Мертві очі Вілла, чай з кров’ю і дивні бажання Ганнібала

Вілл вривається у кабінет, волосся розкошлане, немов у одного з його семи собак (мимоволі Ганнібал уявляє Вілла з собачими вухами і хвостом, який ніколи не вітає нових людей і йому стає надзвичайно смішно), сорочка виглядає пожованою, а очі – мертвими. Дещо не змінюється ніколи, не зважаючи на час. Та й чи варто, щоб воно змінювалося? Заради чого?
– Я хотів би з тобою поговорити!, – випалює профайлер і зупиняється. Намагається намацати точку опори в повітрі. Очевидно, що не знаходить і величезними зусиллями змушує себе втриматися на ногах, які вперто підгинаються, немов шпажки, які чиясь вправна рука зламала навпіл.
Ганнібал не може зрозуміти, що саме гірше, те, що Вілл так і не навчився стукати в двері і хоча б мінімально поважати чужі секрети, чи те, що ніж в докторовій руці відточено (дехто б сказав майстерно) вирізає з уже мертвої людини печінку.
Ноги Вілла таки не витримують і Вілл Гремм падає безсилим мішком на чудовий перський килим. Не втрачає свідомість, ні. Вілл Гремм бачив багато, надзвичайно багато ще гірших речей, але навіть вони не зламали його, а лише підвели до краю. Лектер не може напевно знати, чи зламає Гремма видовище з його другом у головній ролі і трупом – в другорядній, які танцюють такий собі танок смерті, який закінчиться чудовим актом канібалізму. Ганнібал щиро сподівається, що ні.
Ганнібал перебуває в шалених роздумах, поки ніж вперто торує собі шлях через кишечник. Чи варто покинути цього дохляка і допомогти Віллу Гремму, поки він не нажив собі чергову травму? Чи скористатися моментом і, наплювавши на їхню дружбу, перерізати чоловіку горло, намагаючись не дивитися йому в очі, які згодом стануть ще мертвішими?
– Ну, схоже, що тепер ти знаєш, навіщо потрібно стукати, – втомлено жартує Ганнібал і остаточно вирішує залишити банкіра Тома Генкса на потім (хоча б тому, що у Генкса очі мертві тільки через його кончину, тоді як у Вілла вони такі ще за життя).
Вілл повільно підіймається і дивиться на Ганнібала. Не дивиться, ні, це абсолютно неправильне слово. Вілл Гремм пронизує Лектера, його зір, здається, проходить повз труп, який дивно розтягнувся по підлозі і зупиняється десь на костюмі (хто вбиває людей у діловому, чорт забирай, костюмі).
– Уявляєш, як вбиваєш мене?,- Ганнібал недбало витирає ножа об костюм і відкидає його вбік, – Дуже приємно?
Проходить хвилина, дві, Ганнібал уже повністю загублений в часі, але Вілл не припиняє думати про щось. “Намагається поставити себе на моє місце, аналізує мою поведінку?”
Мовчання, немов мед, немов густа кров, зависає у повітрі, отруює легені та відбивається у диханні їх обох.

Вілл кліпає через стільки часу, що Ганнібалу здається, що пройшла ціла година. Він озирається туди, де лежало мертве тіло і полегшено видихає, бо Ганнібал уже встиг забрати його. Профайлеру залишається лише молитися, щоб частини цього тіла не були люб’язно розфасовані Ганнібалом десь по його холодильнику в очікуванні грандіозного бенкету.
– Достатньо, – хрипло вичавлює Вілл і Ганнібал змушений перепитувати:
– Достатньо що?
Вілл затримує на ньому погляд.
– Достатньо приємно.
– Я радий, що ти нарешті заговорив.
– Я був би ще більш радим, якби не заходив сьогодні до тебе.
– Або якби все таки постукав.
– І ти б сховав труп з роздертим животом в долю секунди?
– Ні, я б попросив прийти завтра.
– Я б вибив двері.
Ганнібал драматично зітхає.
– Тебе узагалі не напружує те, що ти просто зараз говориш з вбивцею, Вілле? Не хочеш піти і розповісти про це усе Джеку?
Вілл частку секунди думає, але Ганнібал знає, що він нічого не скаже Джеку. Нутром (серцем) чує.
– Власне кажучи, я здивований, що не зрозумів цього раніше. Всі ці жарти про вбивць і говірливих ягнят…. Ти водив нас за носа стільки часу….
– Тебе я людятиною не годував,- поспішно говорить Лектер.
– Брешеш.
– Брешу, – визнає Ганнібал.
Вілл намагається закрити очі руками і Ганнібалу важко зрозуміти, він намагається не заплакати, чи вже плаче.
– Психолог, який по вихідних займається канібалізмом, розповідав мені пів року, що робити з моїми проблемами. Я навіть не можу описати, наскільки це дико…
Ганнібалу здається, що вони – головні актори якоїсь посередньої трагікомедії, яку варто перекреслити червоним чорнилом словом “Жахливо” і спалити, тому він змушений добавити ремарку:
– Швидше майже щодня.
Вілл стогне.
– Давай ти зараз мене переконаєш, що це все – плід моєї надзвичайно збоченої уяви, оцей труп, який ще пару хвилин (годин?) тому лежав на підлозі твого кабінету – це шкура ведмедя, а ти сам анітрохи не канібал. Завариш свого жахливого чаю, в якого ти, мабуть, підмішуєш людську кров і я, вибачаючись, поїду назад до своїх семи собак, поки вони не зжерли сусідів.
Ганнібал жестом показує на крісло ( в Гремма є підозри, що годину тому тут сидів той самий чоловік, чиє тіло десь у цьому домі) і Вілл слухняно, не задаючи жодних питань, сідає. В голові Лектера настійливо крутиться набридлива без жодної причини думка, думка, яка засіла в його голові останні місяці, оселилася і зайняла собі чималий закамарок десь між вбивствами і розслідуванням: чи сказав би щось Вілл проти, якби Ганнібал просто зараз попросив поцілувати його? Він би обурливо схиливши голову, відкинув свої ідеальні кучері і холодно говорячи: “Ми не друзі, навіть не психіатр і пацієнт, ми обоє – загублені у океані долі, які поділили одну дошку на двох і раптово стали залежними одне від одного. Тому навіть не сподівайся, що у мене є якісь почуття до тебе.” – покинув би дім, а згодом і життя Ганнібала, зникнувши, немов дим від цигарок чи пар від свіжозавареної кави? Чи таки б віддався дивній спокусі, цій божевільній, як вони самі, пропозиції і таки поцілував його, дивлячись своїми глибокими-зовсім-не-мертвими очима, тягнучись руками кудись нижче, кудись інтимніше? Лектер сідає на сусіднє крісло, відкидає голову назад і намагається сформулювати думку. Чомусь в присутності Вілла це завжди важче. Так, ніби сам силует Гремма відволікає його від проблеми, яку варто розв’язати. Або його губи. Точно губи, розуміє Ганнібал і дає собі мовчазну клятву більше не дивитися на них, яку порушує буквально через кілька секунд. “Ти вбиваєш людей без жодного спалаху жалю, але варто в твоєму житті з’явитися одному аутичному і замкнутому у собі чоловіку, як ти одразу готовий сипати зірки йому до ніг. Байдуже, що він сам виглядає, немов мертва, давно погасла зірка. Зірка, яка сяє лише для тебе, для інших Вілл – дивний шматок чогось брудного, який, во ім’я науки, варто вивчити, попередню препарувавши за усіма медицинськими тонкощами ”
– По-перше, перестань називати себе і свою уяву збоченою, ти далеко не такий, по – друге, припини тікати від реальності і нав’язувати собі те, чого не існує. І по – третє, в твоїх напоях ніколи не було крові, зелений чай, як на мене, огидний сам по собі.
Вілл закочує очі. Спершу думає сказати, що узагалі то зелений чай абсолютно не огидний, але вчасно отямлюється. З чого йому щось розповідати Ганнібалу, цьому абсолютно незрозумілому для нього чоловіку?
– Знову вдягаєш свою пошарпану маску поважного і потрібного усім психолога, Ганнібале?, – втомлено питає Вілл, – Мені не потрібна твоя клята консультація, хай що ти збираєшся казати.
Лектер зводиться.
– Це не консультація, любий Вілле. Така собі… дружня порада, якої ти можеш не дотримуватися.
Гремм видихає, ледь чутно шепоче щось підозріло схоже на “О, Боже”, і знову втуплюється в психолога (ака серійного вбивцю).
– Після всього, що я тобі наговорив, після всього, що ти зробив, ти і далі думаєш, що я вважаю тебе своїм другом?
Лектер виглядає надзвичайно ображеним, так ніби Вілл щойно назвав його найзбоченішим, найгіршим, найкривавішим вбивцею за всю історію людства, а після цього ще й плюнув в в лице. Власне кажучи, він і є ображеним. Гремм дивиться на нього і думає, що право бути ображеним і злим має діставатися саме йому, зважаючи на те, як довго його обманювали. Ганнібал дивиться на нього і може думати лише, про те, наскільки ж Вілл Гремм вбивчо гарний.
Лектер раптово кидається до детектива і Вілл вже встигає змиритися з смертю від задушення (“Можливо, я встигну запхнути йому пальця в око, як у тих підліткових серіалах”), проте Ганнібал явно думає не про те, зважаючи на його руки, які охопили шию Вілла радше ніжно, аніж з явною погрозою.
– Я б ніколи не заподіяв тобі шкоди, Вілле, – урочисто шепоче доктор, а його руки трясуться так сильно, ніби він не намагається зблизитися з єдиною справді важливою людиною в своєму житті, а вперше в своєму житті вбиває когось.
Профайлер явно відчуває тремтіння і Ганнібал вкотре не може зрозуміти, чому він щасливий його відчути, зрозуміти, що Лектер теж звичайна людина, створена переважно з величезного клубка нервів і холоднокровності (тільки не біля Гремма, поряд з ним Ганнібал буквально відчуває себе надміру розплавленим і м’яким, як морозиво влітку). Не довго думаючи (взагалі не думаючи, всі його інстинкти буквально кричать відсунутися і втекти, немов наляканий, загнаний олень на полюванні Гоббса і його доньки. Але профайлер втомився тікати так само, як і жити), Вілл теж обвиває свої руки навколо Ганнібалової шиї, навколо шовкової краватки з тонами винно – червоного, і це відчувається так трепетно, що Ганнібал готовий принести себе в жертву богам, у яких він вірить, але яких він не поважає, заради того, щоб цей момент довіри одне до одного не зникав.
– Чому? – нерозбірливо шепоче Вілл, тулячи свою голову на плече Ганнібала, яке зараз здається таким великим, а світ таким малим і нікчемним, що він може вміститися їм на долоні. Вілл питає так, ніби не знає відповіді, ніби не хоча її знати, хоча вона важлива для нього. Заховатися б зараз в пусту мушлю на березі моря, щоб чути припливи і відливи, щоб занурювати в солону воду свої ступні і не переживати про всілякі нісенітниці, як от чергове вбивство незнайомої йому людини або розчароване лице Джека Кроуфорда, який закриває очі на те, що підводить Вілла до краю. Але якщо він сховається десь у мушлі, що тоді робитиме Ганнібал без нього? Розіб’є його мушлю чи залізе у власну?
Лектер важко вдихає, немов перед стрибком у басейн, який кишить піраньями, і своїм звичайним тоном промовляє те, до чого готувався місяцями, роками задовго до їхньої зустрічі:
– Бо я кохаю тебе, Вілле.
Поцілунок виходить солоно – гірким, хоча ніхто з них обох не плаче. Принаймні поки що. Одне дихання на двох, одне серце на двох, одна душа. Коли Вілл дивиться, примружившись і відкидаючи волосся, яке безжально лізе у очі, він помічає у очах в Лектера стільки усього, чого він ніяк не міг раніше побачити. І це йому до нестями, до трепету в усіх кінцівках, подобається.
– Схоже, що я тебе теж, – зізнається Вілл, шепочучи це так тихо, що через шалене биття їхніх сердець майже нічого неможливо почути. Але Ганнібал чує, бо він зажмурює очі, які занадто багато кажуть, і затягує Вілла в черговий поцілунок, боляче дряпаючи губи і злизуючи з них кров, змушуючи Вілла задуматися про можливість того, що Ганнібал – дивна версія середньовічного вампіра.
Віллу байдуже щодо того, хто такий узагалі Ганнібал Лектер, йому байдуже на те, кого він вбиває і кого він їсть і чому, чорт забирай, він узагалі це робить. Зараз важливі тільки вони обоє і Вілл відчуває, що якщо він побуде тут трохи довше, ніж варто, він зможе знайти виправдання усім злочинам Ганнібала.
Коли вони вкотре зливаються душами, своїми найгіршими думками і бажаннями, які пульсують кривавим багряно – червоним кольором, Вілл нарешті відчуває себе на своєму місці, чого він не відчував вже дуже довго. Чого він не відчував ніколи, якщо бути точним. Лектер дивиться йому в очі і Вілл нарешті не має нічого проти цього, хоча б тому, що його душа просто зараз спільна з Ганнібаловою. І доктору здається, що його очі зовсім трохи, але змінилися. Стали живішими, щасливішими, зацікавленішими у житті. І Ганнібал присягається, що буде намагатися зробити усе, щоб вони такими і залишалися. Можливо тільки для нього. Ганнібалу байдуже, він просто хоче, щоб вони сяяли, немов найяскравіші зорі.
Дещо може і має змінюватися, думає Лектер і знову цілує Вілла кудись у шию, змушуючи останнього сміятися, немов вперше у житті.