Милий розділ

Середа – це улюблений день тижня ДжоДжо. В минулій школі в цей день завжди були найлегші уроки. А ще в середу він народився. Коротко кажучи, юнак обожнював середу. І сьогодні теж середа. Можливо і цей день буде хорошим.

 

Пролунав дзвінок будильника. Хлопець ліниво вимкнув його. Що ж, він впринципі вже прокинувся і був готовий прямо зараз встати, але так не хотілось вставати з теплого ліжка, зігритого його власним теплом. Та, що поробиш, якщо повинен, тож пересиливши себе, парубок встав та першим ділом пішов в ванну. Поглянувши в дзеркало, в ньому побачив сонного юнака з синім волоссям та синіми очима.

 

Сьогодні другий день його навчання в новій школі. Він не міг запізнитися. ДжоДжо вмився і пішов на кухню. Там, зустрівшись та привітавшись зі своїм батьком, пішов робити сніданок. Поївши, почистив зуби, зачесався та пішов вдягатися. Зібрав речі і вже був готовий. До першого уроку йому залишалось пів години, тож юнак вирішив вийти зараз, поки він дойде вже буде за п’ятнадцять.

 

Хоч батько і пропонував їхати до школи на машині, але йому більше подобалося ходити пішки. Така собі розминка зранку, та й можна побачити багато цікавого по дорозі, або зустріти друзів… Хаа… Хлопець зітхнув, але в ту ж мить згадав, що в нього тепер є друзі і що це був не сон. В юнака аж настрій піднявся

 

Він прийшов до школи, почуваючи себе на восьмому небі від щастя, бо думками він вже був з друзями, хлопець зайшов в клас та одразу побачив хлопців. Першим його помітив Марк він помахав до юнака, на що отримав такий самий рух з яскравою посмішкою. Діо тільки подивився в бік юнака, щось пишучи в зошиті. Це не було дивно.

 

– Привіт, ДжоДжо. – сказали товариші. Марк більш активно, з посмішкою на губах, тільки зараз юнак помітив, що в нього є ямки на щоках, як в нього, це чомусь заставило його посміхнутися, демонструючи свої, поки Діо спокійно привітався.

 

– Привіт, хлопці. – він сів на своє місце та згадав про вчорашню обіцянку. Джонатан приклав кулак до обличчя та задумався, як краще сказати. Потім він подумав, що його друзі будь-як сприймуть його слова правильно, бо чекають на них вже хвилин п’ять, спостерігаючи. – Слухайте, давайте обміняємось номерами.

 

– Точно. Як я про це забув. – Марк голосно вдарив себе по лобі, привернувши увагу кількох однокласників, зрозумівши, що його друг справжній геній, і взагалі недарма він чекав на відповідь. Юнак з посмішкою витягнув телефон з кишені та простягнув його Джонатану. – Тримай, там, і мій, і Діо номери, можеш ще свій мені записати?

 

– Оке. Дякую, мій.. – він сказав свій номер персонально для Діо і записав його в телефон друга. ДжоДжо був радий, що Діо його записав, а не просто проігнорував, бо і таке могло бути. Він взяв свій незаблокований телефон і записав номери. – Як вас записати?

 

– Просто ім’я. – відповів Діо, який вже ховав телефон назад, схоже, він зробив все саме таким чином, ну, Марк, глянувши на незадоволеного хлопця, розвів плечима, такий вже Діо.

 

ДжоДжо така ідея не влаштувала. Він вирішив записати Марка, як макарон , а Діо, як… Хм… а як його записати? Нехай, буде кровосіся. Через його черевної очі, він був схожий на вампіра. ДжоДжо тихо засміявся з цього, а Діо це помітив і, запідозривши щось, забрав телефон з його рук. Джонатан здивувався і попробував забрати вкрадину річ назад, але вже було запізно Діо і Марк прочитали. Марка влаштовувало його ім’я, а от Діо… Він недовольно поглянув в бік ДжоДжо, але зустрівся з його сумним поглядом. Він сам не зрозумів чому, та юнак просто віддав телефон назад. Всю злість, як рукою зняло, коли він зустрівся з цими сумними очима. Марк був в шоці, він вже уявляв свого нового друга в лікарні з тяжкими пораненнями, сценарій з катком, який летить на голову досі в дії. Діо взагалі якось дивно поводився з цим хлопцем.

 

– Вибач мене… – почав ДжоДжо, але був перебитий Діо, який просто махнув рукою на це, забуваючи і при цьому дозволяючи залишити назву номера такою.

 

– Це ти мене вибач, я не мав брати твій телефон без дозволу. – в Марка відвисла щелепа, пробиваючи новеньку підлогу. Діо вибачився!!? Невже завтра настане апокаліпсис. Чи Діо вкрали інопланетяни і промили йому мізки. Цього бути не може, щоб Діо вибачився… Розкажи він це комусь, той би покрутив йому пальцем біля скроні і сказав би провіритись в лікаря.

 

Можливо їхня розмова б продовжилась, якби не дзвінок. Перший урок мав бути математикою, ну, він і буде. С’юзі прийшла через хвилину, після дзвінка. Вона спокіно привіталась і розпочала урок. Діо та ДжоДжо уважно слухали вчительку, тим часом Марк уважно малював щось в зошиті, забуваючи про бажання мати хоча б середній рівень знань. Він крутив рукою, зошитом, партою, щоб намалювати бажаний малюнок, але всім було на це відверто байдуже.

 

До С’юзі  хтось подзвонив, тож вона вийшла. В класі стало шумно. Всі двері в нарнію були відчинені і так само всі в ці двері почали заходити, бо є одна істина: “Якщо вчителька виходить поговорити, то це надовго”. Можна, навіть спробувати світ врятувати, може, встигнути можливо, але наші друзі вирішили зайняти час простою розмовою, яку почав Діо.

 

– Не дивно, що ти погано знаєш математику. Ти ж викладачку не слухаєш. – хмикнув Діо. Він сидів біля Марка і прекрасно бачив чим той займався. ДжоДжо звернув увагу на зошит. В ньому був намальований маленький котик між квітами, трохи кривенький, але до усрачки милий.

 

– О, ти вмієш малювати? Красиво. – запитав Джонатан, він завжди мріяв вміти малювати. Це ж так круто, якщо тобі щось сподобалось, ти можеш зберегти це на аркуші паперу, щоб ніколи не забути, запам’ятати кожну лінію, яку відтворив на папері, та могти повторити їх, але схоже в його друга був не такий вже і високий рівень, хоча вищий за його.

 

– Ну, як сказати… Порівняно з Діо мої малюнки і малюнками не назвеш. – він сумно зітхнув, але був зворушений тим, що його друг вважав його малюнки красивими, аж сльозу пустив, Джонатан вже хотів його заспокоїти, але тільки зараз зрозумів весь сенс його слів. Діо малює.

 

– Діо, ти малюєш!? – ДжоДжо сам не розумів чим був так здивований. Можливо, тим, що Діо не виглядав творчою людиною, а хоча, якщо глянути з іншого боку, то це навіть пасує йому. Уявити його біля мольберту десь надворі, поміж зелені та блиску сонячних променів, його зусереджений погляд та різкі рухи руками, які були брудні фарбою, зачаровує. Саме так ДжоДжо уявляв малювання Діо, ну, таким він бачив його вайб.

 

– А чому ти здивований? Такий хлопець, як я, вміє все. Я ще й, до твого відому, красиво співаю. – сказав задоволений собою Діо. Джонатан спантеличено поглянув на блондина, який виглядав, як кіт, який щойно наївся сметани, чомусь щойно всі його думки, які з’явилися були просто помножені на нуль.

 

– На його самозакоханій мові це означає – так. – побачивши вираз обличчя Джонатана, відповів Марк. Діо недовольно глянув на товаришів. Але до класу зайшла С’юзі Рем, перериваючи їхню розмову. Вона обвела всю кімнату поглядом, та не знайшла жодних змін, тому продовжила урок.

 

“Діо, а ти можеш мене намалювати?”. Записка з таким словами лежала перед Діо. Блондин підмітив, що почерк його друга нечитабильний. Це він і написав в відповідь на запитання. Джонатан соройом’язливо відвів очі і вибачився. Він й забув про це. Весь урок вони провели мовчки. Але, що йде після уроку? Правильно, перерва. І ось настала ця мить. Продзвенів дзвінок. Вчителька спокійно сказала домашнє, попрощалась та вийшла з класу.

 

– Що ти хотів мені сказати? – запитав Діо, розглядаючи клаптик паперу з, на його думку, каракулями. ДжоДжо невпевнено глянув вниз, сумніваючись, чи взагалі варто таке просити, але, відчувши на собі два зацікавлених погляд, просто не зміг не сказати.

 

– Ну, чи не міг би ти намалювати мене – йому б було зручніше написати це, та з цим в нього були явні проблеми. Коли говориш якось незручно, думати було простіше. Джонатан підняв свій погляд на Діо.

 

Діо задумався. Впринципі намалювати когось, особливо з такою зовнішністю як в ДжоДжо, хороший досвід. Він кивнув в знак згоди, чим заставив свого друга видихнути з полегшенням. Погодився.

 

– А коли? Не на перерві ж малювати. – напевно, було б добре, якби юнак це одразу продумав, але не доля. Тож він сидів і роздивлявся задумливого блондина, той сам був схожим на картину… Гаразд, ще зарано.

 

– І то правда. – блондин глянув на Марка, шукаючи допомоги, той розвів плечима. Діо зітхнув. – Давай після урокіа? – І так додому не дуже хотілось йти, а так вб’є двох зайців одним пострілом, як то кажуть : ” І рибку сісти і на з’їсти”. Фундамент.

 

– Давай. – Джонатан був радий такій пропозиції, тільки потрібно було б батька попередити, бо він знав, що батько дозволить під впливом того, що в Джонатана є друзі. Юнак взяв телефон і, відкривши свій чат з Джорджем, написав, що трохи затримається.

 

ДжоДжо, чомусь саме зараз, помітив, що в цій школі всі якісь дружелюбні. Зазвичай до новеньких відносяться з ненавистю або принаймні холодною байдужістю. Він сам це на собі відчув. А тут всі не те щоб були раді, але й проти не були, часто дивилися, але явно без ненависті. Він висловив свою думку друзям, за що отримав хитру посмішку від Марка.

 

– Це через Діо. Ти думав, що він до всіх такий добрий, як до тебе? Не сміши

мої тапочки. Ти подивись на нього, та до нього бояться слово зайве сказати, він, як якийсь мафіознік нашого класу. – Марк розсміявся. Він навіть трохи заздрив, що блондин так просто прийняв ДжоДжо, а той явно не цінував цього, а хоча, він прижмурився, оглядаючи хлопця, ні, він точно цінував дружбу. Ну, Марк вирішив продовжити. – Чесно, я сам в шоці, що він так поводиться з тобою. Якби хтось інший попросив би його намалювати себе, то не було б що малювати. Я сам боюсь інколи в нього щось попросити, а коли ти запитав, я вже в думках тебе перехрестив і квіти тобі на могилу ніс. Але Діо мене знову здивував.

 

На сей раз щелепа відвисла в Джонатана. Що заставило Марка знову розсміятися. Ого, він навіть не подумав би… ДжоДжо відчув себе якимось особливим. Діо всіх ненавидів, а його прийняв (Гучно сказано). Джонатан подивися на блондина, той явно був незадоволиний словами друга, але промовчав. Що правда, то правда, хоча він і сам не міг сказати причину.

 

– Очманіти. Але це пояснює здивовані погляди в мою сторону. – часто, коли ДжоДжо, щось просив в Діо люди оглядалися та старалися відійти, але як вони були здивовані, що блондин просто його слухав. Джонатан на це не звертав уваги, а дарма. Можливо, це тому що Діо просто не міг відмовити, ну, причини не було. До того ж, Джонатан ніяк не піддавався на його провокації, не сприймав всерйоз. Ну, відповідь знав тільки блондин і це не точно.

 

– Ага. Добре, що ти зрозумів. – сказав Марк. Через декілька секунд продзвенів дзвінок. Хлопці зрозуміли, що забули про наступний урок, вони підірвалися з місця, швидко зібрали речі і побігли. Зараз фізкультура з Вільямом Цепелі. Діо добре відгукнувся про нього, а значить він хороший вчитель, до таких швидких висновків дійшов хлопець і не промахнувся.

 

Юнаки добігли до спортзалу. Роздягалка для хлопців знаходилось зправа, а для дівчат зліва. Вони забігли в маленький коридор і одразу побачили двері, які вели в кімнату для перевдягання. Хлопці зайшли, сіли на лавочки біля стіни, та швидко переділися, і забігли в спортзал. Вчителя ще не було, він любив запізнюватися, часто проводячи час за чашкою кави з хіміком – Спідвагоном. Друзі встали в шеренгу. Добре, що вони були одні з найвищих, тому це не зайняло багато часу. Вільям зайшов буквально через хвилину та, не чекаючи, розпочав урок розминкою.

 

Сьогодні в них був волейбол. ДжоДжо не дуже любив в нього грати, але схоже, що Діо любив, але не грати. Він стояв і посміхався як маньяк. Здавалось, що він думав про те, як буде кидати м’ячем в учнів І з насолодою слухати їхні болісні крики. Мурашки по шкірі. Щось йому підказувало, що вони троє будуть в одній команді. Розпочалась гра, хлопці дійсно були в одній команді, і їхня команда виграла. Це не дивно. Кілька учнів, в яких прилетів м’яч від Діо, пішли в медпункт. Бідолахи. І як він раніше не помічав характер Діо? Хто зна. Мабуть, так само, як і особливої поведінки.

 

Далі все пройшло спокійно. Хлопці відсиділись на уроках і здавалось рахували секунди до кінця останнього. І ось довго очікуваний кінець настав. Всі почали збиратися додому та не наші друзі. В них були грандіозні плани. Всі зацікавлено дивилися на них, але підійти боялися з відомих причин. Чому вони залишилися сидіти в класі після уроку? Ха-ха. Коли всі вийшли, Діо витягнув з свого рюкзака альбом і взяв простий олівець. Альбом був чуть менший за А4, улюблений розмір Діо. Тепер блондин був готовий малювати.

 

– Ти завжди носиш з собою альбом? Навіщо? – запитав Джонатан, зацікавлено роздивляючись обмальовану обкладинку, блокнот виглядав бідно, але від цього вайбово. ДжоДжо дійшов до думки, що йому ніколи не зрозуміти художників.

 

– Так, я завжди маю його з собою. Він мій улюблений, я веду його з 13 років. – Джонатан здивувався. Так довго. Там, напевно, було багато цікавих малюнків, так і хочеться їх всіх переглянути, але від цього юнак вже утримався. – А ношу, бо хто зна, коли захочеться щось намалювати. От, як зараз… – Діо побачив уважний погляд хлопця, від якого захотілося перевести тему, що він і зробив. – Як ти хочеш щоб я тебе намалював? Профіль? 3/4?

 

– Я зрозумів… – думаючи ще про першу частину слів, сказав Джонатан – Малюй, як хочеш. Просто розмісти мене, як тобі зручно. – Джонатан зручно сів і був готовий до наступних дій Діо, прикривши очі. Той взяв його лице однією рукою, роздивляючись, як буде краще. Однозначно 3/4. Марк зацікавлено спостерігав за діями блондина. Здавалось за ці два дні в Діо сталось більше змін, ніж за два роки, його друг мінявся через цього парубка. В кращу сторону.

 

– Посміхнись. – Джонатан покірно виконав прохання, якщо це прохання, а не наказ. Діо задоволено поглянув на ДжоДжо. Що ж… можна починати. Він взяв олівець і почав вимірювати розміри. Це буде довго. І що він має робити весь цей час? Ще й сидіти і посміхатися, як дурний. Діо незадоволено подивився на друга, йому щось не сподобалась. – Перестань посміхатися. – Джонатан з полегшенням виконав прохання.

 

Тепер потрібно знайти чим зайнятися, він виглянув у вікно, двір ледь було видно через темні штор, але все рівно, це хоча б якось його відволіче. Хлопець видихнув, розслабляючи кожен м’яз обличчя, щоб могти спокійно дивитися в далечінь. Перше, на що він звернув увагу – це дерево, на якому сиділа сіра пташка, вона заховала свій дзьобик під крило та як тільки почула якийсь підозрілий звук, одразу через інстинкти взлетіла, тікаючи. Цей звук видали інші птахи, які прилетіли на її місце, перед тим кілька раз прокружлявши в повітрі. Гілка під ними прогнулася, але їм було байдуже, вони все стояли і дивилися один на одного. Мабуть, вони пара.

 

Діо вперше бачив свого друга таким задуманим, зазвичай він бачив тільки його спину на уроках. І тільки зараз він міг помітити кожну дрібничку його зовнішності. А він був красивим. Блондин це помічав і раніше, авжеж, він взагалі рідко зустрічав некрасивих людей, але зараз він вважав цього хлопця одного з найкрасивіших. Коли він розслаблено сидів і думав про щось далеке, мабуть, про вид за вікном або він був тільки фоном для його інших роздумів. Неважливо. Діо почав малювати.

 

З-під гілки винурнили дві руді лапки, вони схопилися за гілку, відлякуючи пташок, ті з переляку розлетілися в різні сторони, поки кіт старався вилізти на гілку, в нього не вийшло, тому він просто звалився вниз. Джонатан  на секунду нахумрився, відчувши його біль, але швидко оговтався. На місце пташок з дупла вийшла білочка, її довгий рудий хвіст притягував погляд, а невеликі вушка рухалися в такт ї думок, він і не знав, що вони тут водяться. В її лапках був жолудь, вона явно перервала трапезу, певно, через гамір навколо. Вона оглянулась, чи хтось хоче забрати в неї її здобич, та нікого не побачивши, вона почала активно його гризти, навіть, не повертаючись назад в дупло.

 

На диво, малювалось легко, з задоволенням, часто через високу складність це буває навпаки, але не сьогодні. Лінія за лінією і вже було схоже на людину. Різкі та впевнені рухи, щоб намалювати основу переходили в плавні, промальовуючи її. Особливу увагу він приділив очам, в них блистів маленький вогник зацікавленості, тепер юнак був певен, що Джонатан точно вглядається в вікно.

 

Марку завжди подобалось дивитися, як Діо малює. В цьому було щось надзвичайне, заворожуюче. Як на порожньому аркуші випливає з тисячі ліній людина, тварина або пейзаж, він наче створює нове життя, яке належить тільки йому. Але Марк ніколи не бачив, шоб той малював поза школою, лишень, коли блондин малював щось на перерві. Тоді Марк не міг повністю насолодитися процесом через метушню навколо, але зараз йому нічого не заважало, тож він спер голову об руку і з легкою посмішкою спостерігав.

 

Діо промалював його обличчя, він кілька секунд вдивлявся в роботу, шукаючи мінуси, і він знайшов один : через те, що він старався найкраще промалювати очі, вони вийшли затемними, виглядало так, наче він був у глибокій депресії. Блондин швидко це виправив, кілька рухів стеральної гумки, кілька олівця і тепер Діо був абсолютно задоволений роботою. Процес зайняв приблизно хвилин 30-40, під кінець ДжоДжо вже чуть не спав, але блондин гордо хмикнув, менше, ніж він думав, схоже, роки практики дають про себе знати. ДжоДжо побачив якесь матушіння біля нього, тому одним рухом обернувся. Юнак зустрівся поглядом з Діо, той показово опустив його вниз, щоб Джонатан повторив за ним, він і повторив. На нього дивилась його графічна копія, наче на своє чорно-біле фото дивишся. Він закліпав очима, пробуючи повністю усвідомити, і, відкривши рот сказав одне слово. “Вау” – це все, що міг видати на той момент хлопець. Все було таке “Вау”. Виглядало надзвичайно, ніби школу переплутали з музеєм. Він не думав, що вийде так красиво, ну, настільки…

 

– Хочеш забрати його собі? – запитав Діо. Це була одна з найкращих його робіт, хоч він і був би не проти залишити її собі, але, дивлячись на щасливе обличчя Джонатана, подумав, що так буде краще . ДжоДжо активно закивав головою. Він повішає його в рамочку в себе в кімнаті. Ні, біля входу, щоб всі бачили цей шедевр. Діо ледь помітно посміхнувся, реакція його друга така забавна. Він акуратно вирвав листок з портретом, залишаючи 99 сторінок, бо раніше ніколи не виривав, і простягнув його другу. ДжоДжо акуратно, одним пальцями взяв його та з виразом обличчя повного задоволення так само акуратно поклав у найближчу книгу, яку тільки міг побачити.

 

Всі почали збирати речі і швидко попрощавшись пішли додому, бо, оскільки вони затримались, то тепер повинні швидко йти додому. Вони пішли в різні сторони, бо Діо потрібно було в магазин, купити щось для батька, щоб той не плакав, поки Джонатан щасливо йшов додому, він весь вечір буде надокучати батьку, показуючи свій портрет, отримуючи у відповідь тільки посмішку. Пізніше він справді повісить його в рамочку в себе в кімнаті та буде, дивлячись на нього, думати про завтрашній день.

 

Під час покупок Діо всерйоз задумався над тим, щоб переїхати в такий собі гуртожиток їхньої школи. Справа в тому, що ця школа була побудована на місці якогось готелю і під час будування залишилась ціла вільна споруда, в якій вирішили зробити певний гуртожиток, за який беруть копійки, бо учні самі робили собі ремонти і купляли якісь додаткові речі. Ним рідко користувались, але, все ж, користувались. Він думав, що ходити додому буде зручніше, а ні. Вирішено, завтра юнак спробує пересилитися. Можливо, він запропунує Марку жити з ним, бо якщо його поселять з якимось тлумком, буде погано. Не Діо, а його сусіду. Блондин прийшовши додому, зібрав свої речі. На питання батька відповідав прямо, що переїжджає, той розвів плечима, йому явно було байдуже, а Діо від того легше. Навіть якщо не можна, він зробить все можливе, ладний взятку давати, лиш би жити в гуртожитку. Але сьогодні він ще засне в домі свого батька, продумуючи перед сном, що буде говорити, коли буде домовлятися за гуртожиток.