Минуле

Хван знов відкрив свій телефон щоб знайти пісню яка б підходила під настрій.

-Слухай, а можно мені знайти одну пісню?

Хьонджин протягнув телефон Лі і став дивитись в далечінь очікуючи пісню.

В навушниках залунала пісня “kesi-understand”

«Never thought that I’d find

That the one in my life would be so near

And now you’re here»

Пісня ласкає серце, спокій розливається по кожній клітинці, чудовий захід сонця дає атмосфери, Фелікс кладе свою голову на плече Хвану. Це так сміливо для нього, та алкоголь дає про себе знати. Цю пісню він обрав не випадково, він адресує кожне слово хлопцю який сидить поруч, він дозволяє собі це, бо знає, що Хван не говорить англійською. Він знає що до нього не дойдуть ці слова, та йому легше, хоч так він може розказати про що думає.

Тим часом Хьонджин застиг наче статуя, рухались лише волосся яке тріпав вітер, і серце яке видавала частоту рівну забігу на стометрівку «лиш би цей день тривав вічно»

Розійшлись по домах майже не говорячи, лише слухаючи плей-лист з вайбовими піснями. Чи заснув хтось з них сьогодні вночі? Ні, сон ігнорує закоханих. Скажений ритм серця і в голові думки лише про одне.

Наступного дня на роботі було нудно, в суботній ранок відвідувачів не так багато як в будні. Хьонджин присів відпочити біля вікна, та вирішив швиденько щось намалювати в скетчбуці пензликом змоченим в каві. Фелікс тим часом протирав стакани і готувався примати нових клієнтів.

Хван не довго думав, що малювати, ніщо не привертало його увагу так як Лі який естетично навіть працював.

-Можу я подивитись що ти малюєш?

Хьонджин не дуже любив коли хтось дивиться його малюнки, та це здалось йому непоганою можливістю щоб Фелікс побачив малюнок в полі.

-Звісно, я тобі покажу

Лі яскраво посміхнувся коли побачив що Хьонджин малював його.

-Ти намалював мене? Так гарно вийшло! Одразу видно що ти робиш це професійно. Ти так швидко зробив скетч!

А можу я глянути ще інші малюнки?

Хван протягнув свій скетч Лі.

В скетчі були невеличкі замальовки. Ось дівчина гуляє з собачкою схожою на Ккамі.

-Це твоя сестра?

-Так, я замальовую важливі для мене спогади

Внизу кожної сторінки є надписи, це назви пісень які Хван присвоїв кожному спогаду.

По цим скетчам можно було дізнатись про Хьонджина глибше, що й робив Фелікс. Він вникав в кожну деталь, старався відчути ці емоції. Там було місце і суму, деякі сторінки були сірими, на них було зображено силуети двох людей.

-Я можу запитати хто це?

Лице Хьонджина вмить посіріло і Фелікс вже пошкодував про своє рішення задати таке питання.

-Це мої батьки…вони померли 7 років тому. Я не можу більше згадати як вони виглядають, фотографії мені не допомагають, я не можу намалювати людину з фотографії, цей малюнок буде брехливий, саме тому я ненавиджу фотографії, я не можу їх намалювати більше…це мій найбільший біль…я забув як вони виглядають…

Було видно як Хьонджину боляче і як всередині він захлинається сльозами. Він корив себе за це, як він міг їх забути.

-давай набухаємось сьогодні в хлам?

Хван підняв очі на хлопця так ніби йому здалось те що він почув. Така пропозиція трішки не сходилась з образом Фелікса але відмовитись від такого він не міг.

Після роботи вони зайшли в магазин та набрали цілий рюкзак алкоголю.

Фелікс знов запропонував посидіти в нього вдома щоб не відволікати сестру Хвана від роботи, тому вони спрямували туди.

Фелікс дістав склянки для алкоголю і засервірував стіл парочкою закусок, а також розклав вечерю яку вони прикупили по дорозі.

Одна чарка, друга чарка, третя чарка. По трохи хлопців почало розносити і Фелікс розпочав задумане.

-Хьонджин розкажи про свою сім’ю, я бачу що тобі важко носити це все в собі.

Хван важко вздихнув, провів пальцем по краєчку келиха і розпочав історію.

-Коли я був ще зовсім маленьким мама полюбляла ходити до ворожки і розпитуватись в неї про життя.

Якось вона прийшла до дому дуже налякана і побігла говорити з батьком. Вони довго сварились на цю тему, тато намагався переконати її в тому що та ворожка лише шахрайка і хоче здерти з мами грошей. Та сварка тривала більше тижня та згодом мама заспокоїлась та дійсно зробила вигляд ніби не вірить в це все. Як розказувала сестра карти ворожки пророкували мамі смерть.

Більше в сім’ї цю тему не підіймали. Йшли роки і все було чудово, мама і тато були чудовими батьками. Я ріс без турбот, сестра вступила в університет і поїхала з дому, тоді і почались проблеми. Мама взялась за ще одну роботу, вона приходила дуже замучена і знесилена, а батько постійно з нею сварився і просив щоб вона кинула другу роботу. Для нас всіх тоді було не зрозуміле таке дивне рішення матері, грошей сестрі на університет вистачало, жили ми непогано, не сказати що дозволяли собі багато чого але й багато в чому не відмовляли. Коли сестра навчалась на останньому курсі, я вже ходив в 7 класс. Мама стала ще рідше з’являтись вдома, я міг побачити її лише пізно в ночі, але батько не дозволяв мені лягати спати так пізно тому я бачив маму лише декілька разів на тиждень. Ми майже не спілкувались, та я знав що коли вона приходила вночі то обов’язково заходила до мене в кімнату щоб поцілувати на ніч, я декілька раз просинався від цього. Я дуже сумував за нею, та в силу віку не показував цього. Я закрився в собі, мене мало хвилювало навчання, тому на уроках я почав малювати. Спочатку монстрів якихось і тваринок різних, згодом мої навички росли. Одного дня мама принесла додому набір дорогих фарб і олівців, а ще мольберт, вона сказала що це мій подарунок на день народження. Це мене здивувало бо до мого дня народження залишалось ще більше 2х місяців. Та я оцінив подарунок, на вихідних я зачинявся в кімнаті і цілими днями малював, і на випускний сестри я вже зміг намалювати гарну картину з ії улюбленими квітами. Ми з татом підібрали гарну рамку для картини. Мама допомогла мені гарно запакувати цю картину, мене з татом одягнули в костюми а мама вділа сукню яку довго підбирала перед тим в магазині. Ми вирушили на випускний до Сонмі в інше місто. Та дорогою сталось непередбачуване, фура не впоравшись з кермуванням вилетіла на зустрічну смугу і врізалась в нашу машину. Я нічого не пам’ятаю з того дня, коли я прийшов до тями я не міг зрозуміти,що сталось. Я був майже весь загіпсований і поруч нікого не було. Та доходило до мене не довго, я зрозумів, що сталось. Я довго кричав і просив прийти хоч когось щоб мені розповіли, що сталось і де моя сім’я. Та лікарі не підходили до мене, ніхто не хотів брати на себе таку відповідальність. Я задихався сльозами та ніхто не приходив. Перший хто прийшов на мій крик була аджума яка лежала в палаті неподалік від моєї. Вона спробувала мене заспокоїти, мені стало трішки ліпше коли в кімнаті з’явився хоч хтось.

На цьому моменті Хьонджин не міг стримати сліз. Він більше не міг і слова вимовити, весь біль який роками сидить в ньому вивалювався з його серця. Фелікс весь час мовчав, лише зараз він взяв Хвана за руку і почав гладити його повільними рухами по спині. Бачучи як важко Хьонджину він теж не міг стримати сліз.

Трошки заспокоївшись хлопець продовжив свою історію.

Аджума тоді вийшла в коридор і притягла за комір якогось молодого лікаря, він був дуже переляканий та не міг підібрати слова. Я тоді запитав у нього -вони померли?

Все що він зміг це кивнути і піти.

Аджума сиділа в мене в палаті майже цілими днями,  виходила лише на процедури. Вона годувала мене, робила чай, віддавала мені фрукти які їй приносили онуки. За цей тиждень я не пам’ятаю щоб ми говорили з нею, я навіть не спитався як її звати, сил не було навіть на це, але вона розуміла, сиділа в кріслі і читала газету, та ніколи не намагалась нічого в мене питатись.

На другому тижні прийшла моя сестра, бліда, вся в чорному, ледве стояла на ногах. Здавалось ніби життя її теж покидало по трохи. Вона сіла на стільчик біля мене, поклала голову на моє ліжко і проплакала декілька годин, і я з нею разом. Я не вимагав від неї пояснень чому вона не прийшла до мене в перший день, хоча мене це хвилювало, та всередині я розумі що їй було дуже важко, в 21 рік похоронити самостійно батьків…це мабудь вбивало її з середини.  Я не знаю людини сильнішої за неї. Я лежав в лікарні 3 місяці, за цей час аджума і сестра непогано зблизились, разом піклувались про мене та через якийсь час аджума навіть змогла зробити так що сестра посміхнулась. А я мовчав весь час, не сказав ні слова з того часу як молодий лікар приходив. Я був повністю в собі, не відчуваючи і не бачучи що коїться навколо мене. Світ перестав існувати для мене. Одного разу до мене привели психіатра і він поставив діагноз «важка депресія і деперсоналізація» це захворюння було на межі до більш важчих. Тому лікар запропонував лікування в псих лікарні, та сестра не погодилась на це, вона сказала що відвезе мене в реабілітаційний центр і там зробить все можливе щоб я повернувся до реальності.  І вона своє слово стримала.

Після виписки ми поїхали в великий центр, там було наче все, навіть кінотеатр. Зі мною працювали купа лікарів, мені доводилось знов вчитись ходити і їсти, я був наче дорослий безпомічний малюк. Для того щоб встати на ноги мені потрібно було бажання. Та поки я був так сказати «не в собі» зробити це було майже не реально. Сонмі перепробувала багато способів як витягнути мене в реальність, все було марно, я не повертався. В якийсь момент вона зрозуміла, що я просто не можу говорити словами, тому одного дня вона принесла мою коробку з фарбами, олівцями, маркерами і всім чим я малював, і це спрацювало. Я почав знов малювати. Вона намагалась прочитати контекст цих малюнків і розмовляти зі мною про них. Таким чином їй вдалось попросити мене прикласти зусиль, щоб знов почати ходити. Я все ще мовчав і говорив лише через малюнки, але я міг чути, потрошки приходив в себе. Одного разу я навіть зміг сам встати з ліжка, щоб попити води. Напевно це було вперше коли я відчув себе. Тоді я підійшов до ліжка де спала сестра, присів, і сказав «доброго ранку»

Сонмі дивилась на мене широкими очима. Та освідомивши нарешті, що сталось вона розплакалась і почала обіймати мене. Через 2 місяці зусиль я знов зміг нормально функціонувати як людина. Ми повернулись додому, обом стало гірше від цього, в будинку відчувалась повна пустота яка нагнітала і тиснула. Сестра прийняла важке але зважене рішення продати батьківський дім і переїхати в інше місто. Тому я опинився тут. Вона купила невелику двокімнатну квартиру і ми розпочали ремонт. Я багато її допомагав і паралельно відвідував психіатора. Та навіть зміг піти в 8 клас, що правда лише на навчання екстерном, тобто мене вчила сестра, а я лише складав іспити в школі. Сонмі теж регулярно навідувалась до психолога, їй потрібно було як найшвидше прийти в норму щоб оформити опікунство наді мною. Життя почало рухатись в напрямку вперед. Сонмі знайшла роботу яка не потребувала багато часу тому вона відводила мене до школи поки працювала а потім ми проводили час разом. Одного дня до нашої школи прийшли люди які запрошували навчатись в художньому коледжі, я загорівся цим та боявся що сестрі прийдеться більше працювати щоб оплатити навчання. Тому я намагався позбутись цієї ідеї з своєї голови.

Якось вечором я прийшов додому а сестра покликала мене на кухню де сиділа з суворим виглядом і келихом вина. -Чому ти не розказав мені?

Вона протягнула мені флаєр запрошення на навчання. Я сказав її про те що навчання дороге і я не можу повісити таку велику ношу на її шию. Вона лише посміхнулась і сказала присісти.

Потім вона пішла в свою кімнату та веліла сидіти мені на місці. Коли вона повернулась в її руках був якийсь папірець, як вона мені пояснила це був наш рахунок в банку на якому лежала велика сума грошей. Це були ті гроші які мама заробляла для нас останні роки життя. Сестра теж налила мені келих вина і ми почали вирішувати чи варто мені йти в художній коледж і дійшли висновку що я мушу робити те що мені подобається. Тому я і малюю все що хочу запам’ятати та й про свої почуття мені легше говорити фарбами аніж словами.

Ахаза я навіть не помітив як розказав тобі про все своє життя, вибач, я вперше комусь про це розказую. Навіть мої друзі дізнались про це не від мене.

Коли Хван повернувся щоб подивитись на Фелікса він побачив що той плакав, його сльози котились рікою.

-Що? А ти чого плачеш?

Хван почав сміятись та крізь сміх теж з’явились сльози. Він обняв Фелікса так вони двоє і сиділи разом ревіли.

-Я не уявляю як ти все це пережив, ти і твоя сестра, ви що, супергерої? Ви просто супер сильні, я навіть не міг уявити що ти пройшов через це все.

Бачучи як Фелікс переживає за нього в серці Хвана щось знов боляче закололо.

-Знаєш, ти дійсно чудово передаєш емоції в малюнках, кожен твій скетч був переповнений емоцій і почуттів, ти просто художній геній. Я теж намагаюсь вкладати в свої малюнки почуття, та не знаю чи в мене виходить.

-А можу я подивитись на них? Я так багато росказав про себе а ти весь час мовчав.

Лі кивнув головою та протягнув свій скетчбук Хвану. Він уважно роздивлявся кожний малюнок. По цьому малюнку Хьонджин відчував що Фелікс сумує за кимось, на іншому він роздивився Австралійський вайб та піднявши голову він сказав

-Твоя сім’я в Австралії тому ти сумуєш за ними?

-Що? Як? Вааа ти дійсно геній! Так, мої батьки рік тому поїхали в Австралію з молодшою сестрою, а ми з старшою залишились тут щоб довчитись в університеті.

Хван продовжив гортати сторінки, та раптом його спіймав шок, він метушливо поліз в сумку за скетчем, розгорнув його на потрібній сторінці та співставив два малюнки. На його малюнку сидів Фелікс та збирав квіточки, а на малюнку Лі був зображений Хван який стояв в тому самому полі та наче дивився на когось.

-Той сон…

Одночасно випалили хлопці і шоковано дивились один на одного

Хвилин 10 мовчання та згодом тишу перервав Хьонджин

-це тому ти був такий наляканий в магазині Чана?

Фелікс кивнув

-А ти пішов за мною в магазин по тій самій причині

-Я думаю що після такого точно піду до ворожки

-Я з тобою піду

Хлопці нервово засміялись та продовжили випивати. Зупинитись після такого потоку шокуючої інформації було важко тому вже через годину вони валялись хто де впав.

На ранок голова боліла в обох, ледве піднявшись вони почали прибирати все що залишилось після вчорашнього вечора.

-Хьонджин, знаєш, я не шуткував вчора про ворожку. Я дійсно думаю сходити

-Навіщо тобі це?

-В можемо житті теж було багато дивних подій. Та я не знаю як їх читати, можливо я знайду якісь відповіді на це. Та й наші сни, нас дійсно щось зв’язує, але що?

-Якщо ти просто хочеш щоб я пішов з тобою тоді я згоден, але зазирати в майбутнє я не хочу.

-Розумію