Ми визнали тебе, а значить ми на це здатні

Дні текли не помітно. І сьогодні Ештон прокинувся, як завжди – рано. Зараз у нього багато роботи. Система підібрала для нього вісімнадцять кандидатів для його курсів на наступний рік. Він вирішив, що під час першого місяця занять відсіє половину. І залишить лише тих, хто найкращим чином підійде у партнери ларам у майбутньому. Тож попереду у нього два дні співбесід… І, звичайно ж, у Ванесси та Залізної леді роботи не менше – прийняти у свиту вісімнадцять людей справа не з легких. У Рікона і Сірін шиї в милі – завершують попередній випуск, готуються до нового, ще й купа курсів додатково; у Рікона робота з тренуваннями, а у Сірін з дітьми з Храму. Тому, йому зараз допомагає Шона… А від неї підтримки в емоційному плані не дочекаєшся. Ще й шпиняє з приводом чи без…Кошмар на яву, а не помічниця. Хоча обов’язки свої вона виконує як належить, і тренування, і писати ілюстрації до книги встигає, і живописом займається… Вона робот. Точно робот.

Тепер після купи співбесід Ештон сидів без сил у тому ж кафе. Мозок плавився… Та хіба ж Шона зжалиться…

– Піднімайтесь, час іти в бібліотеку. У мене сьогодні заплановано тренування, і ще я підготувала нові ілюстрації до книги. Про обряд поховання. Я його не бачила, тому Вам краще все перевірити. – Вона стояла прямо над душею в Ештона. І не зупиниться, поки він не встане, Ештон точно це знає. Настирна, вперта, фанатично налаштована до роботи, безжалісна як до себе, так і до оточуючих. Прямо як… сам Ештон. Його особиста копія, аби шпиняти його ж. Ну, і влип. Ештон поглянув на Шону. Вона насправді не зла. Просто вимоглива. І… Вона зовсім не вміє любити. Завдяки їхнім тренуванням, Шона з кожним разом все довше тримається в свідомості, не впадаючи в, звичний для неї, напівмедитативний стан. Але… В емоційному плані, вона наче немовля. Не здатна контролювати свої емоції. Тому, вона пішла звичним шляхом – душить їх, як може. Їй ще багато чому потрібно навчитися… Але вчиться вона на Ештоні… З іншими поводиться досить стримано, відсторонено. Тоді як на ньому відігрується по повній на своїх емоційних качелях.

– Присядь тут, Шона.- Давно уже слід поговорити. Вона зовсім не сперечелась, покірно сіла напроти. Що надто вже контрастувало з тим, як вона ж щойно на нього напосілася… Якимось чином… безпомилково вона розрізняла лише це… – наказ. В якій би формі він не був поданий… І Ештону було добіса неприємний цей момент. Він намагався згладити кути, як міг. Але… Цю межу, котру провела Шона, перетнути йому ніяк не вдавалось. Як би там не було, щоб вони не робили, як би не спілкувались, Шона вважала себе… “підневільною особою”, як вона сама це називала. І Ештон відчував до себе огиду. Кожен раз. З нею йому не вдавалося себе обдурити.

От і тепер. Шона просто підкорилася. Сіла напроти. І спокійно поглянула в очі. Очікує. Ештон зітхнув. Він почувався ніби… Ну, чорт, на операційному столі, під скальпелем у Шони. При чому вона- фізіолог, а він – піддослідна жаба.

– Давай поговоримо. – Усміхнувся Ештон. Шона не дозволяла йому розслабитись ні на митть. Не дозволяла видихнути. Але зараз… Ніби відчуває, що справа не у втомі чи ліні. Їй правитилем потрібно бути з таким чуттям, а не… Слугою, що світом крутити! Слугою. Треба, все таки, бути чесним з собою.

Мовчить. Слухає. І Ештон точно знав: мовчатиме він п’ять хвилин, Шона й слова не скаже, чекатиме, доки він сам заговорить, мовчатиме він годину – нічого не зміниться.

– Розкажи мені, Шона, як тобі Шазарія? – Вони ще не говорили відверто. Немає вже куди тікати. Може замовити чогось? Віскі, наприклад?..

– Що саме Вас цікавить? Ви й самі знаєте, яка Шазарія. Прогресивна, закрита країна, що знаходиться під впливом старомодної доісторичної, немислимо могутньої істоти. Дивацтва тут відповідні. І, тим не більше люди тут спокійні і щасливі. – Шона зробила паузу на секунду. – Я помітила… Що в порівнянні з так званими переселенцями, чи людьми ззовні, шазарійці… Спокійні. Так, вони теж працюють… Кожен має свої пріорітети. Люди тут теж різні. Є і відверті неуки, і хами, є і самовіддані справі трудоголіки. Абсолютно різні люди. Але, вони живуть так, як дійсно того хочуть. Тобто… Так, як потрібно, аби бути щасливим кожному з них. Вони… Спокійні. Точно знають що їм потрібно. І лише зрідка знаходяться у пошуку, але знайшовши своє – заспокоюються. Живуть у своїй мрії. Скажіть, Ештон, Ви колись були абсолютно задоволеним? Хоч колись? Для людини нормально прагнути постійно чогось, хотіти, бути незадоволеним. Але не для шазарійців. Люди весь час щось шукають, аби задовільнитися. Але не місцеві… Щось їх відрізняє. – Шона поглянула в очі Ештону. І різко замовкла. Ештон не очікував такої тиради. І розгубився. Але ж це Шона. Вона все життя те й робила, що спостерігала. Це нормально для неї, що вона і тут це не облишила. Ештон задумався над її словами. Навіть руку до підборіддя приклав.

– Так, я розумію про що ти. Я думаю, це воля Повелительки. – Кивнув Ештон.

– Так, я чула про це. І знаю, як це припідноситься – все в Шазарії чудесно, тому що Повелителька направляє людей на правильний шлях. Але… Навіть якщо так… Знайшлися б люди, незадоволені цим, адже всі різні. Натомість, всі задоволені. Я спочатку думала, що це щось на зразок гіпнозу… Але чим довше я дивлюсь… Тим стійкішим стає враження… Що все якраз навпаки – люди просто задоволені. Вони просто щасливі. І це не штучні емоції. Все справжнє. І все це у мене в голові не зовсім вкладається. Я явно чогось не розумію. – Шона на цих словах схилила голову на бік, дивлячись в очі Ештону. А потім додала: – Але… Не лише люди. Лари теж спокійні. Але ж це Ви їхній повелитель, а не Ваша дружина.

На цих словах Ештон випав в осад. Тобто… А він… Він сам може передавати волю? Раніше він думав, що ця особливість належить алубі. І що в Шазарії все так, як є через Мерін. Що Шазарійці щасливі, як каже Шона, через волю Мерін. Але… Але, чорт! Ештон не може зараз заперечити Шоні, що наразі лари не щасливі. Тобто…. Це кострубатий опис… Можна сказати, що лари стали спокійнішими, задоволенішими, і… Ештон сам це помітив! Ну, ще б, тепер же їх в омеги перестали постійно запихувати, а зараз він ще й шукає спосіб ввести мехнізм у Храм, для підвищення статусу лара в зграї, як зробила Мерін з Лагором… Ще б не бути задоволеними… Але! Завжди мають бути незадоволені, тоді як таких немає… Щось. Не. Сходиться. Чорт! А якби не Шона? Коли б він це помітив??? Чорт. Треба це все перевірити! Потрібно поговорити з Мерін! І тоді помедитувати в Храмі. Потрібно. Ештон готовий був бігти вже. Але тоді раптом, згадав, що він зовсім не про це хотів із Шоною поговорити. Ештон видихнув і заспокоїв себе.

– Дякую, тепер мені є про що подумати. Якщо ще щось помітиш, говори, гаразд? – Попросив серйозно Ештон. Шона кивнула. І Ештон може бути певен – Шона скаже. І буде спостерігати. Та зараз Ештон хоче, навіть не так – Ештону потрібно поговорити з Шоною. – Та я хотів поговорити не про це.

– А про те як мені живеться в моїй новій ролі? – Усміхнулась Шона. І ця посмішка так не була схожа на її вже звичний порожній оскал… Вона над ним натуральним чином знущалася, та це були її справжні емоції! І Ештону зараз було чхати на свої уражені принципи. Шона усміхнулась!

– Так… – Видихнув Ештон.

– Нормально. – Стенула вона плечима. Ештон нахмурився незадоволено, і прижмурився вимогливо одночасно.

– Детальніше, будь ласка. – Не міняючись в лиці, вимогливо пробубнів Ештон.

Шона зітхнула:

– Не так я рабство уявляла. – Розвела вона руками. – Ніхто мене не б’є, не шпиняє, не ґвалтує, на шахтах працювати не змушує. Натомість я маю своє житло, займаюсь улюбленою справою, вчусь усьому чому душі завгодно, а Ви мене ще й вчите справлятись зі своїм даром, який до цього був моїм прокляттям. Звичайно, доводиться з Вами няньчитись, але ціна не така вже й висока. – Шона замислилась на мить. Тоді додала: – Схоже, я опинилася на своєму місці.- Тоді вона хотіла ще щось додати, подивилася на Ештона і передумала.

– Що ти ще хотіла сказати? – Запитав він.

– Завелика Вам честь подібне чути.- Високомірно смикнула вона підборіддям і з викликом подивилася на Ештона. Він не стримався і розсміявся.

– Шона…- Намагаючись втамувати сміх, сказав Ештон. – Послухай… Ох… Мабуть, це у тебе в крові бути… такою. Отже, Шона. Я хочу обговорити з тобою умови… – Зітхнув врешті Ештон, таки беручи себе в руки.

– Які умови? – Запитала вона, просто аби підтримати розмову. Це вона почала освоювати недавно, й інколи, в своїх інтересах, робила співрозмовнику таку честь.

– Конор наразі займає місце наложника… – Почав пояснювати Ештон.

– Мене влаштовує моя роль! – Перебила вона. – У Свиті Серця Шазарії дуже зручно! Нічого змінювати не бажаю!

Ештон аж брови підняв. Нічого собі протест. Що це вона?

– Та послухай… – Розгубився Ештон. Шона нахмурила брови, склала руки під грудьми і демонстративно відвернулася. Це що підлітковий бунт? А Ештон почав забувати скільки Шоні років… – Отже… – Спробував зібратися з думками Ештон. – Він буде вільним за п’ять років. В межах Шазарії, звісно. Але далі зможе жити, як звичайний громадянин. А якщо захоче, зможе приєднатися до Свити Повелительки, або стати Служителем Гарему. Словом, буде вільним обирати. А помимо своєї нинішньої ролі він може вчитися або працювати. Інакше кажучи – жити для себе. – Шона все ж обернулася до Ештона і вислухала.

– Як це все пов’язано зі мною? – Врешті запитала вона.

– Я хочу, щоб ти мала таку ж можливість – жити для себе. Можливо встановимо терміни… – Запропонував Ештон.

– Не потрібно. – Перебила Шона. Ештон аж онімів.

– Чому? – От зараз Ештон її зовсім не розуміє.

– А що я отримаю, якщо отримаю свободу? – Підняла Шона скептично брову.

– Сім’ю? – Сказав Ештон перше, що спало на думку.

– А зараз не можна? – Запитала Шона. – Забороняєте мені, хазяїн? – Ештон не переставав дивуватися з її нахабства. Це вона і покірною, і корисною бути умудряється, і використовувати його, і крутити ним, як схоче… Ще й боляче робити безпокарано… От же.

– Не забороняю я тобі нічого. – Зітхнув Ештон. Було образливо трохи… Але він же немає права ображатись? Це ж він той, хто нею володіє, забрав її з дому і так далі. Не навпаки.

– Отже, щось іще? Житло? Свобода переміщення? Забезпечення життєвих потреб? Свобода дій? Я все й так маю і більше не отримаю, змінивши свій статус. Моя залежність від Вас дуже відносна, насправді, як вияснилось. Я залежу від Вас лише як від учителя. Без Вас я не зможу розібратися в собі і своїх силах. І ніхто окрім Вас мені не допоможе. Так що, виходить, якщо я отримаю свободу, втрачу єдину можливість відчути людське щастя? Емоції?

– Нащо мислити так радикально? – Здивувався Ештон. – Я й так вчитиму тебе, якщо тобі це все ще буде потрібно, коли термін витече.

– Яка Вам від цього вигода? – Зауважила вона. – Повчите рік – другий, зрештою перестанете, якщо Вам з цього вигоди не буде. У Вас роботи по горло. З кожною нещасною возитися будете? Ніяких століть на це не вистачить.

– Що ж… Тоді, як щодо такого: ти сама скажеш, коли будеш готова піти. Але якщо комусь із нас потрібна буде допомога іншого – ми залишимо взаємне право на цю підтримку. – Запропонував Ештон. – А до тих пір, поки ти не підеш, допомагатимеш мені.

Шона мовчки сиділа. Обдумувала.

– Ви необачний. Я можу піти в найбільш не підходящий час для Вас. – Дорікає? Ештон усміхнувся. Стало приємно. Своєрідна турбота така…. От мала засранка, грає на його емоціях, як хоче…

– І ти так зробиш? – Запитав Ештон, усміхаючись.

– Я – ні. Але Ваша необачність розповсюджується не лише на мене. Думайте хоч трішки. І менше довіряйте людям. – Суворо підняла вона підборіддя. Ештон ледь стримався, аби знову не розгиготітися.

– Все не так, – Давлячи посмішку, сказав він. – Я подібне запропонував наразі лише тобі.

Шона насупилась:

– Я подумаю. – Хмикнула вона в своїй царській манері. – А тепер, ходімо працювати!

Ештон зітхнув і приречено поплівся за Шоною в бібліотеку.

***

На наступний день після звичного циклу справ, Ештон пішов у Храм. Він вирішив спершу вкласти думки, а потім вже поговорити з Мерін, якщо потрібно буде. Тому замість бібліотеки Ештон прийшов сюди – в Елізіум. Він направився у серце Храму. Не планував він глибокої медитації, просто тут було безпечно (Храм до нього нікого не підпустить, а Рікон і Сірін зараз зайняті… А йому про обачність все ж не слід забувати…) і тут тихо, спокійно.

Щойно за Ештоном з’явився бар’єр, він сів у звичну позу, і почав занурюватися у медитацію. Було легко. Були, звичайно речі, котрі турбували його, але в цілому він був у відносному душевному спокої. Якось непомітно Храм заманливо відкрив для нього душевний простір, і Ештон все ж спокусився. Знайома порожнеча і вакуум вимели з Ештона всі… Все. Взагалі все.

Спокій. Тиша…

Все ж він цінує це відчуття. Кілька хвилин відпочинку від усього. Навіть від самого себе.

Та все рано чи пізно підходить до логічного завершення. І кілька хвилин спокою перетікають в очікування подій. А це перетікає у нудьгу чи нетерпеливість… Відсутність подій тільки у якійсь певній кількості приность задоволення та блаженство. А опісля перетворюється на особливий вид знущання, випробування… Але це зовсім не те, про що хотів би подумати Ештон.

“Храм.” – Йому потрібно запитати. Напевне, Храм володіє подібними знаннями.

“Так, Хранитель. Чим ми можемо допомогти?” – Хлопчик і його звір виникли перед Ештоном, як завжди, не змушуючи чекати на себе.

“Я хочу знати, чи можу я нести свою волю підданим. Так, як це робить Мерін.” – Він мусить знати, яким чином він впливає на ларів.

У відповідь же Ештон отримав лише сумніви. Звір і хлопчик сумнівалися. Сумнівалася і свідомість Храму. Храм не мав однозначної відповіді. Але Ештон отримав неочікуване у відповідь – віру. Храм вірив у Ештона.

“Я не розумію… Поясніть мені.” – Поки що нічого не ясно.

“Ти задаєш нам надто важке питання.” – Тихо пролепетів хлопчик.

“Ми не знаємо, чи ти зможеш колись передавати свою волю підданим. – Відповів звір. – Якби на твоєму місці була б звичайна людина, відповідь була б однозначна – ні. Людина на це не здатна.”

“Але ти так багато раз робив неможливе…” – Замислився хлопчик.

“Ми не можемо більше стверджувати, що ти не здатен на щось.” – З впевненістю сказав звір. І у Ештона в душі щось ворухнулось. Схоже на тугу, гордість, жаль і біль, на щемлячу ніжність… Що це?

“Ми віримо в тебе. Ти наш Вожак. Ти Хранитель ларів. Ти наш Хранитель.” – І хлопчик дійсно вірив… А душа Ештона відкликалася… Його зграя… Його підданні вірять у нього… Адже… Адже Храм зараз говорить не від свого імені – від імені тих душ, з якими пов’язаний. Від імені ларів. Ештон дозволив собі це. Насправді йому і дійсно боляче тримати когось поруч з собою силою. І Шона ранить його глибше, аніж їй здається. Можливо варто відмовитись від неї? Але… Чи не буде це ще гіршим рішенням? Спершу забрати її з дому, а потім повернути… Туди. Де вона була одна. Вона втратить можливість опанувати свої здібності. І знову буде одна проти всього світу… Зрештою, він дав їй можливість обирати. Нехай обирає. Він прийме її відповідь… Адже за свої вчинки потрібно відповідати. Все має наслідки. Потрібно нести за це відповідальність.

Але ж… Про що це він? Ах… Так. Про Храм. І про їхню віру. І про віру його народу. Хах. Як це цікаво звучить. Його народу. Справа не в марнославстві зовсім, не в гордині. Просто це іронічно. Він, да правитель. Світ точно з глузду з’їхав. Хех… Схоже він не в своїй колії таки. Не вдається навіть в медитації натрапити на вірну ниточку. Відкинь все зайве, Ештон.

Отже, слідуючи словам Храму, Ештон на даний момент не може і не передає свою волю підданим. А це означає, що причина їхнього щастя і спокою, загального задоволення в іншому. Коли почалися ці переміни? Коли Академія почала функціонувати і люди почали про них дізнаватися, коли у них з’явилася віра в майбутнє? А чи ця віра з’явилася з академією?

Храм показав Ештону спогади Ліам, про яку він так багато згадував останнім часом. “Я пам’ятаю, коли Ви вперше прийшли. – Вона дивилась Ештону в очі, та бачила спогади. – Я тоді вже бачила… Знала, що Ви… – Ліам стисла губи. – Ваша енергія наповнила Храм. Біохвилі дзвінко лунали в кожному куточку. Всі діти тоді завмерли, дослухаючись. Ще до того, як Ви заключили договір з Ріконом. Ще до того, як Ви йшли під покровом Місяця. Ще до того, як Ви Сірін від смерті врятували, і до того, як з рук нещастя видерли. – У Ліам покотилися сльози. – І до того, як… – Всхлипнула вона. – Як Лісар йшов укладати договір, з посмішкою вітаючи людину… І ще до того, як Храм ожив. – Ліам замовкла, тамуючи ридання. А потім і зовсім зітхнула. – Я просто повірила. І звір мій повірив. Відчув. Я не ображаюсь на нього. Йому потрібно було те, що я не могла дати. Та я зовсім не жалкую. Тому що завдяки мені Ви побачили, що може допомогти іншим… Я вірю Вам. І інші вірять… Та Ви тільки не забувайте, що лари сильні. Всі ми сильні. Не треба нас жаліти. Просто дайте нам… Те що потрібно. Більшого і не треба. А ми віддамо себе взамін. Для Вас не шкода, Хранитель. Мені не жаль, що я не побачу, у що вильється Ваша воля. Бо я й так знаю. Вірю. Відчуваю.” Ох, серце знову защеміло… Ех, маленька… Наскільки серйозно можна розглядати те, що говорила Ліам? Вона повірила у нього з того моменту, коли вперше відчула? Але який у цьому сенс? Ештон не розумів.

“Я не можу сказати того ж про себе. – Раптом відізвався звір. – Я визнав тебе своїм повелителем в той момент, як Лілін передала на нас свої права тобі. Гр… – Якось утробно прогарчав він, та без злоби, швидше в задумі… – Віру ти вселяв поступово. Не можу сказати, що це сталося в якийсь конкретний момент…”

“Я повірив в тебе, коли ти прийняв нас у зграю. – Продзвенів своїм голосочком хлопчик. – Моя душа знову ожила.”

” Гр… Не можу не погодитись. Тоді і в мені щось відгукнулось. Бути відторгнутим надто довго було… Ми були ніби покинуті.”

“Але ж я не всіх приймав у зграю…”- знову не все сходиться…

“Так. Не всіх. Та ти робиш все, аби у ларів з’явилися їхні зграї. Аби у них було право на сім’ю.”- Заперечив хлопчик.

“Вірно. Ти дбаєш про свій народ. Ти відгукуєшся на їхній біль. Дбаєш.” – Погодився звір.

Тобто, річ все ж в тому, що їхня ситуація змінилася. Хоча все одно не всі кінці сходяться…

“Якщо ти про те, що їм жити стало легше, і тому вони задоволені, то це лише одна сторона медалі.” – прижмурився хлопчик.

“Яка ж інша сторона?” – Запитав Ештон.

“Поглянь на ту ж Ліам. – Сів звір, якщо це взагалі тут можливо, і подивився вгору, наче на місяць. – Ти не зміг їй допомогти. Та вона все одно вірила в тебе до останнього подиху. До останньої сльози. Важливий не лише результат, Хранитель.”

“Важливий сам процес…”- Завершив думку Ештон.

Адже… Стосунки це шлях назустріч. Стосунки це двохсторонній процес. А про які стосунки, власне, мова? Про його стосунки зі всіма ларами? Тобто його стосунки як правителя та ларів, як його підданих? Але ж… Він завжди думав, що являється правителем лише номінально… Тобто лари ж за своєю природою не приймають єдиного правителя? Він же… Чи приймають? І в Ештона пропливали спогади перед очима… Як Лагор йому корився, хоч він зовсім не його вожак. В будиночку, наприклад…

“- Пригляньте за нею. – І Лагор кивнув разом з Ріконом і Сірін. Наче й справді підкорився…”

Але ж справа стосувалася тоді його вожака… Хіба ні? Але ж… Це було не раз…

І не лише з Лагором. Діти слухались його. Вожаки виконували вказівки і накази… І… Можна було б думати, що це з поваги… Чи тому що він на їхньому боці. Але ж це і є опис правителя, хіба ні?

Згадалася матір, що лишила дитину в Храмі. Вона теж допомогла Ештону, незважаючи на свій біль. Вона поважала його.

Тобто… Збігів забагато. А заперечень теорії немає. Тобто… Лари прийняли його, як правителя? І тому вони знайшли загальний спокій? Тому фон вирівнявся?

Але ж це не в природі ларів… Стоп. А звідки взагалі це твердження? Чому воно з’явилося? Мерін йому сказала. Він і сам так думав…

“То це правда чи ні? – вирішив уточнити Ештон у Храму.”

“Лари визнали тебе своїм правителем. З того моменту, як Лілін передала тобі права, а ти їх прийняв. А зв’язок було закріплено, коли ти пішов назустріч своєму народу. А раз ми визнали тебе, значить ми на це здатні.”- І не посперечаєшся. Звір просто факт проконстатував.

Але ж чому тоді так вважалося? Ну… Як по правді, то взагалі багато неточностей в загальних відомостях про ларів виправив саме Ештон… Якщо бути і зовсім чесним… То єдиним правителем ларів до Ештона була Мерін. А вона їм на зустріч не йшла. І цього зв’язку не бажала. А зважаючи на природу стосунків, договорів і всієї природи алубі і ларів частково – взаємовіддача важлива. То чи не виходить, що він ввійшов в повні права, як повелитель ларів? Йому були передані всі права, і це були не просто слова. Це був своєрідний договір. Ештон навіть тоді це відчув. Це було схоже, наче укласти договір з зграєю… Тільки більш всеохоплююче, менш потужне в плані впливу на кожного окремого…індивіда, з меншим впливом, більш розмите… Але присутнє. Це договір… Покровительства? Можна так сказати. Тільки в ширшому розумінні. І лари прийняли його, як свого правителя. Храм тоді показав йому. Діти ларів його прийняли. І дорослі теж. І він прийняв їх… І робить все можливе, аби виконати свої обов’язки перед ними. А вони… Виконують свою частину – живуть під його началом, коряться його наказам і йдуть за ним, вірячи у нього. І йому. Навіть не знаючи достеменно, куди він їх веде.

Схоже на те. Так що ж виходить?.. Що шазарійці та лари спокійні і щасливі, тому що мають правителя? Ось тут вже точно не сходяться кінці. У Зовнішньому Світі всі мають повелителів. Президентів… Королів…

“І хто ж з них закріпив зв’язок фундаментальним договором? Хто з них уклав двосторонні стосунки? Хто закріпив договір належним чином?”- Запитав звір.

“Ну, чому ж, існують коронації. А президентів так і зовсім люди вибирають…”-Засумнівався Ештон.

“Це можна порівняти з людським весіллям, про яке ти розповідав дітям. – Хмикнув хлопчик. – Люди люблять копіювати. Та не завжди копія працює так же, як справжній механізм. З договорами це точно так не працює. Не достатньо стати під вінець, сказати “так” і поцілуватися. Це не договір. Це просто копія обряду. Так і тут.

Ештон осмислював, вкладав все у голову. І готовий був прийняти все і повірити. От тільки. Це не просто так. Ось чому він ключ. Ось воно. Ось одна з причин, чому він став ключем, про що б не казала наяда. Одна з якостей, що дозволила йому стати ключем – це душа князя. І справа, звісно ж не лише в ларах. Але це одна із розгаданих частинок головоломки. І Ештон це відчуває. Ключ… Можливо, він не ключ до чогось конкретного. Не до дверей, скажімо, а до подій. Схоже на те… Тисячоліттями все стояло на місці. Але варто з’явитися підходящому ключу, події зрушились… І тому він відчуває шлейф подій. Тому що він підійшов на роль ключа і ним став. Що ж… Тоді для того, щоб розгадати загадку з рашазом, йому слід розгадати й інші частини головоломки і воз’єднати їх. І тоді він впорається.