Можна я тебе поцілую?..

Годинами потому, ніч огорнула Гоґвортс кажучи, що юним чарівникам час завітати до ліжок. Джеймс не прийшов до Ґрифіндорської кімнати де четверо друзів спали. Та й Петіґру не прийшов… Поттер, можливо, проміняв товаришів на Лілі при цьому скориставшись плащем невеликою аби ніхто нічого не бачив… А Пітер, очевидно, перетворився на щура і легко втік. Тому, двоє друзів лишилися самі… І це було найтяжче… Вони не розмовляли за те що відбулося а лише мовчки прибрали кімнату. Такі миті в житті найбільше болять: коли в тебе язик свербить поговорити але цього не відбувається… Тому що соромно. Тому що не знаєш що сказати. Тому що не можеш дібрати слів. Лише погляди здатні все передати але очі уникають зустрічей. Ґрифіндорці вже лежали під ковдрами обернувшись спинами один до одного. Такі різні по характеру особи опинилися в ідентичних ситуаціях і пастках відчуттів та в’їдливих думок. Від них не сховатися під покривалом. Ніяк. Певна злість від незнання душила… Все ж, Сіріус не витримав. Сівши, спитав:

Сіріус: Ремусе, ми можемо поговорити?

Перші секунди друг не рухався. Потім, підвівся обернувши голову.

Ремусе: Так. Прошу. Можеш… — він примружив очі видихаючи повітря, що здавалося розпечении — Бути поряд?

Люпин відсунув кут ковдри не сміючи глянути в очі брюнету що вражено дивився на запропоноване місце. Потім, він усміхнувся намагаючись гумором приховати хвилювання:

Сіріус: Мені здавалося, що я буду першим в подібній пропозиції. Але ти випередив мене, Муні…

Ремус відвів очі сорм’язливо розтягуючи губи. Адже він і сам від себе подібного не очікував. Його друг повільно підвівся, крокував доти доки вічність не минула і опустився в той час, коли зірки на небі вічно засинали. Ліжко було одновмісним але двоє чарівників таки комфортно один біля одного вмістилися. Вони дивилася в темряву навіть не підозрюючи наскільки ґрифіндорці близько.

Ремус: Почекай, я зараз візьму паличку…

Юнак потягнувся вбік — до тумби але Сіріус хутко перехопив долоню друга.

Сіріус: Не треба! — носи від дотику розділяли нищівні міліметри. Теплі подихи накрили щоки, підборіддя і повіки. Чарівна паличка впала на підлогу і покотилася нагадуючи хлопцям що не вони єдині лишилися в світі. Сіріус відпустив руку товариша і знову Люпин відчув певню злість за те що Блек вдруге за день відпускає руку… — Вибач. Просто коли я бачитиму тебе тоді почну жартувати або просто зникну від сорому.

Ремус усміхнувся дивлячись прям і нічого не бачачи в суцільній чорноті.

Ремус: Я б ніколи не подумав що ти здатен подібне відчувати… А ще тут так темно… Як ти сюди дійшов?

Певна зміна теми була зрозуміла.

Сіріус: Просто

пам’ятаю кожен сантиметр цього місця. Я б без проблем знайшов це ліжко хоч через десять чи двадцять років.

Ремус: Колись таки цей час спливе… Сподіваюся, ми з тобою залишимося друзями крізь такий час.

Мовчанка закрила роти. Хлопці одночасно зітхнули і досі не підозрюючи що губи от-от зіткнуться. Як же гучно серце вдарило по грудях в мить. Повітря загубилося. Всі м’язи де-не-де зникли а в інших місцях тіла навпаки — закам’яніли.

Сіріус: Ремусе… Я хочу тебе спитати… Діло в тому що… — Він тихо засміявся закриваючи обличчя долонями. — Невже я казатиму це? Ну гаразд…

Він торкнувся мізинцем тильної сторони долоні Ремуса, що завмер. І тоді, хоробрість пробудилася. Люпин усвідомив, що зараз може сказати про те, що давно думав. Тоді, вони одночасно мовили:

Ремус: Я хочу тебе поцілувати!..

Сіріус: Можна тебе поцілувати?

Вони одночасно замовкли. Очі намагалися пробитися крізь тьму. Хлопці витріщалися один на одного мовчки. Не вірячи чи не довіряючи сказаному й почутому…

Ремус: Можна, я побачу тебе?

Сіріус примружив очі спершу киваючи. Потім, пригадавши про темряву, мовив: так. Люпин нахилився встору аби підняти чарівну паличку. Потім, прошепотів: Лумос… Його пальці коронкою знаходилися на кінчику чарівного предмету ніби над вогнем свічки полум’я котрої було білим. Тіні довкими кімнати торкалися оболичь друзів що дивилися в очі один одному. В них замайоріли тисячі й тисячі слів зміст котрих не вололів жодним сенсом але при цьому вони залишилися такими важливими! Як дві частинки абсолютно різного можуть знаходитися настільки близько й далеко водночас?

Сіріус: Я б ніколи не подумав, що таки колись наважуся в тебе спитати… Але й від тебе почути я цього не чекав… — він склав ноги по-турецьки, долоні спочили на колінах. Саме тоді брюнет і повідав істину. — Коли я зустрів ховчика… Він прийняв твою подобу і насміхався наді мною… І над тим, що я думаю про тебе. А зараз це вже немає такого значення адже я відкрив тобі таємницю того про що… Мрію.

Витончені риси обличчі, рівні брови, акуратний ніс й такі манячі губи… Тонке мистецьке тіло… І цей красивий чарівник дивився очима сповненимм теплом на друга… А хоча… За білим світлом його погляду далеко майоріла пожежа а в ній крики… Голосні, наливні, потужні і такі… Бажані. Ремус відчув страх того, що все виявиться неправдою, жорстоким жартом і як же йому було необхідно дізнатися, що те все сказане — правда. Він опустив руку відводячи паличку питаючи:

Ремус: Ти поцілуєш мене?.. — сором був водою, а останній склад слова в реченні — фарбою, що розтеклася. Але ця неохайність не відбирала краси картини а навпаки. Вся врода знаходилася в помилці. Вона квітла. — Бо я… Я дуже хочу… Хочу.

Він ясно глянув на друга і той торкнувся долонею щоки Люпина по котрій побігли мурашки. Вони заповзли під білу піжамну футболку. Табуни розсіялися по животі долаючи дюйми тіла так швидко… Паличка знову впала з руки на розстелену ковдру. Світло гасло. Тремцячі пальці іншої руки сплелися з холоними в замок. Щока Блека ковзнула по вилиці Ремуса в котрого всі клітини пересмикнулися. Він так близько ще ніколи не відчував запаху чорного волосся до котрого він торкнувся носом і пасмо пір’їною прийшлося шкірою. Далеко. Як же близько але далеко. Хлопець прикрив очі відчуваючи, що вії рясно тремтять. Потім, губи торкнулися: підборіддя, чола, брови, носа — там, де знаходилися шрами… Колись, раз дивлячись на них у дзеркалі, Люпин сподівався що ніхто за них не буде знову питати чи Снейп не кине в спину шпичку. А тут… Такі мізерні поцілунки казали про любов… Любов до всіх подряпин на лиці, що не спотворювали. Жести висловлювали так багато… Сором ще сидів у серці але місце поряд зайняв спокій, потім, хоробрість, що повела правицю Ремуса. Пальці пробіглися по потилиці і охопили волосся зовсім обережно. Ця гладкість… Вона пестила шкіру.

Сіріус: Роби так частіше, Муні… Благаю, роби.

Шепіт… Тихий і гострий. Такий, що стрілою полетів у свідомість… Нігті потонули в волоссі. Подушечки відчували текстуру всіх волосин окремо. Як же це легко — зробити подібне і наскі

льки приємно… Так, що думки загубилися. Вони впали за паличкою. Неочікувано, Люпин відчув на вустах те солодке вино, що стікало по його потрісканих губах. Тихий звук подиву переріс у ноту… Ту, від котрої Сіріус охопив руки друга. Забираючи опору. Люпин відчув на собі силу тяжіння і впав на подушку. Тиск потіря і поцілунок… Як же солодко… Нові акорди втікали з губ. Відсунувшись, Блек усміхнувся розуміючи, що Ремус не бачить цього але знає, що на обличчі розквітла дуга. Червоніючи, Ремус таки спитав:

Ремус: Що таке?..

Сіріус: Хто б знав, що ти так тихо і ніяково вмієш стогнати…

Ремус: Якщо ти зараз не замовкнеш, я вибухну!

Сіріус підтягнувся вверх і опустився прямісінько на Люптнових стегнах… Ремус лише сильніше порожевів…

Сіріус: Вибач, Муні… Але поки треба потерпіти до справжнього вибуху.

Він поцілував розпашілу щоку. Накривши руки Ремуса своїми, брюнет грайливо поставив їх на своїй боки — там, де були краї футболки. Долоні самостійно повели вверх поки Сіріус підняв кисті помагаючи товаришу зняти верх. Вбрання зависло на краю ложа. Ремусові пальці провели холодну доріжку між грудьми та животом Блека. Подих завмер в горлі коли Люпин огорнув руками талію а друг подався лише ближче долонями обіймаючи Ремуса за шию, що носом торкнувся Блекового плеча.

Ремус: Ти такий… Теплий…

Сіріус: А ти щось не дуже. Тому, торкайся до мене, Муні, частіше. Набагато більше. Сильніше. Бо мені приємно відчувати себе в твоїх турботливих і боязких руках.

На знак істини своїх слів, Гультяй взяв руку друга і поцілував її. Потім, полинув до неї щокою гладячись ніби загублене кошеня. Люпин описав пальцями підборіддя. Акуратно стиснув його тягнучи вниз аби знову поцілувати вуста, що здавалися солодкими… Такими м’якими. Кінцівки Люпина знову вивчали тіло від чого Сіріус на миті відривався від поцілунку аби стогоном впіймати кисень від нестачі. Ремус лише зараз дозволив собі думки про те, що ночами уявляв подібне… В країнах сну ці малюнки кружляли довкола голови а зараз здійснялися… Як же це нереально приємно торкатися тіла Сіріуса, відчувати тепло і линути до нього з поцілунками. Все ж, Ремус наважився на одну дію… Він торкнувся шиї Блека. Провів язиком… Від цього спина Сіріуса вигнулася….

Сіріус: О мій!.. Хай йому!.. — ця манера пестощів припала Блекові до душі і Люпин продовжив всотуючи шкіру… Потім, охопив її вустами а зрештою й зубами. Вони увіп’ялися так само в шию як і руки в стегна… Але потім… — Ой! Муні, легше. Ти добряче вкусив мене.

Ремус хутко відсунувся.

Ремус: В сенсі?..

Сіріус: Кусь, і все. Мені добре коли ти подібне робиш але давай ніжніше.

Ремус: Почекай! Ти не зрозумів! А якщо це небезпечно?! — він почав шукати чарівну паличку поки Блек зітхнув від розчарування оскільки все перервалася… — Лумос!

Невдоволено прикривши очі, Сіріус проговорив:

Сіріус: Ввесь антураж пацюку під хвіст…

Світло погладило білу шкріку де на тонкій лебединій шиї розріззя темний великий синець.

Ремус: О ні… Що ж я накоїв?!

Долоні Блека чашечкою охопили підборіддя Люпина. Його стревожене обличчя батогом розрізало серце.

Сіріус: Муні, все гаразд… Мене зовсім не болить. Немає чого перейматися. Прошу, не зупиняйся…

Він хотів поцілунком у скроню заспокоюючи буйні думки. Але Ремус пальцями натиснув на плечі Блека і той вражено відсунувся назад під тиском рук. Сіріус вже не відчував тепло тіла а лише холодний матрац.

Ремус: Ти не розумієш! Я ж вовкулака! А якщо мій укус спричинить те що ти… Станеш таким як я?..

Обоє замовкли в напрузі і страсі…

Сіріус: Ну дивитися. Ти нічого жахливого не зробив. Твоя слина мені в кров не потрапила, як це відбувається у вовкулак. Та й тим паче ти зараз звичайний і навряд якийсь нещасний засос мені щось зробить.

Блек рукою торкнувся долоні зніченого Люпина. Він ледь-ледь заспокоївся але потім спитав:

Люпин: А якщо воно воно передається через інші шляхи?!

Він глянув на Сіріуса червоніючи. Як же він соромився вимовити “статевим шляхом” але Блек усе зрозумів чи то жартуючи чи то серйозно кажучи:

Сіріус: Це буде найприємніше зараження в моєму житті.

Хлопці зам

овкли. Світло білою плямою розташувалося на їхніх обличчях. Темрява і тиша за вікном тихо хропіли. А в стінах цієї кімнати нічого не відбулося… Ґрифіндорці синхронно зітхнули вже й не знаючи що робити. Адже митями тому все так… Красиво тяглося. Минало… І один страх відрубав усе.

Люпин: Давай… Потім? Поки не зрозуміємо чи тобі ніяк не загрожує моє прокляття.

Моторошна думка втекла з губ питанням:

Сіріус: Муні, а якщо таки це передається і я точно могтиму перетворюватися навовкулаку тоді що? Як бути?

Кров кип’ятком лилася в жилах… Як же страшно за нього… Ремус лише почав лягати на ліжко при цьому обійнявши розгубленого Блека. Вони впали на бік відчуваючи під щоками подушки. Паличка знову впала і світло гасло востаннє освітивши очі Люпина, що мовив до друга:

Люпин: Давай, поки про це не думати. Можна, лишень будемо ми з тобою?

Темрява ховала усмішку Сіріуса, що долонями знайшов обличяя Ремуса. Брюнет охопив руками вилиці і потягнувся вперед цілуючи всі шрамчики шорсткі на дотик ніжним губами. Лишень зараз обоє зрозуміли, що Блек на пам’ять знає де розташовується кожен рубець. Ті вуста прцілунками шепотіли, що всі потворні шрами на лобі, носі і підборідді такі красиві…

Сіріус: Я завтра уночі прийду до тебе, Муні. Обіцяю.

Благоговійні слова — приємна колискава і ковдра для очей. І Сіріус виконав своє слова і прийшов до Ремуса. Ґрим і Вовкулака мчали між дерев лісу. Зустрічали єдинорогів, кентаврів і павуків і від усіх тікали. Як від світу. Він лапами бажав схопити їх але хлопці бігли будучи один з одним плечем до плеча…