Минуле

– Давно не бачилися, господарі степу.

– Які люди, моя золота хресниця зволила до нас завітати? – мовив гетьман, – І Остап, як бачу, не міг дочекатися сестри.

– Є таке, – впевнено мовив легінь.

І справді, стоячи зараз разом вони були як дві краплі води. Неначе одним пером мазані.

– З поверненням, – звернувся Максим до дівчини, – вітаю на батьківщині.

– Рада бачити вас в доброму настрої, бачу нове лице? ‐ проспівала молодиця.

– Вітаю, панно,– впевнено сказав красень, вже пускаючи бісики в повітря, – до ваших послуг, Юрко Богун. – поцілувавши її долоню, він відступив.

– Олена Донець, вітає вас – посміхаючись відповіла та.

– Що ж, ходім на Січ, розповіси про свої подорожі. Рушаймо! – віддав наказ господар Січі.

***

12 років тому

– Батьку-батьку! – дві малечі кинулись на чорнобривого здорованя.

– Хей, малечо, обережніше, – усміхнено мовив полководець.

– Гришко, рідний! – до козака підійшла невисока панянка з світлими косами й карими очима. – Як пройшов похід? Живий, здоровий?

– Наталко, люба, хіба буде інакше, коли ти так за мене молишся? – відказав той, знімаючи з себе дітей. Вони – його скарб, маленькі дорогоцінні камені, останнє зерно під час голоду.

– Ходім до столу, – господиня усадила чоловіків, взявшись за розкладання страв. Маленька донечка років семи прутко допомагала матері, той час вертівшись немов мишка.

Невдовзі вся родина сиділа за столом повним харчів. Син розпитував у батька про військову справу, а жінки уважно слухали, інколи випитуючи деталі.

Аж раптом сімейна ідилія перервалась, хтось голосно гупнув у вхідні двері, сьогодні Донці нікого не чекали. Голова сімейства наказав жінці сховати дітей і нн висовуватись, сам взявши шаблю підійшов до дверей. Як тільки він їх відтворив на нього кинулись декілька воїнів, граючи на шаблі отаман рубав ворогів неначе кущі, але їх ставало все більше й більше.

Наталка, взявши пістолі й сховавши дітей в іншій кімнаті побігла до чоловіка. Постріли, крики, звуки шаблі й тупий звук падаючих тіл. Декілька мить й бездиханне тіло господарки дому падає до долу. Очі полководця наповнювались кров’ю й слізьми, червона лють затьмарювала погляд. Він вже не бачив нічого, шабля ворога сковзнули по плечу, залишивши велику рану. Аж раптом в хату вірвались Хмельницький з козаками. Григорій спустився по стіні до долу, прикриваючи плече рукою. До нього пробирався Богдан, але було запізно, один постріл і тіло молодого батька завмерло. Хміль перевів погляд на двері, з них визирали дві пари зляканих зелених очей. В них виднівся страх, горе, лють і сльози. Ця малеча тільки-но втратила всю родину.

Богдан крикнув: “Назад, сидіть там!” Мить і двері зачинились.

В той день Іванівка втратила двох своїх жителів, Богдан втратив двох своїх друзів, а Остап з Оленою батьків.