несміливо розпускатися лише віднедавна, коли світло усвідомлення пролилося на них, і ті потягнулися до нього.

Неонові вогні Корусанту танцювали на всю, дратуючи своїм миготінням, коли Енакін за звичкою побажав доброї ночі вчителеві, залишаючи палату.

— Зачекай.

Енакін тут же завмер, обертаючись.

— Ти можеш… Побути тут, поки я не засну?

Маленький місток довіри спустився до ніг Енакіна, і він впевнено зробив крок, опиняючись біля ліжка. Обі-Ван виглядав розгублено, але при цьому злегка посунувся і поплескав по місцю поруч, запрошуючи прилягти. Енакін настільки остовпів від емоцій, що нахлинули, але ліг просто у високих чоботях. Віч-на-віч. Подушка Обі-Вана смакувала шампунем, а Сила розгойдувалася з тягучим смутком і якоюсь безвихіддю.

— Я майже не сплю останнім часом, а твої розповіді як колискові, — пошепки поділився Обі-Ван. Його очі були заплющені, але в півмороку Енакін міг розгледіти наскільки глибокими були синці під ними.

— Удам, що не образився, — тихий сміх змусив серце битися сильніше.

— Вас щось турбує? Ви завжди можете поділитися зі мною, — тендітна надія хоч оком зазирнути в прочинену душу Обі-Вана заходилася в грудях.

— Я просто хочу трохи поспати.

Енакін сприйняв це за побажання доброї ночі й повернувся на спину, не турбуючи. Може, його присутність і справді допомагала вчителю зцілитися — це було приємно усвідомлювати. Для Енакіна стало новим відчуття, коли хтось поруч безтурботно дихає, і тепле дихання дістає аж до щоки.

Голова Обі-Вана ковзнула по подушці донизу, аж на плече Енакіна, і він завмер, немов його заморозили в карбоніті. М’які руді пасма лоскотали шию, і він побоявся поворухнутися, згадуючи слова Обі-Вана про сон.

Енакін заснув із теплом пліч-о-пліч так солодко, що зустрів ранок злетом із ліжка, коли почув стукіт у двері. На шум падіння відреагував цілитель, що прийшов із ранковим візитом, та знову постукав.

— Майстре, все гаразд? — глухо пролунало з-за дверей.

— Так, дайте мені хвилинку, — хриплим від сну голосом відповів Обі-Ван, чухаючи бороду і дивлячись згори донизу на Енакіна. Той тихо вилаявся, осідаючи на підлозі й потираючи коліно, на яке впав.

— Не забився?

— На тренуваннях і гірше падав.

— Ти, як зазвичай, поспішаєш кудись, — рука м’яко доторкнулася до плеча і всадила Енакіна на ліжко. — Ніхто ж не проганяє.

— Не хочу ставити Вас у незручне становище перед цілителем.

— Та кого хвилює його думка, — невдоволено пробумотів Обі-Ван, на мить виблискуючи зверхністю, але одразу ж приборкав себе. Та усмішка все одно торкнулася вуст обох, розливаючись сміхом, що приглушив вимогливий стукіт за дверима.

Що більше Обі-Ван проводив часу в ізоляції від зовнішнього світу, тим сильніше він хмурів і гримався. Моментами навіть нагадував Енакіну його самого в юнацькому віці. Відчував себе непотрібним, безкорисним. Енакін підбадьорював його як міг, від чого дратував ще більше. Коли Обі-Ван просив залишити його наодинці, Енакін чесно боявся цього, але розумів, що так буде краще.

— Я хочу, щоб ти перестав поводитися як моя доглядальниця і займався своїм навчанням, — категорично заявив Обі-Ван одного вечора. Енакін з подивом обернувся до нього, полишаючи споглядання Корусанту. Розгубленість закралася в спокійний потік його Сили.

— Але я давно завершив навчання і претендую на місце в Раді. Я маю достатньо досвіду, щоб стати майст-..

— Недостатньо!

Енакіну здалося, що його голос здійняв землетрус, бо земля тікала з-під ніг.

Продовжити навчання? Недостатньо досвідчений? Та що на нього найшло? Образа шипіла у вухах, іскрячись на кінчиках пальців. Він давно перевершив самого Обі-Вана, якщо навіть не майстра Вінду.

Енакін стояв біля вікна, і його тінь розповзалася, поглинаючи самотню фігуру на ліжку. Обі-Ван не дивився йому в очі. Бо знав, що сказав неправду навмисне. Щоб відштовхнути, переконати, що витрачати час на нього безглуздо і він більше ні на що не здатен. На відміну від Енакіна, чий потенціал був невичерпний.

Ураза й гіркота Енакіна майнули під вагою усвідомлення, залишаючи лишень неприємний осад і відлуння у вухах. Якби він був молодшим — голосно вдарив би кулаком по стіні та вихором вилетів із палати. Але він виріс, став мудрішим, приборкав небезпечні як оголені дроти емоції. Залишилися лише питання: чи правда це, чи, можливо, він заслуговує на ці слова?  Ні, Енакін безліч разів чув, як Обі-Ван пишається ним і його підготовка завершена. Це лише спроба зробити боляче, щоб залишитися наодинці.

Бажання обійняти, пригорнути до себе й безмежну кількість разів повторювати, який він важливий для Енакіна, для Ради, для Республіки та всієї галактики, розгойдуючи у своїх обіймах, лоскотало долоні, хвилясто струменіючи змійками, лунаючи пульсацією в грудях. Але Обі-Ван відштовхнув би його. Може, Енакіна й справді багато в його світі, тому він зірвався. Потрібно відступити та дати ковтнути свіжого повітря.

І коли Енакін вирішив зробити цей крок назад, то почув тихі й сплутані слова:

— Пробач… Пробач, я не це… Мені шкода…

Його рот накритий рукою, через що слова здавалися глухими й розгубленими. Але щирими. Енакін повільно опустився на коліна перед ліжком — щоб не сполохати. Великі сині очі, точнісінько глибини замороженої планети Хот, дивилися на Обі-Вана так віддано, без тіні образи. І він зрозумів, як же боляче зробив Енакіну і як же миттєво він цей біль приборкав. Справжній джедай.

— Поговоріть зі мною, — Обі-Ван відчув тепло шкіряної рукавички, що накрила руку, і воно полилося тілом, заспокоюючи. Хоч рука Енакіна була високотехнологічним протезом, Обі-Ван завжди відчував ніжність дотику.  — Ми з Вами дещо більше, ніж просто учень і наставник — наш зв’язок міцніший. І я відчуваю Ваш біль, який можу допомогти вгамувати.

— Ти маєш виконувати свій обов’язок і бути корисним як джедай, а не сидіти тут зі мною, — продовжував уперто наполягати на своєму Обі-Ван. Куточок його губ ледь сіпнувся, перетворюючись на іронічну усмішку.

— Але я хочу. Хочу бути поруч, коли Вам важко. Не варто думати тільки за моє добро — подумайте про себе.

Обі-Ван зніяковів від щирості цих слів, поспіхом відвів погляд. Розмірковував і повільно знімав замок із почуттів, по черзі звільняючи їх на доріжку світла, викладену Енакіном.

Зітхнувши, сказав:

— Я божеволію в цій ізоляції. Різні думки не дають спокою. Почуваюся таким непотрібним пролежуючи тут боки, — він стиснув у кулаці простирадло. Почувався абсолютно відкритим перед Енакіном, що той міг легко простягнути руку і занурити пальці в його душу. Сила в Обі-Вані стрімко змінювала свою течію — з бурхливого виру в спокійну гладінь.

Енакін великим пальцем погладив тильний бік долоні Обі-Вана — потягнуло вологою і сіллю, гладь здригнулася, і великі кільця розповзлися по ній.

— Ви найсильніша духом людина, яку мені пощастило зустріти, Обі-Ване. Похмурі думки тьмяніють перед вашою Силою, — із захопленням, що прикривало відтінки закоханості, прошепотів Енакін.

— Тільки тому, що ти залишаєшся поруч. Ти робиш мене сильнішим, Енакіне.

— Як і Ви мене, — гострого підборіддя торкнулися пальці, ледь-ледь піднімаючи. Енакін прикрив очі, піддаючись ближче. Сухі губи залишили на засмаглому чолі вдячний поцілунок. Це було схоже на прийняття й усвідомлення його почуттів.

— Хочете, я залишусь, поки не задрімаєте?

— Так. Будь ласка.

Вони влаштувалися разом у ліжку, знову віч-на-віч. Енакін підклав руку під голову Обі-Вана, і той приголубився до неї щокою. Начхати, що рука заніміє в такому положенні — турбувати чуттєвий сон він не смів. Кінчики пальців залоскотали руді пасма, так і манячи до себе, крутячись на них. Але Енакіна відвернув власний шумний подих, коли рука Обі-Вана лягла на його талію, підтягуючи ближче, дозволяючи пірнути у відросле волосся. Енакін вирішив, що це ідеальний момент, щоб закарбувати поцілунок-відповідь на його чолі, вкладаючи підборіддя на маківці й засинаючи з легкістю, з якою гойдалася Сила в них.

Після цього Обі-Ван стрімко пішов на одужання, хоч і продовжував сперечатися з цілителем. Було легко уявити, з якою насолодою той позбувся одвічно незадоволеного пацієнта.

Дізнавшись про виписку, Енакін поспішив до вчителя, з приємним подивом зустрічаючи того у своїй звичній туніці піщаного кольору. Обі-Ван саме одягав пояс, ледь морщачись від дотику до боку, але миттєво вловив погляд Енакіна, який застиг у дверях.

— Допоможеш?

— Як себе почуваєте? — пояс клацнув за спиною Обі-Вана, і він одразу вирівнявся, коли питання мурахами пробіглося по задній частині шиї. Різниця в зрості завжди подобалася Енакіну — хотілося вкласти підборіддя на маківку, як тієї миті, коли вони заснули разом.

— Радий, що більше не бачитиму цю кімнату.

— Якщо будете обережнішим.

Обі-Ван гмикнув на настанову і відпрянув, обертаючись, розкидаючи широкі рукави, що заповнили повітря.

— Ну, як я виглядаю?

— Як завжди чудово, — без жодних вагань відповів Енакін, ледь схиляючи голову на бік, милуючись.

— Досить лестити, — примруження блакитних очей свідчило лише про те, як приємно було почути подібне. — Сподіваюся, ти прийшов із завданням для нас.

— Нас?

— Дивно. Я гадав, що Рада не відпустить мене самого — після травми — на небезпечну місію, — червоні чоботи, ніби прогулюючись, зробили кілька довгих і вдумливих кроків до Енакіна.

— Ви думали не про Раду, а про мене? — дурна посмішка заважала Енакіну підігравати, а коли Обі-Ван знову опинився поруч, то думки зовсім розбіглися хто куди.

— Цілком імовірно,— знову це здогадливе примруження, і руку Енакіна потягнуло до руки Обі-Вана, сплітаючи пальці й погляди.

— Не можете напряму сказати? — питання пошепки осіло на вустах Обі-Вана, і той трохи підвівся навшпиньки.

— Це зайве, — їхні губи зустрілися, розсипаючись дрібними іскрами, втопаючи в Силі. Земля знову втікала з-під ніг Енакіна, але на цей раз від наповнюючих почуттів, які робили тіло таким легким і невловимим. Вільним.

Сила в обох змішалася, злилася воєдино, утворюючи хвилю такої потужності, що Обі-Вану довелося другою рукою схопити лацкан довгої чорнильної мантії Енакіна, аби тільки встояти на ногах. Енакін лише посміхнувся в поцілунок, обіймаючи Обі-Вана за талію, залучаючи ближче. Розплющивши очі, Енакін побачив, як Маленький дроїд пройшов повз дверей, щось бібікнувши, чим привернув увагу Обі-Вана.

— Що він сказав? — насторожено запитав він. Енакін вирішив трошки прибрехати на свою користь.

— Що у Вас зачіска розтріпалася.

— Але в мене… — сміливий поцілунок обірвав Обі-Вана, а руки, що Енакін поклав на його щоку й потилицю, змусили ноги хитнутися ще сильніше.

и…