Фанфіки українською мовою
    Фандом: .Оріджинал
    Попередження щодо вмісту: Ж/ЧІнші види стосунків

    ДАНИЛО
    Данило прокинувся о 9-й, як завжди. Не поспішаючи поснідав і почав збиратися на роботу. Високі шкарпетки, закриті туфлі, брюки, сорочка з довгим рукавом застебнута на всі ґудзики, на голову одяг капелюха з широкими крисами, на шию тонкий шалик, на обличчя чорну медичну маску і темні широкі окуляри, на руки цупкі рукавички. Ні, він не переховувався від поліції чи ображеної жінки. А був звичайним вчителем у змінній школі і на 10-ту вечора йшов на роботу. Просто Данило був вампіром. У вересні ж ще можна було потрапити в такий час під безжальні сонячні промені, від яких, в кращому випадку, шкіра вкривається пухирями. В гіршому ж йому світить, у всіх сенсах параліч. Це вже, коли йтиме з роботи, засуне всі зайві атрибути в портфель, закотить рукави сорочки і піде додому, вдихаючи на повні груди чисте осіннє повітря.
    І нічого дивного тут немає. Їх раса ( а саме так було вирішено називати вампірів на державному рівні) вже 10 років жила серед людей не ховаючись. Вони працювали в другу зміну – були несплячими охоронцями, власниками та працівниками нічних клубів, вчителями (як Данило) вечірніх шкіл, таксистами, фрілансерами, програмістами… та багато ким були! Синтетична кров, яку випадково винайшли британські вчені, дозволяла насичуватись і не відчувати поклику. А що ви хотіли? 21-ше сторіччя, як не як! Вже не треба давитися кров’ю шимпанзе чи ловити мишей,якщо не хочеш позбавляти життя собі подібних. Можна жити й цивілізовано.
    Ввечері школа пустіла та вже не нагадувала мурашник. Данило любив свою роботу. Як і будь-яку іншу за свої 200 років. Стягуючи рукавички на ходу в коридорі він відволікся й ледь не врізався в дівчину зі стосиком книг. «Фі,банальщина!» – подумки охрестив він ситуацію та оминув перешкоду.
    – Альбіна! – почувся позаду голос директора, – Ти куди ту макулатуру понесла? Залиш, на столі, я завтра віддам Андріївні на списання.
    Данило завмер. «Альбіна, Альбіна, Альбіна» – забухкало у голові, занило в грудях, затопило чорним та в’язким по всьому тілу. Ледве дійшов до свого кабінету, засмикнув штори, щоб і шпаринки не було та впав у крісло. Серце наче здавало марафон так бігло й стукало об ребра.
    Альбіна. Його перша вампірська любов, його біль, його гріх. З чорним рівним довгим волоссям, різкою манерою говорити, рухатись – вона була наче той вогонь в темряві їхніх ночей. Якби ж не… Продзвенів дзвінок, клас поступово почав заповнюватися учнями. Данило потер вилиці пальцями, зняв маску – пора було починати працювати.
    Останньою в клас зайшла дівчина, яку окрикував у коридорі директор.
    – Ви Альбіна? – вищирвся на неї Данило.
    – Так.
    – І ви така поважна особа, що не спішите вчитися та йдете повагом після дзвінка?
    Дівчина заклякла піднявши на вчителя сірі очиська.
    – Чи може вам освіта взагалі не потрібна? Я думав, сюди ходять люди, які пам’ятають, що вони хочуть!
    – Пробачте, – пролопотіла Альбіна.
    – Сідайте вже! – роздратовано повів плечима Данило, – І зробіть висновки на майбутнє.
    Дівчина кивнула, та зайняла місце поруч із русявим парубком. Урок розпочався.
    *******
    Вже пізніше, вдома, Данило намагався проаналізувати свою поведінку. Що так збісило його в цій дівчині? Для чого вона з’явилася і навіщо пробудила так далеко заховані гіркі спогади? Він страшився тих спогадів, тож швиденько переодягся в домашнє і засів за онлайн-проекти до ранку!
    АЛЬБІНА
    Альбіна метнула наплічника в купу взуття біля вхідних дверей. Чорти б побрали того триклятущого вампіра, що вів останній урок! Наче вона винна, що після аварії пропустила кілька років навчання. Не будеш же кожному зустрічному показувати ноги у шрамах і розповідати про півтори роки реабілітації – фізичної, психологічної. І ось нарешті вона відчула бажання знову жити, чимось займатися. Так, їй 25, багато чого вже не здійсниться. Але невже вона мало пережила, щоб ще якісь кровопивці відчитували, як дівчисько? Йому то байдуже, він може і 500 років чи й більше валандатися по світу. А Альбіні відмірено років 80 і то дай Бог дожити їх при пам’яті, не овочем.
    Задзвонив телефон. Дядько Валерій. Він же, за сумісництвом, директор школи, в яку пішла Альбіна.
    – Ну що там, дівчинко моя? Як пройшов перший день?
    – Та більш-менш. Дядь Валєра, а що то за вампір останній урок вів?
    – О, то дуже хороший вчитель. Досвід в нього, сама розумієш, за роки у багатьох сферах. Я його у джаз-бенду в школу переманив. Та й взагалі він знахідка – дуже хороший, ввічливий, всі від нього у захваті! Тобі теж сподобався, так?
    – Ага, – промимрила Альбіна, – Ну гаразд тоді, піду спатии, пізно же.
    – Добраніч, моя дорога. До завтра.
    Альбіна кинула телефон на ліжко і фиркнула – сподобався, еге ж! Чемний він і добрий – ага, аж тричі. На пустому місці приклепався. Дівчина загорнулася в ковдру не роздягаючись – активне життя ще нелегко давалося її організму. За 2 хвилини, з-під покривала можна було почути легеньке сопіння. І дивні сни підкрадалися до Альбіни на волохатих синьо-рожевих лапах. Наче стоїть вона в пустому класі біля вчительського столу, а перед нею на колінах, обіймаючи її за ноги той самий вчитель вампір Данило. Вона запускає руку в його чорне волосся, злегка відтягує його голову назад і тоне в темному погляді, наче у безодню падає. Й дійсно падає-падає-падає, втрачає свідомість та приходить до тями на лікарняному ліжку. А лікар каже голосом Данила: Ходити ви, дівчино, навряд чи будете. Хоча є в Німеччині одна клініка… Можете спробувати. – Нііііііііііі,Невже знову? – заволала вві сні Альбіна та прокинулась. Якийсь час їй знадобився, щоб зрозуміти, що то був лише шедевр її підсвідомості, а німецька клініка вже давно пройдена. І тут таке зло її взяло!
    – Ах, ти ж комар злодовбучий! – крикнула дівчина луплячи від злості стіну подушкою, – Кровосіся всрата! Не на ту напав, гад! Так просто мене не візьмеш. Ти до мене прикопався? Що ж, подивимось, хто кого доведе до ручки!
    ******
    Наступні дні у школі минали однаково. Данило злився і чіпляв Альбіну за всілякі дрібниці. Вона нападала на нього у відповідь, єхидненько питаючи: Ви хочете моєї крові? Данило Сергійовичу, не намагайтесь мене вкусити.
    – Чого він тебе дістає? – питав Артем, сусід по парті, – Коли ти йому встигла дорогу перейти?
    – А чому одразу я йому? – огризалась дівчина, – Ти не бачиш, що він це все почав.. Може йому обличчя моє не подобається. Чи несмачною вважає.

    – А окремо Аліні Батьківній тему, очевидно, буде пояснювати Артем, бо мене вона слухати, схоже, не збирається. І до вас поваги не має, відволікаючи своїми балачками.
    – Я Альбіна! Чи вам вже стільки років, що деменція в двері стукає? Майте на увазі, якщо не звернетесь до лікаря, скоро почнете і під себе ходити, а не лиш імена забувати.

    Данило було відкрив рота, та дзвінок врятував гостре на язик дівчисько від вчительської розправи. Альбіна одним рухом згорнула до сумки все з парти і вискочила до коридору.

    ******
    Ніч. Вогнище, як на Купала. Мелькають якісь люди, гримить динамічна музика. Серед натовпу Альбіна бачить Данила. Не затягнутий на всі ґудзики, а в майці та джинсах, на руках купа браслетів. Чорне волосся розтріпалося, він танцює і співає, підіграючи собі на гітарі. У відблисках багаття блищать литі м’язи. Круглий кулон в такт його рухам б’є по ідеальній лінії ключиці. Відвертий, завзятий, гарячий – підморгує Альбіні і вона прокидається.
    – Сраний кровопивець! І вві сні спокою не дає – простогнала дівчина та пішла на кухню попити водички. Годинник показував 5-ту ранку.

    ДАНИЛО
    Данило сидів у пустому класі, теребив пальцями сережку. Альбіна. Задерикувате сірооке дівчисько, так не схоже на ту, кого він знав. Нічого спільного, крім імені! А будить спогади, захоронені на дні серця. 200 років тому саме Альбіна вкусила його, сільського конюха. З’явилася посеред ночі зі своїм водоспадом чорного волосся, палкими очима та гучним сміхом. Заплутала, закружляла, цілувала-кусала, зробила своїм. Данило, як вірний пес тоді ходів за нею. З весь 51річний період життя людини він не пережив всього спектру емоцій, що за одну ніч із тією жінкою. То був шал, хворота, солодка примара. Не так легко було відмовлятися від усього опісля. Але довелося…
    На вулиці зовсім стемніло. Данило встромив у портфель шарф, маску, рукавички, перекинув через лікоть піджак, взяв до рук капелюха. Він хотів би зараз до бару, напитися настойки шиїтаке, яка була вампірам за алкоголь, але вдома ще чекали проекти, та й у магазин пора заскочити.
    «На днях точно нап’юсь» – пообіцяв собі Данило і вийшов у осінній вечір.

    *****
    Пора було спати, але Альбіна ще зависала в телефоні. Намагалася знайти вчителя у соцмережах. Їй хотілося зачепити вампіра поболючіше, а для цього потрібна інформація. Розмова з дядьком дала мало, вони познайомилися на творчому вечорі гурту, в якому грав Данило, розговорилися. Виявилося, що у вампіра кілька дипломів, а дядькові потрібен був вчитель хімії в школу. Чому вампір погодився вчителювати, навіть сам Валерій не дуже розумів, може просто хотів змінити обстановку.
    В інстаграмі, під чудернацьким ніком, вона зрештою відкопала сторінку вчителя. Всього кілька фото без підписів – Данило на сцені з акордеоном, Данило стрибає з моста на тросі, Данило на засніженій верхівці якоїсь гори…. Мдааа… Негусто! Але щось зробити можна. Дівчина набрала Артема.
    – Йой, кицю, ти на годинник дивилася?, – замість «Алло» видав однокласник.
    – В мене важлива справа. Допоможи над кровопивцею прикольнутись.
    – Надіюсь, ти не зібралася відкрити вікно посеред уроку, враховуючи, що в нас вікна на захід виходять?
    – Та ні. Я йому квіти подарую.
    – Оце ти, звісно, жорстока, Альбінко. Оце покарала так покарала!
    – Досить ржати, придурку! Ти послухай. Його мій дядько із сцени в школу забрав, січеш?
    – Поки не дуже.
    – А ти подумай! Чому успішній людині йти загибатися навчаючи купку нас?
    – Ну, може обстановку змінити захотілося?
    – Ну, звісно! Обстановку. Нііі, там явно якась мутна історія була. Може його прихильниця дістала якась.
    – Ой, все. Альбіно, я не встигаю за твоєю жіночою логікою. Давай просто скажи, що від мене потрібно і я спати.
    – Но-но, давай без сексистських штампів!
    – …сказала людина, що обізвала мене придурком, – продовжив Артем.
    Так вони ще якийсь час сперечалися. Потім домовилися, що робитимуть завтра із сюрпризом вчителю і нарешті Альбіна заснула без видив про вампіра, посміхаючись у передчутті завтрашньої вистави.
    ********
    Наступного дня Данило прийшов на урок у клас, де вчилась Альбіна і побачив на своєму столі букет чорних жоржин. Він обвів важким поглядом клас:
    – Хто?
    Всі дружно стенули плечима. Звісно ж, бо Альбіна з Артемом зробили усе, щоб їх не запалили!
    – Даниле Аркадійовичу, гляньте, може там є записка? – пискнула з останньої парти повненька кучерява Іра.
    Вампір покопався в букеті і дійсно дістав з нього картку.
    – Це так романтично! – ахнула Ірина сусідка парті. І весь клас такий – Уммммм.
    Альбіні штовхнула Артема ліктем:
    – Дивись, я була права!
    За вчительським столом стояв сполотнілий Данило. На картці було написано – «Я ж казала, що ми разом до кінця». Захрипшим голосом вчитель озвався до класу:
    – Усі можуть бути вільні
    – Так урок же ж.
    – Геть усі! Не буде уроку!
    Учнів, як вітром здуло. Данило опустився на підлогу перечитав ще раз записку. Саме ці слова постійно говорила йому вампірка Альбіна – Ми разом до кінця.
    Він набрав Дмитра:
    – Старий… Давай здибаємося сьогодні. Сил вже ніяких нема.
    Відвар із грибів шиїтаке діяв на вампірів, як на людей алкоголь. Данило з кращим другом професором, дослідником і просто Дмитром пропускали вже третю склянку в повній мовчанці. Зрештою, Мітя не витримав:
    – Може уже розповіси, що трапилось?
    – Альбіна… – мовив після паузи Данило.
    – Дань… Альбіни нема вже майже 2 сотні років. Чому ти її згадав взагалі?
    – Та в клас до мене прийшло дівчисько. Теж Альбіна звати. Бісить безмежно!
    – І нагадує?
    – І нагадує, Міть. Всю душу уже вивернула.
    – Даня, це ж ім’я просто. Чи вона і ззовні схожа.
    – Та ні. Мишаста така, хоч і симпатична.
    – Йой, друже! Що я чую? Симпатична? Я від тебе років 140 такого не чув! Ще з БДСМ оргії в Голландії. Так-так. То, кажеш, нічо в них спільного? А ну згадуй.
    І Данило згадав. Згадав, як кохав, аж поки не вияснилося, що він не хоче пити людську кров. Альбіна ж навпаки була дуже кровожерливою і принципово кусала людей. Навіть не від голоду, а просто так. Це були перші дзвіночки. Набат прозвучав тоді, як вона відкрилась, що входить у склад організації «Земля – для вампірів». Її учасники хотіли панувати на планеті, а людей вирощувати у резерваціях винятково на їжу, як кабачки. Данило кинув дівчину одразу, як осягнув всю жорстокість такої мети. Але Альбіна не здавалась – вона приходила, приїжджала, писала листи. Він закривав двері, вампірка з’являлася у вікні. Він закривав вікно, вона заходила якось через горище. І переконувала, і благала, і злилася. Та Данило стояв на своєму. Врешті Альбіна сказала: Даю останній шанс. Я чекатиму тебе сьогодні на місці, де ми зустрілися уперше.
    – Я не прийду, – Відповів Данило.
    – Я чекатиму на тебе там, навіть якщо ти прийдеш.
    Він не прийшов. А Альбіна дійсно чекала. До світанку. Сонце обпалило її до кісток, хоча вона не відчувала болю, бо дихальні шляхи спаралізувало ще раніше. Страшна смерть всі роки була струпом на Даниловій душі.
    – І ось з’являється це дівчисько та здирає усе із м’ясом, розумієш? – вампір вилив у себе відвар із келиха і зморщився – чи то від напою, чи від спогадів.
    – Оце то ти, чоловіче, попав! – якось хитро усміхнувся друг, та Данило не звернув уваги на його слова і замовив ще пляшку настоянки.

    *******
    Перед останнім уроком у класі з’явився директор.
    – Сьогодні у вас заміна, Данила Аркадійовича не буде. Альбіно, підійдеш до мене після заняття.
    Дівчина кивнула.
    – Надіюсь це не через букет, – шепнула схвильовано Артемові.
    – Я теж про це подумав. Але знаєш… Він же вампір! Мужик! Не думаю, що дивний жарт міг вибити його із колії настільки. От лиш… Надіюсь директор тебе не з цього приводу викликає.
    – Та не думаю, швидше справи сімейні.
    – В сенсі?
    – Він мій дядько. Мамин рідний брат.
    – Ууууу! Так ти блатнааа!
    – А то! – розсміялась дівчина.
    Після уроку Альбіна зайшла до дядька.
    – Готова до важливих завдань, – відсалютувала вона з порогу
    – Заходь. В мене дійсно для тебе завдання. Вчора Данило Аркадійович забув портфеля у школі. А сьогодні прихворів. Зможеш віднести йому речі додому?
    – Та, блін, так хіба буває? – чортихнулась під носа дівчина.
    – Що кажеш?
    – Занесу, кажу, авжеж!
    – Візьми. Ось я і адресу написав написав на листочку. Це недалеко, через 2 двори.
    Альбіна підхопила портфель та капелюха і почимчикували на вихід. Острах лоскотав у животі – вона йде прямо у лігво звіра. Ні, він її, звісно, не покусає, але що якщо здогадався про букет? Цікаво, як взагалі живе це бундючне створіння? А може вдасться побачити ще якісь його слабкості? Чим більше компромату на вампіра буде в руках Альбіни, тим більше шансів переграти його в їх протистоянні.
    Прості коричневі двері. Невже так живуть страшні істоти. Дівчина натисла на дзвінок.
    – Ти? – видихнув Данило, коли побачив Альбіну на порозі, – Згинь!
    – Нічого собі прийомчик для людини, що рятує вашу королівську задницю! Могли б хоч чаєм напоїти. – дівчина пірнула під вчителеву руку в коридор і одразу роззулась, – Де тут у вас кухня?
    Ошелешений вампір тільки очима кліпнув у бік кухні. Альбіна завішала капелюха на гачка, кинула портфель на поличку із взуттям та пішла у вказаному напрямку.
    – Ну? – сказала дівчина, – І де у вас чай?
    – Емммм… – прокашлявся Данило, – Не хочу тебе образити, але чаю в мене нема. Як і чайника. Я вампір, я кров п’ю, а не помиї з трави.
    Альбіна розкрила рота та не придумала, що відповісти, як вчитель почав сповзати по одвірку додолу.
    – Ей ви чого? – сполошилася дівчина, – Ну, нема чаю і фіг з ним. Не треба втрачати свідомість від власної негостинності! Господи, та що із вами? – вона підхопилась з-за столу, підставила Данилові плече, щоб він міг опертися. Допомогла йому дійти до кімнати, лягти на диван.
    – Здається, я застудився, – шморгнув носом вампір.
    – А з вами таке буває? Я думала, ваша раса не схильна до людських хвороб!
    – Буває. Тільки лікування ваше нам не допомогає. В мене друг є, Мітя, от він якраз займається тим, що розробляє фармацевтичні препарати. А поки використовуємо народні методи – примочки дубової кори.
    – А у вас є?
    Данило збентежився.
    – Ти ж не збираєшся?..
    – Збираюсь! Не можу ж я дозволити загнутися зараз тому, кого все життя вважала безсмертними. Ей! Не розбивайте моїх дитячих казок!
    – Шафка над раковиною, – промимрив вампір і відключився.
    Альбіна метнулась на кухню, знайшла подрібнену кору. Загріла в каструльці води. Запарила. Понесла в кімнату. Данило важко дихав. Дівчина намочила рушника в каструлі і почала обтирати ним вчителя – обличчя, шию, руки. Нарешті чоловік прийшов до тями.
    – Ти що робиш? – Хрипко спитав він.
    – Лікую одного негостинного вампіра
    – Ти як сюди потрапила взагалі?
    – Хммм… Дайте подумати… Катапультувалась із Альфа Центавра? Ох, ні! Напевно все ж через двері.
    – Я не про те! Чому ти тут?.. А хоча… Яка різниця? Вимітайся.
    – Ах ти ж козел, хоч і комар! Я тут його лікую, виходжую, портфеля йому ношу, а ти, а ти!… – Від образи дівчина не знаходила слів, – Я піду! Із задоволенням, а ти тут валяйся на здоров’я! Терпіти тебе не можу. І снитися мені перестань, гад! – дівчина пульнула в Данила мокрим рушником та вилетіла з квартири із кросівками у руці.
    Данило дотягся до телефону:
    – Міть, поможи!..
    *******
    Данило одужав якраз на День Вчителя. Коли він прийшов на роботу, колеги вже були досить веселі і в повному денному складі. Вони навперебій почали показувати вампіру свої подарунки. Цьогоріч діти підійшли з гумором до презентів. Тому в Кіт Маргарити Іванівни красувалася на столі клітка з декоративним щуром, у фізика бутиль Н2О і чекушка С2Н5ОН і так далі. Але всіх переплюнув трудовик із букетом цвяхів сотки фантазійно обгорнутим кольоровим целофаном. Вечірня зміна просто накрила невеликий стіл.
    – Дядь Валєра, урок буде? – встромила голову у двері Альбіна. І не встиг директор щось сказати, як вампір гаркнув:
    – На домашнє самоопрацювання, скажи усім і приходь сюди.
    Дівчина змилася повідомляти про відміну однокласникам, а Данило вийшов з учительської, причинивши тихенько двері. Він збирався поговорити з Альбіною. Весь час, поки плавав у простудному мареві, йому ввижалося, як він наздоганяє її, а дівчина вислизає, як ящірка із обіймів; тікає від слів. І коли він отямився спитав себе: а навіщо за нею біг? Здається, прийшов час розставити крапки у їхньому конфлікті. А ось і Альбіна, Данило схопив її за ліктя:
    – Залишся на хвилину.
    – Тебе чекати? – перепитав Артем.
    – Ні, вона буде з дядьком, – похитав головою вчитель.
    Коли всі пішли, дівчина хитро примружилась:
    – Та ви ще той брехунець, пане кровопивця.
    – Ходімо зі мною, – пропустив мимо вух її репліку вампір.
    – Ммм… Я надіюсь, ви плануєте вибачитись?
    – І вибачитись теж, – хитнув Данило головою підводячи дівчину до драбини на останньому поверсі, – Лізь!
    – Куди?
    – Туди! Нагору.
    – Оу, ви вирішили скинути з даху свідка своєї слабкості? Як романтично!
    – Господи, – зітхнув вампір, – Та в тебе отрута аж з кінчика язика капає. Лізь давай.
    Через люк вони потрапили на дах. Данило скинув піджак, розстелив долі:
    – Сідай, – і опустився додолу поруч дівчини.
    – Вже зірки з’являються, – протягла Альбіна, – За годинку буде міріада їх.
    – Міріади, – машинально поправив Данило. Одна міріада – це 10 тисяч. Міріади – незліченна кількість
    – Фу, пане вчитель-зануда, ви завжди такий? Боюсь уявити, як ви себе в ліжку поводите – підніміть гомілку, кохана, обхопіть мене ліктьовим суставом…
    – А ти б хотіла дізнатися, як я себе веду у ліжку?
    «Що я несу?» – подумала Альбіна а вголос ляпнула:
    – Я готувати не вмію
    – Мені не треба готувати, – засміявся Данило, – Я ж вампір, п’ю кров. А вона тепер у будь-якому супермаркеті готова продається – всіх турбот налити склянку та трубочку ввіткнути. Зате мені 51 рік. Точнііше, 253, але коли мене вкусили, було 51.
    – Значить мені буде нестрашно старіти ще років 25-30, однаково ти будеш старший ще довгий час.
    – А потім? – спитав Данило.
    – А потім ми щось придумаємо.
    Вони замовкли, збентежені розмовою й тільки ті самі міріади зірок підморгували їм з неба. Зовсім поруч, тільки руку підніми і торкнешся.
    ******
    Через 2 роки.
    – Кохана, ти не бачила мої запонки?
    – Глянь між моїми прикрасами, – гукнула з ванної Альбіна.
    Так вони досі були разом. Більше того – рік тому зіграли весілля. Це мала бути вечірка з найближчими друзями та родичами, але про них дізналась преса. Купа журналістів набилась у бар, а ще більше зівак, що хтіли глянути на чудасію – вампір та людина одружуються. Це вперше стався такий прецендент! Медіа, в тому числі й іноземні, потім рясніли гучними заголовками, а молоде подружжя могло жити безбідно ще років 80 за гонорари від чисельних інтерв’ю.
    Їм довелося змінити своє життя, щоб бачитись більше двох годин у день живучи під одним дахом. Ділили час порівну – половина дня та половина ночі тепер була для них. Вампір зараз умів посмажити яєчню та приготувати чай, що із задоволенням робив для своєї колишньої учениці. Альбіна відкрила свою невелику справу – організовувала побачення на дахах.
    Сьогодні вони йшли на День народження до Міті, який у свій час зрозумів про них все раніше, ніж вони самі.
    – Я готова, – Альбіна вийшла із ванної. Висока зачіска, червона сукня до підлоги (вона соромилась своїх шрамів, хоча більшість уже зашліфувала лазером).
    – Золотце – ти прекрасна, – Данило вже 2 роки не міг намилуватися на скарб, що йому дістався. Поцілував кохану у скроню, галантно відставав ліктя та відчинив двері в їх спільну дорогу.
    *********
    А День Вчителя був тепер їх улюбленим святом, до речі!

    Написано за заявкоою: «Щось романтичне про вампірів»

     

    0 Коментарів