метушня перед зібранням

ремуса відправляють в школу-пансіон «гоґворст», де його сусідом стає шумний хлопець з проблемною сім’єю.

аж раптом його втягують в підозріле братство «мародерів»

1

Будні йдуть повільно і спокійно.

Попри початковий запал щодо групи, зараз всі занадто підозріло замовкли й не підіймають цю тему. І Ремус радів би цьому, але за всіма усмішками й тихим шепотом в голову забігає думка, що це все просто прикриття. Ніхто нічого не забув.

Але всі ігнорують дану тему, тому хлопець просто відпускає ситуацію у вільне плавання і не думає про це забагато.

Дні йдуть за днями, осінь все більше пробирається в їхню місцевість, і всі дерева вже стоять пожовклі, посохлі й де-не-де навіть голі. Вітри стають холоднішими, через що доводиться дістати теплі светри, яких у Люпина зібралося достатньо. Проблемою є те, що в школі є певна форма, тому все це добро доводиться носити у вільний від навчання час. А так ходити тільки в колючому джемпері й незручних штанах.

Жахливо.

Сьогодні стоїть вже середина жовтня, уроки все менше проходять за межами будівлі, і якась осіння хандра все більше забирає у свої обійми. Через невідповідність програм пансіону і звичайної школи Ремусу доводиться проводити додатковий час в бібліотеці за книгами, аби просто наздогнати інших. Єдиним, що допомагає в даній ситуації, залишаються його друзі. Джеймс, попри зайнятість в різних гуртках, виділяє трохи часу на те, щоб пояснити якусь тему з латині; Сіріус майже завжди сидить поряд в бібліотеці, імітуючи бурхливу роботу, хоча насправді тільки малює жахливі малюнки на краях книг і сміється з поміток в них; Пітер посміхається бібліотекарці й проносить перекуси, коли Ремус задовго засиджується над навчанням і забуває поїсти, а потім вони вдвох пишуть нудні есе з англійської літератури.

Власне, дня йдуть своїм темпом, без поспіху й абсолютно повільно, від чого Люпин розслабляється, не думає про снобів та різні дрібниці, а просто насолоджується можливістю не прибирати за собою на кухні та готувати їжу.

Все йде нудно-прекрасно до одного осіннього вечора.

Вони всі вчотирьох знов сидять в їхній кімнаті, коли Блек встає і поважно оглядає кожного з хлопців:

– Ну що, любі друзі. Цей день настав!

Поттер вигукує радісне «нарешті» і дає п’ять Пітеру. Ремус тільки хмуриться: він не пройшов всі теми, які мав би опанувати, не в його положенні ходити на сумнівні зібрання. Сьогодні точно не той день для таких заходів.

Проте всі інші мародери, здається, не розділяють такої ж думки.

– Так що сьогодні виходимо! — Сіріус підіймає книгу вгору, немов доводить серйозність власних слів. — І так, Рем, ти йдеш з нами.

Не питає, а прямо констатує факт, наче знав всі думки Люпина наперед, бачив його наскрізь. Він же дійсно збирався відмовитися, йому нема коли такими дурницями займатися. Точно не сьогодні. Проте навіть Поттер припідіймає брову, не приймаючи негативну відповідь.

– Я не йду.

І повертається до книги. Серйозно, в нього стільки планів, він не може все це пересрати тільки тому, що так захотілося іншим. Якщо він не буде навчатися старанно, то і не буде навчатися тут взагалі. І тоді він розчарується в самому собі.

– Ні-ні-ні, Рем, ми не питали, — сміється Джеймс і сідає на підвіконня, — ти йдеш.

Петіґру зі згодою киває головою. Ремус хоче битися головою об стінку.

– Мені треба пройти цю йобану тему з латини, я не можу ось так просто піти кудись, бо цього хочете ви, — масує скроні й роздратовано видихає.

Ось чому не можна зрозуміти, що він не такий як вони? У нього немає грошей в дупі, щоб платити за навчання. Проводити час в бібліотеці – це одне, але ось так вночі тікати кудись за компанію – це інше.

Проте слова, що недивно, не впливають на друзів абсолютно ніяк, адже вони все продовжують дивитися на нього, як баран на нові ворота.

– Та кинь ти цю латину, я тобі потім все поясню, — тільки відмахується Сіріус і падає поряд з ним. Бік в тому місці починає трохи горіти, розподіляючи тепло по тілу.

– Йди нахуй, га.

Слова не доносять потрібне повідомлення, адже Блек все так само сидить поряд.

Хто б сумнівався.

– Ти тепер з нами в мародерах, ти не можеш відмовитися від першого зібрання!

– Я можу відмовитися від членства в групі? — без надії питає хлопець, адже ні, звичайно вже немає такого шансу.

– Ні.

Посміхається. Проте ця посмішка не така глузлива, як минулі рази; ця м’яка і легка, наче Сіріус насолоджується всією ситуацією. Ремус міг би сказати, що бачить щось в сірих очах, але це, по-перше, було б неправдою, бо в сірих очах він бачить тільки глибоку сірину і себе. Правда в тому, що Люпину подобається бачити тільки себе у чужому погляді.

Ця думка коротка і непомітна, але він хапається за неї, із жахом прокручуючи її в голові. Йому подобається бачити тільки себе в сірих очах Сіріуса. Такого немає з Джеймсом або Пітером. Цього немає з ким-небудь в цій і минулій школі. І чому саме у Сіріуса такі гарні очі? До цього сірий асоціювався тільки з пустотою, але тільки зараз на думці про цей колір в голові виникає знайомий образ і радісний сміх.

Вони близько, тільки зараз Люпин може це усвідомити, але посуватися нема куди: він у кутку, а Блека їхнє положення не хвилює абсолютно ніяк. Тільки голову на бік нахиляє.

– Нумо, Рем, — майже благає брюнет і сіпає носом, — без тебе буде не так весело.

В грудях розливається тепло від слів. Ніколи він не подумав би, що саме без нього може бути невесело. Зазвичай, саме він приносить у всі компанії нудьгу і сум. Такі, як Сіріус, фарбують радістю. Не він.

Але сірі очі гублять на мить всі веселі нотки, і Ремусу не залишається нічого, окрім:

– Ви робите за мене цю роботу, — і кидає листи в Блека.

– Звичайно, зоре моя!

Червоніє він тільки від задухи в кімнаті.

2

Виходити вони зібралися вночі, коли темінь повністю впаде на землю і всі ліхтарі повимикають. Температура опускається ще нижче, і Люпин дякує всім богам за те, що таки взяв свої светри.

Сіріус приносить ліхтарики. Звідки в них їх стільки, ніхто не каже, але здається, що Філч дещо замішаний в цій історії. Зрештою, яка різниця, правда? Не ламати ж їм ноги у темряві ночі, правильно? І взагалі, міг ховати нормально.

Зайшов Блек у своїй відомій і улюбленій шкіряній куртці, про яку вже встиг розповісти всім, кому можна було. Навіть Макґонеґел довелося слухати про неймовірну куртку зі штучної шкіри, бо він же не живодер і тваринок любить, але шкірянка то шкірянка. Так ось, він заходить в ній, широко посміхається з ліхтариками, і Люпин на мить забуває, як дихати. Чи то світло так падає, чи то сам Сіріус такий, але до нього тягне, немов магнітом, і з кожним словом і сміхом стає важче протидіяти цьому потягу. Але ж вони друзі, правильно?

– На вулиці холодно, знаєш, — між іншим вставляє Сіріус і лізе в шафу в пошуках запасів їжі.

Звичайно, він знає, що там холодно: вітер все сильніше б’ється об скло і запускає свої осінні протяги під шибку. Щоночі він ходить навколо і майже гупотить від сили. Дерева все більше нахиляються над землею.

– Звичайно, холодно, надворі вже середина жовтня.

Він підкочує очі, проте на Сіріуса це не діє абсолютно ніяк, адже він тільки нахиляє голову і дивиться на друга по-іншому. Не так, як то було раніше. Щось в тому погляді змінилося, але це щось невловне і непомітне. Хтозна, що саме, Люпин ніколи не був сильним в читанні поглядів.

Блек знімає куртку й обережно вішає її на стілець, хоча поряд є шафа.

– В ній буде холодно, — скаржиться і трохи хмуриться.

– Ну зрозуміло.

Він хилить в якийсь бік, це зрозуміло з кожної продуманої репліки. Але зрозуміти, куди саме, не виходить так одразу. Залишається тільки підігравати виставі.

Але Сіріус замовкає.

Ні пари з вуст.

– І що мені зробити? Тепліше вдягнись чи що.

Погляд набирає веселі нотки. Отже, вони ступили на правильну доріжку. Сіріус підходить ближче, нахиляючи голову і дивиться сірими очима з-під темних вій. Ремусу хочеться змусити його відвернутися, не дивитися ніколи так більше. Щось затягується від погляду, погляд затягує в себе, і хлопцю це категорично не подобається. Так не має бути.

Замість того, щоб відійти, Блек тільки трохи хапається за край теплого светра, найулюбленішого светра, який Ремус носить майже завжди. Його подарувала мама ще кілька років тому, коли він хворів і все не міг зігрітися. Грип пройшов, але він залишився.

Від цього руху доводиться відволіктися від сірих очей і опустити погляд нижче, туди, де рука обережно тягне за широкий край. Втім, легше думати від цього не стає анітрохи. Можливо, навіть навпаки.

– А в тебе светри такі теплі, — проводить рукою трохи вище, ледве доторкаючись до стегна і боку, — м’якенькі, затишні. Знаєш, мені здається, ти обіцяв роздягтися для мене колись.

Щоки наливаються червоним. Він не обіцяв роздягнутися для Сіріуса, він сказав це, аби йому дали дослухати урок. І абсолютно воно нічого не означає.

– Роздягтися? — тільки й залишається перепитати із сухим горлом. Раптом так захотілося пити.

Проте на цю репліку сам Сіріус трохи відступає і навіть опускає руку нижче до того самого краю.

Люпин не скаже, що йому подобається цей контакт.

– Взагалі, було б непогано, — на губах розквітає жахлива усмішка, — але я хотів взяти у тебе светр.

На мить Ремус зависає й обдумує слова друга. Він хотів не переспати чи щось таке, а просто позичити светр. І то тільки тому, що на вулиці холодно, а в них зустріч про яку він мріяв днями й ночами.

І він би відмовив, але якась частина мозку майже кричить, що не треба собі брехати й відмовляти. І не тому, що він такий гарний друг, а просто перспектива побачити панк Сіріуса в теплому і широкому светрі занадто велика. Він не розуміє, звідки ця думка взагалі з’являється в голові, але вона є, і з цим нічого не робити. Просто Блек ніколи не ходив у такому одязі, і тепер цікавість переборює всі залишки здорового глузду.

– До того ж ти мені обіцяв.

Ремус прекрасно пам’ятає, що нічого не обіцяв.

Проте коли Сіріус не відходить, а все так само тримає за край, хлопець розуміє, що не може упустити таку можливість. Най сам замерзне.

Можливо, десь краєм свідомості могла пробігти думка, що Блек мав на увазі якийсь інший светр з шафи, але важко думати під час знімання одягу. Зрештою, він же сам просив роздягтися перед ним.

Коли светр висить на руці, а сам Ремус стоїться посеред кімнати голий до поясу, до нього починає щось доходити. Але все це розбивається о картину того, але Сіріус Блек безбожно червоніє. Шия, щоки і навіть вуха змінюють колір і стають майже як помідори.

І вони так і застигають навпроти один одного; червоні й трохи голі.

– Хах, Рем, ти таки вирішив роздягтися переді мною, — всі рухи так і залишаються ніяковими.

Проте він обережно бере светр, немов цінність, і трохи погладжує руками. Дійсно м’якенький. Перед тим, як натягти його на своє тіло, Сіріус непомітно втягує запах біля комірця. Він пахне Ремусом: старими книжками з найвіддаленіших поличок в бібліотеці, шоколадом, який Пітер проносить регулярно в гуртожитки, шампунем з легким запахом квітів і самим Ремусом.

Після кількох секунд заглядань в сірі очі, Люпин відвертається і йде шукати новий светр. Серце гупає в грудях так, що на мить стає страшно, що другий може почути його через всю кімнату. Серед кількох стопок одягу знаходить кардиган зі темним візерунком.

Коли ж через кілька хвилин він повертається до друга, то серце продовжує битися, як навіжене. Сіріус має, як так сказати, милий вигляд. Волосся, наелектризоване від матеріалу, ледве підіймається вгору, рукава, довгі навіть для самого Ремуса, зовсім приховують руки Блека, а широкий край так само висить на стегнах, як і хвилинами тому на самого Люпині.

Щоки в нього вже не такі червоні.

Скільки б Ремус не брехав собі, але в голові зараз б’ється тільки цей образ друга, відбивається в пам’яті, як восьме чудо світу. Він не має так реагувати в цій ситуації, але … але він реагує.

– Він дійсно м’який.

Ремусу залишається тільки підкотити очі: звичайно, він м’який, хто взагалі носить нем’які светри? Хтось, хто абсолютно не має смаку і відчуття естетики.

– І теплий, — проводить рукою по своїй; Ремус різко хоче зробити те саме, — я залишу його?

Так, будь ласка.

– Ой блять, роби, що хочеш, — і різко відвертається до входу. Обличчя ганебно горить.

Сіріус за спиною радісно видихає і хапає всі ліхтарики.

– Дякую, зоре моя.