Минуле

Агнеса й Арес йдуть до дому священника в тиші. Він не ставить жодних запитань, як і завжди. А вона мовчить, відводить погляд і показує зацікавленість у навколишніх пейзажах.

— Агнес! — окликає чийсь знайомий голос.

Агнес шумно втягує повітря, натягує на лице посмішку і розвертається. До неї мчить Олександр. Він захеканий, здається довго за нею біг.

— Якщо хочеш, можеш не балакати з ним, — каже Арес.

І ця фраза чомусь жахливо дратує вампірку. З яких пір він став так нею опікатись.

— Я розберусь, Арес. Я і так роблю те, що хочу.

Сашко зупиняється прямо біля Агнеси. В його очах все ще плескається образа, якої дівчина вперто не помічає.

— Я поговорити хотів.

— Так, я зрозуміла. Очевидно, що ти біг за нами, не просто, що привітатись, — хмикає дівчина і складає руки на грудях, — Арес, йди, я дожену.

Арес хмурить брови. Він зовсім незадоволений всією ситуацією і боїться залишати дівчину наодинці з хранителем. І найбільше його лякає думка про Агнес. Може й справді, з яких це пір він став так за неї переживати?

— Якщо за 5 хвилин не підійдеш, то я подумаю, що щось сталось.

Агнеса здивовано дивиться на нього підіймає брови, а потім усміхається. Їй хочеться сказати: «Дружочок, а ти нічого не наплутав?». Але вона каже:

— Постараюсь вкластись у 5 хвилин.

Олександр теж кидає убивчі погляди на Ареса. Хоч у когось почуття взаємні.

Арес відходить, а Олександр занадто вимогливо дивиться на дівчину. Сама Агнеса ледь стримується, щоб не розсміятись. Якийсь період всім було начхати на неї, а зараз за нею які тільки кавалери не бігають.

— Я взагалі попередити тебе хотів, — починає Сашко, коли розуміє, що дівчина буде мовчати.

— Щоб не пила кров хранителів? — усміхається Агнеса і зацікавлено розглядає свої нігті, нафарбовані червоним лаком, — Дякую, Сашуль, щоб я робила без твого попередження.

Вампірці стає ще веселіше коли бачить, як Олександр стискає кулаки та подумки рахує до 10. Мабуть, якби на її місці був хтось інший він би вмазав. Але він стоїть і намагається взяти себе під контроль, це не може не тішити самолюбство Агнеси. Її бажання ще ляпнути щось набагато дурніше все росте й росте.

— В селі зʼявився якийсь невідомий хранитель, ми відчуваємо його енергетику. Невідомо які у нього наміри і я хотів би, щоб ти була обережнішою, — Сашко вміло ігнорує слова дівчини.

— То тільки я маю бути обережною? — знову усміхається Агнеса, а губи хранителя стискаються у щільну лінію.

— Можеш сусідам своїм передати.

— Можу, — каже Агнеса і моментально серйознішає, — Що про нього відомо? Про того хранителя?

Олександр коли бачить, що вона не насміхається, а в серйоз сприймає його слова й переймається тим хранителем, оживляється.

— Здається, що він зі столиці. Переховується десь у лісі. Ми його шукаємо, — відповідає Олександр і бере дівчину за руку, ніжно стискає, а потім підносить до губ і залишає поцілунок, — Будь ласка, бережи себе.

Кутики її губ здригаються, не зрозуміло чи хочеться вона поморщитись і показати свою огиду до нього чи хоче посміхнутися і приголубитись до хлопця. В результаті лице її залишається незворушним і вона холодно звільняє свою руку, киває і йде геть.

Арес її чекає уже під домом священника, там їм потрібно взяти ключі від церковної бібліотеки. Він схоже чув їх розмову і склав до купи пазл у своїй голові. Зрозумів, про якого хранителя йде мова і зрозумів ким він може бути. На його лиці одразу видно незадоволення. Але Агнеса не спішить розбиратися із цим. Зрештою він прислуга Меланії, хай сама й з ним і говорить на цю тему.

— Ну, пішли, — каже дівчина і стукає у двері.

Арес незворушно стоїть за її спиною. Агнесі навіть здається, що його плечі й спина настільки широкі, що не дають вітрові пробратись крізь нього й полоскотати тендітну шкіру дівчини, порозвивати її темне волосся.

Двері відчиняють не одразу. Той самий священник у білій сорочці, вимазаній якимось жиром і руки його жирні, на всю хату пахне смаженим, а позаду стоїть стіл з їжею, його жінка десь там метушиться.

— Приходьте на сповідь завтра, — каже він, дожовуючи щось.

— Нам ключ потрібен. Від бібліотеки.

Він важко зітхає.

— Зайдіть, почекайте.

Відходить від дверей, пропускає пару вперед. Вони заходять. Агнеса одразу оглядається. Ремонт дуже лакшері, а ікони жодної не бачить. Навіть у них вдома вони є. Погляд чіпляється за їжу на столі та матушку Ганну, яка ходить поруч.

— А у вас тут вареники? — зацікавлено питає Агнеса, а потім помічає сковорідку зі шкварками, яка так пахла смаженим, — Ой, і з шкварками?

Матушка Ганна ніяковіє, затравлено дивиться десь в бік, схоже на свого чоловіка, який шукає ключ в кімнаті.

— Так! — приглушено чути голос священника з іншої кімнати.

— А можна спробувати? — запитує вампірка.

Ганна все, то біліє, то червоніє. Можна подумати, що в неї приступи якісь. Арес, що стоїть позаду дівчини, щипає її трішки вище поясниці. Вона намагається відмахнутись від його руки.

— Звісно! — різко відповідає Ганна та Агнес спішить за стіл.

Священник виходить, теж увесь червоний, трохи затравлено дивиться на Агнес, яка поїдає усі вареники й на Ареса, що досі хмурий стоїть біля дверей. Він навіть не знає кого більше боїться. Але все ж таки наважується підійти ближче до демона, боязливо протягує йому ключ і сідає за стіл, біля Агнеси.

А вона на диво швидко справляється з усіма варениками, випиває весь компот і при цьому нахабно розглядає інтерʼєр батюшчиної хатини.

— Ні, ну ви даєте! — щиро дивується Агнес, а священник давиться своїм обідом і починає кашляти, — Це звідки у батюшки такі гроші? Батюшка має бути бідним.

Арес вже не витримує стояти біля дверей. Підходить до дівчини, трохи грубо хапає її за плече, дякує господарям і веде її до виходу. Дівчина морщиться і шипить. Коли вони опиняються на вулиці, вона відсмикує руку і відходить далі.

— Ти що собі дозволяєш?

— Що ти виробляєш? Нам потрібно добути інформацію, а не нажертись.

Вона в обуренні відкриває і закриває рот. Такого нахабства ще не бачила. І взагалі чого він її вчить. Вона різко розвертається і швидким кроком йде до бібліотеки, навіть не продовжуючи сварки. Арес на секунду здивувався, що вона так просто проігнорувала його, але поспішив наздогнати її.

Він відкрив бібліотеку і пропустив Агнесу вперед. Вона гордо задерла підборіддя і навіть не дивлячись на нього увійшла. Арес важко зітхнув і вже пожалів, що сказав їй щось.

Вампірка блукає між різними відділами, вивчає назви. Найбільше української літератури та про історію. Погляд чіпляє знайоме імʼя на книжці. Ярослав Мудрий. Агнеса навіть не думаючи бере її. Занадто люто розкриває сторінки, трохи рвучи їх. Вбирає кожне слово.

— Найшла щось? — запитує Арес, а дівчина від несподіванки підскакує.

Агнес різко закриває книгу і ставить її на місце. Але це не ховається від погляду Ареса.

— Вирішила про правління Ярослава Мудрого почитати? — знову питає Арес, його тон звучить лагідно і схоже, що він хоче помиритись, — Чув про нього, хтось навіть казав, що він уклав контракт з демоном.

Агнеса хмуро дивиться на нього.

— Ти про нього нічого не знаєш, — каже вона і знову пливе поміж рядами.

Не потрібно будо на цьому зациклюватись. Не потрібно було навіть брати у руки ту книгу. Вона й сама знає, як на неї впливає це імʼя.

— Ніби, ти щось знаєш, — тихо хмикає Арес і йде в протилежний бік, теж вивчаючи назви кожної книги.

Агнес миттю звіріє. Ніхто краще за неї не знає Ярослава Мудрого. В голові одразу ж проскакують флешбеки. Нічого вона так чітко не памʼятала, як час проведений з батьком.

— Батьку! Всеволод знову ображає мене! — ображено говорить темноволоса дівчинка, забігаючи в одну з кімнат палацу.

Вона зупиняється, коли бачить, що татусь в кімнаті не сам, а ще з одним білявим чоловіком. В цього чоловіка темні очі, чорні та погляд злий, нелюдський. Він широко всміхається, коли бачить дівчинку.

— Донька твоя? — запитує він.

На вулиці пізно, гостей вже не мало бути, але маленька Агнеса ховається за спиною батька і чекає коли він її представить.

— Анно, це твій захисник, — каже Ярослав і трохи штовхає дівча в спину, ближче до чоловіка.

Вона дивиться на нього своїми великими блакитними очиськами. Він присідає, протягує руку.

— Радий служити вам, княжно.

Її щоки моментально розовіють, але вона кладе свою маленьку ручку у його велику.

— Я Люцифер, навіки твій слуга. 

Дівчинка жахається. Вона чула про нього, чула, як батьки про це говорили. Відступає на декілька кроків.

— Біжи, Анно, скажи Всеволодові, щоб більше так не робив.

Вона вибігає з кімнати та зупиняється біля дверей.

— Гарна буде, коли виросте, — чути приглушений голос Люцифера.

— Навіть не смій торкатися її, демоне. Ти маєш захищати моїх дітей і все.

— Інколи, щоб захистити потрібно доторкнутись.

Агнес трясе головою, скидаючи спогади. Арес вже думає, що відповіді від неї не дочекається, але вона відповідає.

— Ніхто стільки не знає про нього, як я.

— Що ти маєш на увазі? — одразу запитує він.

А погляд Агнеси знаходить книгу «Ритуали хранителів».

— Здається, я знайшла щось.

Арес стає позаду дівчини й виглядає з її плеча, розглядаючи книгу.

— Хіба ми цього ще не читали? — запитує Арес.

Як тільки їх завели у цю хатину, в перші роки їх життя у цьому лісі, вони читали всі книги та намагались знайти більше інформації. Тоді вони наївно вірили, що у них є можливість звільнитись.

Агнеса знизує плечима і ховає книгу назад. Але демон хапає її за запʼястя, зупиняє. Бере цю книгу з її руки та хоче швидко пролистати. З книги випадає листок, на ньому пише щось від руки. Вампірка одразу підіймає його.

— Це латинь якась чи що?

Арес тепер уже точно ставить книгу на місце і теж дивиться на листок. Там пише щось незрозуміле, чи то англійською, яку він знав, чи то французькою, чи то й справді на латині.

— Думаю це те, що нам потрібно, — каже Арес, — Морена має знати латинь. Пора йти.

— Морена у нас все знає, — фиркає вампірка та уже спішить на вихід, уникаючи поглядів Ареса.

Меланія йде дуже швидко й попереду. Владислава такий темп не дуже бентежить, він здається навіть не помічає з якою швидкістю вони мчать. А Морена уже задихалась і не може йти. Руда наздоганяє Меланію і хапає її за руку.

— Не спіши так, Мелані.

Та зітхає і трохи уповільнює крок, тримаючи відьму під руку. Владислав все ще продовжує йти позаду. Морену напружує вся ця напружена обстановка. Вона відчуває злість, яка йде від демониці до Влада.

Брехня це, мабуть, єдина річ, яку не могла терпіти Меланія. З самого дитинства вона була оточена брехнею. І мабуть, оце так зване покарання не дуже її й засмутило. Вони за весь період життя в цьому лісі жодного разу не брехали одна одній і Мелані звикла до цієї атмосфери. Але те, як хтось нахабно увірвався у її життя, крім того, уклав з нею контракт, за яким вона має захищати його, а тепер бреше їй і не каже всієї правди дуже злить демоницю.

— Довго нам ще…? — втомлено питає Владислав.

— Довго, — грубо перебиває хлопця Меланія і закочує очі.

— Мелані, ну скільки можна?

Меланія різко зупиняється і стає напроти Морени. Владислав ледь не врізається у дівчат і здивовано дивиться на них.

— Морено, ти що від мене хочеш? Припини капати мені на мізки, — злісно говорить демониця, її темні очі здаються ще темнішими, вона небезпечно наступає на Морену, а та червоніє і відводить свій погляд, — По-перше, ти не моя матуся і не його здається теж. По-друге, це не твоє діло і ми розберемось самі. По-третє, — зітхає Меланія, коли бачить, що Морена от-от розплачеться, хоча демониця навіть пальцем до неї не доторкнулась, — Він навіть не сказав це в голос, Морено. Він знає, що ми все зрозуміли. Знає, що ми знаємо і я досі не почула жодного виправдання чи хоча б вибачення.

Владислав одразу нахмурився і побачив спантеличений стан Морени. Він ледь помітно, ледь чутно доторкається до поясниці рудої відьми.

— Йди, Морено. Ми поговоримо і наздоженемо тебе.

Морена невпевнено киває, трохи стискає руку Меланії, ніби показуючи, що вона тут і готова підтримати її в будь-який момент і йде, оглядаючись лише один раз.

Владислав займає місце Морени та встає напроти Меланія. Дівчина тримає з ним дистанцію і не підходить так близько, як до подруги, навпаки робить крок назад. Демониця складає свої бліді та худі руки на грудях, обіймаючи себе. Це такий собі жест, який робить її впевненішою і дає їй відчуття захисту. З боку це може виглядати наче, вона замерзає, бо виглядає вона аж занадто хворобливо. Владислав окидає її поглядом зверху донизу. Коли він побачив її вперше, напівживий, то подумав, що це привид. У Меланії настільки світла шкіра, що аж біла, її важко назвати стрункою, вона скоріше скелет. Хранитель майже впевнений, що якщо вона роздягнеться буде видно всі кістки. У неї виразні синяки під очима, наче вона не спить роками, але спить вона дуже добре. Губи у неї теж бліді, але покусані та це їм додає хоч чогось живого. А її біле волосся майже зливається зі шкірою. Якби таке волосся було у людини, воно б, мабуть, було, як солома, сухе. Але у демониці вона виглядає гарно, хоч Влад і не торкався його, але впевнений, що воно надзвичайно мʼяке. І весь цей образ виглядає одночасно гармонійно і страшно.

— То про що ти зібрався зі мною говорити? — запитує Меланія, коли помічає, як той завис і нахабно розглядає її.

Владислав сіпається і махає головою, приходячи до тями.

— Я хранитель.

— Так, я знаю, — усміхається Меланія, — Це все?

— Тобі не подобалось, що я цього не сказав.  Я сказав, — дратується Владислав, коли чує насмішливий тон.

— Ти б ще через сто років сказав мені про це. Смієшся наді мною чи що?

— Вибач, що не сказав одразу. Я злякався. Ось тобі та вибачення і виправдання. І в голос те, що я хранитель, я уже сказав.

— Дуже мило. Я маю впасти тобі у ноги й поцілувати їх чи як?

— Для початку перестань мене ігнорувати та поводитися, як стерва.

— Нічого собі, хлопче. Губи варенням намазати?

— Я серйозно, Меланія, мені соромно за себе. Невідомо скільки нам разом… — каже Владислав і замовкає. Він думає яке слово краще підібрати. Жити? Бути?

— Добре, — нарешті зітхає Меланія, зазвичай вона вперто стоїть на своєму, а зараз так швидко змирилась, — Але якщо ти ще раз збрешеш я тебе вбʼю. Без жартів.

Владислав киває.

— Звісно. Такого не повториться.

Морені навіть трохи лячно йти самій по селу. Дід Іван живе, аж в самому кінці та туди рідко хтось заходить. Але після того, як відьма ледь не вбила дівчину її здається всюди переслідували недобрі погляди, злі перешіптування. А оці видіння, ілюзії, не зрозуміло, що повʼязане з її минулим дуже лякало її. Навіть більше за думку односельців.

Вона бачить компанію хлопців, яка йде їй назустріч. Вони шумні, можливо навіть трохи випивші. Морена опускає голову, щоб не зустрічатись з ними поглядом.

Але їх ноги зупиняються. Вони оточують її й дівчина вимушена підняти погляд. Хлопці регочуть, один навіть тягне руку до неї, але вона відмахується від неї, ледь не врізаючись в іншого.

— Уууу, дивіться яка кралечка!

— То ти ж відьма! Хлопці, це вона Маринку побила!

Коло біля неї звужується і звужується. А Морена крутить головою, намагаючись оглянути їх всіх. Така ситуація навіть в голову їй не могла прийти.

— Зараз ми її покараємо!

Хтось грубо хапає Морену за плече і притискає до себе. Руда відчуває жар чужого тіла. І по шкірі пробігає жах. В очах її теж жах. Жах і страх, і все, що тільки можна відчути в цій ситуації. Морена мружить очі, відштовхує руками, але її та за них хапають.

— Гей! Що тут відбувається?! — кричить знайомий голос.

Морена відкриває очі. Вона уже встигла уявити найгірше. Зґвалтування, наприклад. Не те щоб в неї був такий досвід. Взагалі її перший секс, навряд чи можна назвати зґвалтуванням. В ті часи все відбувалось зовсім не так, як зараз. В Морени була середньостатистична сімʼя на той час. І очікувало її відповідне майбутнє. Якби вона не була відьмою. І якби все село тоді цього не знало.

Батьки мали одружити Морену з гарним хлопцем. І вони одружили. Іван їй справді подобався перший період. Він був милий і турботливий. Але, як тільки вони переспали, чого Морена не дуже хотіла, ставлення до неї змінилось. Почались зради, а як тільки вона про це заговорила її вдарили. Спочатку і чоловік, а потім вже батьки, яким вона про це жалілась.

І тепер Морена очікувала чогось подібного, що її вдарять чи зґвалтують.