Млинарові на Родсі прийшлось тяжко.

Млинарові на Родсі прийшлось тяжко. Млинарові в принципі доводилось тяжко, бо життя воно легким буває хіба у… та ні у кого. Але завжди хочеться думати, що всі живуть простіше, спокійніше і легше. Банально, якщо б Млинар не був родом і главою шляхетної родини, він би не відчував такого тиску з боку суспільства і власної гордості. Якщо б, з иншого боку, Млинар мав достатньо грошей, щоб не продавати меблі з власного шляхетного будинку, він би не відчував цей мерзенно сильний тиск з боку суспільства і власної гордості. А гордість йому доводилось запихати все глибше і глибше, із кожним дзвінком керівництва.

Як би Млинар хотів, щоб хоча б рідні його підтримали хоч трохи, а не лізли до пекла, на турніри і ще бозна куди, підбиваючи тим самим і так по дну черпаний авторитет родини Нірл. Одне лихо за одним: Марія б’ється не на життя, а на смерть, а потім ще й до всього повертається вигнаниця Маргарет. І провокує його на двобій. А потім він програє. Програє своє більш-менш спокійне помірно принизливе життя, програє єдиний шанс на те, щоб його полишили доживати свої роки в цій безнадійно прогнилій державі, де навіть шляхта повинна коритися перед багатіями і шахраями.

Виконуючи умову Маргарет на випадок, коли Млинар програє двобій, він їде на Родс Айленд Фармас’ютікалс Інк. Навіщо вона вирішила його туди притягнути, збагнути йому вдається важко. Маргарет завжди була впертою і впевненою в доречності своїх ідей. Справжня лицарка. Надто ідеялістка для своєї Батьківщини. На відміну від дядька, вона хотіла щось змінити, отримавши натомість вигнання. Так думав Млинар, хоча якщо послухати цю історію з боку, і це він розумів навіть краще, Маргарет отримала свободу дій і, працюючи на Родс, ще й додатковий дипломатичний вплив. Із того, що Млинар чув про цю організацію, Маргарет була в ній на своєму місці. І щось хотіла йому довести, здається, запрошуючи сюди. Дивно, що вона в приницпі захотіла мати з ним справу. Млинар з гіркотою міркував про те, чому вона просто не забрала Марію з Зофією, і не поїхала, лишивши його гнити на протягах порожнього маєтку на уламках бувалого статусу.

Отже, Млинар прибув на “Острів” Родс. Гігантський корабель, махіна, яка вселяла моторох одним своїм зовнішнім виглядом. Млинар пройшов всередину, підсвідомо боячись, що його прямо зараз розвернуть за профнепридатність. Те, що він є тут гостем, до нього все ніяк не доходило. І доходити було насправді ніколи, бо процедуру вітання йому замінили співбесідою, аналізами на Оріпатію і досконалою перевіркою зброї. Бюрократія Була в Казімежі, і вона ж, наче переслідуючи його, була і тут. Одне було відмінним – йому більше не довелось складати всі форми самотужки.

Два дні, купа нових, з дозволу сказати(з Доктором він спілкувався чи не найдовше з усіх за чей час), облич(і обличчя його не побачив), постійна метушня, різні мови, деякі з яких він ніколи в житті не чув, різні раси, живими деякі з них він ніколи в житті не бачив. Величезна база, тренувальні майданчики, лабораторії, точки торгівлі, фабрики, технології і розробки, про які і сам Казімеж не чув, не те що Млинар. Суворі правила, суворі розклади. І жодного втомленого подиху. Принаймні жодного втомленого в тому сенсі, в якому втому у собі відчував Млинар. І він відчував себе тут ще більш недоречним і жалюгідним, ніж удома, в Казімежі на протягах маєтку з проданими меблями. Маргарет на питання про підстави провести його сюди відповіла, що по-перше, вся родина переїздить сюди, і він теж може, якщо захоче, а по-друге, вона хотіла, щоб дядько Млинар впевнився, що він весь час був неправий. І засміялась. Млинар не любив, коли з нього сміялись.

А над ним ще й познущались. Його схотіли прилаштувати в кімнаті, яка була облаштована один в один маєток Нірл. Наче Маргарет йому на капость викупила родові меблі. Та й хто її зна, Млинар не бачив племінницю сім років. Одну ніч він якось там провів, але на ранок, дорогою до збройної майстерні, відразу сказав Маргарет все, що про це думає. Вона пообіцяла поговорити з Докторкою Каль`цит щодо нового місця. Сказала, що база велика і це не проблема. Млинар ледь не перепросив і не попрохав не турбуватись про нього. Він забув як це, коли до нього ставляться як до людини. І це ще більше злило. Що Маргарет, вигнанка з рідної країни, знайшла місце, де до неї ставляться так, як вона вважає за гідне.

По обіді, після перевірки зброї і після того, як прийшли результати аналізів на кристали, Маргарет сказала, що “вітання” дійшло кінця і тепер він може вільно пересуватись базою. Родс прийняв його. Млинар тільки спитав, де тут найближча їдальня.

Найближча їдальня була оформлена під колумбійський готель в ретро-стилі: червоно-золота з роялем посеред кімнати і шкіряними диванами. Зараз була середина дня і більша частина працівників бази були на змінах. Коридори і, тим більш, зони відпочинку, були закономірно пустими. Проте десь на дивані в куті відпочивальник все ж знайшовся. Чоловік на вигляд доволі поважного віку, світловолосий і один його вигляд навіював чи то повагу чи то страх. Наскільки Млинар міг поверхнево судити, це був урсусіанець. Він сидів, схиливши голову до плеча, здається дрімав, але Млинар був впевнений, що коли цей птах встане, то буде вище його ледь не на голову. Млинар спробував якомога тихіше пройти до кавового автомату, що стояв біля барної стійки, бо більше не придумав, що робити. Коли його тягали всілякими лабораторіями, йому не подобалась метушня, але тепер, коли йому не треба було нічого робити, він відчував себе загублено. Як дитина, яку лишили в величезному торговому центрі і сказали “грайся”. Тільки чим саме і як – не зрозуміло.

– Беріть краще ту, що друга кнопка зверху, – Млинар не знав, чи то він розбудив урсусіанця, чи то той і не спав взагалі, – не така огидна, як все инше.

Млинар слухняно натиснув кнопку, навіть не прочитавши назву, і поглянув на птаха. Той дивився на нього у відповідь і слабко посміхався. Млинар хитнув головою на знак згоди чи може привітався, він і сам не зрозумів, дочекався, поки з автомата набіжить кава, і підійшов до дивана. Урсусіанець трохи посунувся і забрав з місця поряд з собою плащ. Переставив меча на іншу сторону, щоб він випадково не впав на незнайому людину. Все ж то не чемно.

– Ви тут гостюєте? Не чув, щоб до нас мали прибути нові оператори, – він трохи підвівся, справді дрімав, та сповз по спинці вниз, і знову оглянув Млинара. Він хотів було обуритись, але обурюватись наче й було нічому, птах намагався зав’язати розмову, щоб загасити ніяковість між двох незнайомих людей. – Мене звати Геллаґур. Багато хто зве Генералом, так що, як почуєте, не губіться, але одна справа коли це діти, а зовсім инша, коли колеги. Навіває спогади.

– Млинар. Так, гостюю. Приїхав на прохання племінниці. Маргарет. Чув, її тут звуть Нірл. За прізвищем, – Млинар збагнув, що затягнув паузу і Геллаґур, який іще й на додаток був генералом, мав подумати, що він йому не довіряє чи щось іще. Не те, щоб Млинар відчував себе тут повністю в безпеці, звісно. Але виправити ситуацію він все ж спробував. І на додаток згадав про каву. На смак вона справді була огидна.

Те, що на Родсі хіба не кожний мав позивного, який проходив навіть за офіційними документами, спочатку викликало відчуття театральності. За кілька днів це минуло, тому що те, чим займалися мешканці бази аж ніяк не скидалося на театральний гурток. Вони лікувались, працювали, бились, збирали по шматочках свої життя і чужі.
Хтось приховував свої імена у спробі почати все з чистого аркуша, хтось – ховав, бо там лише ім’я і залишилось, або лише воно одне могло лякати. Хтось і імені свого не знав. Дехто проголошував себе відкрито.

За пів тижня перебування на Родсі, Млинар побачив багато чого. Він не мав конкретних справ, хіба шо зазирати до місць із загальним доступом на парвах гостя-туриста, та й розпитувати про щось керівництво. Яке начебто і взагалі не керівництво – так просто до Каль’цит, Доктора та Амії добратись.

Звісно, були ще родичі, та з ними зайвий раз перетинатися хотілося менше, ніж з кимось іще, бо… це важко. Проте Маргарет вочевидь не збиралася ховатись. Дивовижно, але після дуелі сварок з нею було набагато менше, ніж з тією ж Софією.

З усіх мешканців Родсу більше за всіх Млинар говорив з Доктором, і було не зовсім зрозуміло, де той знаходив час на ці розмови. Тим не менш, вони обговорили ситуацію в Казімежі, події, що пов’язані з Реюніон, поточний стан справ, деякі дрібні питання також.

Млинар не міг сказати, що довіряє Докторові. По-перше, він звик бачити обличчя людини, по-друге, надто вже він незрозумілий. Ледве-ледве можна визначити, чи дійсно він має амнезію, як сказала Амія, або він вправно обіграє всіх. Тим не менш, Доктор мав загальну довіру, за ним йшли. Млинар вирішив зберегти нейтралітет.
Скоріше за все Млинар би поліз по стінах від неможливості чимось зайнятись і від самоїдства. Але та сама Амія в якийсь момент тактично нагадала про те, що коли вже пан Нірл володіє мечем, то він у будь який момент може скористатись тренувальними майданчиками.

Млинар володів мечем. І навіть привіз його з собою. Тільки він давно вже поховав своє лицарство, і, скостенівши, програв своїй племінниці, тому і обходив ці майданчики десятою дорогою. Але сумління не дозволило відмовити Амії, яка щиро зібралася його туди провести.

Заразом, Млинар здався, узявшись за фехтування. Він відзвичаївся відчувати залізко, та зброя ж не винна, що хвалене лицарство стало марницею.

Саме під час одного зі своїх тренувань Млинар знову зустрівся з Геллаґуром. Напевно, він очікував побачити тут кого завгодно, але не старшого Нірл. Млинар на його місці б точно здивувався, але сам Геллаґур лише чемно привітався.

– Добрий день, – відгукнувся Млинар і злегка сіпнув плечем. Тіло відзвичаїлося від навантаження, хоч основи і не забуло.

– Не будете проти, якщо я приєднаюсь?

– Я не проти, – Млинар, відклавши зброю, поправив панцерні рукавиці. Він не був проти, а соромно було не перед иншими, а перед собою. Тому він спробує знову зрушити з мертвої точки. Вкотре за останній час.

– Чудово, – Геллаґур кивнув і рушив у бік Млинара.

– До котрого рахунку?

– Не будемо рахувати, – Геллаґур вивільнив лезо і Млинар раптово вирішив, що це була найкраща ідея, – ви вже стомились.

– То з незвички, – з кожною реплікою Млинарові ставало все більш соромно за себе, хоча здавалося, чого стидатись, коли він і не зобов’язаний володіти зброєю на рівні генерала з не одним десятком років бойового досвіду. По-перше, Млинар взяв про нього довідку, а по-друге ці довідки тільки підтвердили його здогадки, – я вже багато років не брався за зброю.

– Тоді тим більш, – Геллаґур скинув плаща і, не зволікаючи, пішов у наступ. Млинар ледве встиг стати у блок, – з таким треба обережно. І поступово.

Слова словами, але Генерал його не жалів. На відміну від Маргарет, він повністю насідав на атаку, що, зважаючи на його габарити(а він і правда був вищий за Млинара принаймні на голову) і майстерність, вельми успішно деморалізовало ворога. Якщо б Млинар побачив його в бою з боку, уникав би сутички всіма засобами. Але тепер відступати було нікуди і він відчайдушно захищався, намагаючись простежити основні тактичні моменти ворога. Декілька разів йому це навіть вдалось. Зважаючи на те, що Геллаґур бився двома руками, Млинар мав більше простору для маневру, хоча, підозрював він, увімкни птах повну потужність, він би і кліпнути не встиг. Але це було тренування і тренування відверто дружнє.

На рахунку п’ять до семи, очевидно, на користь Геллаґура, вони якось обидва вирішили, що можна було б зробити перерву.

– Я чув, ви розпитували про мене? – Геллаґур простягнув пляшку з водою Млинарові. Він був цікавий як мінімум тому, що гості на Родсі були рідкісними. Кур’єри, дипломати і найманці, що хотіли стати операторами – чи не кожного дня, а саме гості, яких можна було знайомити з базою як з музеєм – чи не перший раз. Тим більш, коли це родичі одної з найвідоміших і найнадійніших операторок. І Геллаґур перший раз за довгий час щиро зацікавився гостем. І був дуже радий, що перестрівся з ним саме на майданчику. І зараз з усіх сил намагався стримати усмішку, дивлячись, як голова шляхетного роду Нірл в свою чергу намагався стримати ніяковість, – Пробачте мені моє гультяйство. Справа в тому, що я сам розпитував Маргарет про вас. Для нас усіх стало новиною, що до нас вступає вся, перепрошую, майже вся родина Нірл.

Млинар не знайшовся, що відповісти. Він відверто не розумів, яку цікавість міг викликати в операторів цієї махіни, тим більш операторів з таким статусом, хоча номінально всі тут були рівними, так би мовити, кожному за можливостями. Як дізнався Млинар з розмов з Маргарет і Амією, багато хто з операторів частіше допомагав на виробництві та з торгівлею, ніж виїжджав на місії, частіше за все через стан здоров’я. Геллаґур витримав паузу і, все ж не стримавшись і посміхнувшись, запитав:

– Чи підтвердились ваші припущення?

– Крім того, що за першої зустрічі ви самі сказали, що ви генерал, я також припустив, що ви урсусіанець…

– Не надто гордий, – Геллаґур продовжував усміхатись, проте вже по-иншому. Вираз його обличчя став якимось стомленим. Млинарові стало ще більш ніяково, але він продовжив.

– Маргарет також сказала, що ви добре знаходите спільну мову з дітьми, – стомленим вираз обличчя Геллаґура бути не перестав, але щось все ж змінилось. Щось, від чого Млинарові стало легше, – але я і гадати не міг, що ви хворієте.

– Я дуже довго провів з Інфікованими, допомагав у лікарні, ще в Урсусі, – Млинар волів би ніколи не бачити, як ця людина так просто говорить про такі важкі для себе речі, а він, був готовий поклястись, вони такими були, – там Оріпатію і підхопив. Та на самопочуття не жаліюсь, мені дуже пощастило. Не боїтесь?

– Не боюсь, – Млинар ляпнув це без паузи, тільки потім подумавши над тим, що саме він сказав. Чомусь він і справді не боявся, хоча Казімеж ніколи не відрізнявся лояльним ставленням до Інфікованих.

– Тоді дозволите? – Геллаґур зняв рукавицю і простягнув руку до млинарового плеча.

– Що ви маєте на увазі?

– У вас дуже цікава техніка, – Геллаґур почав здалеку, втім, не торкаючись без згоди, – проте ви, на мою думку, надто стримані і, я б сказав, стиснуті. Як рамками стилю, так і фізично. Ваші плечі.

Геллаґур розвернув руку долонею до гори. Млинар мовчки кивнув. А потім скривився від болю.

– Мені одразу кинулось в очі, що ви тримаєте спину в одному положенні, – Геллаґур натиснув в кількох місцях біля плечового суглоба і ще десь біля шиї. Млинар зненацька відчув всі роки сидячої роботи в одному русі, – я можу спробувати зняти хоча б фізичну напругу в м’язах, але ви тоді маєте мені пообіцяти, що завтра на цьому майданчику я вас не побачу.

Млинарові довелося пообіцяти, але душею він покривив. Звісно, за комплекс вправ, що йому його порекомендували, він щиросердно узявся, а на тренувальний майданчик зібрався вже буквально наступного дня.

На підході до його, вухо зачепилось за чужу розмову про те, що Генерал сьогодні тренує дітей. Млинар засоромився відчуття, наче він і сам дитина, яку спіймали під час намагання протнутися до забороненого місця, тому він доклав максимум зусиль, щоб просто вивітритись звідти, відкинувши навіть думку про тренувальну залу.

Після цього Млинар перестав намагатися йти всупереч. Вони бачились з Геллаґуром ще два рази, він давав нові рекомендації. В иншому Млинар на своїх тренуваннях був сам собі господар.

Як би важко то не було покластись на когось навіть у такій справі, особливо, коли із самого початку не просив про допомогу, але Млинар визнав, що вдячний Геллаґуру.

В якийсь момент стало зрозуміло, що певні події прийшли у рух, і короткий перепочинок Родсу скінчився: поїхали Доктор і Амія, слідом за ними – декілька груп операторів. Неочікувано до Млинара прийшла побачитись Маргарет, вона і розповіла у загальних рисах, де і як Реюніон почали діяти.

– Я теж взяла завдання, поки що це супровід, але після, скоріше за все, перейду до основної групи, – Маргарет стара серйозною, і Мринару стало незатишно. Вона ж могла піти на місію і без попередження, як завжди, проте зараз вирішила, що треба інакше.

– Я зрозумів, – Млинар все ще ледь міг зрозуміти, як саме з нею треба спілкуватись.

– Дядьку, наглянь за Марією. Вона так і рветься до бою, але сьогоднішня ситуація – не турнір.

– Їй це не сподобається. Я намагатимусь.

– Головне, не з’їжте з Зофією одне одного.

Друге прохання було майже нездійсненним.

Зайшовши до колумбійського бару, Млинар знайшов Геллаґура не за дрімотою, а за переглядом паперів. Це здивувало – Млинар гадав, що Генерал поїхав радом з Доктором./

– Ви не проти, якщо я попрохаю у вас взяти щось із бару? – Геллаґур підняв очі від документів і слабко усміхнувся. Млинар кивнув, скоріше самому собі, бо Генерал вже повернувся до паперів, і поліз за барну стійку. Там знайшовся вельми великий асортимент алкоголю, хіба що, так само вельми припилений. Оператори були надто зайняті, щоб розважатись, а тим більше пити. Плюс до цього тут було повно дітей. Це, надісь, і здивувало Млинара більше за все: Геллаґур – остання людина, яка б хотіла показувати дітям поганий приклад.

– Щось, напевно, солодке? – Млинар поставив пляшку і дві склянки на столик перед диваном, – сподіваюсь ви таке п’єте.

Геллаґур взяв до рук пляшку, покрутив її і, знову усміхнувшись, поклав на стола документи. Він навіть засміявся з тихим “настільки от у нас мало свят”, стираючи з неї пил. Потім відкупорив, понюхав і простягнув Млинару. Млинар спочатку не зрозумів, чому Геллаґур так хитро мружиться. А потім понюхав сам.

– Сливовиця? – Млинару аж дивно стало. Такого вдома не водилось вже багато років, чи не з дитинства. Він зітхнув і сам якось дивно посміхнувся у відповідь, зовсім невесело. Він думав, що спогадів з дитинства у нього майже не було, як і самого дитинства. А тут от на – сливовиця. Горілка зі слив – і голові шляхетної родини Нірл вже соромно, що навіть на кочовому Родсі без роду і племені є те, чим славится його Батьківщина.

– Казимежська, – Геллагур знову принюхався і розлив алкоголь по склянках, – і вельми добре витримана. Якщо мені не зраджує пам’ять, Маргарет привезла цю пляшку, як сувенір. Іронічно, що ви захопили саме її.

– Надто іронічно, – Млинар прийняв з рук Генерала склянку і готовий був поклястись, що він спеціяльно затримав руку чи то для того, щоб Млинар торкнувся його пальців, чи то для того, щоб Млинар на нього поглянув. В будь якому разі Млинар зробив і перше і друге.

Пили майже мовчки. Геллаґур (чомусь Млинару хотілось сказати “нарешті”) полишив свої документи, і сидів, відкинувшись на спинку дивана. Млинар сидів поряд, схилившись над своєю склянкою. Довкола була напруга. Така, наче ось-ось вдарить громовиця, а вони чекають. Млинар чекає звісток від Маргарет. А от від кого чекає звістки Геллаґур? Раптом Млинар відчув доторк до плеча. І на цей раз плечі боліли вже не так сильно – вправи все ж трохи допомагали.

– Ви не поїхали на місію? – Млинар не повертався, а Геллаґур припинив перевіряти його м’язи. Просто лишив руку на плечі і сів на край дивану, прийнявши таку саму позу як Млинар. Він чекав звістки. І водночас боявся її, бо не пройшло і кількох місяців, як Родс Айленд не зміг завербувати Фрост Нову. І Геллаґур волів не думати про те, чи зміг би він дивитись їй в очі. Але зараз у гру вступив Патріот, і Геллаґур не став би вступати в бій з ним, навіть якщо б за це його виключили з Родсу. Він тільки би взяв з Доктора слово, що діти будуть в безпеці.

– Я не поїхав на місію, бо як військовий в минулому, хочу уникнути битви з побратимами, – Геллаґур проти волі стиснув плече Млинара, хоча йому і хотілось думати, що він закликав його не хвилюватись за себе. – Можливо, ти – можу я звертатись так? – вважаєш це легкодухістю. Ти бився навіть проти власної племінниці.

– Я не зміг би їй нашкодити, – Геллаґур мгикнув і одним ковтком допив все, що було в склянці. Відразу ж додав іще. Млинар не хотів помічати, що бліде обличчя взялося краскою, – я ж-то бився і проти вас… тебе.

Так, вперто бився проти всіх і всього, намагаючись зберегти рівновагу хоча б у своїх очах. Він замовк і, наслідуючи приклад співрозмовника, ковтком дмухнув свою чарку. Запашна солодкувата гіркота на мить схопила за горло і вибила з голови всі зайві думки. Непомітно звівши дух, Млинар додав:

– В результаті і дозволив затягти себе сюди… І моя племінниця пішла на війну, – очі знову зачепились за скріплені папери, але Млинар не став питати дозволу їх переглянути. Якщо оцінить те, про що йому не розповіли відразу, то почуття провини за неможливість повпливати на щось почне жерти з новими силами.

– Це її рішення, – відгукнувся Геллаґур, – Змінити це неможливо. Проте ти можеш залишитись тут, і допомогти з чимось иншим. Якщо хочеш.

Можливо, він би міг. Зараз Млинар не зміг би ані відмовити, ані погодитись, тому просто налив їм по новій порції настоянки.